Вперше з руїнами я зустрівся не як з об’єктом, а як зі способом, у який світ дозволяє побачити себе інакше. Це сталося в дитинстві, в ті літні дні на хуторі неподалік Божої Гори й містечка Кременець, коли світ ще не вимагав від мене дефініцій чи роздумів. Тоді все відкривалося не через знання, а через присутність і дитячу уважність. Саме тому я не можу сказати, що «виявив руїни». Радше вони виявили мене, вперше дозволивши відчути те, що згодом назвалося б відкритістю буття й історії.
Біля хутора був лісистий яр, глибокий і вузький, з крутими схилами, де губиться напрямок. Дорослі побачили б хащі. Для мене ж це була перша школа простору, який не підкоряється погляду, а формує його. У густих хвоїнах, що дряпали обличчя й перехоплювали подих, я пізнавав безпосередній дотик до живого світу. Я проходив крізь молодий сосновий ліс не для того, щоб кудись дістатися. Сам рух був подією. Гілки вписували мене в простір, нагадуючи, що рух завжди є взаємодією, що світ не просто існує поруч, а зустрічає, інколи не дуже приємно. Дотик дерев став першим досвідом того, що тіло не є самодостатнім у просторі.
На дні яру сочився тонкий потічок, радше пульс води, ніж сама вода. Він не звучав гучно, а тихо задавав місцю ритм. Я міг просто сидіти й слухати, як світ утримує свою тишу. Це була не пасивність, а включеність. Тиша не відокремлювала мене, а робила учасником простору. Я відчував, що цей ледь видимий плин несе не руйнування, а розкриття. Він не зникав у землі, а нагадував, що приховане не тотожне відсутньому. Саме тут утворювався простір для таємниці.
На схилах траплялися прогалини, природні кімнати, обведені живоплотом, як давні святилища. Вони не були прихистком і не мали призначення. Їхня сила полягала в тому, що вони дозволяли собі залишатися порожніми. Це були місця, у яких дитинство відчувало себе не окремим від світу, а вписаним у нього, особливо коли туди можна було помістити все своє тіло і слухати землю. Тут можна було годинами мовчати, і це мовчання було не браком слів, а способом бути.
Поруч із яром, там, де схил переставав бути прірвою й переходив у край соснового лісу, розташовувалися мої персональні руїни. Сосни тут росли рідко, але високо. Їхні стовбури здіймалися прямими лініями у небо, що спадало згори, ніби хтось розсовував повітря. Це був вертикальний простір, не просто ліс, а своєрідна природна просвітленість, де світ відкриває себе не через оточення, а через саму можливість бачення. У цьому місці небо завжди було присутнім і майже відчутним. Навіть коли крони зімкнуті й важкі, між гілками зберігалася пауза, щілина для проміння, що ставала важливіша за саму крону. Світло не падало, а ніби спускалося, шукаючи точку доторку. І щоразу, коли я приходив сюди, відчував це не очима, а тілом, яке ставало частиною простору між землею й небом.
Під ногами лежав товстий, пружний килим хвої й моху. Він поглинав будь-який звук, утримував запах смоли й створював відчуття, ніби світ готується щось сказати, але спершу мусить поновити дихання. Вертикаль сосен лише підсилювала цю напругу. Стовбури були не стінами, а тілами, що стриміли вгору до просвітленого повітря, відкритішого за те, що можна було побачити.
Саме тут стояли руїни. Усе, що залишилося від дому сім’ї, яка, за словами мого батька, виїхала до Канади невдовзі після мого народження. Дім був настільки скромним, що ніхто не захотів його ані купити, ані прийняти як дар. Дерево трухлявіло швидко. Глина, що покривала будинок, щоночі вбирала вологу, вдень тріскалася і з роками перетворювалася на пісок. Лише кілька років без господаря, і житло перейшло в стан закинутості.
Коли я вперше відчув це місце як своє, або коли воно вперше впустило мене у свою відкритість, у руїнах уже не залишалося нічого, що прямо нагадувало б про людське життя. Стіни зберігали лише натяки на напрямок, дверні отвори — тінь межі. Сосни ж, здавалося, утримували простір, у якому руїни могли існувати не як пам’ять, а як знак того, що світ не поспішає насильно заповнювати порожнечу.
Коли людська форма зникає, простір не порожніє. Він лише втрачає звичний спосіб звернення і починає відкриватися як місце, що утримує присутність без імен. Пам’ять цього місця не зводилася до внутрішнього образу чи реконструкції «як було». Вона діяла як перцептивна взаємодія. Минуле не поверталося тут у вигляді сцен, а проступало як напруга теперішнього, у тому, як середовище вже сформоване попередніми життями і як тепер спрямовує увагу. Значущість не накладалася на ландшафт шар за шаром, а відкривалася в міру того, як з’являлася здатність розрізняти ознаки, що зазвичай минають непоміченими.
У цій взаємодії відкривалося щось суттєве. Руїна біля яру була не точкою занепаду, а точкою появи. Простір між соснами, що впускав світло, і простір руїни, який залишився відкритим після зникнення людської форми, складали одну подію. Просвітленість тут не була абстракцією. Це був досвід, у якому ніщо не нав’язувало значення, але все залишало можливість бачення.
Я стояв між соснами, поруч із напівстертою глиняною лінією стіни, і відчував, що цей вертикальний простір не просто оточує руїни, а дозволяє їм бути. Світло між кронами не висвітлювало минуле, а відкривало його як спосіб присутності. У цій присутності я вчився чути світ не як суму речей, а як відкритість, що щоразу наново себе творить.
Західна стіна радше нагадувала насип трухлявого дерева, пилу й уламків тиньку. На цьому нерівному пагорбі, коли я вперше прийшов до місця, що згодом стало моїми руїнами, я побачив молодий кущ шипшини й кілька тендітних стебел трави, що проростали крізь уламки. Це було наче передчуття нового ландшафту, який колись може відкритися іншій дитині. Можливо, вона теж лежатиме під цим кущем і у власній тиші уявлятиме світ так, як колись уявляв його я.
Східна стіна збереглася майже на повну висоту. У її залишках ще можна було вгледіти контур вікна і простежити лінію балок, де починалося горище, межа між житлом і темним простором для сезонних речей. За цією стіною читалася висота дому, кількість кімнат і поділ внутрішнього простору. Північна й південна стіни, звернені до лісу, стояли міцніше, хоч і втратили половину первісної висоти. Та й цього вистачало, щоб уявити двері та південне вікно, крізь яке денне світло колись входило до кухні, серця бідної оселі, де дні складалися в ритм простого родинного життя.
Не було сумніву, що кімната ліворуч від входу, у південно-західному куті, була кухнею. Там стояло те, що лишилося від залізної плити, такої старої й зношеної, що після спорожніння дому ніхто з сусідів не забрав її собі. Кімната була найбільшою з усіх. Лише кілька ажурних, майже павутинних клаптів металу нагадували про плиту, вісь родинного життя тієї сім’ї, яка пустила коріння десь у далеких преріях Канади.
Грубого дерев’яного столу вже не було. Не було й стільців. Зникла лавка під південним вікном, та сама, на якій господарі сиділи взимку, дивлячись на крутий схил яру. Не стало ні полиці для посуду, ні стінки, що відокремлювала комірчину. Там мала бути найбільша прохолода, і саме тому не збереглося жодного сліду підлоги. Дерево зотліло тут найшвидше, лишивши по собі лише порожній обрис простору.
У кутку не було нічого, окрім решток плити, жменьки черепків і кількох трухлявих трісок, там, де колись стояла перегородка між кухнею та комірчиною. Поряд лежали уламки дошок, які ніхто з сусідів так і не забрав. Вони догнивали повільно, приймаючи природний хід речей. Цього було достатньо, щоб простір почав відкриватися не як історія про людей, а як структура, що показує себе тому, хто дивиться уважно.
Так руїна відкривала себе не як суміш уламків, а як простір, у якому все зайве зникло, а найсуттєвіше залишилося. Світло, тиша, вертикаль сосен і пам’ять місця тримали його разом. У руїнах не потрібно було нічого вигадувати. Усе промовляло через форму й через відсутність форми, що випадала з історії людей і ставала можливістю відкритості простору. Дім виявляв себе не через постаті, а через межі. Ось поріг. Ось місце, де дверна рама торкалася стіни. Ось незначне підвищення, що вказує на колишню лаву для сидіння. Ось виїмка в землі, слід від посудини, яка не пережила своїх господарів.
Той, хто підійшов би сюди з відкритим поглядом, помітив би, що дім сам упорядковує увагу. Він не ховає таємниць, а розсіює їх у просторі. У світлі, що входить під іншим кутом. У тиші, яка змінюється залежно від того, де стоїш. У соснових голках, що вкривають землю рівномірно всюди, крім кількох ділянок, де колись були меблі. Достатньо побути тут довше, і простір починає відчуватися як подія, що відбувається тепер, на межі того, що зникло, і того, що продовжує бути.
Усе відкривалося само собою. Одна кімната мала іншу температуру й інший звук кроків, цього було досить, аби відчути її призначення. Поріг між приміщеннями був інакше втоптаний, і це задавало ритм пересування. Там, де висіла полиця, змінювалася акустика, голос ставав тихішим, відгук приглушеним. Навіть кілька трісок під південним вікном дозволяли відчути, як світло входило до дому.
Це не була реконструкція життя. Це була відкритість місця. Руїни говорили не про людей, а про спосіб, у який світ зберігає присутність минулого, не прив’язуючись до образів. Уява відступала, поступаючись місцем уважності. Можна було стояти тут годинами й відчувати, що руїна не відтворює події, а утримує можливість для уяви.
Так я й пізнавав це місце не через вигадані історії, а через те, як простір відкривав себе: у пахощах смоли, у тиші соснового лісу, у тріщинах глини на стінах, у світлі, що проходило крізь надламану віконну раму. У цьому самовиявленні я поволі вчився бачити не минуле, а присутність, ту, що залишається навіть тоді, коли все інше зникає.
Тоді я ще не знав, що таке філософія, і не уявляв, що згодом усе моє життя буде пов’язане з тим самим жестом уважного читання того, що відкривається. Я не здогадувався, що з кількох збережених деталей і ледь помітних слідів можна відновлювати можливу, не обов’язково точну, але правдоподібну форму життя, яку колись уміщував у собі цей простір. Я ще не розумів, що, вдивляючись у тріщини й залишки будинку, навчаюся руху мислення, який згодом стане для мене природним: поєднувати чутливість до речей зі здатністю дозволяти їм промовляти. Поетика руїн і логіка сакральних текстів сходяться тут у неповноті, що залишає достатньо простору для таємниці та інтерпретації.
Мабуть, я був занадто малим, щоб усвідомити, що руїною там була не споруда і не зниклий побут, а сама відкрита структура буття. Те, що не вимагає пояснень, бо його істина полягає в способі, яким воно дозволяє себе відчути. Руїна є місцем, де щось відходить, щоб інше могло проявитися. Згодом я зрозумів, що руїни не зберігають минуле повністю. Вони залишають рівно стільки, скільки може підтримувати рух думки. Саме тому ми так потребуємо літератури, бо вона дозволяє пам’яті знову ставати подією. Моє перебування серед тих руїн постало для мене як давній досвід уважності, досвід слухання місця.
І хоч іноді мені здавалося, що я надто довіряв мовчанню глини й трухлявого дерева, з часом стало зрозуміло: саме там народилася здатність мислити, відштовхуючись від деталей, бачити в них не випадковість, а напрямок. Питання, однак, не зникли. Вони повертаються знову й знову. Скільки в побаченому є об’єктивності, а скільки моєї власної природи? Де проходить межа між прочитанням і уявою? Який обсяг залишків є достатнім, щоб відтворити хоч щось правдоподібне? Де завершується інтерпретація і починається спокуса заповнити тишу собою?
Можливість перевірити це прийшла значно пізніше, однієї пізньої зими моєї зрілості, коли я був змушений ходити серед руїн, яких не хотів би бачити ніколи. Починаючи з лютого 2022 року, у руїни почали обертатися міста моєї країни. Так сталося, що я жив поруч із руїнами, проходив між ними, ховався в них від вибухів. До одних ішов із надією знайти щось уціліле, до інших майже ритуально, щоб пригадати те, що здатне втримати людину в теперішності.
Так я знову повернувся до дитячого питання: чи можна з руїн, зі зламаних просторів і зі світла, що падає під іншим кутом, прочитати хоч щось істотне? І відповідь щоразу була тією самою. Руїни нічого не диктують. Вони лише відкривають можливість бачення. Усе інше робить той, хто дивиться.
Я думаю про різницю між руїнами часу і руїнами жесту. У цій різниці є зсув, який змінює саму оптику. Руїни часу народжуються повільним плином років: старовинні фортеці, мармурові колони, оповиті плющем палаци з облупленою фарбою. Вони здавалися мені безпечними, навіть романтичними, як портали в минуле, де тиша примирена з кінцем. Тепер навколо мене інші руїни, руїни жесту, раптового й жорстокого. Ці уламки утворилися за мить, від людського нищівного руху війни. У них немає лагідності часу: краї гострі, запах обгорілого ще тримається в повітрі, а біль не встиг притупитися.
Війна перетворила безліч наших міст на ландшафт руїн. У когось щоденні маршрути пролягли поміж згарищ і зламаних будівель. Вулиці, де ще недавно вирувало життя, тепер укриті уламками бетону та скла. Тліють скелети колишніх осель із вибитими вікнами, далі видніються почорнілі остови адміністративних споруд. Навіть храми стоять розколоті. Куполи провалені, стіни оголені під холодним небом.
Кожна зруйнована оселя є відкритим світом чужого горя. Заглядаючи у розбиті кімнати, можна побачити залишки повсякдення: обгорілий сімейний альбом, іграшку серед згарища, розбитий посуд на столі, за який уже ніколи не сядуть. Руїна панельки дихає присутністю відсутніх через дрібниці. Фотографії, книги, дитячі малюнки, що тепер нікому збирати. У цих приватних руїнах особисте горе стає видимим, а стіни ніби зберігають тіні тих, хто тут жив, і голоси, що замовкли назавжди.
Іноді ці тіні відчуваються майже буквально. Ніби внутрішній, людський спалах вирізав на стінах обриси тих, кого більше немає. Сама присутність людей, які тут мешкали, ніби залишила по собі крихкі силуети, тіні без матеріального втілення, лише тонку кайму колишнього життя. Вони не належать жодному з нас і радше нагадують пам’ять без імені, відбиток, який можна втратити вдруге.
У темному провалі стіни, де колись був коридор, відчувається той самий стишений тиск порожнечі, що й у спогадах про руїни дитинства. Тіло несвідомо шукає рівноваги, уникаючи уламків, ніби впізнає жест простору, який уже не здатен захистити. Тепер цей жест має іншу вагу, бо утримує водночас трагедію, пам’ять про тих, кого ми ніколи не знали, і тіні, що ніколи не стануть голосами.
Руїни публічних будівель розповідають іншу історію спустошення. Колись міцна модерністська споруда міської адміністрації перетворилася на почорнілий короб із вирваними залізними ребрами, видимий знак руйнування суспільного ладу. Те, що було бібліотекою чи школою, стало безлюдним нагадуванням про зупинений культурний поступ. Полиці спорожніли, книги поглинуті вогнем або розсипані по бруківці серед битої цегли. Ці публічні руїни є ранами спільноти, які оголюють її крихкість і втрату простору для життя та пам’яті.
Найглибше потрясіння чекає всередині зруйнованого храму. Жоден із них не є самотнім. Десятки церков на сході, півночі й півдні країни нині стоять під відкритим небом, розділяючи ту саму німоту. Тут війна зірвала покрови не лише з мурів, а й з умов, у яких тиша зазвичай набуває значення. Уцілілі ікони мовчать в обвуглених рамах, позолота купола лежить жмутами пилу на підлозі.
У цій відкритості немає центру, що вимагав би тлумачення. Ніщо не займає місця, де раніше шукали відповідь. Відсутність не стає нестачею, вона радше утримує простір у стані напруженої значущості, не дозволяючи себе назвати. Тут ніщо не промовляє від імені вищого порядку, але саме це мовчання не розчиняє сенс, а стримує його завершення.
Прямі промені сонця вливаються крізь проломлений дах у напівтемряву навколо вівтаря, де колись звучали молитви. Тиша під склепінням, що тепер стало вітром і світлом, відчувається майже матеріально. У ній кожен крок відлунює порожнечею, кожен подих здається зайвим. Світло не свідчить ні про спасіння, ні про занепад. Воно просто лишається.
Попри цю безвихідь, серед руїн з’являється тиха надія. Вона виникає всупереч очевидності, як слабкий паросток у тріщині бетону. Проте перш ніж надія може постати, руїни завжди промовляють трагедію: сімей, що зникли, домівок, які не стали прихистком, і людей, яких уже немає поруч. Руїни пам’ятають кожну відсутність. Коли війна оголює буття до каркасу, стає видимим не лише кінець, а й простір для початку. У цій відкритій рані світу життя триває настільки, наскільки ми здатні витримувати біль і не відвертатися від нього. Надія тут не обіцяє відродження, вона лише не дозволяє завершенню бути остаточним.
Повертаючись думкою до своїх перших руїн, я розумію, що світ не змінює мови. Те саме світло, яке колись спадало між соснами, тепер проходить крізь пробиті склепіння зруйнованих храмів. Та сама тиша, що огортала мене в яру, тепер живе у випалених містах. Змінюються форми, але не спосіб відкритості. Руїни не ведуть у минуле, вони навчають бачити теперішнє.
У дитинстві я блукав серед руїн лісового дому, прислухаючись до того, як світ дозволяє себе побачити. Сьогодні, дивлячись на міські руїни, я впізнаю той самий рух, не як повторення, а як тривалу можливість бачення. Тоді світ відкривався у своїй простоті: спогадах про дитинство, в запаху соснової смоли, у світлі, що лягало на землю крізь крони дерев, у тиші напівзруйнованих кімнат. Тепер ці явлення інші: згарища міст, проламані стіни, холод чужих тіней і пам’ять у фотографіях у спустошених оселях, світло, що падає крізь обвалені куполи храму. Однак сам спосіб бачення лишився незмінним.
Дитинство навчило мене бути уважним до того, що відкривається без потреби тлумачення. Війна лише загострила цю здатність, дозволивши побачити в руїнах не завершеність, а простір, який і далі утримує присутність через відсутність. Вона принесла й інше розуміння: існують досвіди, що не залежать від нашої готовності чи згоди. Війна входить у життя так само, як світло входить у руїни храму, не пояснюючи себе і не вимагаючи відповіді.
І тепер, перебуваючи серед руїн жесту, я впізнаю той давній досвід. Світ знову дозволяє себе побачити не як зміст і не як знак, а як відкритість, що лишається.
