Анастасія рябчук

Увага як молитва. Роздуми про фільм Надії Парфан «Співає Івано-франківськтеплокомуненерго»

У книзі «Злиденність світу» соціолог П'єр Бурдьє закликає читачів і дослідників соціальних проблем «приділити словам сталевара таку саму увагу, яку певна традиція прочитання відводить вищим формам поезії і філософії». А філософиня Сімона Вейль наполягає, що найвища увага, на яку ми здатні – це те саме, що молитва. Ці дві цитати не полишали мене під час перегляду документального фільму «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Глядачі відзначають різні якості фільму – і вдалий звуковий ряд, і кадри затоплених підвалів радянських багатоповерхівок, і актуалізація нагальних проблем комунальних служб. Вони висловлюють радість від прокату подібних документальних фільмів у кінотеатрах і смуток від реалій занепаду міської інфраструктури. Але усі без винятку наголошують на тому, яке це кіно тепле і людяне, як уважно і з якою любов'ю режисерка показує своїх героїв і героїнь.

Я йшла дивитись фільм з наукового інтересу, як соціологиня і дослідниця робітничого класу і міської маргінальності. Саме у цьому ракурсі я планувала писати цей відгук. Але неочікувано стрічка стала для мене неймовірним духовним досвідом і хочеться щось написати про це.

Коли я проходила «Духовні вправи» з єзуїтами, мене особливо вразила медитація, яку Ігнатій Лойола пропонує на початок другого тижня. Він запрошує уявити, як Бог дивиться на нас, коли вирішує стати людиною і розділити з нами нашу людяність. Я ходила по вулиці і дивилась на людей навколо, намагаючись уявити, як Бог дивиться на кожну з них. Це запитання лишалось на задньому тлі, коли я спілкувалась і з бездомним жебраком, і з психічнохворим сусідом, і з озлобленою працівницею реєстратури в поліклініці, і з самовпевненим викладачем бізнес-школи. Мене вразило, якою практичною, контекстуальною і вкоріненою в повсякденності може бути духовність.

А під час перегляду фільму Надії я немов пережила цей досвід знову. Саме так Бог і дивиться на людину, як це робить Надія у своїй роботі. І саме так Він хоче, щоб і ми дивились – з усією увагою, на яку тільки здатні, з усією любов'ю, прийняттям і намаганням зрозуміти. Для вже цитованого мною П'єра Бурдьє, бачити людину такою, якою вона є «з необхідністю», приймати її з усім її життєвим багажем, засвідчувати і розуміти її досвід у соціальному контексті – це не лише соціологічна, але й «духовна» вправа.

Слова, якими Бурдьє описує страждання працівників французьких соціальних служб і публічної сфери, на диво влучно описують і досвід івано-франківських комунальників: «Не надаючи їм жодних необхідних знарядь, держава полишає їх компенсувати найнеприйнятніші наслідки і недоліки ринкової логіки. Цих працівників полишено напризволяще у їхніх спробах дати раду матеріальному і моральному стражданню, свідками якого вони є» (Bourdieu et al., 1999: 183).

Переглядаючи фільм, ми відчуваємо цю полишеність напризволяще. Ми можемо солідаризуватись як із мешканками радянських квартир, які у відчаї дзвонять на гарячу лінію теплокомуненерго, розповідають про лежачу маму, прорвані батареї і холод в квартирі, так і з комунальниками, які мусять кожної зими реагувати на безкінечні виклики, як на стихійне лихо. Ми бачимо, як терпляче комунальники вислуховують нарікання мешканців. «Не ругайтесь», – трохи з докором, але з розумінням говорить у слухавку диспетчер. «Якщо їй поможе отак свої нерви успокоїть, то нехай. А я що? Мене воно не нервує», – коментує інша диспетчерка. «Ну що, поремонтували?» – питає мешканка комунальників «Наскільки це можливо», – сумно зітхають ті. І в цих діалогах, попри нерви, крики і звинувачення, відчувається якась дивна солідарність, що приходить, коли ми намагаємось зрозуміти досвід одне одного.

Акцент фільму на аматорському хоровому колективі комунальників є дуже вдалим рішенням. Він показує прагнення працівників комунальних служб бути прийнятими у їхній людяності, а не лише як оранжеві жилети з абревіатурою ІФТКЕ. Спів стає своєрідною «зброєю слабких» (терміном Джеймса Скота) і спротивом невтішним перспективам і відчуттю безвиході. Калькою з англійської, фільм «творить справедливість» ("does justice") не тільки нашому досвіду полишеності напризволяще з сумними реаліями теплокомунікаційної інфраструктури, але й нашому досвіду солідарності і людяності. Цей фільм сумний, але на диво оптимістичний, банально побутовий, але на диво поетичний. Мабуть, так і стається, коли приділяти працівникам Івано-Франківськтеплокомуненерго ту увагу, яку ми зазвичай відводимо поезії і філософії.
Анастасія Рябчук
соціологиня, дослідниця бідності і бездомності, праці і робітничого руху в Україні та Південній Африці. Навчалась у Києво-Могилянській Академії, Українському Католицькому Університеті, Кембриджському Університеті, Школі Вищих Студій з Суспільних Наук у Парижі та Університеті Йоганесбурга. Живе і працює у Києві.

Отримуй статті та новини про культуру
Щотижнева розсилка від Контур