Передмова Юлії Куліш
Передмова
Непродуктивна, безцільна прогулянка, «швидке блукання різноманітними середовищами» на позір видаватиметься формою безвідповідальної пасивності, обивательського неробства, а у гіршому випадку – легковажною грою заради задоволення. Саме так практику дрейфу [dérive], винайдену спільними зусиллями представників французького авангарду 40-50х років – леттристів та ситуаціоністів, – сприймало суспільство, котре Ґі Дебор згодом окреслить як «суспільство спектаклю».
Проте дрейф і споріднені йому революційні пропозиції (ситуація [situation], розвертання [détournement]) виходили із глухих кутів культурної занедбаності шляхом прямої взаємодії із середовищем, маючи на меті врешті-решт таки буквально винести авангард на вулиці. Звісно, подібні експерименти здійснювалися представниками передової думки і раніше: «trouvaille» сюрреалістів, бодлерівський «flâneur», прустівська «passante»; у «derive», на відміну від відверто естетичних настроїв попередників, Дебор і його паризька компанія розвернули сутність блукальних практик у соціальний бік.
В їхні 50-60-ті роки, Париж, перше місто, «придатне до дрейфу», переживало радикальні повоєнні трансформації: від збільшення кількості наземного транспорту (відповідно, звуження пішохідного простору) до тотальної забудови багатоповерхівками (так званими «logements économiques») паризьких околиць й до усвідомлення патової ситуації (!) насування просунутого капіталізму і остаточного перетворення товару на владну структуру. Тут леттристи/ситуаціоністи вигадують унітарний урбанізм, базований на запереченні функціонального урбанізму влади та припиненні систематичного вичавлення мистецтва із міського простору.
Дрейф стає таким собі способом відчути вільне від урбаністичного тексту «перебування», послідовним поетичним жестом розчинення у міському ландшафті, підважуванням застиглих у своїй визначеності наративів міста, досвідченням невидимого вивороту повсякденного життя, котре старанно переховується у міських лакунах: виписаних маргіналах, загиджених закапелках, п’яних незнайомцях, непередбаченостях поведінки і безпосередніх доступах.
Дрейф, «розрив у тканині міста», став втіленням межового модернізму, його останнім передсмертним криком ультимативного пришвидшення, що поверне загадкове, флюїдне місто самому собі. Дебор з послідовниками дрейфували вдень і вночі, потрапляючи в різні ситуації: від вульгарних фіналів у кабаках до небезпечних блукань зруйнованими нетрями, тунелями метро чи катакомбами Сен-Жермен-де-Пре.
Практика «пересування крізь усілякі атмосфери» незворотно просякнута й естетикою зникомості. Усі поворотні пункти, котрі Дебор так любив фіксувати дрейфами (а також хаотичними балачками й алкогольними тріпами) давно вже мертві. Центральний ринок Ле-Аль перетворився на Торгово-розважальний центр, незліченні кафе пережили незліченні реапропріації, а суспільство спектаклю розширило свої кордони далеко за межі модерного міста, проникнувши у найглибші тріщини нашого життя. Проте гранично індивідуальне, естетичне, афективне переживання простору виявилося відмінним від будь-якого пропонованого. З його допомогою ті, що дрейфують, відчувають себе митцями паскудної повсякденності, власноруч викоріненими із вогкого ґрунту зогнилого міста.
Стаття «Теорія дрейфу», опублікована у листопаді 1956 року, вперше доладно й коротко окреслює принципи й метод деборівського «dérive».
Теорія дрейфу
Серед різноманітних ситуаціоністських практик, дрейф [dérive] визначається як спосіб швидкого пересування крізь усілякі середовища [1]. Поняття дрейфу нерозривно пов’язане із усвідомленням психогеографічних ефектів та прийняттям ігрово-конструктивної поведінки, – і це повністю протилежно класичним уявленням про подорож [voyage] чи прогулянку [promenade].
Одна людина або кілька людей, що вдаються до дрейфу, на певний період часу відкидають звичні причини до пересування, звичну поведінку, звичні взаємини з іншими, кидають роботу та дозвілля, і віддаються звабам місцевості та зустрічам, які там трапляються. Випадок тут не є таким вирішальним фактором, як може здатися: з перспективи дрейфу, існує психогеографічний ландшафт міст зі своїми неперервними течіями, фіксованими точками й вихорами, котрі ускладнюють проходи до певних зон і виходи з них.
Проте дрейф містить у собі як «безцільність» [2], так і її необхідне заперечення – переваги від знання психогеографічних варіацій, вираховування тих можливостей, що вони створюють. Щодо останнього, екологія, незважаючи на обмеженість у вивченні соціального простору, живить психогеографічну думку корисною інформацією.
Екологічний аналіз абсолютного чи відносного характеру розривів у тканині міста, ролі мікрокліматів, ізольованих від адміністративних районів елементарних єдностей, а особливо – домінантної ролі центрів тяжіння, має відбуватися й виконуватися за рахунок психогеографічного методу. Об’єктивно-чуттєва місцевість, де відбувається дрейф, має описуватися водночас відповідно до свого детермінізму і до своїх зв’язків із соціальною морфологією. Шомбар де Лов у дослідженні на тему «Париж та паризька агломерація» вказує, що «міський район визначається не лише географічними чи економічними факторами, але й уявленнями, яке про нього мають мешканці та їхні сусіди». Там само, аби показати «обмеженість справжнього Парижа, де кожен живе у межах географічної місцевості із мізерним радіусом пересувань», він наводить схему всіх маршрутів, котрі студентка, мешканка XVI округу Парижа, здолала за рік. Її пересування складаються у трикутничок без особливих відхилень, вершини котрого – це Школа політичних наук, її будинок і будинок її вчителя фортепіано.
Немає сумнівів, що подібні схеми – приклади сучасної поезії, здатної викликати бурхливі емоційні реакції (у цьому випадку обурення, що можна жити таким чином), – або навіть теорія Берджеса про розподілення соціальної діяльності у визначених концентричних зонах Чикаго, доводять необхідність дослідження дрейфу.
Випадок досі відігравав таку важливу роль через те, що дослідження дрейфу знаходяться на стадії зародку. Проте дія випадку є за своєю природою консервативною і часто в новій ситуації зводиться до чергування обмеженої кількості варіантів або просто звички. Прогрес дрейфу – це завжди розрив у певному полі можливостей, де панує випадок; розрив, здійснений за рахунок створення нових умов, сприятливіших для наших цілей. Можна сказати, що випадковість у дрейфі принципово відмінна від випадковості у прогулянці, але перші виявлені центри психогеографічного тяжіння ризикують прив’язати тих, хто дрейфує, до наново звичних осей, повсякчас їх туди повертаючи.
Надмірна довіра до випадковості та недостатнє усвідомлення її реакційного ідеологічного контексту прирекли на прикрий провал відому безцільну прогулянку, яку 1923 року здійснили четверо сюрреалістів, обравши вихідну точку методом жеребкування: вочевидь, вештання в чистому полі пригнічує, а гра випадку в процесі й поготів нікчемна. Недоумство шириться далі на сторінках Médium за травень 1954 року, де один такий П’єр Вендрієс хвалиться, що може пов’язати цю історію – буцімто частину тієї самої, що й у нього, боротьби за визволення від детермінізму – з певними ймовірнісними експериментами, приміром, випадковим розподілом пуголовків у круглому акваріумі. Водночас він пише вкінці: «Необхідно, звісно, аби така популяція не зазнавала жодного безпосереднього впливу ззовні». За цих умов, пальма першості дійсно дістається пуголовкам, котрі мають ту перевагу, що «якнайбільше позбавлені інтелекту, соціального інстинкту та сексуальності» а, отже, «справді одне від одного незалежні».
Всупереч подібним абераціям, дрейф – явище передовсім міське, дотичне до осередку можливостей та значень, якими є великі, перетворені промисловістю міста – краще відповідав би словам Маркса: «Люди не в змозі бачити довкола себе нічого, окрім власного обличчя, все говорить їм про них самих. Навіть ландшафт для них живий».
Можна дрейфувати наодинці, але все вказує на те, що найвдалішим буде дрейф декількох невеликих груп, які складаються із двох-трьох людей з однаковим рівнем усвідомленості, позаяк перехресна перевірка вражень різних груп дозволить зробити об’єктивні висновки. Бажано, аби склад цих груп змінювався від одного дрейфу до іншого. Якщо учасників більше за чотири-п’ять, специфіка швидко губиться, а якщо їх число перевищує десяток, то дрейф все одно розділиться на декілька. Здійснення такого дрейфу викликає неабияке зацікавлення, проте складнощі, які він досі спричиняв, не дали можливості організувати його бажаним чином.
Середня тривалість дрейфу – один день, тобто проміжок часу між двома періодами сну. Час відправлення та прибуття відносно світлового дня не має значення, однак варто зауважити, що останні години ночі, як правило, для дрейфу непридатні.
Така тривалість має лише статистичне значення. Перш за все, дрейф рідко коли втілюється доладно: учасникам важко відмовитися від години-другої повсякденних справ на початку чи наприкінці дня, а ближче до вечора додається втома. Найчастіше дрейф відбувається в межах кількох наперед встановлених годин, або, навпаки, починається раптово і триває чи то протягом короткого періоду часу, чи то протягом кількох днів без упину. Не враховуючи привали, обумовлені необхідністю поспати, деякі завзяті дрейфи здійснювалися близько трьох днів, а то і довше. У випадку серії послідовних дрейфів, що відбуваються впродовж досить тривалого періоду часу, насправді майже неможливо визначити, у яку мить душевний стан, властивий одному дрейфу, поступається іншому. Одна з таких серій тривала протягом двох місяців безперервно: тут не обійшлося без утворення нових об’єктивних умов поведінки, що заступили попередні.
Погодні умови справді мають вплив, але вирішальним фактором стають лише у випадку затяжних дощів, коли дрейфувати взагалі неможливо. Проте грози чи інші види опадів досить сприятливі для дрейфу.
Точність просторового поля дрейфу визначається залежно від того, чи спрямована ця діяльність на дослідження місцевості, чи то радше на бентежливі афекти. Слід зауважити, що ці два аспекти перетинаються, і зовсім відокремити один від другого неможливо. Проте, використання, приміром, таксі, прокладає розмежувальну лінію досить ясно: якщо протягом дрейфу хтось бере таксі, чи то аби добратися до певного пункту призначення, чи то аби проїхатись хвилин двадцять у західному напрямку, то така людина має на меті особисту зміну обстановки. Якщо ж людина займається безпосереднім дослідженням місцевості, то вона передовсім має на меті психогеографічне вивчення міського простору.
Так чи інакше просторове поле залежить від вихідної точки – домівки окремої людини або обраного групою місця збору. Максимальна площа просторового поля не виходитиме за кордони великого міста та прилеглих околиць. Мінімальна площа обмежуватиметься невеличкою зоною: окремим районом, ба навіть окремою вулицею, якщо та варта уваги (граничним випадком був одноденний статичний дрейф у межах вокзалу Сен-Лазар).
Тож дослідження фіксованого просторового поля передбачає визначення баз та розрахунок напрямків проникнення. Тут належить вивчати, виправляти та вдосконалювати карти, як звичайні, так і екологічні й психогеографічні. Певна річ, інтерес до незвіданих районів не має виходити на перший план, адже цей фактор є не істотним, а геть суб’єктивним і зникомим. Цей критерій ніколи не використовували, окрім тих випадків, коли мова йшла про пошук психогеографічних виходів із певної зони шляхом систематичного відхилення від усіх звичних пунктів. Тоді можна заблукати і у добре знайомих районах.
Коли вибирати техніку «можливої зустрічі» [rendez-vous possible], то дослідження місцевості навпаки зводиться до мінімуму, а на перший план виходить непередбачувана поведінка. Людині пропонується приїхати у визначений час у визначене місце. Вона, в такому разі, звільняється від виснажливих зобов’язань звичайної зустрічі, адже у пункті призначення на цю людину ніхто не чекає. Коли «можлива зустріч» несподівано приводить людину у відоме чи невідоме місце, вона спостерігає за тим, що відбувається навколо. Може статися так, що у той же час у тому ж місці влаштовується друга «можлива зустріч» для іншої, незнайомої їй людини. Вона, можливо, ніколи й не зустрічала цю іншу людину, а це спонукає до того, щоби зав’язувати розмови із незнайомцями. Вона може не зустріти нікого, а може й зустріти того, кому випала «можлива зустріч». Так чи так, а особливо в тому випадку, коли час та місце обралися вдало, людину очікують непередбачувані подієві зрушення. Вона може навіть зателефонувати тому, хто, не знаючи куди її завела перша «можлива зустріч», встановить нову. Варіантів розвитку подій тут мільйони.
Також, декотрі забави так би мовити сумнівного смаку (а у своєму оточенні я їх особливо шаную) – наприклад, пробиратися у закинуті будинки, автостопити Парижем під час транспортного страйку з метою лиш гірше усе заплутати, блукати підземними, закритими від простого люду катакомбами, – є проявами загальнішого настрою, котрий нічим не відрізняється від настрою дрейфу.
Засвоєні завдяки дрейфу уроки дозволяють нам зробити перші висновки щодо психогеографічної будови сучасного міста. Окрім відкриття єдності середовищ [ambiances], їхніх основних елементів та просторового розташування, з’ясовуються базові шляхи переходу між ними: вільні проходи та глухі кути. Це підводить нас до центральної гіпотези про існування психогеографічних поворотних кругів. Вимірюються відстані, котрі фактично відокремлюють два райони міста, і такі відстані можуть не мати нічого спільного із своїми картографічними втіленнями. За допомогою старих мап, аерофотознімків та експериментальних дрейфів можна укласти відсутні досі картографії впливів, чия поточна невизначеність, неминуча перед прийдешньою з ними роботою, нічим не гірша за невизначеність, що виникала під час укладання портоланів, з тією лиш відмінністю, що нині йдеться не про чітку демаркацію нерухомих континентів, а про зміну архітектури та міського простору. Нині різноманітні середовищні та житлові єдності не є чітко розділеними, вони радше оточені більш чи менш широкими лініями розмежування. Найзагальніша зміна, котрої прагне дрейф, — повсякчасне звуження цих ліній розмежування, аж до повного їх усунення.
Щодо самої архітектури, дух дрейфу заохочує до створення всіх нових різновидів лабіринтів, на які лише здатне сучасне будівництво. Так, у березні 1955 року преса повідомила про зведення у Нью-Йорку будинку, в якому можна помітити перші ознаки придатності до дрейфу: «Квартири у спіралеподібному будинку мають форму шматочків пирога. За бажанням їх можна збільшувати чи зменшувати шляхом переміщення рухомих перегородок. Розділення на півповерхи дозволяє не обмежувати кількість кімнат – орендар може попросити використати суміжні шматки верхнього чи нижнього рівнів. Така система дозволяє за шість годин перетворити три чотирикімнатні квартири на одну дванадцятикімнатну».
Настрій дрейфу, безумовно, пов’язаний із ширшим способом ставлення до життя, проте таке ставлення важко механічно із дрейфу вивести. Я не зупинятимуся ні на предтечах дрейфу, котрі можна визначити досить точно або ж відшукати за допомогою розвертання [détourner [3]] у літературі минувшини, ні на особливих емоціях, котрі дрейф викликає. Труднощі дрейфу – це труднощі свободи. Усе говорить про те, що грядуть незворотні зміни у поведінці людей та у вигляді сучасного суспільства. Одного дня зводитимуться цілі міста для дрейфу. Для нього вже придатні – хіба із незначним доопрацюванням – декотрі зони. Для нього вже придатні й декотрі люди.
1956
Переклала: Юлія Куліш
Літературний редактор: Василь Корчевний Оригінал тут
Примітки та джерела
[1] Дебор використовує слово «ambiance», що у французькій мові має потрійне значення: власне «середовище, обстановка», а також «контекст», «грайливість, ентузіазм»
[2] Дебор використовує слово «laisser-aller», що перекладається як «безтурботність», а дослівно – «дозволити йти»
[3] Дебор натякає на «détournement» [розвертання, відхилення, збочення] – техніку, розроблену Летристським Інтернаціоналом у 1950-х роках, яка передбачає «інтеграцію сучасних чи минулих мистецьких творів у вище конструювання середовища; метод пропаганди, що виявляє застарілість та втрату значення таких мистецьких творів».
