переклад з англійської Максима Серновського
«Філософія, — каже Геґель, — абсолютно даремна і безплідна справа, і саме тому вона є найкращим з усіх занять, найбільш вартим нашої уваги і нашої відданості». Це дещо колріджівське твердження, із струмочком глибокого сенсу посеред долини слів. Було б марно витрачати час на розплутування цього парадоксу — тим паче, ніхто не заперечуватиме, що філософія має безліч практичних сторін та нескінченну кількість застосувань. Кажуть, що у приготуванні яєчні є свій сенс, і навіть у меблів є філософія — і ця філософія, схоже, найменш зрозуміла американцям серед усіх цивілізованих народів, що їх носить земля.
Якщо й не в зовнішньому оздобленні, то у декорі інтер’єру своїх домівок англійці залишаються неперевершеними. Смак італійців обмежується лише мармуром та яскравими барвами. Французи «хвалять найкраще, але наслідують гірше» — цей народ занадто метушливий та поверхневий, щоб вивчати і дотримуватися правил гарного меблювання, хоч і розуміють делікатність цього ремесла, або хоча б мають зародки хорошого смаку. Китайці та інші східні народи роблять усе з пристрастю, але забувають про почуття міри та пропорції. У шотландців небагата фантазія. Голандці мають лише віддалене розуміння про те, що штори — це не капуста. В Іспанії все про фіранки — країна, де люблять вішати. Росіяни взагалі не оздоблюють свої житла. Готентоти та кікапу[1] вправні по-своєму — лише янкі самотні у своєму несмаку.
Нескладно зрозуміти чому все склалося саме так. У нас немає кровної аристократії, тому, природно та неминуче, ми обрали «аристократію долара»; багатство напоказ стало виконувати ту ж роль, що й хизування геральдикою в монархіях. Завдяки цій, вже зрозумілій трансформації, яку можна було б легко передбачити, ми об’єднали уявлення про просту «показуху» та смак в одне ціле. Розгляньмо це менш абстрактно. В Англії, на відміну від нас, демонстрація розкоші не викличе ні захоплення самим предметом розкоші, ні досконалим смаком його власника. На це є дві причини: по-перше, багатство в Англії не є кінцевою метою будь-яких життєвих амбіцій, оскільки воно як таке не робить людину шляхетною; по-друге, справжня родова аристократія радше уникає показної розкоші, у якій навіть вискочка може зрівнятися з аристократом, — натомість вони виділяються суворими кордонами, глибоко досліджуючи справжнє почуття смаку. Люди звикли наслідувати шляхетних, і результатом цього є поширення хорошого смаку. Але в Америці, де знак долара є «підписом» аристократа, його демонстрація, загалом, залишається єдиним способом відрізнити шляхетну людину. Саме тому простолюд, шукаючи приклади для наслідування, мимохіть починає ототожнювати два цілком різні поняття — розкіш і красу. Якщо коротко, то ціна предмету меблів у нас зрештою стала єдиною якістю, що визначає його цінність з естетичної перспективи. І цей критерій, укорінившись, призвів до безлічі подібних помилок, що витікають з однієї первісної хиби.
Навряд чи можна знайти щось більш образливе для мистецького ока, аніж інтер’єр того, що в Сполучених Штатах називають «оздобленою квартирою». Її найбільшим недоліком є абсурдний брак цілісності. Ми говоримо про «цілісніть» кімнати так само, як говоримо про «цілісність» картини; бо і картина, і кімната підпорядковуються однаковим непорушним принципам, які регулюють усі різновиди мистецтва. І майже ті самі закони, за якими ми оцінюємо вищі якості живопису, достатні для оцінки гармонії оформлення кімнати. Іноді спостерігається відсутність цілісності у характері окремих меблевих предметів, але здебільшого — у їх кольорах або способах пристосування до використання. Доволі часто саме несмак у розташуванні меблів ріже око. Прямі лінії превалюють, нескінченно тягнуться, незграбно перериваючись під прямим кутом. Якщо вигнуті лінії і трапляються, то вони повторюються в огидній одноманітності. А скрупульозна точність зруйнувала затишок не однієї кімнати.
Фіранки також рідко коли влучно підібрані, зрештою, як і решта предметів декору. У формальному інтер’єрі вони виглядають недоречно, а надмірне драпування у будь-якому вигляді несумісне з уявленнями про хороший смак; саме кількість та розташування створюють загальне враження.
У килимах ми нині тямимо краще ніж у давнину, але досі часто помиляємося у виборі відповідних візерунків та барв. Не варто забувати, що килим — душа квартири. Саме він задає не лише кольорову гаму, а й форму всіх інших предметів інтер’єру. Хороший юрист може бути звичайною людиною, тоді як людина, що тямить у килимах мусить бути генієм. Я чув як деякі джентльмени дискутували про килими з мордочкою вівці, заглибленої у мрії — “d’un mouton qui rêve”. Їм я не довірив би навіть догляд за їхніми ж вусами. Кожному відомо, що простора підлога вимагає великих візерунків, а мала — менших; але цим мирська мудрість не вичерпується. З огляду на текстуру прийнятним вважається лише саксонський варіант (килим з ворсу). Брюссельський килим — це, якщо порівнювати з граматикою, давноминулий доконаний час, а турецький — це естетика, що помирає в агонії. Говорячи про візерунки, килим не має нагадувати індіанця з племені Рікарі — розмальованого червоною крейдою, жовтою охрою та з пір’ям, що стирчить зверху. Хороший килим має чіткий фон та барвисті круглі фігури, що не мають нести жодного сенсу; у виборі килиму це мідійський закон. Огидне нагромадження квітів або інших звиклих предметів будь-якого роду не слід терпіти в межах християнського світу. Насправді, незалежно від того, чи це килими, штори, шпалери чи тахти, уся подібна оббивка мусить бути суворо арабесковою. Ті прадавні ганчірки для підлоги, що подекуди й досі валяються в халупах простолюду — з гігантськими, розчепіреними, круговими візерунками, пересіченими смугастими ґратами, що палахкотять усіма кольорами веселки, серед яких годі відшукати хоч якийсь виразний фон — є нічим іншим, як бридким породженням породи ув’язнених і служителів золотого тельця — дітей Ваала й прислужників Мамони. Це ті самі люди, які, аби тільки не думати і не напружувати уяву, спершу породили калейдоскоп, а потім заснували патентовану компанію, що обертала його паровою машиною.
Сліпучий блиск — одна з провідних вад в американській традиції оздоблення інтер’єру, й після згаданого вище первісного збочення у розумінні смаку її вже доволі легко пояснити. Ми шалено закохані в гас та скло. Перший з цієї двійки є абсолютно неприпустимим в межах будь-якого приміщення. Світло гасових ламп різке та дратівливо мерехтить. Жодна людина, у якої випадково знайшлися й мозок, й очі, не наважиться їх запалювати. М’яке, або, як називають його митці, холодне світло з теплими тінями створює затишок навіть у жахливо оздобленій кімнаті. Людство ще поки не винайшло нічого кращого за астральну [аргандову] лампу[2]. Я, звичайно, маю на увазі саме астральну лампу — і не хочу, щоб мене неправильно зрозуміли — лампу Арганда з її оригінальним матовим скляним абажуром і м’якими, рівномірними місячними променями. Абажур із різьбленого скла — слабкий винахід ворога. Нездоланне бажання, з яким ми прийняли його, частково через його яскравість, але головним чином через вищу ціну, є яскравим коментарем до твердження, з якого я починав. Очевидно, що той, хто навмисно вибирає різьблений абажур, — або позбавлений тонкого смаку, або сліпо слідує модним тенденціям. Світло, що його випромінюють ці сліпучі потвори нерівне та ламане — на нього боляче дивитися. Його самого достатньо, щоб затьмарити цілий світ вдалих інтер’єрних рішень. Навіть жіноча краса здатна втратити понад половину своїх чар під злим поглядом цих абажурів.
У ставленні до скла ми загалом діємо за помилковими принципами. Його визначальна риса — блискіт, і скільки ж огиди поміщається в цьому одному-єдиному слові. Мерехтливе, грайливе світло іноді тішить око — але це, як правило, око дитини або дурня. В оздобленні кімнати його слід ретельно уникати. Правду кажучи, навіть яскраве, стале світло — естетичний злочин. Громіздкі та безглузді люстри з призматичним огранюванням, що спалюють гас та безсоромно теліпаються ночами у наших найстильніших вітальнях, не прикрившись навіть абажуром, — квінтесенція несмаку, дистильований ідіотизм.
Пристрасть до блиску не виникла нізвідки — як я вже казав, він став ототожнюватися з абстрактним уявленням про розкіш, і це призвело до того, що дзеркала тепер ставлять усюди — і там, де вони потрібні, і там, де ні. Ми оздоблюємо наші стелажі величезними британськими тарілками, у блискучому фарфорі яких можна побачити своє обличчя, і не соромимося пишатися цим. Будь-кого, хто бодай колись мав очі, не важко переконати: навала дзеркал — особливо гігантських — вбиває усяке відчуття домашнього затишку. Якщо відкинути його призначення, дзеркало — це холодна, пласка порожнеча без кольору, без виразу, без життя — і ніщо в ньому не може тішити око. Дзеркала, відбиваючи предмети в кімнаті, лише множать огидну, в’язку одноманітність — і ця шкода зростає не лінійно, а зловісною прогресією, щораз стрімкішою з кожною новою подібною поверхнею. Чи можна назвати кімнатою те місце, де навмання розставлено меблі, а стіни завішані чотирма чи навіть п’ятьма дзеркалами? Ні, єдине на що вона годиться — це курйозна виставка для розваги гостей. А якщо до цього всього додати більше улюбленого блиску, то ми отримаємо безладну суміш неприємних та бридких вражень. Навіть провінціал, у якого не бракує клепки, увійшовши в подібне житло одразу б відчув, що щось тут не так, хоч він би і не зміг чітко окреслити причини свого занепокоєння. Але якщо тому самому простолюдину показати кімнату, оздоблену зі смаком, він одразу ж роззявить рота від щирого подиву й задоволення.
Це зло, що проросло з наших республіканських інституцій: у нас чим товстіший у людини гаманець, тим менше в тому гаманці душі. Повсюдний несмак — це і наслідок, і невід’ємний супутник процесу друку доларів. Поки ми збагачуємося, наші ідеали починають покриватися пилом. Саме тому не варто сподіватися знайти серед аристократії Сполучених Штатів ту духовність, що панує в британських покоях. Хоча я бачив житла деяких американців зі скромними статками — справжніх білих ворон із гарним смаком, які, хоч і незграбно, могли б посперечатися з нашими заморськими друзями, що сидять у своїх оздоблених позолотою кабінетах. Навіть зараз у моїй уяві постає невелика й скромна кімната, у прикрасах якої не можна знайти жодного недоліку. Її власник лежить, дрімаючи, на дивані, повітря прохолодне, скоро північ, а я беруся робити ескіз кімнати, поки господар спить. Вона подовгаста — тридцять футів завдовжки та двадцять п’ять завширшки — саме така форма створює найсприятливіші умови для меблювання. Двері розташовані в одному кінці паралелограма, навпроти — два вікна. Вони великі, торкаються землі, закріплені в глибоких нішах та дивляться прямо на веранду в італійському стилі. Їхні шиби мають малиновий відтінок і вставлені в рами з рожевого дерева, що здаються товстішими за звичайні. Вони прикриті в глибині ніші густою сріблястою тканиною, що прийняла форму вікна і вільно звисає навколо нього, не утворюючи складок. Позаду ніші — шовкові фіранки насиченого малинового кольору, з глибокою золотою бахромою і підкладкою зі сріблястої тканини, яка виконує роль зовнішньої завіси. Карнизів немає, проте гострі, легкі складки тканини виходять з-під широкої архітрави з багатою позолотою, яка оперізує кімнату на переході від стін до стелі. Штори розпускаються та збираються за допомогою товстого золотого шнура, що вільно огортає тканину і легко зав’язується у вузол — жодних шпильок чи інших кріплень не видно. Відтінки малинового й позолоти в шторах і бахромі творять характер кімнати, що ніжно відлунює цими барвами всюди, де б ти не поглянув. Килим з щільним ворсом товщиною близько півдюйма, — його фон має те саме малинове забарвлення, — ніжно увінчаний золотою стрічкою (схожою на ту, що прикрашає штори); вона утворює послідовність коротких нерівних вигинів, не накладаючись. У цього килима немає меж. Шпалери на стінах мають блискучий сріблястий відтінок, упереміш із дрібними арабесковими візерунками, що ховаються у загальних малинових барвах. Безліч картин урізноманітнюють однотонність шпалер. Це переважно уявні пейзажі — як-от чарівні гроти Стенфілда або «Озеро Зловісних Боліт» пензля нашого співвітчизника Чапмана. Усі картини вирізняються теплим, проте похмурим тоном — жодного сліпучого блиску. І жодна з них не є мініатюрною. Маленькі картини надають кімнаті строкатого вигляду — того самого, що зіпсував немало прекрасних полотен зайвим ретушуванням. Рамки широкі, але не глибокі, з рясною різьбою, проте без надмірної ажурності. А їхня щедра позолота сяє, мов чисте золото. Вони щільно прилягають до стін, не теліпаючись на мотузках. Можливо, в такому положенні зображення й відкриваються краще, та водночас втрачається загальна атмосфера всього приміщення. Не видно ні дзеркал, ні стільців. Лише два великих дивани з рожевого дерева, оббиті малиновим шовком, призначені тут для сидіння. Восьмикутний стіл, витесаний повністю з пронизаного золотими жилками мармуру, розташований біля одного з диванів. Стіл не покритий, пишного драпування фіранок було достатньо. Чотири великі та розкішні севрські вази займають кути кімнати, у них буяють барвистим цвітом солодкі та духм’яні квіти. Над моїм дрімаючим другом нависає стрункий та витончений канделябр зі старенькою лампочкою всередині, що перетворює пахучу олію у світло. Декілька витончених навісних полиць із золотими обрамленнями, вони увінчані золотими китицями, що звисають з шовкових малинових стрічок. На полицях — дві-три сотні книг у майстерно виконаних палітурках. Окрім згаданого, в кімнаті немає жодних меблів — якщо не рахувати лампи Арґанда з простим матовим абажуром малинового відтінку, що звисає зі стелі на єдиному золотому ланцюжку та кидає на все навколо м’яке, але чарівне світло.
[1] Готтентоти — койсанський народ на південному заході Африки; кікапу — індіанське та мексиканське плем’я, що походить з регіону на південь від Великих озер у США.
[2] Аргандова лампа — вдосконалена олійна лампа, винайдена у 1780-х роках швейцарським хіміком Амі Аргандом; широко використовувалася у ХІХ столітті до появи гасових ламп.
