Цимбровський: Розбивати дзеркало реальності
Ігор Цимбровський (Ihor Tsymbrovsky, Ihor Cymbrows’kyj) — автор понад сотні віршів, які нелегко відшукати, та великої кількості пісень, яких вистачить на кілька повноцінних альбомів, і значна частина яких, як і поезія, застрягає у часі, в якому твориться. Ігор розповідає про поезію як про розбивання дзеркала й збирання його наново з уламків. А весь вибір зводиться до того, що «або ти є, або тебе нема».
На европейській сцені музика Цимбровського актуалізувалась в 2016 році виходом вінілу «Come, Angel» на незалежному німецькому лейблі Offen Music. Це було перевиданням частини одноіменного альбому, виданого у Варшаві на лейблі КОКА у 1996 році. З того часу його музика знову з’явилась в ефірах багатьох незалежних радіостанцій, потрапила в подкасти діджеїв Европи і світу, а платівку можна було купити на платформах незалежної музики Boomcat, Bleep та інших.
У своїй музиці Цимбровський використовує поезію, а не пише окремо текст для музики чи музику спеціально для тексту. Основні поетичні постаті для нього — це поети Михайль Семенко, Микола Воробйов та Богдан-Ігор Антонич. Перший — футурист, розстріляний у 1937 році, другий — філософ за освітою, поет-сімдесятник, але його твори побачили світ лише в період демократизації в кінці 80-х., третій — львівський модерніст 1920-30-их років зі священичої родини, з філософсько-філологічною освітою, представник західно-української міжвоєнної інтелігенції та західноукраїнської европейської школи. Твори поетів, які відбирає Цимбровський, є антимейнстрімом сучасного українського культурного поля, як і сам автор. В середині 1980-х на початку 1990 років автор теж написав основну частину своєї поезії, яка практично невідома, не видавалась окремою збіркою.
Ігор поділився віршами, своїми сенсами та думками про природу творчості.
Прийди, Янголе
Прийди до мене, Янголе мій
прилинь… сядь… зімлій…
Я побачу якої Ти статі.
Чи війду в порожнину
Чи вип’ю достиглого плоду лій…
Якщо кров спалахне на устах
жертовним вогнем…
…станеш білою Янголом…
…вип’ю чашу її до дна — перевернуся
— І ти зімлієш, повернешся в казку
опір’єним звіром
/плазуном/ леліяти крила…
Стану кольором білої плоті —
могильником
кісткою в дзьобі,
що покидає радість птахів.
Ти з поміткою на устах
Я твоя тінь — твої крила
Андрогин в чорній крові
відточує ясність корала
виділяючи потоки білої щеми.
— Шукай свою плоть?!..
приживляючи коріння до невидимої іграшки,
що вже тріпоче крильми
повертаючи собі пам’ять…
— “Бався, дитино моя, я тебе кохаю”…
…горітиме обрій вчорашнього завтра,
запліднюватиме світла білість до дна повітря,
де народжуватиметься…
1994
«Бути — це створювати нову реальність». Реальність, яка не є сенсом видозмінення існуючої дійсності, а створенням нової, іншої — це відображення мого креда, але от друга частина фрази вірша Воробйова — «це знову бути самотнім» завжди мене гнітила своїм сентименталізмом, хоча в екзистенційному сенсі є правдивою.
Пошук, винайдення свободи «бути» — це і є створенням додаткової вартості, що є революцією, яку не можна пропустити в своєму існуванні. Революцій може бути кілька, переосмислень, переходів — в цьому і є роль та сенс мистецтва.
Революція, коли розумієш, що можеш розбити дзеркало дійсності і маєш силу для того, щоб потім зібрати його докупи. Те, що з того вийде — це і буде твоєю свободою.
І кров злижи з запеклих уст
І очі вигорілі з жадоби й кохання
розправу в серці учини
над щастям.
І сльози розчини.
Поглинути в гидку уяву
І не горіти / і не згораючи
згубити часу лік.
І прагнення послати у блакить
І розчепити сонячним промінням,
І шлях забути до богів й чеснот
І хмарочоси повалити
покласти світ /до ніг/..
Набором кольорів
творити казки-дивосвіти.
1982
Пошук і винайдення свободи
Реалізація свободи — це «бути».
Відчуття і розуміння свободи: опинитися поза — це час свободи — відчуття «бути» — перші відчуття, які отримуєш в часі, коли втікаєш зі шкільних уроків, втікаєш від примусу, опиняєшся поза усталеним порядком. Питання в тому, як скористатись потім тим відчуттям, тою річчю, яка утворює паралель до соціуму. На вулицях іноді проходять діти-квіти, слухають рок — суспільна еміграція, інший світ, екзил, андеграунд. Час, коли виходиш з життєвої утилітарності користаючись для цього легітимними можливостями системи, щоб вижити, — це вільний час, це час свободи.
Люди з довгим волоссям
По сходах ідуть.
Сходи до різних споруд,
що ведуть до неспокою /Душ/.
Сходи як крила у іншу епоху –
комунікації совісті
загадки руху.
Стоп.
Заіскрилося проміння
здійнялося над сном
сходи зарухались
пішли
поза ними
й на них – люди
здіймаються.
Пожежна аварія –
дим
грюкіт
сон
мариво
сходи швидкісні пожежні униз.
Пробудження
імлисто
спить місто
спокійно
сходи до душ людських стоять
закликають
грають литаври..
Пішли…
1987
Щодо поезії
— Розбивання дзеркала як соматичної основи сенсу інформаційного поля.
— Збирання дзеркала з уламків, власне — це саме Поезія: знаходження роду і ловлення цілі, аналіз, маніпуляції, психічно-психологічний рух «вибір без вибору» — або ти є, або тебе нема — от і весь вибір — боротьба за існування.
Інформаційне поле — це місто, етери, способи руху. Все, що могло будь-яким чином туди проникнути, що прийняло Твоє тіло, чого Ти навіть і не помітив — великий мішок ілюзійного хламу.
Боротьба за існування — за «бути» — це реалізація свободи:
— розщеплення, взаємовідносини всередині знаку і зовні
— гра означників з означуваними, перетворення одного в друге, перетворення знаку в інше означуване — і знову пошук, припасування, знаходження означника.
До того моменту, поки Тебе не накриє десь по дорозі і Ти мусиш нанести це на щось, щоб потім можна було цю інформацію відібрати, повторити, відтворити, інтерпретувати відповідно до контексту. Бо якщо ні, то опинишся в пустці, з якої не буде виходу.
Люди в трамваях
Я бачу їх задні фасади
І здається, що це Скіфські Баби
заблукали у космічних снах…
в космічних тарілках летять удалечінь,
у неосяжний простір…
Крісла..
І людей нема,
вони пішли в гробницях
туди, —
де у театрах снів
хтось придумав вилітну смугу…
Але існують і гробниці єгипетські
І сни кечуа Перу —
різні велетенські фігури
видно з космосу
— Хто ними мріяв ?
— Люди, що зникли…
1986
Знак — це свобода і цивілізація. Епігонство — це кіч і колоніяльність.
І цивілізація, і колоніяльність мають культуру, свої культури, але ті культури різні.
Існування знаку, конструкція знаку є подібною до співвідношення та співіснування функції і форми в архітектурних засадах, що було задекларовано Баугаузом — «функція визначає форму» — і стало сучасним відліком архітектурної модерності, задало тон основному контексту архітектурності — постійному співвідношенню та грі функції і форми.
І в тій суцільній львівській зупі, що вариться з відокремленою історичною архітектурною самоцінністю (окремішністю архітектури, яка втратила своє первинне значення, свою утилітарність), спричиненістю зміни функцій, взаємовпливом та перетіканнями одного в інше, що і визначило суцільну постмодерність живої тканини львівського контексту-контенту — поєднуються, сплітаючись в цілість змісти, смисли, сенси, слова, літери, знаки, образи, тони розбитого дзеркала, створюючи нові сенси «бути».
Епігонству залишилась маніпуляція формами-образами як готовими знаками-стереотипами, а теперішності — перейматися грою форми і функції, (змісту) як інтерпретаційному співіснуванню та грі означників з означуваними.
Тепер тільки янголи могли оберігати цю самоцінну архітектурність з втаченою функцією, втраченою утилітарністю — цю ідеальну архітектурну інакшість, живучи на дахах, в пивницях, на стрихах, виглядаючи з мансардних вікон, зникаючи в сутеринах, в самих стінах ховаючи крила, безтілесно зливаючись з юрмою на вулицях, постійно рухаючись серед нас…
То було знаком з таким ідеальним неприкладним архітектурним означником і різноманітним ігровим реальним означуваним як гра в хованки.
Місто як привид
місто як сон скельний
із міліонами хвиль людських.
Місто – пригодницький витвір
людського мозку
куриться тисячолітній мотив
думки людської.
Тут живе мій товариш сон
у цьому під’їзді
і Ти на вулиці
крокуєш далі у всесвіт.
Ти – привид мій
загадково-о-без-си-ле-ний… мій
Ти – в космосі миготіння різнобарвних реклам
Ти – пристрасть обезсилено нова і гожа.
Дорогу переходить Чорний Кіт
на вулиці страшно – зникаєш –
заходиш в будинки
коли сніг – залишаєш сліди
особливо вночі,
коли світить один ліхтар – хитається
і твої сліди.
Ти – десь далеко –
за тисячі миль розумових
за міліонами перегородок обставин
за стінами снів –
стіни, будинки – сліди, сліди, сліди –
сліди твої на вулиці.
Дощ їх розмив
вітер задув снігом
коли гарна погода,
або навіть дощ чи сніг просто
їх не видно – твоїх слідів
у нашому мозку…
Коли впадуть космічні сніги
в Душі, або пил космічний осяде
бункерний сон – Я вийду з нього
і знайду Тебе на вулиці
виведуть сліди мій мозок на землю
на вулицю міста
в душу мою –
душу міста.
1986
Це насичувало життєвий простір духом позаутилітарної природи мистецтва як окремою вартістю свободи, яка нікого і ніщо не обслуговує, немає ніякого призначення при створенні — якій притаманний вияв метафізичної свободи, де вже пізніше йому суспільний контекст надасть функцію або відкине, тобто прийме його в лоно культури чи ні.
Найгірше, що з мистецтвом може статись — це його розчинення, профанація чи розмивання, дискредитація чи нівелювання сферою культури загалом у сфері, яка займається обслуговуванням дійсності, її легалізацією, її акредитацією.
Культура є водоймою, якою плавають кораблі мистецтва. З підняттям рівня води, тобто в природних умовах зі збільшенням глибини до рівня океану, там можуть плавати великі потужні судна, що забезпечує можливість збільшення свободи. Якщо підмінювати поняття мистецтва і культури — то в водоймі знайдуться неприродні тверді тіла і культура проб’є дно кораблям — все перетвориться в потоп і хаос.
ФІЛОСОФІЯ Сучасності –
МАРШ МРІЙ –
Забути і піти Геть –
до Скону у міських кварталах
під Палахкотіння Зірок
між Вампірами
затужити
згинути…
А Ти Знаєш ІСТИНУ ?.. –
ЇЇ ТРЕБА Мати у Собі…
Запхай БРЕХНЮ Свою
у вуха Чужих і Свої..
ТАК чи НІ ?..
1987
Пошук сенсу як винайдення символу — це ознака такого Тексту-Поезії, у якому з одного боку є його метафізична закритість, самодостатність і відокремленість — символічність, у якій є своя знакова структура, гра своїх означників і означуваних автора. З другого боку — це відкрита структура для широкого спектру інтерпретацій, герменевтики — це дозволяє робити, власне, перша ознака, яка позбавлена прямих зв’язків з реальністю: традиційністю, шаблонністю, стереотипністю смислів, якою оперують прикладні утилітарні сфери, ціль яких досягнути визначального, прямого впливу і загальмувати чи не допустити інтерпретації.
І перша і друга ознаки свідчать про цінність тексту, яка полягає у його позаутилітарному вільному статусі.
Фільм
Ти знаєш, коли закриваються очі – бачиш небо,
пустелю і коні біжать, хмарки кучеряві. Здається,
що це штучно створено з декорацій – такий
колаж-ідилію; створюють фотографи, коли
роблять знимки – тільки це на місці очей, але
змодельовано рухомо. Видно як хмарка рухається,
видно дірку для непомітної нитки. Але головне –
отримати естетичне задоволення і навіть не треба уявляти,
що це все природньо і насправді, бо тоді можна полягти у бою
за досягнення цієї ідилії
і ніколи її не досягнеш,
або завжди буде мало,
або по дорозі змінишся, а головне
залишатись дитиною насправді, або просто нею
бути. Найкраще закрити, або не закриваючи очей
побачити те чого так хочеш…
Головне знати чого хочеш.
Я хочу побачити небо, підвішені на шнурку
хмарки і коні, або відчуття коней – рух, подих,
легкість, напруженість простору, коли хтось-
-щось вібрує твоїми нервами; розмірено пересувається
плівка в порожнинах обрамленими повіками … з одним краєвидом..
фільмом
– порухом смерті.
1993
Музична тема, музикування взагалі при зіткненні з текстом теж спирається на гру в дихотомії знакової природи, тому важливо (для мене), щоб текст, перш ніж вступить в нову гру з музикуванням як частина нового знаку, був спершу окремим повноцінним знаком, а не текстом написаним спеціально для музичної теми, тобто не був річчю утилітарної природи. Ця структурованість має сенс, аніж просто відповідність слова і звуку.
День
говорить голосом сопілки
космічної
запрошує на танець
виходять маривотіні
сідають у космічні візки
їдуть чи ходять
танцюють
блищать
світло відбите
об’ємність утворює.
Люди – зірки забуті, закриті, самозакохані
у вічному русі спільному.
Люди – світи незбагненні, не віднайдені,
не винайдені.
Крізь світ цей пелена утворюється –
Світ людини.
1987
Текст, написаний 28.07.2020, присвячується світлій пам’яті польської рок-співачки Кори (пол. Kora) — ”Великій артистці, яка вчила нас свободі і радості. Відійшла від нас два роки тому.” (Urodazycia.pl)
