З передмовою філософа та перекладача Павла Бартусяка “Гарне життя / Гарне існування”
Павло Бартусяк
ГАРНЕ ЖИТТЯ / ГАРНЕ ІСНУВАННЯ
[BELLE VIE / BELLE EXISTENCE]
передмова до українського перекладу інтерв’ю «Фуко у Долині Смерті»
У квітні 1983 року, під час бесіди («Про генеалогію етики: огляд поточної праці» [«Á propos de la généalogie de l’éthique : un aperçu du travail en cours»]) з Х’юбертом Драйфесом та Полем Рабіноу, Фуко говорив зокрема про мораль Стоїків. Фуко вбачав у ній певну естетику. У цій моралі чільну роль відіграє особистий вибір. Вона підходить не для всіх. Тій же меншості, яка наважується обрати її, притаманна воля мати гарне життя (volonté d’avoir une belle vie), а також бажання залишити для інших спогад про гарне існування (souvenir d’une belle existence).
На самому початку бесіди Драйфес і Рабіноу запитали Фуко: «Перший том “ Історії сексуальності “ був опублікований у 1976 році, після цього інші томи не виходили. Чи далі ви вважаєте, що осягнення сексуальності є центральним для осягання того, ким ми є?». Відповідь Фуко [ошелешує]: «Я повинен визнати, що цікавлюся набагато більше проблемами, поставленими техніками себе [techniques de soi] або чимось суміжним, ніж сексуальністю… Сексуальність, яка ж це нудьга! [La sexualité, c’est assommant!] ».
Для філософії Фуко капітальне значення має концепт розріз (coupure). Значущість тієї чи тієї теорії визначається її спроможністю продукувати розрізи. Себто якщо теорія остаточно не пориває зв’язки з установленим ідейним устроєм, тоді вона є просто одним з його відгалужень. Ця формула функціонує у Фуко також на рівні індивідуальної творчості. Автор повинен продукувати ідеї так, щоби вони йшли в розріз з його ж ідеями чи теоріями, сформульованими раніше. Інакше творчість не матиме сенсу. Наприкінці першого розділу «Археології знання» Фуко пише: «Не питайте мене ким я є і не кажіть мені залишатися тим самим: це мораль цивільного стану; вона завідує нашими папірцями [свідоцтво про народження, паспорт тощо] _. Але коли йдеться про письмо, тоді нехай залишить нас вільними»_. Або, наприклад, у вступі до «Використання задоволень» філософ пише про те, що у житті настають такі миті, коли для того, щоб продовжувати розглядати чи розмірковувати, потрібно знати чи можемо ми мислити інакше, ніж ми мислимо та сприймати інакше, ніж ми бачимо. Так, мені можуть закинути, пише Фуко, що ці ігри зі собою (ces jeux avec soi-même) повинні залишатись за лаштунками, що вони максимум можуть бути частиною підготовчої роботи. Але, продовжує філософ, хіба нині філософія (філософська активність) не є критичною роботою мислення над самим собою? (le travail critique de la pensée sur elle-même).
Продуктами цих мисленнєвих трансформацій і є словосполуки на кшталт техніки себе, герменевтика себе (herméneutique de soi), мистецтва існування (arts d’existence), технології себе (technologies de soi), практики себе (pratiques de soi), естетика існування (esthétique de l’existence) тощо.
Утім, мисленнєві трансформації не виникають знічев’я. Аби виникнути, вони потребують певного збурення, емоційного сплеску, потужних вражень. У житті Фуко збагачених такими збуреннями, сплесками, враженнями приключок не бракувало. Однак передусім вирізняється приключка Фуко у Долині Смерті, котра мала місце у 1975 році. Її організували викладач Claremont Graduate School Симеон Уейд та піаніст Майкл Стоунмен.
Деталі цієї події довго залишалися не висвітленими. Все змінилося, коли дослідниця Хезер Дандес з університету Південної Каліфорнії вирішила зустрітися з Уейдом. Уперше вона почула про цю історію у 2014 році під час навчання у магістратурі в університеті Південної Кароліни. Попервах Дандес сумнівалася, що філософ рівня Фуко зумів би викроїти час для мандрівки з двома незнайомцями до пустелі. Ба більше, що він погодився б у свої сорок дев’ять років на експерименти з психоделіками. Однак коли Дандес почула, що у людини, яка відвезла Фуко до Долини Смерті, був неопублікований рукопис про цю приключку, вона вирішила знайти його й зустрітись. Дандес прагнула ознайомитись з рукописом й використати його для написання твору, в якому висміяла б мандрівку університетських викладачів до пустелі.
Незабаром вони зустрілися. Це сталося у кав’ярні «Старбакс» неподалік домівки Уейда у місті Окснард, штат Каліфорнія. Уейд охоче спілкувався з Дандес. Відтоді вони бачились регулярно. У підсумку, Дандес облишила свій намір висміяти Уейда. Ба більше, вони потоваришували. Іноді навіть відзначали дні народження й інші святкові дні.
На початку 2016 року Уейд знайшов у себе збірку слайдів про їхню з Фуко мандрівку. На одному з них, Фуко обіймав оголеного до поясу Стоунмена, на іншому Фуко дивися вдалечінь, на дюни Забриски-Пойнт. Світлини зачарували Дандес. Але найголовніше – це те, що вони довели – мандрівка дійсно мала місце. Уейд показав також світлини, зроблені у його домі в Клермонті, які підтвердили, що Фуко приїздив до нього повторно, як і те, що вони дійсно були друзями.
Після побаченого, Дандес вирішила взяти в Уейда інтерв’ю. Приблизно через рік вона це реалізувала. Текст був майже відразу опублікований в онлайн-журналі Boom California, а саме 10 вересня 2017 року. 29 вересня Дандес приїхала до Уейда, щоб показати йому цю публікацію. А вже через декілька днів, 3 жовтня Уейд раптово помер уві сні. Йому було 77 років. Симеон Уейд все ж встиг розповісти, мабуть, найцікавішу історію зі свого життя, й, безперечно, одну з таких з життя Фуко.
Саме з цією історією ми й пропонуємо ознайомитись українському читачеві.
МІШЕЛЬ ФУКО В ДОЛИНІ СМЕРТІ:
ІНТЕРВ’Ю З СИМЕОНОМ УЕЙДОМ
проведене Хезер Дандес й опубліковане у журналі Boom California 10 вересня 2017 року
Фуко і Стоунмен у Долині Смерті
Дандес: Що ви можете сказати нам про це фото?
Уейд: Я зробив це фото камерою Leica у червні 1975 року. На світлині зображені Панамінтський хребет, солончаки Долини Смерті й замерзлі дюни Забриски-Пойнт. На передньому плані бачимо Мішеля Фуко, у його священицькому вборі – білій водолазці, й Майкла Стоунмена, який був моїм супутником життя.
Дандес: Як ви з Мішелем Фуко опинились у Долині Смерті?
Уейд: Я здійснював експеримент. Я хотів побачити [як] вплине на одного з найвеличніших умів в історії досвід, якого раніше він ніколи не мав: прийняти оптимальну дозу медичного ЛСД у дивовижній пустельній місцині, плюс різноманітні веселощі опісля. Ми провели у Долині Смерті два дні й одну ніч. Це була одна з тих локацій, яку ми відвідали під час мандрівки.
Фуко і Стоунмен, Долина Смерті
Дандес: Що ви можете сказати про цю світлину? Тут Фуко й Стоунмен уже тріпують? У Долині Смерті, мабуть, було дуже спекотно тоді, у червні?
Уейд: Так. Ділянку, в якій ми були, називають Атістс Пелетт (Artist’s Palette [Палітра Художника]). Там, можна сказати, ми були на висоті. І так, було вельми спекотно. Однак увечері похолоднішало, і ось ви бачите Фуко у водолазці у холодку. Ми прибули до Забриски-Пойнт, щоб побачити появу Венери. Майкл розклав навколо нас динаміки, позаяк там більше нікого не було, і ми слухали Чотири останні пісні [Vier letzte Lieder] Рихарда Штрауса у виконанні Елізабет Шварцкопф. Я побачив сльози на очах Фуко. Ми спустились до однієї з улоговин і лягли на спини й, наче через вулкан Джеймса Таррелла, спостерігали спершу за з’явою Венери, далі – зірками. Ми пробули в Забриски-Пойнт приблизно десять годин. Майкл поставив також Три Місцини у Новій Англії (Three Places in New England) Чарльза Айвза й Контакти (Kontakte) Штокгаузена, щось із Шопена. Фуко був глибоким поціновувачем музики; одним з його друзів по Колеж де Франс був П’єр Булез.
Дандес: Нічого такий плейлист. Але чому ЛСД?
Уейд: Згідно з деякими джерелами, Одкровення Святого Івана Богослова на острові Патмос було інспіровано грибом Amanita muscaria. ЛСД є хімічним еквівалентом галюциногенної потенції цих грибів. Чимало винаходів, що уможливили появу цивілізації, були здійснені у суспільствах, які використовували магічні гриби для релігійних ритуалів. Отож я подумав: якщо це правда, якщо хімічний компонент має таку силу, що ж тоді він зробить з великим умом Фуко?
Дандес: Але навіщо вирушати в таку далечінь за набуттям цього досвіду? Навіщо їхати п’ять годин з Клермонта до Долини Смерті?
Уейд: Головною причиною було те, що ми з Майклом багато мандрували пустелею. Бували у Долині Смерті, також у Мохаве, національному парку Джошуа-Трі. Якщо ви приймаєте медичне ЛСД і перебуваєте в такому місці, як Долина Смерті, то можете чути гармонійні прогресії, як у Шопена; це найпрекрасніша музика, яку ви коли-небудь чули, і це вчить вас тому, що існує щось більше.
Дандес: Донедавна така популярна ідея 1970-х рр., – «магічного еліксиру», що розширює свідомість, як ви зазначили у вашому рукописі [1], стала настільки немодною, аж сміховинною. Однак сучасні дослідження взяли під сумнів можливість настільки швидкого відходу від психоделічних практик.
Уейд: Доволі вчасно! [Протягом цих мандрівок] я бачив небосхил в його істинному вигляді, у всіх його чудесних кольорах і формах, а ще чув відлуння великого вибуху, які звучали як хор ангелів, так, як це собі уявляли у давнину.
Дандес: Отож ви хотіли дати Фуко ЛСД для того, щоб він зміг доступити до цієї «чудесної музики»?
Уейд: Не тільки. Це був 1975 рік, приблизно десять років тому були опубліковані «Слова і речі» [1966]. У цьому творі йдеться про кінечність людини, її неминучу смерть, а також про смерть людськості, твердиться, що весь гуманізм Ренесансу більше не є дієвим. Можна навіть сказати, що стерлося обличчя людини.
Дандес: Наприкінці «Слів і речей» є знаменитий пасаж, в якому постулюється світ без владних структур Просвітництва: «Якби ці диспозиції зникли… що ж, можна побитися об заклад, що тоді людина була б стертою, як піскове обличчя на узбережжі» [Si ces dispositions venaient à disparaître… alors on peut bien parier que l’homme s’effacerait, comme à la limite de la mer un visage de sable].
Уейд: Я думав, якщо дам Фуко медичне ЛСД, то, я був упевнений у цьому, він урозуміє, що поквапився зі стиранням нашої людськості й ума, як тепер ми це знаємо, позаяк побачить, що існують не тільки наукові форми знання, також це було пов’язано з темою смерті, яку він розвивав до того. Надмірне акцентування на кінечності, кінечності, кінечності, рознадіює нас.
Дандес: Отож, певним чином ви повезли Фуко до Долини Смерті для того, щоб він переродився?
Уейд: Саме так. Це був замежовий [transcendental] досвід для Фуко. Він написав нам через декілька місяців після цього, що це був найвеличніший досвід у його житті, що це кардинально змінило його життя і творчість.
Фуко і Стоунмен, Долина Смерті
Дандес: На час цієї мандрівки, Фуко саме опублікував перший том свого шеститомного проєкту «Історія сексуальності». Він опублікував також план решти роботи, й імовірно вже завершив написання деяких томів. Отож коли саме ця зміна, якої він зазнав після мандрівки, стала помітною у його творчості?
Уейд: Одразу ж. Він написав нам, що спалив другий і третій томи «Історії сексуальності», і почав усе наново. Можливо це була фігура мовлення, не знаю, але він знищив принаймні деякі їхні версії й потім переробив їх перед своєю передчасною смертю у 1984 році. Назви останніх двох томів є промовисті, свідчать про вплив цього досвіду: «Використання задоволень» і «Турбота про себе», і там не згадується кінечність. Усе після цього досвіду у 1975 році – це новий Фуко, нео-Фуко. Несподівано його заяви почали шокувати французьку інтелігенцію.
Дандес: Які, наприклад?
Уейд: Посміливішали заяви на кшталт тієї, у якій він нарешті урозумів, що реальним Колумбом політики був Джеремі Бентам. Останній був вельми шанованою фігурою аж до того часу, поки Фуко не назвав його інтелектуальним негідником. Також Фуко відкидає Маркса й Енгельса, каже, що ми мали б розглядати Маркса як просто першокласного журналіста, а не як теоретика. Після мандрівки до Долини Смерті, Фуко почав підходити твердо до того, до чого перед тим підходив хитко. Фуко від 1975 року до 1984 року був новою людиною.
Дандес: Ви зазначали, що не всі погодилися з вашим експериментом і вважали, що ви повелися необачливо зі здоров’ям Фуко.
Уейд: Чимало академічних науковців були налаштовані вельми негативно щодо цього, мовляв, це було втручанням у діяльність ума великої людини, і я не повинен був цього робити. Однак Фуко добре усвідомлював те, у що був утягнений, до того ж ми були з ним постійно.
Дандес: Чи думали ви про можливі наслідки, які матиме для вашої кар’єри цей досвід?
Уейд: Ретроспективно, мав би.
Дандес: Чи був це разовий досвід? Чи ви бачились коли-небудь з Фуко знову?
Уейд: Так. Невдовзі після того, через два тижні, Фуко знову до нас приходив. Ми були в горах.
Дандес: І теж з музикою та ЛСД?
Уейд: Без ЛСД, але з усім іншим. Після його другого від’їзду, я взявся за написання розповіді про цей досвід – «Мандрівка Долиною Смерті». Вона ніколи не публікувалась. Фуко це читав. Ми багато листувалися. Ми знову фантастично провели разом час у 1981 році, коли він був на конференції в Університеті Південної Каліфорнії.
Дандес: Ви зберегли листи Фуко?
Уейд: Так, приблизно двадцять. Останній був написаний у 1984 році. Він запитав чи зміг би приїхати, пожити разом з нами в Сілвер-Лейку, оскільки був тоді на термінальній стадії захворювання. Я вважаю, що він хотів померти як Гакслі [2]. Я сказав так, звичайно. На жаль, перед тим, як він був готовий вирушити, опускні дверці історії застали його зненацька.
Уейд і Фуко. Клермон. Після поїздки до Долини Смерті
Переклад тексту: Павло Бартусяк
Літературна редакторка: Юлія Куліш Оригінал тут
Коментарі
[1] Цей рукопис був опублікований у 2019 році: «Фуко в Каліфорнії: [Правдива розповідь про те, як великий французький філософ Ковтав Кислоту в Долині смерті]» (Foucault in California: [A True Story―Wherein the Great French Philosopher Drops Acid in the Valley of Death]).
[2] Олдос Гакслі помер 22 листопада 1963 року. Перед смертю він попросив свою дружину дати йому ЛСД.
