«LETTRE À UNO : COMMENT NOUS AVONS TRAVAILLÉ À DEUX»(Лист від 25 лютого 1984 р., уперше опублікований в японському перекладі Кунііші Уно у журналі Gendai shisõ, Токіо, № 9, 1984)
Дорогий Кунііші Уно,
Ти мене запитуєш як ми з Феліксом Ґваттарі зустрілися, і як разом працювали. Я можу запропонувати лише свій погляд, Феліксовий може відрізнятися. Одначе переконаний, що немає рецепта чи загальної формули для спільної роботи.
Це сталось одразу після 1968 р. у Франції. Ми не зналися, але один спільний друг хотів, щоби ми познайомились. Однак, на перший позір, не було жодних передумов для порозуміння. Фелікс мав завжди багато вимірів, багато активностей, психіатричних, політичних, групових занять. Це «зірка» групи. Або радше його можна порівняти з морем: завжди на позір мобільний, всякчас виблискує. Він може перестрибувати від однієї активності до іншої, він мало спить, він подорожує, він не зупиняється. Він не припиняється. Йому властиві екстраординарні швидкості. Щодо мене, я є радше пагорбом: я дуже рідко виходжу з дому, я не здатен займатись водночас двома справами, мої ідеї є фіксованими, а ті рідкісні порухи, які здійснюю, є внутрішніми. Я люблю писати на одинці, але я не люблю багато говорити, хіба під час лекційних курсів, коли слово підпорядковано іншому. З нас двох вдався б хороший японський боєць.
Однак якщо ми розглянемо Фелікса ближче, то помітимо, що він дуже одинокий. Між двома активностями, або серед багатьох людей, він може почуватись вельми самотнім. Він зникає, щоби пограти на фортепіано, щоби почитати, щоби писати. Я рідко зустрічав таку людину, яка була б настільки творчою, яка б продукувала стільки ідей. Свої ідеї він не припиняє модифікувати, перевертати, змінювати їхні фігури. Він здатен зовсім відвернутися від них, навіть забути, щоби ліпше їх улаштувати, перерозподілити. Його ідеї є рисунками, або навіть діаграмами. Мене ж цікавлять концепти. Мені здається, що концепти мають власне існування, вони оживлені, вони невидимі утворення. Однак вони якраз потребують того, щоби бути створеними. Мені видається, що філософія є мистецтвом творення, так само як живопис і музика: вона створює концепти. Але вони не є загальностями, ні навіть істинами. Радше чимось Сингулярним, Важливим, Новим. Концепти є невіддільними від афектів, себто від тих дужих ефектів, які вони чинять на наше життя, і від перцептів, себто від тих нових способів бачити і сприймати, які нас інспірують.
З-поміж діаграм Фелікса і моїх спряжених концептів [concepts articulés] виринало спільне бажання працювати разом, однак ми не знали як. Ми багато читали, літературу з етнології, економіки, лінгвістики. Я був захоплений тим, як Фелікс працює з цими матеріалами, що він з них вилучає, а йому були цікаві мої спроби ін’єктувати в ці матеріали філософію. Досить швидко, як у випадку з Анти-Едипом, для нас стало ясно, що ми хотіли сказати: новий виклад несвідомого як машини, як заводу, нову концепцію марення, вписаного до історичного, політичного й соціального світу. Але як же це зробити? Ми почали з того, що в сум’ятті безкінечно надсилали один одному довгі листи. Потім ми зустрічалися і працювали вдвох декілька днів чи декілька тижнів. І розумієш, це була дуже виснажлива робота, але водночас ми постійно сміялися. Ми розвивали, кожен зі свого боку, той чи той сегмент, в різних керунках, ми змішували нами написане, ми створювали слова щоразу як бачили у цьому потребу. Інколи книга набувала сильної когерентності, яка не пояснювалася ні одним, ні іншим.
Так, наші різниці були нам на заваді, однак ще більше вони нам сприяли. Ми ніколи не мали спільного ритму. Фелікс мені дорікав, що я не реагую на листи, які він мені надсилав: що я був не доступний у мить звернення. Я був здатен реагувати тільки через деякий час, через один чи два місяці, тоді, коли Фелікс уже переходив до іншого. І під час наших зустрічей ми ніколи не говорили разом: один говорив, інший слухав. Я не стримував Фелікса, навіть коли його заносило, а Фелікс продовжував за мною, навіть коли я більше говорити не міг. Поступово той чи той концепт набував автономного існування, процес, який ми продовжували іноді розуміти по-різному (наприклад, ми ніколи не розуміли однаково «тіло без органів»). Ніколи робота вдвох не була уніформізацією, це радше проліферація, акумуляція біфуркацій, ризома. Я зміг би сказати від кого виходить та чи та тема, те чи те поняття: на мою думку, Фелікс – це істинні блискавки, а я, це щось на кшталт громовідводу, я заземляв, для того, щоб це відродилось по-іншому, а Фелікс це знову брав і т. д., і таким чином ми просувалися.
Щодо Тисячі Плато, тут є відмінності. Композиція цієї книги набагато складніша, набагато варіативніші розглянуті теми, однак ми набули таких звичок, що один міг завбачити рух іншого. Наші розмови складались з дедалі більшого числа еліпсів, і ми могли встановити будь-які види резонансів, але більше не між нами, а між галузями, через які ми проходили. Найкращі епізоди цієї книги, коли ми її робили, були: ритурнель і музика; машина війни і номади; становлення-твариною. Там, під натиском Фелікса, у мене виникало враження про незвідані території, де жили дивні концепти [étranges concepts]. Це книга, яка зробила мене щасливим і, це стосується мене, я зумів уникнути спустошення. Я не бачу у ній жодної марності, я говорю для себе, а не для читача. Згодом, потрібно було, Феліксу і мені, аби кожен окремо заново брався за свою роботу, щоби була змога перевести подих. Однак я переконаний в одному, ми працюватимемо знову разом.
Ось, дорогий Уно, сподіваюсь я відповів частково на твої питання. Всього хорошого тобі.
Переклад: Павло Бартусяк
