«Сни Пенелопи» — моя спільна праця з художницею Поліною Чоні, що почалась у межах програми «розсіяне засіяне» наприкінці 2024 року. Минулої зими, перебуваючи на різних континентах, ми обмінювалися одна з одною сновидіннями. Згодом один зі сновидних образів став ескізом тканої роботи, над якою Поліна місяцями працювала у київській майстерні. Синхронно з її тканням, у подібному ритмі, я писала цей текст. Інсталяцію з недоплетеним полотном представлено в галереї GARAGE33 на персональній виставці Поліни Чоні «О 2:47 в укритті я побачила море».
І. Думка-мова з Аїду
Міфологія — це психологія античності; психологія — це міфологія модерності — Джеймс Гіллман[1] З того часу я все ткала удень полотнину велику Й потім, при факельнім світлі, її уночі розпускала — Гомерова Пенелопа[2]
Ткання Пенелопи — неможлива й нескінченна робота. Завершити цю працю означає не дочекатись Одіссея, розрубати вузол непевності, облишити тугу і надію, розлучитися з минулим та обрати нового жениха. Завершити ткання означає зрадити любові. Пенелопа вступає у змову з самою собою: вдень вона тче, а вночі розпускає зіткане. День — свідомий поступ, ніч — несвідомий спротив; день — doing, ніч — undoing. Цілодобова праця над тим, щоб лишатись на місці.
А втім — це все ж рух, ритмічний, як море, циклічний, як місяць. В химерному танці сплітаються Ерос і Танатос, сунуть синхронно, крадуться наввипередки. Пенелопине ткання — це полотнина смерті, пронизана бажанням перехитрити смерть. Звʼязки плетуться, щоб дійти до кінця, зустрітися з втратою. Звʼязки розплітаються, щоб вижив єдиний важливий звʼязок. Любов витворює саму себе в невпиннім кружлянні навколо нестачі.
Доки ти тчеш полотно, я тчу письмо. Ми обидві тчемо зі сновидчих ниток. Працюємо вдень із тим, що назбирали вночі. Матерія снів — це теж своєрідне ткання, плетиво з денних решток, таємних думок, давніх спогадів, тьмяних бажань. Робота сну сплітає ці клапті в напозір цільне полотно, та лишає безліч розривів і прогалин — зяянь невідомого. Це ткання, яке щосили прагне розплестися.
Доки я сню, ти снуєш основу. У нас-бо день і ніч навиворіт — я в Америці, ти в Україні. Між нами море — медіум, що крізь нього снують сновидіння. Велика вода розділяє нас, але й сполучає. Нам сниться Чорне море, Азовське море, абстрактне море, неможливе море.
Ти плаваєш у прозорій воді з акулами — взуваєшся, щоб відбиватися ногами. Я пливу вночі з Києва на Кубу — корабель підкидає, як на американських гірках. Ти дивишся з балкону на шторм, а хвилі сягають шостого поверху — пінні і білі, як молоко. Я чимдуж біжу вгору сходами, щоб утекти від хвилі цунамі. Ти летиш над морем на гілці, схожій на півмісяць чи люльку. Я винаймаю параплан в окупантів, щоб злетіти над морем на заході сонця.
15 грудня 2024 року ти писала:
Снилося Азовське море, біле, як молоко. Я йду по ньому, воно спочатку трохи глибше, а потім стає мілке-мілке. Я виходжу на косу. Пісок теж білий-білий, я бачу його крізь воду… Чомусь я боюсь, щоб крізь молочну мутну воду не наступити на труп, який не побачу.
Хтось помітив, що з початку великої війни вода просочилась у численні сни[3]. Переважно затоплювала, як стихійне лихо, накривала потопами й бурями, та часом пестила заспокійливим ритмом чи манила омріяним краєвидом. Сновидна вода — емоційна стихія, її коливання резонують із психічними хвилями. Та насамперед це символ несвідомого, винайдений самим несвідомим.
27 січня 2025 року ти снила:
Ховалася від вибухів, їх було багато і дуже голосні. Я йшла по дорозі і почала заходити в піну, як у воду. Біла піна покрила мене з головою, я йшла навпомацки. В якийсь момент я відчула чиюсь голову з волоссям під рукою. Я відштовхнулась і пішла далі, виходячи з піни. Піна була тепла і зовсім не мокра.
“Träume sind Schäume”, — казали раніше: сни — то лиш піна морська[4].
Наші сни постійно перепліталися і вступали в резонанси — наче вели між собою потаємну розмову. Часом ти снила про те, що я проживала наяву — і навпаки. Нам обом снилося ткацтво, шиття, вишивання — робота сновидіння буквально взялася за нитки.
10 лютого 2025 року ти снила:
Бачила узбережжя і компанію дівчат, які щось вишивали. Якось ввечері ми опинились на тому ж узбережжі, і я теж щось шила чи вишивала. Після цього мені потрібно було кудись діти голку. Піднявся вітер, і наче починався шторм. Тоді я побачила між сухою травою тисячі голок, які були встромлені в пісок.
У цьому сні ти не одна — нас тисячі Пенелоп. Навпроти моря снуємо думки у сплетіннях ниток. Зниклі з виду, та все ж присутні як слід на піску, метонімічний слід делікатної праці. Тисячі встромлених голок — як тисячі закінчень, поставлених крапок………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
Щоб не ставити крапку, Пенелопа танцює зі смертю. Робить-знероблює, збирає-розбирає. Час не панує над нею — це вона тягне час, підвішує час. На кожен рух годинникової стрілки — рух проти годинникової стрілки. Ритуал переходу не є незворотним: маятник коливається в лімінальному просторі. Щоб не датися в руки Танатосу, сама Пенелопа має ним стати.
У Луїзи Ґлік в «Ітаці» ткання є формою сновидіння, що тримає звʼязок із втраченим. Сон-саван тчеться з ниток позачасових. Навколо втрати циркулює невпинне бажання. Психіка витворює потаємний вимір — уявного, фантазійного, сновидного — реальніший, тривкіший за саму дійсність. Принаймні, більш наснажений лібідо, а отже, непіддатливий смерті.
Коханий не мусить бути живим. Коханий живе в голові. Ткання ж — для женихів, ніби арфа, напнута білою ниткою савана. Він був двома. Він був тіло і голос, простий магнетизм живої людини, а ще сновидіння чи образ, створений жінкою за тканням, що сидить у світлиці, набитій чоловіками буквального мислення. Жаліючи ошукане море, яке намагалось забрати його назавжди, а забрало лиш першого, реального чоловіка, слід пожаліти цих женихів: вони не знають, на що дивляться; вони не знають, що коли хтось так кохає, саван стає весільною сукнею[5].
Ткання-сновидіння — психічна праця символізації — подвоює дійсність. Однієї реальності чи то замало, чи то забагато. Це подвоєння, його амбівалентність, нотувала в щоденнику Сьюзен Зонтаґ:
Дублювання себе у снах.
Дублювання себе у мистецтві.
Кошмар — це існування двох світів
Кошмар — це існування лише одного світу, цього[6]
Давні греки обрали кошмар існування двох світів: верхній світ Зевса супроти нижнього світу Аїда. В одному вирують драми життя, сяє світло, діють фізичні закони, плине хронологічний час. Другий — оселя мертвих, пристанище тіней, привидів, душ — занурений у кромішню пітьму і позбавлений часу. Обидва світи співіснують суміжно, як подвоєна дійсність: Зевс панує згори над очевидним, його темний двійник тримає прихований вимір психічного.
Наймоторошніше відкриття психоаналізу: несвідомі душевні процеси лежать поза часом, «вони не впорядковані хронологічно, час нічого в них не змінює»[7]. І саме Фройдова теорія снів картографує несвідоме як топос — підземне царство, психічне потойбіччя, вхід до якого охороняє Цензор-Цербер, але в яке ми проникаємо під покровом ночі. Не дарма «Тлумачення снів», а заразом і весь сучасний психоаналіз, відкривається епіграфом з Вергілія: Flectere si nequeo superos, Acheronta movebo[8]. Як небесних богів не прихилю — зворушу́ Ахерон. Коли свідомі шляхи перекриті, належить спускатись додолу, в глибини.
10 лютого 2025 року ти снила:
Ящо занурюєшся у воду, в темне озеро глибоко-глибоко, то потрапляєш у затоплене місто. Коли відкриваєш двері в це місто, все здається там прекрасним. Ти париш по вулицям, вітаєшся з людьми. Але дуже важливо звідти повертатися, бо якщо затримаєшся — залишишся назавжди. Чи навіть якщо повернешся, але пізніше, ніж треба, то назавжди будеш «в депресії» чи «не в собі». Я бачила, як ниряють, і мені було страшно. Але раптом я опинилась у цьому місті. Там я могла літати. Я пробула там досить довго і в якийсь момент зрозуміла, що треба вибиратися. Потім я наче прокинулась у батьків вдома і була в стані овоча. Я дивилась в одну точку і не могла нічого робити.
Наступної ночі мені щось снилося, крізь сон я щось занотувала. Вранці прочитала нотатку: «думка-мова з аїду». Що це було?
Сходження в Аїд — необхідна зупинка Одіссея на шляху додому. На межі світів, потойбіч Океану, він здійснює ритуал, щоб закликати душі померлих. Узливає лібідинальні рідини — молоко з медом, вино і воду. Проливає кров жертовну, що підживить безтілесних примар, наснажить їх на розмову. Душі промовляють з позиції позачасся: віщують майбутнє, оповідають незнане минуле. Одіссей слухає багатоголосся свідчень про життя і жадання, смуток і смерть. Він не потрапить додому, доки не вчується в шепоти привидів. Він має наснити свою втрату.
Кожному смертному доля судилась така, хто б не вмер з них:
Тіло-бо їх ні костей не тримається вже, ані мʼязів;
Полумʼям хижим усе пожирає вогню нездоланна
Сила, як тільки дихання ті білії кості покине
І, відлетівши, душа десь полине, немов сновидіння[9].
Школа мертвих, школа сновидінь, школа коріння — три сходинки, які Елен Сіксу прокладає до «дивної науки письма». Школа мертвих вчить писати, наче дерешся сходами вниз: «Ця драбина ведедодолу, адже змушує підніматися, з зусиллям і трудністю, на дно. Я кажу про підйом донизу, бо ми зазвичай вважаємо, що спускатися легко… Є два способи дертися вниз — зариватися в землю та занурюватися в море — і жоден із них не є легким… Стихія опирається: земля і море чинять опір, так само як мова чи думка»[10].
Яка вона — думка-мова з Аїду?
Поліна Чоні. Сни Пенелопи. 2025. Фото Анни Сержант
ІІ. Зв’язки виникають у темряві
… фабрика думок швидкая,
Як в ткацтві майстернину тчуть, буває:
Єдиний крок підкине тисячі ниток,
А човники наверх, під спід так і шмигляють,
Нитки незримо набігають, —
Удариш раз — завʼяжеш тисячі звʼязок
— Гете, цитований Фройдом[11]
Пишучи про сновидіння, Фройд охоче вдається до ткацьких метафор. Він наводить слова Мефістофеля про ткацьку «фабрику думок», щоб проілюструвати, як кожен окремий елемент сну (маніфестний зміст) численними сполучними ниточками вплітається у заплутану мережу думок сну (латентний зміст). «Від одного елемента змісту асоціативний шлях веде до кількох думок; від однієї думки — до кількох елементів сну»[12]. Між картинами сну та потаємними думками, що в них гніздяться, виникає заплутане мереживо зв’язків, де «асоціативні ниточки багаторазово схрещуються та переплітаються»[13]. Натомість тлумачення снів має на меті «розплутати те, що зіткала робота сну»[14].
Якщо робота сновидіння — це денна Пенелопа, яка завʼязує вузли і тче щільне мереживо думок, то робота аналізу — це нічна Пенелопа, яка тягне за ниточки і розплутує клубки. Проте тканина сну ніколи не досягає суцільності — як і ніколи не розплутується остаточно. В одному з найзагадковіших фрагментів «Тлумачення снів» Фройд зізнається: «Часто навіть у ретельно витлумачених снах певний фрагмент має залишатися нероз’ясненим, оскільки у процесі аналізу ми зустріли у ньому клубок, який неможливо розплутати… Це пуповина сну — те місце, яким він сягає у невідомість»[15]. Аналіз неуникно наштовхується на незнане, стикається з неможливістю довести справу до кінця. День знову впирається в межу ночі, ніч знову впирається в межу дня.
Але й сама робота сновидіння послуговується обома тактами Пенелопи — щось збирає докупи і щось дірявить лакунами. Як продукт несвідомого сон сповнений розривів і дір; його мереживо завжди лишається напіврозплетеним. Коли інстанція цензури на етапі вторинного опрацювання вносить фінальні правки у сон, вона «клаптями і латками заповнює прогалини у конструкції сну»[16], намагаючись зшити фрагменти, які не тримаються купи. Ці спроби успішні лише до певної межі. «Можливо, у школі сновидінь ми працюємо з нестачею, відсутністю, прогалиною», — пише Елен Сіксу[17].
Сон проростає з діалектики дня та ночі. Його будівельним матеріалом є «денні рештки» — фрагменти досвіду, накопичені напередодні. Сон рясніє алюзіями до засвідчених подій і минущих вражень денного життя, але при цьому начебто «цікавиться найбільш незначущими дрібницями, які наяву не викликали б жодного інтересу»[18]. Ця примхлива вибірковість підважує денний порядок, обертає порядок денний. Фройд цитує Анатоля Франса: «Те, що ми бачимо вночі, є мізерним залишком того, чим ми знехтували вдень. Сни часто бувають помстою зневажених нами речей чи докором покинутих істот»[19].
Упродовж дня ми мимоволі працюємо над нічним сном. Вбираючи неочевидне, непотрібне, несуттєве, наша денна увага пряде нитку, з якої буде зіткано нічне полотно. Маргінальні рештки там заграють новими барвами, переплітуться новими зв’язками, і ми побачимо химерну картину своїх потаємних жадань і страхів. Робота сновидіння сплітає докупи вири вражень, уламки розмов і відбитки думок — а заразом розплітає офіційні наративи, що їх ми переповідаємо собі щодня.
«Наші дні існують для того, щоб робити з них сни», — пише Адам Філліпс. І додає, що зробити сон, з погляду Фройда, означає сформулювати несвідоме бажання — і саме так ми творимо власне майбутнє: виявляючи, чого насправді хочемо. Сновидець використовує день, щоб зібрати пригожий матеріал для нічного зізнання самому собі: «в чому мій прихований, неочевидний інтерес?» — яке зі свого боку визначить прийдешні дні[20].
Можливо, сни як такі не потребують тлумачення — вони самі є спробою тлумачення денної дійсності. За Біоном, сновидіння є процесом несвідомого мислення, що опрацьовує хаотичний досвід та витворює його сенс. Сон перетравлює сирі чуттєві враження та емоції, надає їм вмістилище й форму, трансформує в символічні образи та сновидні думки. «Наснити» досвід означає його звʼязати, осмислити, символізувати. Сновидіння — нескінченна work-in-progress психіки у пошуках емоційної істини[21].
«Як сяйво зірок у небі вдень затьмарюється блиском сонця, так само і сновидіння триває наяву, хоч і затьмарюється блиском денного життя», — пише Томас Оґден[22]. Це несвідома робота, яку ми провадимо цілодобово; це найглибша форма мислення, що плекає наше становлення. Коли ми «снимо» пережитий досвід — ми бачимо його водночас з різних перспектив, крізь призму різних логік: раціонально та поетично, зріло та інфантильно, магічно та реально. Сновидне мислення — це нелінійні розмови з собою, в яких тчеться гобелен персональних сенсів — багатошаровий та кубістичний, такий, що обіймає множинність ракурсів. У світлі дня така праця ведеться приховано, а вночі випромінює власне світло.
Парадоксальна логіка сновидіння не виключає денного режиму з його лінійним часом і причиново-наслідковими звʼязками — перефразовуючи Вітмена, сон великий і вміщає множини[23]. Він утримує суперечність, не прагнучи її розвʼязати, розгортає між днем і ніччю діалектичну гру, в різні способи підтримує живий контакт із реальністю. Одне своє обличчя він розвертає до дня минулого: вишукує будівельний матеріал серед знехтуваних денною увагою речей, пильнує сировину емоційного досвіду, що вимагає опрацювання. Другим обличчям звертається до дня майбутнього: до можливості аналізу, що перекладе сон мовою притомного мислення і доставить його несвідомі послання життю.
Денна Пенелопа і нічна Пенелопа потребують одна одної, щоб продовжувати невпинний рух бажання і думки. Без пустот і розривів не було би зшивального поруху, без вузлів і клубків не було би розплутувального рішення. Без пуповини сну густе мереживо мислення не живилося б невідомістю.
Поліна Чоні. Ковдра. 2025. Фото Анни Сержант
ІІІ. О 2:47 в укритті я побачила море
Сни переходять у реальність дії. З дій знову випливає сновидіння;
і ця взаємозалежність витворює найвищу форму життя
— Анаїс Нін
Досвід війни — немислимий. Він не вкладається в слова, опирається осмисленню, осідає в тілі неперетравним тягарем. У травматизмі завжди є щось непізнаване — чорна діра, яку неможливо окреслити чи осягнути. У цьому місці зазнають поразки мова, мислення, уява і памʼять — психічні модальності, які дозволяють символізувати досвід, а отже, його пережити.
Та навіть у цій сутичці з немислимим ми продовжуємо снити про війну. Розгортаючись на межі відомого та невідомого, сон сповиває невимовне. Хоча тканина сну ніколи не є цілісною і рясніє прогалинами, вона також зшиває розрізнені клапті пережитого в образ або наратив. Тож сновидіння виконує роботу з означення, осмислення та привласнення досвіду війни — і в такий спосіб стає особистим свідченням.
Коли ж про війну снить ціле суспільство, це стає колективним мереживом свідчень. Живим архівом історії, яка досвідчується, відпечатується на тілах, всотується в несвідоме, трансформується в невпинній психічній роботі. Не випадково за часів повномасштабного вторгнення сни стали повноцінним архівним обʼєктом[24]. Це ефемерні документи свого часу, відбитки несвідомих думок, які осмислюють спільну дійсність і шукають для неї значення, символи, репрезентації.
Текст сновидіння можна читати як автофікшен. Частково достеменний, частково вигаданий, він містить у собі вразливий різновид знання. Він схоплює істину, що сочиться лише крізь розлами у мові та розриви у тканині реальності. Вимір невимовного, з яким зіштовхує війна, вислизає з багатьох публічних дискурсів, але може зачепитись за химерне павутиння сну. Цей вимисел психіки є іншою формою літопису історії[25].
Сни позачасові, та все ж історично чутливі. У 2024–25 роках ми обидві снимо про мобілізацію, обстріли, окуповані території, полон, смерть. Якісь твої сни нагадують жахливі свідчення воєнних злочинів. Чим би не переймалось індивідуальне несвідоме, війна прокрадається у сни, маячить на тлі подій. Сновидіння схоплює історичну дійсність у примхливому, вибірковому, та часом напрочуд точному відображенні.
Сни належать до проміжної сфери досвіду між внутрішнім і зовнішнім світом, яку Віннікотт називав «перехідним простором». Це простір, де губиться межа між ілюзорним і обʼєктивно реальним — саме їхнє розрізнення втрачає сенс. Тож сновидіння існує між психічною і соціальною дійсністю — у третій сфері, де постає новий сенс. Перехідний простір включає також мистецтво, філософію, психоаналіз, академічне письмо — поля, що виходять за межі субʼєктивної гри та стають спільними топосами.
Виставка «О 2:47 в укритті я побачила море» теж працює як перехідний простір. Сни перетікають у фізичний світ, спогади набувають матеріальної форми, примарні образи закарбовуються в обʼєктах. І навпаки: укриття стає морем (закордонною країною? полем бою? батьківським домом?). Парадоксальна констеляція обʼєктів утримує напругу між чуттєвим сприйняттям та уявою. Чи, може, тут ідеться не про напругу, а про розслаблення. Словами Віннікота, перехідний простір є «місцем відпочинку», бо він не ставить досвід під сумнів і не прагне розвіяти ілюзії[26]. Він уможливлює творчість і гру, а отже, є місцем, де ми почуваємося живими.
Перехідний простір починається з перехідного обʼєкта, який немовля «винаходить», щоб себе втішити: краєчок ковдри, клаптик тканини, стертий камінчик, що наділяється особливим значенням. Це повсякденна дрібничка, що стає персональним скарбом. Водночас вигадана і знайдена у реальному світі, така річ посідає проміжне місце між «я» і «не-я». Віннікотт окреслює цей момент як «вплітання “інших-ніж-я” обʼєктів у свій особистісний патерн»[27]. З цього первинного плетива, що триватиме все життя, і постає субʼєкт, здатний досвідчувати і співтворити світ.
На перехідних обʼєктах тримається крихка психічна реальність немовляти — вони оберігають від тривоги, заповнюють пустоту, створюють тяглість і дають відчуття сенсу. Так само перехідні обʼєкти тримають для нас реальність, покришену війною. На них можна спертися, щоб пригадати втрачене, звʼязати розрізнене, символізувати непевне. Спокійне тривання особисто значущих речей збирає докупи уламки часу і самості.
На виставці роль перехідних обʼєктів відводиться предметам, що втілюють опертя. Наприклад, стільці — це (а) тривкі фізичні опори для втомлених тіл в укритті; (б) уречевлені жести людської турботи, що підтримують наше буття у світі; (в) обʼєкти-компаньйони, анімовані уявою та плеканням власників, як прості предмети у дитячій грі; (г) міфічні персонажі зі своїми характерами й історіями; (ґ) матеріальні свідки часу, носії більш-ніж-людського досвіду. У перехідному просторі звичайні речі мерехтять і невпинно переміщуються позиціями: обʼєкт-субʼєкт, живе-неживе, матерія-психіка.
Натомість гамак зі скла — це можливість чи неможливість опори? У реальному світі речей таке ліжко буде надто крихким і небезпечним для вжитку. У перехідному просторі — у площині мистецтва чи сну — немає потреби буквально лягати в скляний гамак, щоб відчути його підтримку. Він може навіяти спогад про минулий стан безтурботності, символічно схопити загроженість спроб відпочинку, валідувати нездатність відпустити контроль і розслабитись, особисту вразливість позначити як спільну трагедію. Це та ефемерність, на котру можна спертися. Це потенційна ділянка «так ніби», що розмикає лещата буквального, дозволяючи витримати надмір дійсності.
Поліна Чоні. Гамак. 2025. Фото Анни Сержант
В часи війни сон — це акт опору. Його смислотворчий репаративний простір — невипадкова ціль ураження. Гримучі сирени рвуть тонкі звʼязки, але сни опираються і далі плетуться навколо розривів. Коли гостра реальність пронизує сцену психічного, сновидіння сповиває тривогу і загоює зранені чуття. Коли символічний світ колапсує під вагою Реального, сновидіння мислить немислиме і пам’ятає зникле в забутті. Воно стає свідченням колективної історії та спільним простором потенційності — опертям, яке можна розділити з іншими.
[1] James Hillman, The Dream and the Underworld (New York: Harper & Row, 1979), p. 23.
[2] Гомер, Одіссея, пер. Бориса Тена(Харків: Фоліо, 2023), XIX: 149–150.
[3] Yevhenii Poliakov, “Worried Waters of the War: Ukrainian Dreamscapes of 2022”, https://www.radioatlas.org/worried-waters-ukrainian-dreamscapes-of-2022/.
[4] Sigmund Freud, Dream Psychology (London: Arcturus, 2024), p. 19.
[5] Louise Glück, “Ithaca”, in Meadowlands (Carcanet, 1996), p. 12. Пер. з англ. Тети Цибульник.
[6] “The doubling of the self in dreams. / The doubling of the self in art. // The nightmare is that there are two worlds / The nightmare is that there is only one world, this one” — Susan Sontag, As Consciousness Is Harnessed to Flesh: Journals and Notebooks, 1964–1980, ed. David Rieff (New York: Farrar Strauss Giroux).
[7] Зиґмунд Фройд, По той бік принципу задоволення (Харків: Фоліо, 2019), с. 24.
[8] Зиґмунд Фройд, Тлумачення снів (Харків: Фоліо, 2019). Пер. з лат. І. Білика: «Якщо прихилити не можу небесних, то Ахеронт попрошу».
[9] Гомер, Одіссея, пер. Бориса Тена(Харків: Фоліо, 2023), XI: 218–222.
[10] Hélène Cixous, Three Steps on the Ladder of Writing (New York: Columbia University Press, 1993), p. 5.
[11] Йоган-Вольфґанґ Ґете, Фауст, пер. з нім. М. Улезка (Державне видавництво України, 1926), дія 1, сцена 4, 1922–7.
[12] Зиґмунд Фройд, Тлумачення снів (Харків: Фоліо, 2019).
[13] Sigmund Freud, “On Dreams”, in The Standard Edition of the Complete Psychological Works of Sigmund Freud, Volume V (1900-1901), p. 653.
[14] Ibid, p. 686.
[15] Зиґмунд Фройд, Тлумачення снів (Харків: Фоліо, 2019).
[16] Ibid.
[17] Hélène Cixous, Three Steps on the Ladder of Writing (New York: Columbia University Press, 1993).
[18] Sigmund Freud, “On Dreams”, in The Standard Edition of the Complete Psychological Works of Sigmund Freud, Volume V (1900-1901), p. 656.
[19] Зиґмунд Фройд, Тлумачення снів (Харків: Фоліо, 2019).
[20] Adam Phillips, Attention Seeking (New York: Picador, 2022), p. 18.
[21] Wilfred Bion, Learning from Experience (London and New York: Routledge, 2023).
[22] Thomas H. Ogden. “On three forms of thinking: magical thinking, dream thinking, and transformative thinking” in The Psychoanalytic Quarterly, 2010 Apr; 79(2): 317-47.
[23] “I am large, I contain multitudes.” — Walt Whitman, “Song of Myself.”
[24] Проєкт «Щоденники та сни війни» Центру міської історії, https://www.lvivcenter.org/researches/diaries-and-dreams-of-the-war/.
[25] Лекція Маґдалени Золкос “Dreaming about War with Bion”, https://www.youtube.com/watch?v=uWaYqhDe20w.
[26] D.W. Winnicott, Playing and Reality (London and New York: Routledge, 2005), p. 3.
[27] Ibid, p. 4.
