П'ЄР ҐІЙОТА. ЕДЕМ, ЕДЕМ, ЕДЕМ.
Три передмови до видання 1970 року

«Едем, Едем, Едем» П'єра Ґійота: текст, який долає будь-які штучно встановлені обмеження: чи-то літературні, чи-то лінгвістичні. Долаючи обмеження, він не намагається встановити щось рівнозначне, не намагається улестити читача, бажаючи йому «приємного читання» з горнятком кави під теплою ковдрою в затишній кімнаті, романтично оздобленій світлинами, картинами, поличками з гарними книжечками, над якими розвіюється сакральний дух арома свічок, а поруч мурликає котик за пару тисяч баксів і грає заспокійлива музика з передплаченого застосунку.

Текст далекий від будь-яких пропозицій, контрактів і практик обміну. «Щось висловлюється», і це щось пронизує однією розгалуженою фразою, мов мільйони гострих голок прошивають твоє тіло і, завдяки новоутвореним мікроотворам, воно починає жити, всотувати свободу дозами, про які найвідоміший з джанкі міг лише мріяти.

«Могила для 500 тисяч солдатів» викликала запитання. «Едем» структурно, а «Проституція» і «Книга» – мовно, і, звісно, змістовно, унеможливлюють загальну ситуацію запитання-відповідь і відповідні маніфестації. Бінарні опозиції подолано? Моделюються ситуації, за яких вони оминаються: означник – означуване, природа – культура, тіло – тілесність тощо – набір штучних конструктів задля ієрархії, нормалізації, підпорядкування. Контроль, контроль, контроль… Тканина як те, що неідентифіковане, є чимось абсолютно інакшим, і вона виступає супроти будь-яких меж. Incognito [Я, Ти, Ми].

З літа 1968 до весни 1969 «Едем» сповнювався змістом і формою. В лютому 1969 в журналі Tel Quel опубліковано фрагмент під назвою Bordels Boucherie. Восени наступного 1970 року роман публікує видавництво «Gallimard» з передмовами Мішеля Лейріса, Ролана Барта і Філіпа Соллерса. Незабаром Мішель Фуко відгукується листом, оприлюдненим у Le Nouvel Observateur. Майже одразу книгу цензуровано і заборонено (для поширення, реклами і продажу неповнолітнім) наказом Міністра внутрішніх справ за підписом директора Національної поліції Франції. За ініціативи Жерома Ліндома, директора видавництва «Minuit», організовано міжнародну петицію. Серед підписантів: Сімона де Бовуар, Жан-Поль Сартр, Ролан Барт, Клод Моріак, Наталі Саррот, Клод Сімон, Жак Дерріда, Мішель Фуко, Ален Роб-Ґрійє, Маргеріт Дюрас, Філіп Соллерс та інші. Фрасуа Міттеран звернувся до Національних зборів, а президент Жорж Помпіду написав письмове звернення до Міністра внутрішніх справ. Система відпрацювала на відмінно. Заборону скасовано наприкінці 1981.

Зміст, форма, лексика – чинять опір нормам: суспільним, культурним, природним, сексуальним… [якщо ризикуєш висловитися, то маєш створити мову]. «Едем» є одним з найнебезпечніших репрезентантів письма як такого, і, заразом, його руйнування. Забути про нарацію і наратора, про звичне і комфортне, про етику і закони. Про Я. Про війну. Текст плине. [Щось висловлюється]. Занурюємось… Et maintenant nous ne sommes plus esclaves…

«Едем, Едем, Едем» – вільний текст: вільний від будь-якого сюжету, предмету, символу: він написаний у порожнечі (безодні або чорній дірі), де традиційні складові дискурсу (мовець, те, що він говорить, спосіб вираження) були би надмірними. Безпосереднім наслідком є те, що критика вже нічого не може вдіяти з цим текстом, оскільки вона не здатна говорити ані про автора, ані про сюжет, ані про стиль: потрібно «увійти» в мову Ґійота; не вірити в неї і бути співучасником ілюзії або фантазму, а писати цією мовою разом з ним, на його місці, підписувати одночасно з ним.

Бути в мові (як-то кажуть: бути в темі): це можливо, тому що Ґійота продукує не манеру, жанр чи літературний об'єкт, а нове начало (чому б не додати його до чотирьох Елементів космогонії?); цим елементом є фраза: субстанція слова, яка має особливість тканини, їжі, унікальна фраза, яка не закінчується, краса якої походить не від її «перенесення» (реальне, до якого воно має відсилати), а від її дихання, роздертого, тривалого, так, ніби йдеться про те, що автор репрезентує нам не уявні сцени, а сцену мови таким чином, що моделлю цього нового мімезису є вже не пригода героя, а пригода самого означника: того, що з ним відбувається.

«Едем, Едем, Едем» утверджує (або має становити) своєрідний поштовх, історичний шок: будь-яка попередня дія є внутрішньо розрізненою, але ми бачимо дедалі виразніші збіги, – від Сада до Жене, від Малларме до Арто, – які зосереджуються, переміщуються, очищуються від обставин власного часу; немає більше ні Оповіді, ні Недоліку (безперечно вони є одним й тим самим), не лишилося нічого окрім бажання і мови, причому остання не виражає перше, вони обидва поставлені у взаємну, нероздільну метонімію.

Сила цієї суверенної метонімії в тексті Ґійота передбачає шалену критику, що базується на двох традиційних уявленнях – про мову і секс; але і ця критика, яка здатна набувати різних форм, самою своєю силою буде негайно розкрита: приречена до надмірності, якщо вона цензуруватиме секс і мову одночасно; приречена до лицемірства, якщо вона претендуватиме на цензурування виключно змісту, а не форми, або навпаки: в обох випадках вона буде приречена на викриття своєї цензурованої сутності.

Однак, незважаючи на інституційні перипетії, публікація цього тексту є важливою: він спонукатиме різні критичні, теоретичні роботи і не втратить власної спокусливості – неоспорюваний, некласифікований, нова віха та початок письма.

«Немає нічого прекраснішого, нічого величнішого
за секс, а поза ним не існує спасіння».
Сад. Лист до дружини
(Венсенн, 25 червня 1783).

0. – Париж, 1969 рік: панування буржуазії, яка тимчасово займає домінуючі позиції, загниває; її ідеологія непроникна з жодного боку. Від цього боротьба не стане ані швидшою, ані простішою.

1. – «Едем, Едем, Едем»: нічим подібним від часів Сада досі не ризикували. А це означає: нині в історії уможливилось всеохопне його прочитання; відкривається інша історична перспектива, ніж та, в якій Садом окреслювалась точка радикального зміщення; «Едем, Едем, Едем» потребує інакшого підходу до прочитання, без співставлення із Садом.

2. – Запропонуємо певні дати: вони надали б нам загальні елементи аналітичної історії того, як почали писати про секс, тим самим відсікаючи зворотний бік усіх наших дискурсів. Наприклад, 1783 рік особливим чином позначився для нас невидимістю буржуазного революційного перевороту і герметичним, нетлінним письмом Сада. Проте, хто на той момент міг думати про артикуляцію чогось подібного? Ніхто. Втім, ми просто натякаємо – місце, де ці рядки справджуються сьогодні (1970 рік), навряд чи підштовхує до безпомилкового передбачення в силу самого факту переривчастої безперервності революції труда – яка цього разу стала масовою та безсюжетною – та матеріалістичного письма, яке чим далі, тим свідоміше подвоює її ефект, тож ми знову опинилися перед лицем історичної неминучості, але у змінений спосіб. Таким чином, текст Сада має бути розташований на вістрі часового кільця, яке замикається. Інший приклад: можна вважати, що читання Сада утвердилося лише в 1931 році, коли Моріс Ейн писав: «Варто пожаліти тих, хто з цього зразкового зусилля до найжорстокішого аналізу буття може або бажає зберегти для себе лише непристойності, які відповідають власній удаваній величі. Безумовно, жорстока ясність, спрямована на найменш потаємні вигини того, що зазвичай зветься душею, повинна здаватися їм ще нестерпнішою, ніж притлумлене світло психоаналітичних концепцій». Звісно, ця фраза є застарілою. Ми мусимо уникати всього, що може віднести письмо до «буття». Більш того, психоаналіз став або вкотре постав мішенню у запеклих суперечках. Однак кого сьогодні ми маємо жаліти, опинившись віч-на-віч з «Едем, Едем, Едем»?

3. – Наступна ілюстрація. Ближчий до нас Бланшо пише: «В персоні Сада – і це підштовхує до парадоксальної точки зору – маємо перший приклад (але чи був другий?) того, як манера писати, свобода писати, може збігатися з реальною свободою, коли остання перебуває в кризовому стані – і в історії з'являється вакантне місце». Ми просто додамо для тих, хто має намір зрозуміти: текст, підписаний П'єром Ґійота, не випадково виник саме у Франції 1968 року.

4. – Переплетіння – історія / письмо (не абстракте «письменство»). Основа: історичний матеріалізм. Класова боротьба та секс мов провідні нитки дозволяють його розшифровувати. 1869: Пісні Мальдорора. 1871: Паризька комуна. 1884: «Походження родини, приватної власності та держави», де Енгельс зазначає: «Ми рухаємося на зустріч суспільному перевороту, коли економічні основи моногамії, які ще існують дотепер, мають неминуче зникнути, так само, як і основи її доповнення: проституція». Це переплетіння апелює до його знань.

5. – Не залишати поза увагою те, що ані на секунду не випускає дивовижна сила, що керує «Едем, Едем, Едем»: «радикальна нерівність думки стосовно сексу, якої треба дотримуватися під страхом стати жертвою того, чим Фройд погрожував Юнгу, а саме: "трясовини окультизму"» (Лакан).

6. – Відкинути разом цензуру і контр-цензуру – одну моральну, іншу психологічну. Іншими словами, експлуатації сексуальних репрезентацій (сексуальності замість сексу). Уперто запобігати, повторюючи це стільки разів, скільки знадобиться, будь-якій сублімації і особливо тій, яка вважає, ніби може явити себе під виглядом псевдо-наготи. Цензура: витіснення першого ступеня. Контр-цензура: витіснення другого ступеня (манірність, еротизм).

7. – Невпинно відстоювати матеріалістичну основу. Втім, матеріалізм ще не є домінантним і тому може проявляти себе лише під маскою монструозності, про яку ще ніхто не має чіткого уявлення, адже зрештою вона не така й монструозна: радше навпаки, і це так само очевидно, як безкінечність всесвіту. Мов дрижання, назване свого часу діонісійським: «Одягнений у священну небриду, він шукає крові агонізуючих козлів, з ненажерливим апетитом до сирої плоті» (Еврипід). Жодного міфу, жодного бога. У нескінченному поверненні до тваринного. В єдиному написаному пустельному вибуху.

8. – Взяти на себе вбивство будь-якого прояву сексуальності – належної чи неналежної, через обмеженість претензій: прийняти ту чи іншу сексуальність – означає повірити в неможливу адекватність думки про секс. Проти всього, що бажає проявити себе, лишаючись прихованим, проти всього, що хоче сховати себе, вважаючи себе проявленим. Вбивство проти насолоди на тлі власності.

9. – Поширити владу однієї фрази на матеріальний мурашник – розділений та піднесений у безупинному пориві. Органічна, біологічна, хімічна, фізична, астрономічна та небесна механіка. «Науки про природу згодом поглинуть науки про людину так само, як науки про людину поглинуть науки про природу, так що залишиться лише одна наука» (Маркс). З першої ж сторінки «Едем, Едем, Едем» – перед нами постає цей нечуваний театр: кремінь, терен, піт, олія, ячмінь, зерно, мозок, квіти, колосся, кров, слина, екскременти... Ось золотий простір матерій і тіл, нескінченно трансмутований та ритмічний.

10. – Отже: «Солдати в касках, розставивши широко ноги, напруживши м'язи, топчуть новонароджених, сповитих у червоні, пурпурні хустки:»

Ця книга, як ви це чудово розумієте, сприйматиметься не так легко, як «Могила». В ній відсутній той гомін війни, який уможливив те, що ваш перший роман був почутим. Ми хочемо, щоб війна була не більше, ніж дужкою у безперервному світі; за цих умов ми допускаємо зіткнення усіх крайнощів. Цікаво, чи не видали «Могилу» за фальшиву драматизацію, перебільшення, мовляв, це про Алжир, про окупацію, коли натомість це було спробою таврування всіх армій і нескінченного засудження обмежень. Говорилося: це час, коли ми були винними, ми впізнаємо в ньому себе, тому ми невинні, тоді як ці удари, тіла, рани в їхній наготі, далекі від того, щоби бути образом моралі, виступали чистим політичним знаком. Під покровом великого виправдання війни, те, що ви нам розповідали, долинало до нас мов пісня здалеку. Ваш потрійний «Едем» підтримує той же дискурс, але на мінімально допустимій дистанції, нижче меж акомодації. Ми вже не можемо бачити, ми вже не можемо уявити те місце, де ви говорите і звідки до нас доносяться ці фрази, ця кров: туман абсолютної близькості.

Незважаючи на зовнішній вигляд, «Могила» знаходилася поза хронологією: при спробі вписати в неї дату, вона змінювалась до невпізнання. «Едем» (за визначенням) знаходиться поза місцем: але я думаю, що ми спробуємо його окреслити, знайшовши йому прихисток: ним стане тіло (тіло, яке ще донедавна мислилось як вишуканість –матеріалістична – для збереження суб'єкта, Я, душі). Але саме по цей бік тіла до нас приходить ваш текст: поверхні, розчленування, отвори-рани, оболонки і шкіри, які перевертаються і вивертаються назовні, білі і червоні рідини, «плин вічного поза».

У мене складається враження, що цим ви долучаєтеся до того, що ми давно знаємо про сексуальність, але тримаємо осторонь заради захисту примата суб'єкту, цілісності індивіда і абстрактності «сексу»: вона не є на межі можливостей тіла як «секс», вона вже не є засобом комунікації між людьми, вона навіть не є базовим чи первісним бажанням індивіда, а радше тканиною цих набагато давніших за неї самої процесів; індивід є лише її хитким, тимчасовим і швидкоплинним продовженням; врешті-решт, виникає лише бліда форма, яка з'являється на мить з великого, непохитного, невичерпного джерела. Індивіди – псевдопОдії сексуальності, які швидко втягуються. Якби ми хотіли знати те, що ми знаємо, нам довелося би відмовитися від уявлень щодо нашої індивідуальності, нашого «Я», нашої позиції суб'єкта. У вашому тексті чи не вперше відверто і рішуче перевертаються взаємини між індивідом і сексуальністю: вже не персонажі стираються на користь елементів, структур, особових займенників, а сексуальність переходить на інший бік індивіда і перестає бути «підлеглою».

Наближаючись до цього моменту, ви були змушені відкинути те, що робило «Могилу» доступною; ви мали розірвати всі форми і тіла, прискорити всю велику машинерію сексуальності і дозволити їй повторюватися по прямій лінії часу. Вам судилося, у мене це викликає занепокоєння (хотів сказати, сподівання, але це занадто легко, коли йдеться про когось іншого), зіткнутися з великою протидією... Буде скандал, але це вже зовсім інша справа.

Переклад та передмова: Вадим Мірошниченко
Редакторки: Альона Грузіна, Юлія Куліш

Переклади текстів Мішеля Лейріса, Ролана Барта та Філіпа Соллерса здійснено за виданням Pierre Guyotat. Eden, Eden, Eden, Paris, Gallimard, 2020.
Переклад тексту Мішеля Фуко здійснено за виданням Michel Foucault. Dits et écrits, T. II : 1970-1975, Paris, Gallimard, 1994.
Використані фото і зображення містяться у вільних джерелах.