Дарія Демченко. Про крихкість

Елена Субач, фото із серії «Ламкість», 2019

Цей текст є реакцією на стрімке посилення позицій теми особистої крихкості та прекарності в сучасному мистецтві та загалом мистецькому середовищі України. Вперше ми торкнулися критичного переосмислення цієї теми в ході підготовки квартирної виставки «Miami — Komnata», що тривала перші три дні травня 2025 року у Києві¹. Як кураторка «Fragility Full», однієї з трьох частин «Miami», нижче я спробую розгорнути «крихкість» як інфантильну гру у стан, в якому власний біль стає недосяжною точкою насолоди. Іншими словами, він стає не просто фантазією миті, а мрією, сенс якої полягає у її ж нездійсненності. 

Варто одразу зауважити, що надмірна увага до тем травми, вразливості, страждання тощо є абсолютно природною, і навіть потрібною, коли вони розгортаються у просторі війни, яким сьогодні є Україна. Закономірно й те, що наше суспільство все виразніше набуває рис «терапевтичного». Наприклад, відбувається медикалізація дискурсу, коли щоденні проблеми сприймаються «у термінах хвороб, розладів та синдромів»². У центрі ж уваги все частіше опиняються саме люди з інвалідністю, жертви, «нещасні» — ті, хто (не?)потребують лікування. Соціолог Френк Фуреді описує, що «святкування особистих проблем та дисфункцій» символізує те, як терапевтичне суспільство відображає людський досвід загалом³. Інакше кажучи, деструктивний досвід, зокрема саморуйнівна поведінка, сприймається радше як своєрідна перемога та досягнення у житті людини, аніж виняток⁴. У такій ситуації чим людині гірше, тим краще, адже, зрештою, тим більше матеріалу для лікування.  

«Терапевтичність» певно є однією з ключових причин популярності «вразливості». Суб’єкт наперед сприймається як травмований, зламаний — такий, що ніби вимагає зцілення. Наприклад, у тексті до роботи Крістіни Мельник «Неможливість чистого погляду» автори наголошують, що художниця «здійснює спробу зцілити ушкоджений погляд і звільнити людину від травм, завданих історією»⁵. Іноді ж, навіть аби досягти «позитивних» станів слід «заразитися». Цитуючи художницю Марію Щегельську: «Щастя — тепер патологія», якою глядачів, певно, можна тільки «інфікувати»⁶.  

Наратив «маленьких людей», стрімко засуджуваний у перші дні повномасштабного вторгнення, нині лише набирає популярності. Він також є наслідком природної утоми, бажання схилитися до землі — зосередитися на маленьких жучках (асоціювати себе із ними), аби відволіктися від розгортання великої війни на фоні. Так і виникає потреба у низовій (тонкій?) уважності, адже нормальна увага стає неможливою. Через швидкість та виснаженість, зрештою, — щоденну примусовість до неї. Справедливі побоювання щодо притуплення власної чуттєвості провокують звеличення взивання до відчуттів глядачів, авторів, жуків. Наприклад, таку задачу, напевно, мала би виконувати масштабна персональна виставка Анни Звягінцевої «Світлячок» у Мистецькому Арсеналі⁷. Художниця, яка «спіймала і ніжно тримає світлячка в долонях», запропонувала глядачеві проєкт, сповнений світлої надії, адже «все довкола має сенс», а матеріальність, попри свою вразливість та крихкість, розбитість, усе ж лишається «дуже живою»⁸. 

Водночас невинне бавлення із дитиною у траві, пошуки світлячків, поетичні малюнки, подібні до дитячих, тихо межують із постійно теплим гниттям. Здається, що «Сталий костюм для окупанта»⁹ поміщений на виставці ненароком.

Адже емоційно він або має грубо вирізнятися на фоні інших експонованих робіт, або ж губитися — залежить від уважності глядача. Наприклад, Олександр Ляпін у своєму інстаграм-дописі схарактеризував роботу Звягінцевої як «труну-акваріум, де тіло ворога буде гнити на очах. Прозорий костюм із клею кролячої шкіри — оболонка, виставлена напоказ, розплата, інсталяція смерті, що не має таємниці»¹⁰. Якщо «Костюм» дійсно мав би укладатися у задум «Світлячка», то постають питання щодо притуплення чуттєвості не так глядачів, як організаторів виставкового простору. І тоді мова йде про не «тонку», а «вибіркову» уважність, коли іграм у траві не заважає активне розкладання тіла поряд. Якщо ж навпаки, експонування «Костюму» є свідомим рішенням допустити «інсталяцію смерті» як «розплати» на виставці про «надію» та «світло», то я означила би це як свідоме загравання зі злом¹¹. Ніби праведність власного гніву дозволяє жертвам утиху (під виглядом бавлення) перетворюватися на катів. Будь-яке загравання зі Злом завершується тим, що людина так чи так йому підкориться. Отже, розмови про «ніжне тримання» виявляються просто наївними у своїй самоомані. 

І все ж таки, Ляпін прописує досить влучну суть крихкості: «Те, що мало бути крихким стало його [тіла — Д.Д.] гробницею»¹². Назвати крихким значить приректи. Адже крихке не має жодної можливості для самостійного виживання та відновлення у світі. Будь-який натиск є для крихкого екзистенційною загрозою. У цьому контексті, мені імпонує назва виставки «Розглядаючи нірку мурашки перед дощем» у галереї Stein Studio¹³. Хоча куратори називають у тексті катастрофу «потенційною»¹⁴, назва проєкту видає їх — дощ буде. Здається, що для обговорення долі суб’єктів, зменшених до мурах і приречених на погибель, не лишається і місця. Натомість, те, що все ж таки обговоренням і називають, є лиш імпотентним милуванням власним схиленням до землі.

Ця тема, насправді, є чи не основною, коли йдеться про «крихкість». Зокрема їй присвячені цілі серії про тонкі саджанці, утримувані перев’язками та опорами. Наприклад, «Етюди/Дослідження крихкості» Каріни Синиці, серія «Ламкість» Елени Субач, «Квір-Садиба» Саші Курмаза тощо. Багато авторів фактично тиражують зображення ламких тіл у вигляді дерев або ж людських фігур, які без підтримок просто розпадуться і зламаються остаточно. Утім, ці підтримки лише фіксують стан, в якому тіла ніби зависають над землею, зберігаючи при цьому постійний імпульс тяжіння донизу, до землі. Саме тому крихкість і є гробницею, достатньо комфортною для застрягання в інертному стані. Разом із тим, я вбачаю цю інертність дуже романтичною у тому сенсі, що вона постійно апелює до чуттєвості глядача. Наприклад, робота демонструє мені розгортання чужої трагедії: жіноче тіло, перев’язане, ніби жертовне ягня¹⁵, або ж тонка осика, яка тримається за рахунок інших дерев’яних підпорок¹⁶.

Так горе, яке я споглядаю, одразу ж затягує мене у процес співпереживання. 

Напевно, варто згадати, що слабкість та покірність, ключові риси зображуваних вразливих тіл, є суто негативним станом, а не нейтральним. По суті, вони є рабуванням перед Силою, ані доброю, ані злою. Віддача невідомій Силі контролю над собою та відмова від стояння — лише схиляння. Іншими словами, я радше не просто підкорюся своїй «хворобі», але й перетворю її на спокусливу інсценізацію. Таку, що здатна (і зобов’язана) привертати закохані погляди глядачів. Зокрема так відбувається товаризація стану травмованого, яку описував Жан Бодріяр у «Новому віктимальному порядку»: «Раніше вона була би спокушена ерекцією, утім зараз — протекцією. Ще трохи, і бути ВІЛ-інфікованим стане спокусливим статусом (фраза “Цей засіб є шкідливим для вашого здоров’я” фактично слугує рекламним гаслом)»¹⁷. 

Це лише зайвий раз нагадує, що синонімом крихкості є кволість та хворобливість¹⁸, справжні або ж рукотворні, вигадані. При цьому, існує певна тенденція асоціювати (плутати) крихкість із ніжністю¹⁹. Зокрема, одна з робіт Синиці, що зображає сухі тонкі гілки, перев’язані рожевою стрічкою, називається «Ніжність не може бути захистом»²⁰.

У своїй же суті, «крихкість» та «ніжність» є фактично протилежними поняттями. І цю протилежність визначає саме грубість, натиск, які, насправді, є онтологічно необхідними для обох понять. Грубість формує ніжність; провокуючи надлом, ніжність утримується та переступає поріг, міняє себе та встоює попри всі вітри — смертю подолати смерть і отримати змогу жити далі. Без твердості у собі самій, ніжність спрощується до кволості. Остання ж фактично паразитує на грубості. Крихке від свого початку має інтенцію до руйнації і так залежить від неї. Ніжність і справді не те, що не може, але й не прагне бути захистом. Сімона Вейль писала, що людині варто однаково приймати хліб та камінь — любов (яку теж слід «витримати»)²¹. Приймати обох однаково, до самої глибини тіла, як це лише можливо, відкинувши броню. Якщо ніжність може собі це дозволити, то крихкість — ні, адже це її знищить. Не буде жодної крихкості без міцних підпорок. Застрягання ж у цьому стані є нарцисично солодким, тож і завжди недостатнім. Таким чином, крихкість часто розтягується у невизначене коливання та безплідний онанізм. Така поведінка є «фетишом на залежність»²², шляхом в нікуди, якщо, звісно, ми не говоримо про комерціалізацію та використання клімату страху й небезпеки, панівного в українському суспільстві нині, з корисливою метою. 

Отже, жертовність, яку глядачеві пропонує крихкість, пересичена демонстративністю та самовдоволеністю самої жертви. Тим самим, вона сама себе і деактивує. Мистецтво при цьому перетворюється радше на приручену практику, яка сама може існувати лише за рахунок додаткових опор та підтримок. Кількість яких, власне, лише збільшується саме за рахунок популярності теми крихкості. Чуттєве засилля туги, вразливості і зраненості, радше сприяють падінню глядача у ці стани (навченню ним), аніж «зціленню». Утім, хіба не на це є розрахунок, коли маємо справу з відвертою товаризацією «крихкості»?  

1. Березюк, Т., Демченко Д., & Левченко І. (2025, 1 травня). Ілюзія, крихкість та біль. Про квартирну виставку «MIAMI — Komnata». Антиквар. https://antikvar.ua/strong-ilyuziya-kryhkist-ta-bil-pro-kvartyrnu-vystavku-miami-komnata-strong/. ↩︎
2. Furedi, F. (2004). Therapy Culture. Cultivating Vulnerability in an Uncertain Age. Routledge, 99. ↩︎
3. Ibid., 43. ↩︎
4. Ibid. ↩︎
5. PinchukArtCentre (2025). Виставка 20 номінанток і номінантів Премії PinchukArtCentre 2025. https://new.pinchukartcentre.org/exhibitions/vistavka-premiyi-pinchukartcentre-2025. ↩︎
6. Котик, В. (2025, 11 лютого). В гостях у кураторки. Про ситуативну квартирну галерею «Кручі». Сенсор. https://sensormedia.com.ua/art/v-gostyah-u-kuratorky-pro-sytuatyvnu-kvartyrnu-galereyu-kruchi/. ↩︎
7. Виставка тривала з 6 березня до 4 травня 2025 року. Кураторка проєкту: Наташа Чичасова. Більше про виставку див., напр., у рецензії: Левченко, І. (2025, 12 березня).  «Світлячок» Анни Звягінцевої: виставка про наші відчуття. Лівий Берег. https://lb.ua/culture/2025/03/12/665057_svitlyachok_anni_zvyagintsevoi.html. ↩︎
8. Чичасова, Н. (2025). Анна Звягінцева. Світлячок. Мистецький Арсенал. https://artarsenal.in.ua/vystavka/anna-zvyagintseva-svitlyachok/. ↩︎
9. Анна Звягінцева, Сталий костюм для окупанта, 2022. http://annazvyagintseva.com/ua/works/sustainable-costume-for-an-invader/. ↩︎
10. Ляпін, О. [oleksandrliapin]. (2025, 23 березня). «З виставки “Світлячок” Анни Звягінцевої. Фрагмент моєї статті…». Instagram. https://www.instagram.com/p/DHimAhkI1JW/?igsh=MWsweHJ2emF4dGY2bg==. ↩︎
11. Більше на тему гри зі Злом див. у статті Левченко, І. & Демченко, Д. (2025).  Дитячі ігри під час катастроф. Контур. https://kontur.media/gamesintimesofdisaster/. ↩︎
12. Ляпін, О. [oleksandrliapin]. ↩︎
13. Виставка тривала з 10 по 27 квітня 2025 року. Куратори проєкту: Олександра Погребняк та Дмитро Чепурний. ↩︎
14. Чепурний, Д. [dmytrochepurnyi]. (2025, 10 квітня). “Виставка Розглядаючи нірку мурашки перед дощем у @thesteinstudio…”. Instagram. https://www.instagram.com/p/DIQne3QtdFc/?igsh=MTF0MXI3em5yNXloZw==. ↩︎
15. Елена Субач, фото з серії Ламкість, 2019-2021. https://elenasubach.com/lamkist. ↩︎
16. Каріна Синиця, Ескіз до роботи Гілки, 2025. Фото: Дарія Демченко. ↩︎
17. Baudrillard, J. (1996). The New Victim Order. In The Perfect Crime (pp. 131–141). Verso Books, 139. ↩︎
18. Крихкість походить від польського «krewki» — «слабий». ↩︎
19. Щодо етимології «ніжності», то воно походить від старослов’янського «нѣга», тобто «радість, задоволення». ↩︎
20. Каріна Синиця, Ніжність не може бути інструментом захисту, 2023. https://secondaryarchive.org/artists/karina-synytsia/. ↩︎
21. Вейль, С. (2024). Сила. Згода. Справедливість. Любов. Зло. Shrapnel publisher, 61. ↩︎
22. Furedi, F. (2004). Therapy Culture, 121. ↩︎