з англійської мови переклав Олександр Артамонов
Передмова перекладача
Запропонований увазі читача текст був опублікований у 2012 році в збірнику статей провідних західних істориків-медієвістів «Чому Середньовіччя має значення: сучасна несправедливість у світлі Середньовіччя», що вийшов під редакцією таких американських дослідників, як Целія Шазель, Саймон Даблдей, Феліче Ліфшиц та Емі Ременснайдер. Ґай Ґельтнер, автор запропонованого тексту, є професором середньовічної історії та керівником центру середньовічних студій при Амстердамському університеті. Мета збірника полягала перш за все в реабілітації епохи Середньовіччя в свідомості американських студентів: автори опублікованих в збірнику статей зробили спробу довести, що розуміння Середньовіччя в якості темної сторінки європейської історії є хибним, оскільки, на їхню думку, деякі соціальні проблеми сучасного суспільства можуть бути вирішеними шляхом використання середньовічного досвіду Західної цивілізації.
Публікація українського перекладу статті професора Ґельтнера дозволяє україномовному читачеві, перш за все, ознайомитися з популярними трендами сучасної західної медієвістики. На нашу думку, цікавою (і, в певному сенсі, оригінальною) є спроба осмислення сучасного Західного суспільства крізь призму історичної епохи, яка – з часів епохи Просвітництва – постає загалом в демонізованому вигляді (таке ставлення до Середньовіччя поширене і серед українських інтелектуалів, вихованих на ґрунті пережитків марксистського історицизму). Безумовно, демонізація окремої історичної епохи є несумісною з об’єктивним сприйняттям як історичного процесу загалом, так і власної історії зокрема. Так, гостра необхідність в подоланні історицизму радянського штибу підкреслюється провідним українським істориком Н. Яковенко; ще в 2000 році дослідниця підкреслює, що, зокрема, використання штампів методології радянської історичної науки породжує «відчуття архаїчності сьогоднішньої української історіографії» (симптоматично, що Н. Яковенко повертається до цієї проблеми і в своїй праці 2007 року «Вступ до історії», і в актуальній діяльності щодо декомунізації шкільного курсу історії в Україні). З огляду на наведені аргументи, знайомство україномовного читача зі спробою західного історика досягнути об’єктивного розуміння Середньовіччя є виправданим і з огляду на суто фахову необхідність подолання «архаїчності» української історіографії, і з огляду на політичний контекст курсу сучасної України на декомунізацію та євроінтеґрацію.
Втім, разом з загальними позитивними рисами евристичного характеру, варто виділити і певні недоліки, властиві, на нашу думку, запропонованій читачеві статті. Головним таким недоліком є досить схематичний підхід професора Ґельтнера до історичного процесу. Стаття справляє таке враження, що автор, порівнюючи середньовічні маргіналізуючі установи з сучасними та закликаючи читача «осередньовічитися» у відношенні до соціальних меншин, не бере до уваги системний характер будь-яких проявів суспільного життя, як-от соціальної маргіналізації. На нашу думку, досить очевидним є той факт, що окремі явища суспільного життя є взаємозумовленими, тож для того, щоб сучасна людина «осередньовічилася» у відношенні до соціальних меншин, вона має «осередньовічитися» в усьому. Симптоматичною є думка автора про те, що рішення середньовічних магістратів «створити установи на кшталт борделів чи в’язниць у містах, а також – керувати ними, вочевидь, свідчить про високий рівень середньовічної адаптації до суспільного та релігійного різноманіття, а також – до збільшення кількості представників груп ризику». Видається, що автор вважає, ніби середньовічні магістрати виходили з сучасних соціальних, економічних та технічних умов, приймаючи рішення, продиктовані загалом їхньою специфічною середньовічною мораллю. На нашу думку, в цьому сенсі професор Ґельтнер виходить з низки хибних уявлень про паралелізм середньовічного та сучасного суспільства, продиктованих його схематичним розумінням ментальності та історичного процесу.
Так, складається враження про те, що автор приписує середньовічним магістратам обсяг влади, аналогічний обсягу влади сучасних міських адміністрацій, а середньовічним городянам – доходи американського середнього класу. Звісно, з таким поглядом неможливо погодитися з огляду на низку ментальних, економічних, соціальних та технічних розбіжностей між сучасним та середньовічним Заходом. Перш за все, важливо підкреслити, що середньовічні люди сприймали простір відмінно від сучасної західної людини: як показав вже Жак Ле Ґофф у своїй класичній праці «Цивілізація Середньовічного Заходу», простір середньовічної людини був обмеженим містом або селом, в той час як оточуюче середовище (ліс) сприймалося як цілком вороже та гетерогенне людському суспільству. Достатньо очевидно, що критиковані професором Ґельтнером проекти в’язниць, віддалених від міст, базуються на докорінно іншому сприйнятті простору, властивому сучасній людині. При цьому, важливою є і відсутність в Середньовіччі сучасних засобів комунікації, що робило середньовічне суспільство фактично закритим в межах міст та сільських общин. Цікаво, що професор Ґельтнер не згадує і аксіому середньовічної урбаністики: за умов війни всі будівлі, які знаходилися за межами міських мурів, знищувалися ворогом. У цьому сенсі моральність рішення середньовічних магістратів стосовно розташування маргіналізуючих установ за межами міських мурів є досить сумнівною, оскільки подібну «напівінклюзивність» можна з аналогічним успіхом розцінювати і як «напівексклюзивність». Цікаво, що автор не згадує і про ригідну (та цілком відмінну від сучасної) соціальну структуру середньовічних міст, в межах якої ідентичність людини визначали її родинні зв’язки та зобов’язання, соціальний стан, релігійна приналежність та рід занять, через що фізичне перебування маргінальних груп у середньовічних містах по суті ніяким чином не сприяло їх соціальній інтеґрації. Врешті, автор не пояснює, якими альтернативними сценаріями могли за середньовічних умов послуговуватися міські магістрати у здійсненні своєї політики щодо маргінальних груп. Показовим є і те, що, критикуючи сучасний індивідуалізм, автор не ставить питання про те, як середньовічне колективістське суспільство чинило б із маргіналізованими групами, маючи економічні та технічні можливості суспільства сучасного. В цьому сенсі можна стверджувати, що професор Ґельтнер, замість того, щоб порівнювати сучасне та середньовічне суспільства у їхній цілісності, фактично вириває з історичного контексту досліджувані ним маргіналізуючі установи, не враховуючи ані історичну динаміку соціальної психології, ані системний характер суспільного життя.
Незважаючи, однак, на недоліки статті, важливо підкреслити вже зазначений її евристичний потенціал: на нашу думку, знайомство україномовного читача з однією з перших організованих спроб сучасних західних медієвістів запропонувати адекватне розуміння історичного процесу може посприяти поширенню таких спроб і в українській гуманітаристиці. В цьому сенсі, недоліки запропонованої статті мають позитивне методологічне значення, оскільки вони яскраво ілюструють необхідність (перш за все, для адекватного балансу між реабілітацією минулого та критикою сучасності) як, загалом, комплексного підходу до історії, так і, зокрема, врахування історичної динаміки соціальної психології.
Соціальна девіантність: середньовічний підхід
Моральність державної влади проявляється в її відношенні до тих, хто зустрічають світанок життя – до дітей; до тих, хто перебувають у сутінках життя – до старих; і до тих, хто знаходяться у тіні життя – до хворих, нужденних та скалічених.
Губерт Х. Хамфрі
НеНМоП (Абревіатура – «не на моєму подвір’ї»)[1] – боротьба проти розміщення об’єктів, що вважаються небажаними (на кшталт в’язниці чи колонії) поруч з чиїмось житлом.
Merriam-Webster Dictionary
Під «Зниженням Шкоди» розуміється комплекс заходів, програм та практик, головним чином спрямованих на зниження наслідків вживання легальних та нелегальних психоактивних речовин (шкідливих для здоров’я, суспільства та економіки), які при цьому не передбачають ініціатив для паралельного зниження обсягів вживання таких речовин.
Зниження Шкоди покращує положення людей, які вживають наркотичні речовини, а також їхніх родин та суспільства в цілому.
Міжнародна Асоціація зі Зниження Шкоди
Між XII та XIV століттями європейські міста відчули на собі поширення того, що іноді називають маргіналізуючими інституціями та маргіналізуючим простором – лікарень, лепрозоріїв, в’язниць та єврейських кварталів. Історики часто згадують про цей процес для чергової ілюстрації розвитку вибудованої на гоніннях ментальності, нібито властивої для Європи в період її наближення до самоусвідомлення: як стверджується, суспільство, постійно тяжіючи до все більшого самозаглиблення в пошуках самовизначення, викидало за свої межі як релігійних аутсайдерів (наприклад, євреїв та єретиків), так і внутрішніх Інших (починаючи від гомосексуалів та прокажених, і закінчуючи проститутками, а також фізично та психічно хворими людьми). У цьому сенсі, середньовічне суспільство, вочевидь, не пройшло один з тестів на моральність, розроблених його сучасними наступниками.
Однак доступні дані обґрунтовують інакше розуміння вищезгаданих явищ, роблячи акцент на напівінклюзивності інституцій, що підтримували людей, перебуваючих на світанку, або в сутінках чи тіні життя. З такої переглянутої перспективи, рішення створити установи на кшталт борделів чи в’язниць у містах, а також – керувати ними, вочевидь, свідчить про високий рівень середньовічної адаптації до суспільного та релігійного різноманіття, а також – до збільшення кількості представників груп ризику. Якщо вжити фразу зі сфери сучасної охорони здоров’я, середньовічні ради міст прийняли стратегію зниження шкоди. Справа в тім, що зазначена специфічна форма просторового відчуження призводила не лише до створення стигматизованих груп, що складалися з нетипових індивідів; вона також уможливлювала їхнє входження до суспільства, що здійснювалося під публічним наглядом. З огляду на атмосферу абразивності та загальної нетерпимості, в якій функціонували міські магістрати, їхнє рішення породжує важливе питання: навіщо вони опікувалися найслабшими членами суспільства, виділяючи значні ресурси для того, щоб забезпечувати їхні життя та їхній добробут у визначених для цього місцях?
Відповідь частково криється у зростанні суспільної, економічної, етнічної та релігійної гетерогенності середньовічних міст; частково ж – у прагненні місцевих адміністрацій підвищити якість контролю над населенням та зменшити рівень безладдя. Креативне протиріччя між цими напрямами розвитку витворило нові централізовані установи для девіантних груп (в’язниці, борделі та райони «червоних ліхтарів»), а також призвело до перегляду підходів, що застосовувалися до існуючих установ та просторів (лікарень, лепрозоріїв, єврейських кварталів). Загалом існування цих місць підкреслювало присутність небезпечних Інших, нормалізуючи разом з тим їхню присутність; породжені необхідністю організації розрізненого населення, такі простори сприяли соціальній інтеґрації частини представників девіантних груп і, разом з тим, розширювали межі взаємної громадянської відповідальності. Якщо уявити шкалу між абсолютним прийняттям девіантних груп та їхнім повним виключенням, то так звані маргіналізуючі установи знаходилися посередині, оскільки вони створювали можливість для напівінклюзивності.
Довговічність установ, спрямованих на зниження шкоди та забезпечення напівінклюзивності, протистоїть сучасним спробам створити ідеальне місто, одним з проявів яких є піднесення організацій, що відстоюють принцип НеНМоП («не на моєму подвір’ї»). В усій Європі численні в’язниці, лікарні, будинки для психічно хворих і навіть лепрозорії продовжували функціонувати в містах приблизно в незмінних формах до ХІХ століття, хоча й обґрунтування їхньої присутності поступово втрачало переконливість, а час і суспільна зневага робили їх все більше застарілими. Наприкінці ХХ століття такі установи остаточно набули статусу небажаних складових міського ландшафту, хоча їхня роль і функції набули зовсім іншого значення. З символів централізованої влади та громадянської відповідальності вони перетворилися на знаки суспільного відчаю та громадянського сорому, що зробило їх легкими мішенями для атак забудовників.
Втім, з огляду на занепад ідеї держави загального добробуту і ролі цієї ідеї в розумінні девіантності, сучасне застосування практики напівінклюзивності може призвести до суттєвих здобутків. По-перше, це може знизити тенденцію до зосередження непривілейованих та безправних людей у велетенських віддалених в’язницях – недофінансованих та сповнених насильства. По-друге, це може вберегти суспільство від сповзання до побудованої на самовиправдовуванні обмеженої форми соліпсистської політики, згідно з якою бути хорошим домовласником важливіше, ніж бути хорошим громадянином, чи навіть – що ще небезпечніше – що хороший домовласник це і є хороший громадянин[2].
У запропонованому есеї розглядається середньовічна інклюзивність та досліджується можливість застосування останньої у нинішніх дискусіях стосовно соціальної справедливості. Есей складається з двох частин. У першій спочатку описуються та аналізуються ключові маргіналізуючі інституції середньовічних європейських міст, а потім пояснюється їхній розквіт як процес, що віддзеркалює поворот до окремих стигматизованих груп від звичайного виключення до часткового впорядкованого прийняття. Друга частина містить роздуми про те, як адаптована форма напівінклюзивності може покращити сучасні міста – простори, що набули небезпечної форми гомогенності під обгорткою різноманіття разом з поширенням практики виключення тих соціальних груп, що мають статус небажаних.
Напівінклюзивність в контексті середньовічного міста
Кілька років тому я написав книгу про пізньосередньовічні міські в’язниці. Намагаючись якомога краще закінчити свою працю, я вирішив, що для мене буде корисно порівняти ці установи з іншими так званими маргіналізуючими інституціями, що процвітали в той час: з борделями, лепрозоріями, єврейськими кварталами та лікарнями. Моя робоча гіпотеза – або, якщо називати речі своїми іменами – моє поверхневе уявлення полягало в тому, що відмінність між в’язницею та іншими установами, призначеними для соціально стигматизованих груп, полягала в центральному розміщенні в’язниці та у її фізичній значущості для міського ландшафту, в той час як інституціям, призначеним для незлочинних девіантних груп, була властива фізична маргінальність.
Більше заглиблення в тему стало викликом для моїх припущень у трьох аспектах. По-перше, розмір середньовічних міст був загалом достатньо скромним. Перетинання навіть найбільших з них (Парижа, Флоренції, Ґренади) – це подвиг, що займає трохи більше, ніж двадцять хвилин, якщо йти пішки – така ж відстань розділяє дві зупинки метро в сучасних північноамериканських містах. Тож фізична близькість городян зводила нанівець будь-які спроби (середньовічні чи сучасні) прирівняти просторову маргінальність до соціальної. Це спостереження має особливу вагу в тих випадках, коли девіантна група (така, як євреї) або інституція (така, як бордель) існувала в межах міських мурів – структур, що постійно розширювалися до Чорної Смерті 1348 року.
По-друге, навіть якщо маргіналізуюча інституція знаходилася за межами міських мурів, як це було у випадку більшості лепрозоріїв та окремих лікарень, соціальне відмежування було в більшій мірі візуальним, ніж реальним. Лепрозорії будувалися за межами середньовічних міст з підкресленою метою запобігання зараження, однак самим прокаженим ніколи повністю не заборонялося взаємодіяти з городянами – про це свідчить існування конкретного вбрання та поведінкового кодексу, що мали на меті повідомляти про присутність або наближення прокажених. Аналогічно, мешканці лікарень, особливо найбідніші з них, жили за рахунок жебракування за межами лікарень – тож вони знаходилися у постійному контакті з городянами, які в будь-якому випадку не жили поблизу.
Не лише мешканці лікарень прагнули до близькості з містом та його жителями. Самі міста також розширювали свої мури, як і свої повноваження, в результаті чого лепрозорії та лікарні інтеґрувалися в міське суспільство ще більше. Під впливом швидше жадібності та бажання контролю, ніж співчуття, у XIV столітті французькі міські магістрати наголошували на необхідності розташування лепрозоріїв «біля міста» (iuxta civitatem), на відміну від більш раннього визначення їхнього місцезнаходження «за межами міста» (extra civitatem); англійські муніципалітети також почали стрімко збільшувати обсяг своїх повноважень щодо лікарень та лепрозоріїв – хоча й не беручи активної участі у функціонуванні цих інституцій[3].
По-третє (що є найважливішим), більшість з маргіналізуючих інституцій, будучи видимими та доступними – на відміну від сучасних в’язниць – не відривали своїх мешканців від вільного суспільства. Їхнє повсякденне функціонування залежало від зовнішніх контактів і видозмінювалося в залежності від останніх. Так, мешканців лікарень, лепрозоріїв та в’язниць щоденно годували їхні родичі або благочинні організації, а також їм дозволялося покидати свої місця перебування для того, щоб просити милостиню або захищатися в суді від позовів кредиторів. Більше того, зовнішні соціальні та економічні ієрархії загалом переносилися на простір і повсякдення таких інституцій: це випливає з того, що мешканців закритих установ класифікували на підставі їхньої платоспроможності, а не відповідно до скоєних ними злочинів (у випадку в’язниці) чи їхнього фізичного стану (у випадку лікарні)[4]. Такі протиріччя віддзеркалюють на фізичному, правовому та соціальному рівнях розколотий між інтеґрацією та маргіналізацією підхід, що застосовувався до осіб, чиє проживання в місті було небажаним.
Перевівши дух після цих трьох ударів, я не міг більше приймати твердження про те, що середньовічна в’язниця була аномальним напівінклюзивним простором міського ландшафту, і нібито характеризувалася повним відкиданням соціальної стигматизації. Натомість, я почав сприймати в’язниці у якості прикладу спроби – хоча й невпорядкованої – різноманітних адміністрацій, організацій та індивідів прийняти присутність таких груп – з одного боку, і врегулювати соціальну взаємодію з ними – з іншого. Такий підхід дозволив міській владі визначити міських Інших, і – в той самий час – виділити для них власне місце у панорамі міста. Ідентифікація цього напівінклюзивного підходу, спрямованого на зниження шкоди та застосованого до соціально стигматизованих груп та індивідів, не переконала мене в тому, що середньовічні міста раптом чи навіть поступово стали прогресивним притулком терпимості та культурного релятивізму. Втім, це дозволило припустити, що заснування маргіналізуючих інституцій можна розглянути в іншому світлі і оцінити на цій підставі віру в те, що подібні об’єкти та їхні резиденти були цілком маргінальними, їх поширення не передвіщало нічого доброго, а їхнє повсякденне життя було антигуманним прикладом культури жорстокості.
Покоління тому, такі визначні медієвісти, як Норман Кон, Джон Босвел та Р. Я. Мур, відзначали поступове закриття середньовічного суспільства в процесі визначення «внутрішніх демонів Європи» (євреїв, єретиків, гомосексуалів, прокажених і т.п.)[5]. Стигматизація та невпинний пошук загрозливих Інших зумовлювали переслідування останніх релігійною та світською владою – кульмінацією цього процесу стала спроба остаточного їх винищення. Подібно до інших суспільно свідомих вчених свого часу, Кон, Босвел та Мур розмірковували над питанням, яке стало модним в історіографії після Другої Світової війни і частково загострилося за часів Руху за Громадянські Права 1950-х-1960-х років; питання ж полягало в тому, де і як були закладені основи систематичного винищення меншин та девіантних груп у Європі ХХ століття. З точки зору цих вчених, заснування лепрозоріїв та борделів, а також – що звучало, можливо, ще більш зловісно – створення єврейських кварталів, стало сигналом про «формування суспільства гонінь»: в католицькій (Західній) Європі, що почала остаточно визначати свої геополітичні межі протягом Епохи Хрестових Походів, спрацював інтроспективний рефлекс.
Хоча меншини – такі, як євреї, прокажені та проститутки – тяжко страждали буквально протягом всіх Середніх віків, поширення маргіналізуючих інституцій не було втіленням їхньої агонії. Натомість, заснування єврейських кварталів, лепрозоріїв та борделів можна розуміти як форму вираження ширшого повороту в напрямку до інтеґрації стигматизованих груп – замість викорінення їх – у європейських містах Пізнього Середньовіччя, які все більше гетерогенізувалися. Багато чого змінилося з тих часів, коли західні провінції Риму вступили у фазу посиленої політичної фрагментації у V столітті. Відсутність ефективної централізованої влади сприяла виникненню роду паралегальних альтернатив для покарань, описаних Целією Шазель у цій книзі. Натомість, міські адміністрації Пізнього Середньовіччя функціонували в значно амбітнішому та централізованішому середовищі, послуговуючись значно давнішими ідеями стосовно вирішення конфліктів (хоча ці ідеї і не реалізовувалися ними в усій повноті), що суперечили політичній доцільності.
Доступні альтернативи розрізнялися місцевими адміністраціями в залежності від конкретної ситуації. Візьмімо, наприклад, в’язниці. Як форма покарання, ув’язнення являло собою яскраво виражений відхід від повсякденних заходів, що були (принаймні, з точки зору постпросвітництва) жорстокими та соціально руйнівними: такими були заслання, страта і безліч різновидів тілесних покарань. Натомість, середньовічні в’язниці зберігали засудженим достатньо здоров’я і дозволяли їм часто контактувати з навколишнім світом. Якщо такі установи і не розглядалися в якості реабілітаційних інституцій (хоча певні елементи такого підходу безперечно можна виявити), вони так чи інакше відрізнялися від багатьох соціально руйнівних заходів, санкціонованих карним правом тих часів.
Нам – свідкам лихоманки ув’язнень кінця ХХ століття – досить складно уявити, що зростання каральних можливостей держави могло супроводжуватися підвищенням уваги до стану в’язнів та до соціальної інтеґрації девіантних груп. Тим не менш, уважність до добробуту стигматизованих груп прослідковується в Європі XIII та XIV століть, хоча й окремі кризи (наприклад, безперервні війни чи Чорна Смерть) могли б і виправдати відсутність такої уважності. Видається, що такі, здавалося б, малозначущі проблеми, як корупція серед наглядачів чи гігієна в’язнів, мали важливе значення для міських магістратів, які, замість того, щоб вважати погані умови розплатою за «жорстокість злочинців», працювали, рук не покладаючи: вони заснували ефективні наглядові комітети та розробили механізми як для попередження переповнення в’язниць, так і для покращення умов життя та надання в’язням доступу до води та медичної допомоги. Сучасне вирішення проблеми переповнення в’язниць полягає – у кращому випадку – в будуванні більшої кількості камер за менші гроші, у приватизації в’язниць та переміщенні їх у віддалені місця – подалі від публічної уваги, внаслідок чого засуджені часто втрачають можливість зв’язку з друзями та родичами. Натомість, в деяких доіндустріальних культурах, включаючи середньовічну Європу, відокремлення злочинців від їхнього соціального світу вважалося вершиною варварства[6]. Справа в тім, що ці культури притримувалися – на практиці, якщо і не в теорії – шляху зниження шкоди в сфері соціальної інтеґрації.
Єврейські квартали слугують іншим яскравим прикладом напівінклюзивного підходу до міських маргіналів. Об’єднання євреїв у межах міст базувалися на низці релігійних, економічних та соціальних причин, однак, їх періодичне просторове обмеження, що здійснювалося міськими магістратами, становило частину комплексної стратегії, спрямованої на утвердження цих спільнот, а не на їхнє викорінення[7]. Більше того, часто забувають про те, що, коли міська рада Венеції створила перше єврейське гетто у 1516 році, ця подія фактично «поклала край традиційній практиці вигнання євреїв з міста»[8]. Дійсно, заснування венеціанського гетто, як і обмеження місць проживання євреїв у попередніх століттях, важко назвати актом християнського милосердя. Міста, як і королі, отримували великі доходи, керуючи «своїми» євреями та захищаючи їх, оскільки присутність останніх уможливлювала розповсюдження кредитних операцій у християнському суспільстві, де лихварство було теоретично забороненим. Варто підкреслити, що протягом історії Середньовіччя євреї майже завжди страждали від гонінь, гніту та вигнань – у якій би державі вони не жили. Незважаючи на це, визначення заснування єврейських кварталів і, пізніше, гетто, в якості квінтесенції середньовічної ментальності гонінь – такої, в якій передчувалися жорстокі знищення європейських євреїв ХХ століття – в основі своїй хибне. В єврейських кварталах не жилося прекрасно, і часто навіть взагалі не жилося, однак їх виокремлення або оформлення витікало з реальних потреб безпеки; вони надавали своїм мешканцям крихітну можливість співіснування з величезною християнською більшістю – ворожою, доброзичливою чи просто байдужою. Таке рішення магістратів може бути неприйнятним сьогодні, і не лише через конотації з подіями ХХ століття, однак походить воно радше з напівінклюзивного підходу, ніж з прагнення виокремити міських маргіналів.
Муніципальні борделі провадять нам останній та особливо яскравий приклад спроби міських магістратів покращити становище традиційно небажаної групи населення – секс-працівниць. Починаючи з ХІІІ століття – часто зустрічаючи спротив Церкви – міські адміністрації всієї Європи організовували та впорядковували активність секс-працівниць в межах своїх повноважень[9]. Як і в сучасних містах-мільйонерах, в середньовічних містах існувало багато різноманітних форм платного сексу, а також – багато можливих рішень проблеми їх соціальної адаптації: від заплющення очей на їх існування до накладання незначних штрафів і навіть створення муніципальних борделів. Втім, той факт, що в основі усіх цих рішень лежить визначальна орієнтація на терпимість та врегулювання зазначеної сфери життя, заслуговує особливої уваги.
Середньовічні секс-працівниці, як і євреї, були вигідною, якщо не істотно важливою, частиною місцевих економік. Представників обидвох груп періодично виганяли з міст та регіонів їхнього проживання, однак вони все одно поступово зайняли свої постійні ніші у міському ландшафті. Зі зростанням міст і поширенням торгівельних шляхів секс-працівниці набули важливого значення, оскільки потреби як місцевих жителів, так і іноземців, значно збільшилися. Платний секс дозволяв місцевим, а особливо – немісцевим жінкам з робочого класу збільшити свій дохід чи навіть разом з тим звільнитися з низькооплачуваних та нестійких робочих місць на кшталт прислуговування по дому. З часом, незважаючи на однозначне обурення церковних авторитетів, усі спроби вигнати секс-працівниць з міст чи хоча б переселити їх за межі міських мурів врешті припинилися. Подібно до сучасних прихильників ідеї зниження шкоди, міські магістрати епохи Пізнього Середньовіччя почали шукати можливість прийняти неминучість подібних занять – з одного боку, і врегулювати їх, зробити їх безпечнішими, або навіть заробити на них – з іншого[10].
Таким чином, борделі або окремі райони, де платний секс був легальним (прототипи районів червоних ліхтарів), стрімко інтеґрувалися в соціальне та економічне плетиво міста. По всіх містах Європи борделі співіснували з іншими інституціями та просторами – в’язницями, лікарнями, лепрозоріями, богадільнями та єврейськими кварталами, які, в ім’я соціального контролю, відображали та розповсюджували орієнтацію на прийняття, співчуття та впорядковану терпимість. Коротко кажучи, поширення так званих маргіналізуючих інституцій свідчить про дещо більше, ніж про незграбну спробу муніципалітетів поставити на облік всіх Інших чи ізолювати їх від основного суспільства. Насправді, ці інституції знайомили городян з ключовими наслідками стрімкої урбанізації і навчали їх жити в нових умовах. Напівінклюзивність не пропонувала ніякої панацеї для міріадів соціальних проблем, що охоплювали середньовічні міста, однак вона принаймні відображала усвідомлення цих проблем серед людей того часу. Тож навчання тому, як жити разом з традиційно небажаними групами, стало частиною практичної громадянської освіти.
Напівінклюзивність і Справедливе Місто
Починаючи з 1980-х років, представники міських адміністрацій, надихнувшись теорією Розбитих Вікон, постійно акцентують увагу на кореляції між доглянутістю центра міста і низьким рівнем злочинності: «якщо розбити вікно і не вставити нове скло, незабаром розбитими будуть всі вікна»[11]. Іншими словами, якщо дозволити порушення найнезначніших правил, то незабаром навіть найзаможніший район перетвориться на землю без власників та законів. І навпаки, якщо діяти швидко і рішуче у протистоянні девіантності – особливо в її найменших та на перший погляд нешкідливих формах – то злочин, може, і не насмілиться підняти свою огидну голову.
Відповідно, операції з фізичного та соціального «очищення» широко розповсюдилися в якості засобу збільшення доходів міста від податків, що полягає в приваблюванні бізнесу, родин середнього класу і, звісно, туристів. Перебування Рудольфа Джуліані на посаді мера Нью-Йорка (1994-2001) часто згадується у цьому контексті в якості прикладу демонстрації ефективності доктрини, оскільки в місті рівень злочинності за тих часів впав нижче за середні національні показники, а індикатори якості життя покращилися. Незважаючи на розповсюджену критику теорії Розбитих Вікон, а також на особливості її застосування у Нью-Йорку та її сумнівний зв’язок з відомим успіхом Джуліані, методи, що приписуються адміністрації останнього, набули широкої популярності та широкого вжитку[12].
В ошляхетненому міському ландшафті, розробленому прихильниками теорії Розбитих Вікон, не залишається місця для таких сучасних інституцій, як в’язниці та психлікарні. Аналогічно небажаними є такі установи, як наркологічні клініки, реабілітаційні центри для психічно хворих, борделі (принаймні, там, де вони легальні) і навіть інтернати для дітей з вадами розвитку.
Посилаючись на різноманітні міркування безпеки, права на приватну власність, обмеженості простору, присутності дітей і (це не жарт) негуманності атмосфери установ зазначеного типу, місцеві адміністрації разом з організаціями НеНМоП почали виправляти ці вади своїх міст, витісняючи їх геть. Така ініціатива отримала широку підтримку від цинічної форми «НМоПізму»[13], яка полягає в прагненні громад безробітних селян нажитися на бідних та позбавлених прав громадянах, лобіюючи перенесення таких інституцій поближче до своїх осель.
Таким чином, після століть функціонування в містах, маргіналізуючі інституції врешті самі стали маргіналізованими; їх прибрали з міських центрів та кварталів, а також – з суспільної пам’яті. Не зважати на в’язнів стало значно простіше, їхня присутність за межами найбідніших кварталів стала тривожно рідкісною. Так, наприклад, у 2007 році в Маямі-біч нарешті був добудований Хардінґ Вілледж, комплекс доступного житла для безпритульних, розташований поруч із заможним містом Сарфсайдом; відкриттю комплекса, втім, передувало призупинення проекту внаслідок скарг місцевої асоціації батьків та вчителів. Справа в тім, що завершити проект вдалося лише після того, як підрядники згодилися оточити побудований на місці готелю комплекс шестифутовою стіною, аби надати йому вигляд закритого простору[14]. Після того, як за допомогою такого архітектурного рішення комплекс був уподібнений до тюрми, городяни одразу заспокоїлися. Аналогічним чином і в інших місцях – особливо в центрах міст – подібні установи, що залишаються in situ, маскуються під готелі та офісні будівлі. Так, на початку 1990-х років в центрі Лос-Анджелеса туристки обмінювалися закоханими поглядами з чоловіками, які визирали з вікон готелю, не знаючи, що це наркобарони – сьогодні це звична реальність для багатьох американських міст, включаючи Сан-Дієґо, Чикаґо, Філадельфію та Нью-Йорк[15].
Зникнення інституцій для небажаних осіб – таких, як в’язниці – з простору американських міст одночасно демонструє і поглиблює відсутність інтересу більшості до становища, складу та соціальних потреб в’язнів, які здебільшого є городянами афро- або латиноамериканського походження, або ж належать до найнижчих соціальних верств. Для в’язнів, не кажучи вже про їхніх родичів, зручне та доступне розташування в’язниць та колоній приносить значну користь. Втім, їхній добробут не особливо цікавить тих, хто прагнуть підвищити вартість міської нерухомості. Наприклад, працівники «Stop BHOD», правозахисної організації з боротьби проти відновлення функціонування бруклінського СІЗО, зазначали, що відновлення в’язниці, розташованої у центрі Брукліна, підриває «економіку та найважливіші інтереси спільноти та міста в цілому»[16]. Використовуючи поширене занепокоєння стосовно сусідства зі злочинцями (більшість з яких не скоювали насильницьких злочинів), НеНМоПівські організації на кшталт «Stop BHOD»[17] просувають ідею про те, що в’язні – не люди, а екологічні загрози, подібні до сміттєспалювальних заводів чи відкритої каналізації. Сенатор штату Мартін Коннор зазначив у червні 2008 року, що Бруклінське СІЗО – це «динозавр». «Тут зараз живуть люди. Це (Бруклін) – плетиво справжньої спільноти. В’язниці тут не місце – це просто абсурд»[18]. Представники «Stop BHOD» запропонували альтернативне, «прогресивне рішення» для місця, в якому знаходяться «багатоквартирні будинки» і «публічна середня школа» і підкреслили його взаємозв’язок з іншими «локальними організаціями»[19]. В якості альтернативи відкриттю BHOD було запропоновано виділити фінансування для відновлення виправного комплексу на острові Райкерс – це було «гуманним рішенням» з огляду на те, що деякі з 16’680 місць цього комплексу були вільні. За збігом обставин, головний юридичний консультант організації, Ренді М. Местро, був колишнім заступником мера в адміністрації Джуліані. Таке ставлення до в’язнів, продемонстроване зауваженням Коннора, є і красномовним, і лякаючим з огляду на те, що на сьогоднішній день кількість в’язнів набула найбільшого обсягу за всі часи: зараз в американських в’язницях знаходяться близько 2,4 мільйонів людей – найбільша кількість в’язнів і у співвідношенні до кількості населення, і в абсолютному значенні; за офіційним прогнозом Міністерства Юстиції США, кожен з п’ятнадцяти громадян, народжених у 2001 році, проведе частину життя за ґратами[20].
У наукових дискусіях стосовно співвідношення між плануванням міст та соціальною справедливістю підкреслюються загрози прагнень до створення сучасного доглянутого міста, яке, позбавляючись від усіх слідів соціальних проблем, продовжує ці проблеми породжувати[21]. Хоча й не займаючи важливого місця в таких дискусіях, фантазії в основному білих представників середнього класу, що боряться проти в’язниць та підтримують ідею НеНМоП, особливо яскраво виражають основні загрози підходу «чого-очі-не-бачать-того-й-серцю-не-жаль», особливо в сенсі відсутності чіткого розмежування між очищенням та підчищанням.
Успіх НеНМоПівських короткозорих прагнень має непокоїти всіх нас. Як зможемо ми віддавати належне потребам і правам безпритульних, фізично неповносправних, наркотично залежних або психічно хворих, якщо ми їх ніколи не бачимо? Яким чином можна буде захистити добробут секс-працівниць і спинити знущання над ними, якщо працювати вони мають у принципово незахищених умовах? Яким чином ми вдосконалимо своє розуміння відношення між нерівним доступом до житла та освіти – з одного боку, і злочинами та хворобами – з іншого, якщо судимо ми про ці дійсні соціальні проблеми на основі телевізійних вигадок? І яким чином ми – як громадяни – можемо критично оцінювати нашу експансивну пенітенціарну систему, наймогутнішу з гілок виконавчої влади, якщо комісії з зонування та керівники системи громадського транспорту успішно змовилися зробити в’язниці та їхніх мешканців практично невидимими?
Для зацікавлених проблемою поєднання соціальної справедливості та планування міст такі питання демонструють переваги середньовічного напівінклюзивного підходу до стигматизованих жителів міст, особливо – до інституціоналізованих чи напівінституціоналізованих в’язнів. Якщо ще раз звернутися до прикладу середньовічних муніципальних в’язниць, то треба визнати, що вони, безперечно, не були досконалими інституціями, однак, загалом завдяки їх видимості та доступності, вони не могли стати стоковою трубою для девіантних груп. Щодня вони давали в’язням можливість входити в безпосередню взаємодію з навколишнім світом у юридичних та фінансових справах, а також для роботи, відправи релігійного культу чи для отримання харчів. На відміну від сьогодення, головний контакт в’язнів з вільним суспільством відбувався не за посередництвом телебачення; їхні дружини та чоловіки не витрачали кругленькі суми, подорожуючи у віддалені місця на нечисленних автобусах, призначених для тюремних зустрічей (цих автобусів дуже мало через нестачу працівників та роздутість тюремної системи); вони не влізали в борги, щоб заплатити величезні кошти за дзвінки з в’язниці (сьогодні це загальна практика навіть у державних установах).
Доступність і видимість рятували середньовічних в’язнів від того, що сучасні психологи називають прізонізацією або процесом пристосування до тюремної субкультури[22]. Посилення зв’язку між ув’язненими та вільним суспільством сьогодні могло б зарадити прізонізації, яка, на думку багатьох експертів, ускладнює повернення в’язня на волю. Тож, якщо ми приймаємо ідею того, що фундаментальна роль ув’язнення полягає у віддаленні злочинців на відстань витягнутої руки – але не далі – від вільного суспільства, то дозвіл на доступність та видимість в’язниць може допомогти у приборкуванні корупції та в подоланні низки центральних проблем сучасних в’язниць, включаючи насильство, наркоманію, матеріальну бідність, відсутність особистої свободи та безпеки, і, нарешті, розривання соціальних зв’язків з навколишнім світом, яке вже набуло роль головного покарання, властивого для в’язниць. В’язні в сучасних тюрмах – незважаючи на відмінності в їхніх злочинах – майже не мають шансів вийти з тюрми неушкодженими: що вже казати про вплив тюрми на їхнє майбутнє життя на волі! Недивно, що кількість рецидивістів серед дорослих в’язнів чоловічої статі в США складає 70%[23]. Часті та впорядковані контакти з вільним суспільством, натомість, можуть допомогти зменшити деякі з цих проблем, а деякі і зовсім вирішити, нагадуючи засудженим про ті нормативні очікування, з якими вони зустрінуться після звільнення. Врешті, вони пам’ятатимуть про те, що в’язниця не їхній дім – рідний чи сурогативний.
Відкритість та видимість як середньовічних в’язниць, так і інших маргіналізуючих інституцій, свідчить про розширення меж громадянської відповідальності. Хоча й не всі городяни були в захваті від співжиття та співпраці зі злочинцями, проститутками або євреями, присутність цих груп у міських центрах нагадувала кожному про те, що суспільство – це неоднорідний звір, і що керування ним має безсумнівно передбачати користь для кожного. Не було ніяких перешкод для виселення цих груп за межі міст, або для будівництва в’язниць, борделів та єврейських кварталів за міськими мурами. Втім, лише деякі адміністрації обирали такий шлях до Нового часу. Головним чином з міркувань рентабельності та політичної доцільності, керівники середньовічних міст будували маргіналізуючі інституції в межах міських центрів, щоб їх бачили перехожі, чия спільна діяльність чи принаймні присутність часто сприяла добробуту мешканців цих установ. Городяни піклувалися та діяли, оскільки небажані інституції знаходилися на їхніх подвір’ях, і виглядає так, що вони ніколи не прагнули цього змінити.
Лише деякі сучасні міста можуть дійсно пишатися своєю терпимістю та гетерогенністю у питаннях релігії, раси та сексуальної орієнтації. Навіть Амстердам, Барселона, Сан-Франциско та Бруклін викривляють реальність своїми фасадами. Справжня різноманітність визначається не кількістю ресторанів з «національною кухнею» на головному проспекті міста, а кількістю різноманітних людей, які можуть собі дозволити безпечно проживати та харчуватися в тому місті. Натомість, агенти з нерухомості тримають нас на штучній дієті нормальності, муніципалітети ж прагнуть прибрати всі соціальні недоліки з наших парків, вокзалів та торгівельних центрів. Таким чином, під фасадом різноманітності ми звикаємо до різновиду кондитерського соціального ландшафту, і, що ще гірше, прагнемо присутності такого ландшафту всюди. Однак, значно більшою загрозою подібного ошляхетнення міст є ненависть до небажаних соціальних груп, спричинена їхньою небажаністю, замість пошуку рішень у наших власних доглянутих подвір’ях.
Один зі шляхів спинити сповзання суспільства у соціальний НеНМоПізм полягає в тому, щоб дійсно «осередньовічитися» у відношенні до певних стигматизованих груп: не будувати велетенські в’язниці за межами міст і відлюднені психлікарні, але зменшувати їх розмір і розміщувати їх у містах, де проживає більшість з в’язнів. Те ж саме стосується установ, призначених для груп з проблемами соціальної адаптації та розвитку, яким стає все складніше орендувати чи купляти нерухомість у рідних містах представників цих груп. Це може звучати суперечливо, навіть страхітливо, однак реурбанізація (і декамуфлювання) стигматизованих груп може покращити не лише їхні, але й наші життя. Напівінклюзивний підхід до девіантних груп, за умови видимості присутності відповідних інституцій, може надати нам важливі уроки громадянської відповідальності та розподільної справедливості: нам стане складніше, навіть зовсім неможливо, відторгнути слабших членів суспільства. Вимагати любові до всіх наших ближніх – це, можливо, забагато, однак, нам може багато дати усвідомлення того, що їхнє тяжке становище реально, а не потенційно, стосується нас самих.
[1] Від англ. NIMBY – «not in my backyard» (Примітка перекладача).
[2] A. De-Shalit, The Environment: Between Theory and Practice, Oxford: Oxford University Press, 2000, pp. 123-25.
[3] A.E. Lester, “Cares Beyond the Walls: Cistercians Nuns and the Care of Lepers in Twelfth-and Thirteenth-Century Northern France,” in Religious and Laity in Western Europe, 1000-1400: Interaction, Negotiation, and Power, ed. E. Jamroziak and J. Burton, Turnholt: Brepols, 2006, pp. 197-224; P.H. Culum, “Leper Houses and Borough Status in the Thirteenth Century,” in Thirteenth Century England 3, eds. P.R. Coss and S.D. Lloyd, Woodbridge, Suffolk: Boydell, 1991, pp. 37-46.
[4] Див. e.g. C. Rawcliffe, Leprosy in Medieval England, Rochester, NY: Boydell & Brewer, 2006, pp. 252-343.
[5] N. Cohn, Europe’s Inner Demons: The Demonization of Christians in Medieval Christendom, St. Albans: Paladin, 1976; J. Boswell, Christianity, Social Tolerance, and Homosexuality: Gay People in Western Europe from the Beginning of the Christian Era to the Fourteenth Century, Chicago: University of Chicago Press, 1981; R.I. Moore, The Formation of a Persecuting Society: Power and Deviance in Western Europe, 950-1250, Oxford: Basil Blackwell, 1987.
[6] V. Elwin, Maria Murder and Suicide, 2nd ed., London: Oxford University Press, 1950, pp. xv-xvii, 196-200, 208-12; S.C. Dube, The Kamar, New Delhi: Oxford University Press, 2004, pp. 130-47. Подібний аргумент використано в есеї Целії Шазель, опублікованому в цьому томі.
[7] Див. A. Haverkamp, “The Jewish Quarters in German Towns During the Late Middle Ages,” in In and Out of the Getto: Jewish-Gentlile Relations in Late Medieval and Early Modern Germany, ed. R. Po-Сhia Hsia and H. Lehman, Cambridge: Cambridge University Press, 1995, pp. 13-28.
[8] R. Bonif, Jewish Life in Renaissance Italy, trans. A. Oldcorn, Berkeley: University of California Press, 1994, p. 70 (курсив Ґая Ґельтнера).
[9] Див., наприклад, C.E. Meek, The Commune of Lucca under Pisan Rule, 1342-1369, Cambridge, MA: The Mediaeval Academy Of America, 1980, pp. 41-42. R.M. Karras, “The Regulation of Brothels in Later Medieval England,” Signs 14, 1989, 399-433.
[10] M.L. Rekart, “Sex-Work Harm Reduction,” The Lancet 366, 2006, pp. 2123-34.
[11] G.L. Kelling and J.Q. Wilson, “Broken Windows: The Police and Neighborhood Safety,” The Atlantic Monthly, March 1982. Online. Available HTTP: <www.theatlantic.com/magazine/archive/1982/03/broken-windows/4465/> (курсив оригіналу; accessed 5 December 2010).
[12] Критику див. B.E. Harcourt and J. Ludwig, “Broken Windows: New Evidence from New York City and a Five-City Social Experiment,” University of Chicago Law Review 73, 2006, 271-320; D. Macallair and K. Taqi-Eddin, “Shattering ‘Broken Windows’: An Analysis of San Francisco’s Alternative Crime Policies.” Online. Available HTTP: <www.cjcj.org/files/shattering.pdf> (accessed 3 May 2010).
[13] «На моєму подвір’ї» – автор обігрує абревіатуру НеНМоП (Примітка перекладача).
[14] Див. B. Anderson, “Carrfour Beats Rising Costs, NIMBY,” Affordable Housing Finance, February 2007. Online. Available HTTP: <www.housingfinance.com/ahf/articles/2007/feb/CARRFOUR0207.htm> (accessed 6 May 2010).
[15] M. Davis, City of Quartz: Excavating the Future of Los Angeles, New York: Vintage, 19992, pp. 253-57.
[16] Columbia Commons, Brooklyn, “Organized Opposition to House of D Plan Grows.” Online. Available HTTP: <www.brownstoner.com/brownstore/archives/2008/06./organized_oppos.php> (accessed 22 December 2010).
[17] «BHOD» – абревіатура від «Brooklyn House of Detention», «Бруклінське СІЗО» (Примітка перекладача).
[18] “Officials at Brooklyn Jail Protest: ‘People Live Here Now’,” The New York Observer, 26 June 2008. Online. Available HTTP: <www.observer.com/2008/officials-brooklyn-jailprotest-people-live-now> (accessed 9 December 2010).
[19] Stop BHOD. Online. Available HTTP: <www.idealist.org/view/asset/xwFj3GGJ832D/> (accessed 9 December 2010). Цитовані фрази взято з <www.stopbhod.org> (accessed 3 May 2010); веб-сайт більше не працює.
[20] US Department of Justice, Bureau of Justice Statistics, “Prison Statistics.” Online. Available HTTP: <http://bjs.ojp.usdoj.gov/index.cfm?ty=tp&tid=131> (accessed 3 May 2010).
[21] E.g. A. Madanipour, G. Cars, and J. Allen (eds) Social Exclusion in European Cities: Processes, Experiences, and Responses, London: Jessica Kingsley, 1998.
[22] “Prisonization” – оригінальний термін, введений Дональдом Клєммером. Див. D. Clemmer, The Prison Community, Boston, MA: Christopher Publishing House, 1940, p. 300. Також див. S. Wheeler, “Socialization in Correctional Communities,” American Sociological Review 26, 1961, 697-712.
[23] C.A. Visher and J. Travis, “Transitions from Prison to Community: Understanding Individual Pathways,” Annual Review of Sociology 29, 2003, 89-113.
