****Дизайн для реального світу**** ****Чарівні пігулки й талідомід****

Публікуємо розділ книги « Дизайн для реального світу». Віктор Папанек розповідає про світоглядну складову дизайну, його роль у створенні комфортного і безпечного світу та відповідальність дизайнерів перед споживачами і природою.

У цьому розділі автор розмірковує, як соціальна психологія та інші соціальні науки можуть покращити дизайн.

Моє моральне обурення завжди виявляється в мене фізично. Під час атаки я відчуваю, як адреналін впорскується в кров і як м’язи стискаються, готуючись до дії.

Артур Кестлер

Добре — дизайнери мають бути свідомими своєї соціальної та моральної відповідальності. Бо дизайн — це найпотужніший інструмент, яким володіє людство для надання форми своїм продуктам, середовищу й самому собі. Дизайнери мають аналізувати минуле так само, як і передбачуване майбутнє, аби зрозуміти наслідки своїх дій.

Це непросто, бо часто життя дизайнера формує система, орієнтована на ринок і прибуток. Важко радикально відкинути ці викривлені цінності.

Нації, яким пощастило більше з їхнім географічним розташуванням та історичними передумовами, нині втратили чистоту духу й слабше тримаються за моральні принципи.

Я не назвав би ці нації щасливими, незважаючи на всі зовнішні ознаки їхнього процвітання.

Але навіть якщо багатії також потерпають через відсутність ідеалів, для справді нужденних ідеал стає першою необхідністю в житті. Коли багато хліба й мало ідеалів, хліб не замінить ідеал. Але коли хліба обмаль, ідеали — це хліб.

Євгеній Євтушенко, «Передчасна автобіографія»

Весь дизайн — це, по суті, навчання. Дизайнери намагаються навчати своїх клієнтів-виробників і ринок. Через те, що дизайнерів переважно залучають (або вони, частіше, самі залучаються) до створення дизайну «забавок для дорослих» — безлічі блискучих, яскравих, позбавлених користі гаджетів, — питання відповідальності таке складне. Молодь, підлітки й діти привчаються купувати, накопичувати й скоро викидати позбавлене користі, дороге сміття. Дуже рідко молодь має сили пересилити це навіювання.

Визначне повстання проти нього сталося п’ятнадцять років тому в Швеції, де десятиденну «Виставку для підлітків», яка намагалася рекламувати продукти для підліткового ринку, бойкотували так натхненно, що вона мало не припинила свою діяльність. Якщо вірити статті у Sweden NOW (Випуск 2, №12, 1968), чимало молодих людей опираються тому, що вважають надлишковим споживанням, і навіть провели свою Антивиставку, гаслом якої було «Ідіть до біса — ні, ми не будемо купувати!». У день відкриття автобуси зібрали підлітків із усього Стокгольма і привезли їх до експериментальних театрів, де їм пропонували добірки фільмів і вистав із політичним контекстом, а на семінарах обговорювали проблеми голоду, наркотиків та забруднення довкілля. На думку дітей, офіційна «Виставка для підлітків» була лише початком систематичного плану використання юних європейців, яких примушували бажати більше одягу, машин і «статусного сміття».

Тепер, у 1984 році, серед шведської молоді досі побутують сильні протестні настрої. Вони не хочуть стати залежними від продуктів і перетворитися на пасивних споживачів. «У багатьох частинах Західної Європи те, що ми колись вважали альтернативним стилем життя, нині стало основним стилем для сотень тисяч німців, данців і молоді Скандинавії. Вони співчувають Третьому світові. Вони несуть тягар провини за власний достаток» ( Newsweek, 24 жовтня 1983 року).

Але Швеція — досі радше виняток, ніж правило. Ідеї «чистого» дизайну й моральної нейтральності дизайнерів завжди виникають, коли дизайнери отримують офіційний статус і зарплатню чи субсидії. Це схоже на спробу ствердити особистість дизайнерів та захистити їх від тиску офіційної влади чи керівництва; і, на жаль, це також самоомана й вистава, розрахована на публіку.

Що буде, якщо всі соціальні та моральні зобов’язання щезнуть, якщо комплексу реклами-дизайну-виробництва-дослідження ринку-отримання прибутку дадуть повну свободу дій? З усіма своїми «прирученими» науковцями в царинах фізіології, інженерії, антропології, соціології та медіа — як ці комплекси змінять чи викривлять обличчя світу?

Я написав короткий сатиричний текст, аби показати, як поєднання безвідповідального дизайну, чоловічого шовінізму та сексуальної експлуатації може перетворитися на дикунську гонитву за прибутком. Цей текст під назвою «Проект “Лоліта”» було надруковано в квітневому випуску журналу The Futurist у 1970 році. У ній я висловив припущення, що в суспільстві, яке здебільшого все ще сприймає жінок насамперед як сексуальні об’єкти, виробники могли би розробити концепт штучної жінки. Ці «жінки» мали би вміти рухатися, підігріватися до температури тіла, бути програмованими і продаватися за приблизно 400 доларів — із широким асортиментом кольорів волосся, відтінків шкіри та рис обличчя. Мій вигаданий дизайнер-виробник також пропонував споживачеві різні «покращення природного», спираючись на рекомендації Спеціального виробничого відділу: наприклад, можна було замовити двометрову, вкриту лускою жінку з дванадцятьма грудьми та трьома головами, запрограмовану на агресію.

Реклама з журналу Argosy (лютий 1969 року). Результат безвідповідального дизайну.

На свій подив, після публікації я почав отримувати листи. Викладач соціальної психології в Гарварді писав чотири рази, допитуючись про ліцензію на виробництво. Дизайнери й виробники пишуть досі, пропонуючи мені гроші за партнерство й виробництво Лоліт. Повнорозмірна пластикова лялька в асортименті з трьома кольорами волосся з’явилася в продажу за 9,99 доларів — рекламу показано вище. А в грудневому випуску журналу Esquire 1970 року показано конструкцію таких жінок із гарно сфальшованою кольоровою фотографією.

На жаль, реальність перевершила мої найсумніші прогнози: від часу публікації моєї сатиричної статті на ринку з’явилося багато моделей штучних жінок вартістю від 19,95 до 89,95 доларів (в найновішій моделі — оснащені електронікою отвори й пальці, що рухаються). Порножурнали, такі як Hustler чи Screw, відводять на рекламу таких моделей цілі сторінки. Тішить хіба, що новітній дизайн іще не дійшов до того рівня декадансу, про який я писав у своєму сатиричному есе.

Про штучних жінок, оснащених електричними чи гідравлічними пристроями, я написав із двох причин. По-перше — щоб показати, як промислові дизайнери будуть догоджати сексистським чоловічим стереотипам (те, що я продовжую отримувати листи від людей, охочих вкласти гроші в цей ідіотизм, уже тринадцять років, лише переконує мене в цьому). А ще я хотів показати розвиток дизайну такого досить складного продукту — Лоліти.

У есе схрещено секс і промисловий дизайн. Та політика так само використовує промисловий дизайн для досягнення своєї мети. Один із ранніх випадків використання дизайну проекту для підтримки політичних цілей було зафіксовано у One Hundred Great Product Designs («Сто чудових прикладів продуктового дизайну») Джея Доббіна. У 1937 році, знаючи про фантастичну пропагандистську цінність такої ідеї, Адольф Гітлер додає одним із перших пунктів пріоритетів нацизму дизайн машини для всіх. Він замовив створення нової автомобільної фірми, Volkswagen («Народна машина»). На початку 1939 року було збудовано завод VW, навколо якого пізніше виросло місто Вольфсбурґ.

Гітлер був переконаний, що великі автівки — а в Німеччині початку тридцятих виробляли тільки такі — було спроектовано для привілейованого класу, тож вони не відповідали інтересам націонал-соціалізму. Навесні 1933 року він зустрівся з Фердинандом Порше, аби створити машину для широкого загалу — Klein-auto. Порше, який уже багато років експериментував із меншими машинами, побачив у ентузіазмі Гітлера можливість реалізувати свою мрію. Порше був одним із найвідоміших і найдорожчих автомобільних інженерів у Німеччині на той час. Маючи досвід роботи головним інженером багатьох автомобільних компаній, включно з Lohner, Austry-Daimler, Daimler-Benz та Steyr, Порше був ідеальним кандидатом для такого завдання. Вони з фюрером домовилися, що «народна машина» має бути на чотири місця, з повітряною системою охолодження двигуна, витрачати 10 літрів на 150–180 км і розганятися до 110 км/год. На додачу Гітлер наголосив, що для німецьких робітників вона має коштувати приблизно 600 доларів. Він погодив суму 65 000 доларів на попередні розробки, і Порше закінчив перший прототип десь за два роки в своїй майстерні у Штутгарті.

У Сполучених Штатах дизайн нечасто використовують у політиці, це радше маркетинговий інструмент великого бізнесу.

Але годі про секс і політику, повернімося до споживацького продукту. На одному прикладі ми можемо простежити розробку продукту впродовж майже двадцяти п’яти років і порівняти, як із однією й тією самою проблемою впоралися американська материнська компанія та її німецький філіал. Проектор для слайдів Carousel від Kodak було вперше представлено на ринку США у 1961 році. Використовуючи метод подавання слайдів під дією сили тяжіння, він став великим концептуальним та дизайнерським проривом і зробив усі інші способи демонстрації кольорових слайдів застарілими. Але, як любить казати один із піонерів американського професійного промислового дизайну Реймонд Леві, «ніколи не покидайте працювати над тим, що вже досить добре». Скоро з’явилися креслення нового проектора Carousel 600 від Kodak — легшого, компактнішого, із кнопкою для зміни слайдів та вибором лінз. За дещо більшими цінами Kodak пропонувала також модель 650, яка приймала слайди різної товщини й мала дистанційне управління промотування слайда вперед; 750 — із дистанційним управлінням промотування вперед-назад і перемикачем економного режиму лампи; 800 — із дистанційним управлінням та вбудованим таймером; 850 — із автоматичним фокусом, яким навіть не потрібно було керувати дистанційно, галогеновою лампою та двома лінзами; 860 QZ — зі збільшувальними лінзами, а також кілька інших проміжних моделей із різними комбінаціями аксесуарів. У лінійці навіть була модель (RA 960), що міняла слайди в довільному порядку й коштувала вдесятеро більше, ніж базова модель, та модель із виблисками, що коштувала у дванадцять разів більше. І, нарешті, вершиною нової лінійки стала модель із виблисками, довільним режимом перегляду слайдів та всіма іншими фішечками.

Німецька модель Kodak Carousel S із можливістю зміни вольтажу коштувала приблизно 75 доларів і була обладнана особливо надійними дротами.

Протягом цих перших двадцяти років Kodak продавала також точні копії більшості цих проекторів під маркою Ektagraphic школам та аудіовізуальним відділам. Проектори Ektagraphic коштували дорожче, були пофарбовані в сірий колір, а не чорний, і обладнані, за словами Kodak, «міцнішими дротами» (тобто, проектори Ektagraphic, зазвичай недоступні для широкого загалу, мали штепсель із заземленням, дроти в грубшій ізоляції, і були краще захищені від короткого замикання). Інакше кажучи, звичайні моделі для широкого кола споживачів були дешевшими й небезпечними — попри те, що засоби безпеки були досить недорогі.

У 1983 році американська Kodak представила свої останні «покращення» — проектори Carousel 5200 та 5600. Фішечками стали: можливість витягати слайди для перегляду (але для цього доводилося знімати лінзу) та… ручка для транспортування!

Тим часом у Штутгарті Герман Кодак тихо виробляв і продавав європейську версію Carousel-S. Ця модель мала безпечне електронне начиння, фокус налаштовувався дистанційно, як і вибір слайдів, а на додачу в проектор було вбудовано трансформатор, що давав змогу використовувати його будь-де в світі, незалежно від вольтажу місцевої мережі. Carousel-S продавалася (в Німеччині) за дуже низькою ціною. Компанія Kodak у Рочестері, штат Нью-Йорк, активно відмовляла американців купувати її, не відповідала на запити про європейські моделі й натякала, що деталі для ремонту буде важко знайти, що європейські моделі менш безпечні й узагалі — гіршої якості. Це була очевидна брехня.

Німецька модель була безпечна в роботі, працювала просто й не викликала скарг — те саме можна сказати про її вигляд. Автоматичний таймер та інші додатки продавалися окремо й легко приєднувалися до основної конструкції. Аксесуари, що постачалися з німецькою версію, як-от підставки для слайдів і додаткові лінзи, мали кращий дизайн, вищу якість, вони були естетично приємними та значно дешевшими. Німці використали старе добре американське ноу-хау: справді масову продукцію. Вони зробили лише один проектор із різними додатковими окремими опціями, тоді як у Сполучених Штатах було понад десяток проекторів (включно з лінійкою Ektagraphic), усі вони трохи відрізнялися один від одного — і це ефективно заплутувало покупців. Нашу систему спроектовано так, щоби зумовлювати швидке застарівання моделей та розчарування покупців у них. Крім того, американські моделі дорогі й не такі безпечні, як це декларувалося. У 1984 році все ще раз радикально змінилося. Німецький проектор Kodak (що тепер називається 2000 S-AV) значно подорожчав і став вироблятися з єдиного алюмінієвого блоку. Але навіть найраніші німецькі версії тримають марку: і Джим Геннессі, і я використовували свої проектори в роботі (в наших офісах та в університеті) сімнадцять років без поломок.

Спротив американських споживачів у 1984 році показав, що двічі їх навколо пальця не обведеш. Замість непевних американських проекторів серйозні фотографи купують нові німецькі Leitz Pradolux 300. У Leitz вирішили поєднати їхню добре відому оптичну досконалість із одним цінним внеском Kodak: круглим пристроєм для гравітаційної подачі слайдів. Логічний синтез без маркетингового шахрайства — і Pradolux у крамницях Нью-Йорка дешевші, ніж американський Kodak.

Щоби краще забезпечувати потреби людей, уся галузь дизайну має наголосити на ролі дизайнера як адвоката свого дизайну. Новий офісний стілець, наприклад, проектується тому, що виробник думає: новий стілець на ринку принесе йому прибуток. Потім дизайнерам кажуть, що треба зробити новий стілець, і називають суму, яку готові вкласти у його виробництво.

На цій стадії починає використовуватися ергономіка (або людський фактор у дизайні) — і дизайнери йдуть працювати до бібліотек або «в поля» робити вимірювання. У Сполучених Штатах у офісах та на секретарській роботі здебільшого працюють жінки, але більшість антропометричних вимірювань, на жаль, базовано на показниках білих чоловіків віком між 18 та 25 роками. Як свідчать кілька книг із ергономіки в бібліографії до цієї книги, майже вся інформація збиралася з новобранців армії (Маккормік), військово-морських сил (університет Тафтс) або данських військово-повітряних сил (Баттерворт). Крім кількох цікавих графіків у книзі Генрі Дрейфасса «Дизайн для людей», донедавна не існувало інформації про антропометричні виміри та статистику щодо жінок, дітей, людей літнього віку та людей із інвалідністю.

Я просто щасливий, що за останні десять років ситуація змінилася. Нільс Діфрєнт, Елвін Тіллі та Девід Гарман — усі з команди Генрі Дрейфасса — та інші автори опублікували пречудові книжки, у яких приділено увагу і дітям, і чоловікам, і жінкам, і людям із інвалідністю. Сотні критично важливих вимірювань, доти недоступних для дизайнерів, було подано в зрозумілій формі графіків ( Humanscale 1/2/3, Humanscale 4/5/6, Humanscale 7/8/9 — Кембрідж, 1974–1981).

Мій колишній студент і колега Гаральд Кубелка з Відня працював із антропометричними параметрами школярів у Австрії. Ця прекрасна книга з численними ілюстраціями та графіками забезпечила безцінну базу даних для виробників шкільних меблів, одягу, рюкзаків тощо в Австрії.

Та повернімося до нашої розмови про офісний стілець. Базуючись на уявленні виробника, що новий стілець може продатися, екстраполяціях та інтерполяціях вимірювань данських пілотів часів Другої світової війни та будь-яких стилістичних екстравагантностях, що їх привносять дизайнери, на світ з’являється прототип стільця. Тепер починається етап користувацького тестування та маркетингового дослідження. Якщо прибрати з цього дослідження увесь мотлох продавців чарівних пігулок із Медісон-Авеню, ми побачимо, що кілька стільців або тестувалися, або продавалися під жорстким контролем у п’ятьох тестових містах. (Це міста з середньою кількістю населення та середньою зарплатнею, міста, у яких гроші завжди готові зустрічати нові ідеї. Сан-Франциско, Лос-Анджелес, Фенікс, штат Арізона, Медісон, штат Вісконсін та Кембрідж, штат Массачусетс). Якщо стілець продається — все гаразд.

Секретарський ортопедичний стілець, який розробила команда зі Штутгарта: Бол, Кунце, Шел та Грюншлосс. Фото з журналу Infordesign, Брюссель.

Коли створюється стілець, сидячи на якому зручніше друкувати, офісні працівниці теж мають долучитися до команди розробників. Дуже часто «звичайну» друкарку просять посидіти на абсолютно новому стільці (іноді навіть лише п’ять хвилин) і потім запитують: «Ну, що ви думаєте?» А коли вона відповідає: «Ой, ну нова червона оббивка справді красивіша!», — ми вважаємо, що досягли значного покращення, і переходимо до масового виробництва. Але офісна робота — це вісім робочих годин, довгий період. І навіть якщо секретарок за всіма правилами опитувати після тривалого сидіння на цих стільцях, ми все одно випускаємо з уваги, що це ж офісні працівниці мали б ухвалювати рішення, який стілець їм купити! А зазвичай це рішення ухвалює або їхнє керівництво, або архітектори, або (Боже збав!) декоратори інтер’єру.

Дизайн офісного стільця розробляла команда Umweltgestaltung у Штутґарті, в якій активно брали участь офісні працівниці, старанно тестуючи прототипи. За ергономіку відповідали Ульріх Бурандт та Інститут гігієни й фізіології працівників у Цюріху, що в Швейцарії. Виробила стілець фірма Drabert and Sons у Міндені, Німеччина. Його детально описано в журналі Infordesign (№34, 1970 рік, Брюссель). Але, як я й боявся, у 1970 році, коли стілець дістався Сполучених Штатів, його швидко витіснило з ринку те, що американські дизайнери люблять називати «сексі-стільцями». Не забуваймо: секретарки рідко можуть сперечатися з вибором стільців, який робить керівництво.

Компанія Herman Miller Furniture у Зееланді, штат Мічіган, розробила чудову серію офісних і робочих стільців на початку сімдесятих і працює над цим далі. Ергономічно правильні офісні стільці також розробляли компанії Knoll International і Ettore Sottsass у Італії. А проте всі ці стільці досить дорогі (у випадку імпорту з Європи посередники часто завищують ціни на «дизайнерські» стільці в Нью-Йорку на 300 відсотків), і в будь-якому разі офісні працівниці все ще не мають права голосу.

Ось іще приклад, який свідчить, що і дизайну, і уявленням про нього є ще куди рости: протягом 1970–1971 років у Західній Німеччині проходило всеєвропейське змагання дизайнерів із розробки кухонного приладдя та столів Tish-80 Bord-80. Найбільш екологічно відповідальний варіант запропонувала пані Барбро Кулвік-Сілтавуорі з Фінляндії. Усі інші конкурсанти намагалися задовольнити вимоги консюмерізму та подали дуже стильні зразки, а вона присвятила свою роботу переробці.

Барбро відмовилася від ідеї збирати гарні тарілки та склянки (такого від конкурсантки з Фінляндії не сподівалися), тримати їх, поки не поб’ються, або замінювати на нові через примхи моди. Вона запропонувала обмежити набір тарілок великою тарілкою, малою тарілкою та мискою для супу (принаймні почати з цього). Пані Кулвік-Сілтавуорі обрала за матеріал глазуровану червону глину, альтернативним варіантом був пластик. Ці тарілки мали продаватися у провітрюваному пластиковому контейнері, спроектованому так, щоби в ньому можна було мити, сушити і зберігати ці самі тарілки. Мало того: розбиті тарілки й миски можна було би повертати (як бляшанки з-під пива чи склянки з-під молока) в сміттєвому мішку, який теж був у наборі. Виробники б використовували ці уламки як матеріал: із пластику від старих тарілок можна виготовити нові, а з глини — цеглини.

І як же відреагувала на її ідею дизайнерська спільнота? Її варіант опинився на п’ятнадцятому місці з п’ятнадцяти… Суддя зауважив: «Ця концепція, звісно, оригінальна… У будь-якому разі, ми цінуємо гумор цього рішення. Це кумедний протест проти наявного стану речей» (курсив мій).

Хоча дизайнерська спільнота може не заохочувати такі інновації, користувачі з дизайнерами не конче погодяться. У 1972–1973 роках Міжнародний центр дизайну в Східному Берліні провів свою щорічну виставку нових меблів, що називалася «Добра форма». Директор Центру Франсуа Буркхардт запропонував мені водночас провести виставку саморобних меблів і меблів кочових племен. Мої інструкції з виготовлення саморобних меблів роздавали безкоштовно, більшість предметів було зібрано для виставки заздалегідь, а мешканців Східного Берліна просили приносити меблі, які вони розробили та зібрали самі. Кількість відвідувачів побила всі попередні рекорди Міжнародного центру дизайну. Франсуа Буркхардт із задоволенням казав мені: «Там були тисячі людей, що ніколи доти не приходили на наші виставки, — літні люди, юні екологи й навіть бідняки!»

У 1973 та 1974 роках схожа виставка відбулася в галереї Grada Zagreba в Югославії. Знову-таки, усі попередні рекорди відвідуваності було побито. Галерея чекала, щоби послухати мій виступ, до відкриття прийдуть шістдесят-вісімдесят людей, — коли ж прийшло понад шість тисяч, довелося встановлювати гучномовці на вулиці. Діаграми-інструкції з виготовлення саморобних меблів, що їх ми роздавали безкоштовно, як і в Берліні, закінчилися через п’ятнадцять хвилин, незважаючи на те, що ми надрукували запас на два місяці. Коли людям дозволяють брати участь, музеї, виставкові центри та галереї просто не можуть їх усіх вмістити.

Цікаво, що нотка патерналізму досі домінує в дизайнерській думці. Очільник одного з найбільших дизайнерських офісів Чикаго сказав мені на котрійсь зустрічі: «Ми маємо зробити щось для робітників-мігрантів, щось добре для них — але не занадто добре, бо інакше вони ніколи не піднімуть свої зади!» Коли мешканці бідного району Лафаєтт у Індіані розробляли дитячий майданчик за допомогою студентів-архітекторів, на нараді було запропоновано рішення, що краще відповідало потребам спільноти. «Вони не зможуть цього зробити, це ж мої чорні!», — відреагував на це один зі студентів.

А тепер я хотів би навести кілька специфічних прикладів, пов’язаних із першими книжечками для малят і зі стільцями, аби показати, як дизайн може задовольняти особливі потреби.

Десять років тому, коли моїй дочці Дженні Сату було три, мені здавалося, що просто не існує вартісних книжок із картинками для таких малих дітей. Видавництво Hampton у Чикаго пропонувало лише вісім книжечок; кожна з них складалася з обкладинки і трьох аркушів — загалом шість сторінок на книжку. Малюнки й літери було надруковано нетоксичними фарбами на тканині. На кожній сторінці був один малюнок, створений у 1935 році. Під кожним із цих шести малюнків було вміщено описову фразу чи слово — наприклад, «м’яч». Оскільки більшість трирічок не читають — а якщо читають, то потребують більше слів, — ці досить недешеві книжечки майже неможливо було використовувати. Їх виправдовувало хіба те, що сторінки були з тканини й не могли порізати дитині пальчики. Згодом іще кілька видавництв почали випускати книжки для малих дітей. На мою думку, жодна з них не наблизилася до потрібного рівня, бо малі діти найбільше полюбляють малюнки. А ще вони захоплено вивчають текстуру, кольоровий контраст, оптичні ефекти й речі, що видають звуки.

Один із моїх студентів розробив таку книжку: у ній було десять аркушів, або двадцять сторінок, і одна з цих сторінок утворювала маленьку кишеньку з ведмедиком із тканини всередині. Ще одна сторінка з тканини мала дзеркальне напилення. На інших сторінках він розташував прості кольорові блоки з оптично насиченою палітрою, приємними на дотик текстурами й елементами, які рухалися, поскрипуючи. На додачу, сторінки можна було роз’єднати по горизонталі, і дитина могла складати з десяти сторінок понад сорок комбінацій. Ця книжка так само зроблена з тканини, фарби так само нетоксичні, і її можна продавати менше ніж за долар. Але це не кінець дизайнерського процесу: мій студент також виготовив шаблон, за яким цю книгу можуть шити сліпі люди — або в лікарнях, або вдома. Тож цей дизайн зміг би підтримати дві групи — тішити малюків і задовольняти потребу в значущій праці для сліпих.

Як я вже не раз стверджував у цій книзі, дизайн оминає увагою великі групи населення. Просто порівнюючи панелі управління, ручки, перемикачі та загальний дизайн інструментів і засобів, які суспільство вважає начинням «для домогосподарок», із дизайном «чоловічих» інструментів, ми побачимо значні відмінності.

Незважаючи на нову інформацію з ергономіки, яка доступна тепер, більшість дизайнерських офісів у 1984 році все ще вважають своїм ідеальним клієнтом чоловіка віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років, із середнім доходом, активного, зі зростом рівно 1,80 м та вагою 80 кг. Навіть попри те, що в Америці куди більше людей старшого віку, ніж було раніше [1].

Коли я ще навчався у школі, у моїй пам’яті закарбувалася фраза з журналу Interiors: «Стілець — це підпис дизайнера». Добре це чи погано, але ця фраза розійшлася. Нині кожен, хто хоче придбати собі стілець, стикається з шаленим розмаїттям — приблизно 20 000 різних моделей. Серед них чимало американських, але ми також імпортуємо стільці — з Данії, Фінляндії, Швеції, Італії, Японії та з багатьох інших країн. У продажу є стільці, детально скопійовані з меблів додинастичного Єгипту, є виготовлені з надсучасного пластику й надувні, оснащені найновішими розробками в царині електроніки й натхненні естетикою зорельотів. Трапляється чимало точних репродукцій різних історичних стилів, включно з такими новоствореними, як «японський колоніальний стиль», «пластикове бароко» та «стиль навахо». Ціни дуже різні: можна купити надувний стілець менше ніж за 10 доларів, а інший — почасти шведський, але з японською електронікою у стереонавушниках і німецьким мотором, що рухає спинку, — продається за 16 тисяч 500 доларів. Серед усіх знайдеться, можливо, 500 добре продуманих стільців — естетично, функціонально, у сенсі телезису. Але я б хотів поговорити про три стільці, які вважаю просто чудовими; два з них пройшли випробування часом так добре, що багато людей дуже дивуються, дізнаючись, коли вони з’явилися.

Режисерський стілець у своїй найсучаснішій версії — це складана дерев’яна конструкція зі спинкою та сидінням із тканини, виготовлена з брусу №8, розрахована на вагу до 135 кілограмів. На ньому дуже зручно сидіти тривалий час, як не дивно — адже це стілець без подушок. Для зберігання чи транспортування його можна трансформувати у плаский пакунок, що важитиме менше ніж 7 кілограмів. Найкраща особливість цього стільця полягає в тому, що він може гарно служити як переносний стілець, робочий стілець, стілець для відпочинку чи стілець у їдальні. Ми використовуємо вдома вісім таких. Їхній ненав’язливий вигляд, компактність та легкість використання у поєднанні з комфортом та низькою ціною роблять такі стільці особливо привабливими в наші часи переїздів. Такий стілець усе ще можна придбати у Sears Roebuck за сміховинною ціною. Джей Доблін у своїй книзі «Сто чудових зразків продукт-дизайну» назвав його «…неймовірною покупкою, мабуть, із найкращим ККД кожного вкладеного долара серед меблів». Більшість людей, якщо їх запитати, коли, на їхню думку, було створено дизайн цього стільця, вказують на кінець сорокових років. Вони помиляються на одне сторіччя. Такий стілець можна побачити на ранніх французьких та американських фотографіях, а ще частіше — на фото часів Громадянської війни. У сучасній формі його виробили кілька фірм. Telescope Folding Furniture Company, Ґренвілль, штат Нью-Йорк, та Gold Medal Company в Рейсіні, штат Вісконсін, наразі виробляють понад 75 тисяч стільців щорічно. Підрахунки, що їх ведуть виробники, свідчать, що з 1900 року було вироблено понад 5 мільйонів таких стільців — і це лише у Сполучених Штатах. Джей Доблін згадує, що Gold Medal Company виробляє поточну модель із 1903 року. А ще ж є британські, німецькі, шведські, данські й фінські версії цього стільця. Британська версія, що дожила до цього часу, виробляється зі шкіри та горіхового дерева та продається як «Британський офіцерський стілець».

Режисерський стілець, виготовлений Telescope Folding Furniture Co., Inc, у Ґренвіллі, штат Нью-Йорк.

«Стілець для відпочинку» (1983), дизайн Дургана Бонета та Феррарі-Гардой. Металеві прути та шкіра. Вироблено Artek-Pascoe Inc. Колекція Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку, фонд Едґара Кауфманна.

У 1940 році Ганс Кнолл купив дизайн стільця, який розробили Феррарі-Ґардой та Дурган Бонет. Це конструкція з двох відкритих тетраедрів, що перетинаються, зроблена зі сталевих прутів і обтягнута гамаком зі шкіри чи полотна. Потім вона стала відома серед дизайнерів як «стілець Ґардой», а також як «стілець-метелик», «стілець-гамак», «офіцерський стілець», «принада яйцеголових», або «стілець сафарі», серед широкого загалу. Це надзвичайно комфортний і легкий стілець, який можна використовувати і в будинку, і надворі. Він не боїться води у версії з полотняним гамаком, мало важить і, хоча його не можна скласти, кілька стільців можна зберігати один на одному. Оригінальна модель зі шкіряним покриттям продавалася за ціною 90 доларів у 1940 році. Репліки від конкурентів знизили ціну, принаймні на західному узбережжі Америки, до 3,95 долара у 1950. Перевиробництво цих реплік нарешті довело до того, що в деяких супермаркетах Заходу та Південного заходу стільці роздавали безкоштовно — за умови купівлі товарів на суму від 40 доларів. Стілець Ґардой починав своє існування в 1869 році як офіцерський складаний стілець для італійської армії. Його було зроблено з натурального дерева, мідних скоб і шкіри. У 1895 Gold Medal Furniture Company виробила майже ідентичний стілець, але з полотняним покриттям. Першу версію, що не складалася, було вироблено в Німеччині на початку 1930-х. Тепер, у вісімдесятих роках, стілець зі шкіряним покриттям з’явився знову.

Крісло-мішок, розробку П’єро Гатті та Чезаре Паоліні, було представлено в Італії наприкінці 1968 року. Це, власне, шкіряний мішок, наповнений пластиковими гранулами. Консистенція пластикового наповнювача така, що він підлаштовується під обриси тіла користувачів. Крім типу покриття, крісло ніяк не вказує на статус. Після першої ж презентації копії цього крісла з різними варіантами покриття опустили ціну до 9,99 долара. Гарно надається і тканина, але найкраще це крісло вдається з покриттям із м’якої італійської тонкої шкіри. Вінілове чи дермантинове покриття, мабуть, найменш приємне, бо воно не «дихає». У 1984 році «оригінальна» італійська версія все ще продається в елітних крамницях, а набори «Зроби сам» доступні — і популярні — у каталогах компаній, що доставляють товари поштою. Так само, як і режисерський стілець чи стілець Ґардой, він чудово пасує до сучасного стилю життя. Єдиний недолік крісла-мішка і стільця Ґардой у тому, що старшим людям важко й сідати в них, і вставати. Усі три стільці мають такі спільні риси (не враховуючи, що всім їм понад сто років): за ними легко доглядати, їх легко зберігати й переносити, вони не мають прив’язки до статусу та недорого коштують.

«Sacco» (крісло-мішок). Дизайн П’єро Ґатті, Чезаре Паоліні та Франко Теодоро.

Мабуть, дизайнери не назвуть ці три стільці зразками «гарного дизайну» одностайно. Але в тих, хто формує смаки нашого суспільства, жахлива вибірка. Музей сучасного мистецтва у Нью-Йорку зазвичай називають останньою інстанцією, що визначає добрий смак. Наразі, за останні тридцять шість років музей видав книгу та дві брошури. У 1934 році вони опублікували книгу Machine Art («Машинне мистецтво»). Це путівник із великою кількістю ілюстрацій. Він представляє виставку, метою якої було зробити об’єкти машинного виробництва привабливими для загалу. Крім того, музей сам вибирав «естетично цінні» об’єкти. Із 397 об’єктів, що їх сприймали як довговічні цінності, 396 не виправдали цих надій. Лише хімічний посуд, вироблений Coors у штаті Колорадо, досі побутує в сучасних лабораторіях (після короткого розквіту, спровокованого музеєм — коли інтелігенція використовувала його як вази, попільнички та графіни).

У 1939 році в музеї відбулася друга виставка, і в брошурі Organic design («Органічний дизайн») представлено численні експонати. Лише один із сімдесяти зразків дизайну, експонат А-3501 (дизайн: Саарінен та Імс) дожив до етапу подальшого розвитку. Загальний рахунок виставки 1939 року був нульовим. Проте експонат А-3501 став предком моделей «Стільця-матки Саарінена» у 1948 році та «Стільця для відпочинку Імса», 1957 року.

Друга брошура — огляд міжнародної виставки 1950 року, названої «Лауреати нагороди за дизайн сучасних меблів». Лише один із сорока шести зразків дизайну дожив до наших днів. Стілець Саарінена та Імса продавався за понад 500 доларів, тож його вплив на життя людей був мізерним. Але коли ми маємо справу з апаратом формування смаків Музею сучасного мистецтва, рахунок із трьох успіхів та 510 поразок не видається обнадійливим. Ще більше змушує замислитися те, що музей багато чого пропустив: стілець «Барселона» Майса ван дер Рое було створено у двадцятих роках. Knoll International відродила стілець у п’ятдесятих, продавала його (лише попарно) по 750 доларів кожен, а згодом ціна підскочила до 2 000 доларів. Стілець став основним статусним символом великого бізнесу та прикрашає холи більшості промислових гігантів по всьому світі.

Цікаво порівнювати різні музейні каталоги «об’єктів із гарним дизайном». Не має значення, чи їх надруковано у двадцятих, тридцятих, п’ятдесятих, сімдесятих чи вісімдесятих, — набір об’єктів зазвичай той самий: кілька стільців, зо дві автівки, кухонне начиння, лампи, попільнички і, мабуть, фото вічного літака DC-3. Інноваційні нові об’єкти все більше схожі на дурнувате сміття зі щорічного різдвяного ринку подарунків, забавки для дорослих. Коли людство в двадцятих роках вмикало в розетку перші електричні тостери, ніхто не міг передбачити, що та сама технологія, яка дала людині змогу ступити на Місяць, подарує нам електрогребінець для вусів, кухонний ніж на батарейках і електронні програмовані фаллоімітатори. Але були й справді оригінальні винахідники. Серед зразків дизайну пізнього доктора Пітера Шлумбома кожен неймовірно гарний, старанно спроектований, проривний і надзвичайно привабливий зовні.

Доктор Шлумбом, самозайнятий винахідник, розробив кавову машину Chemex Coffee Maker у 1941 році. Chemex стала пророчим винаходом для всіх його пізніх дизайнів: шлях зробити щось краще, простіше — та ще й за допомогою неелектричних, часто навіть немеханічних засобів. Він вивчив фізику процесу — і зміг розробити спосіб варити смачнішу каву з меншими зусиллями. Після презентації у 1941 році з’явилося багато копій системи Chemex у інших країнах. Серед помітніших слід згадати Melitta в Німеччині та кілька шведських систем. Після кавової машини з’явився шейкер для коктейлів (у 1946 році), скляний чайник, в якому вода закипає швидше завдяки його формі (у 1949 році), електричний вентилятор-фільтр (у 1951 році) та багато інших винаходів, таких як окуляри для захисту від снігу й таця подвійного призначення. Усе, що створював Шлумбом (котрий помер у 1957 році), мало помірні ціни.

Chemex Coffee Maker (1941 рік), дизайн Пітера Шлумбома. Скло, дерево, 23 см заввишки, вироблено Chemex Corp., U.S.A. Колекція Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Подарунок Льюїса та Конґера.

Повертаючись до іграшок — у 1984 році можна перелічити кілька таких, що мають гарний дизайн, недорого продаються — і водночас прив’язані до циклу розвитку дітей. Для цього були передумови. На різдвяному ярмарку 1982 року відбулося представлення — і водночас занепад відеоігор. У 1981 році та сама доля спіткала електронні ігри — після трирічного піднесення. Машинки на радіоуправлінні на мініатюрних перегонових треках усе ще продаються, але поступилися позиціями моделям потягів з рейками. Ляльки Барбі (з її хлопцем Кеном та всією когортою другорядних персонажів, одягом, машинами, басейнами й таким іншим) домінують на ляльковому ринку вже тридцять років. Винахідниця й дизайнерка з Mattell, яка створила ляльку Барбі, нещодавно публічно засудила власний дизайн ( All Things Considered, 7 жовтня 1983 року), зауваживши, що компанія нав’язує сексистське уявлення про жінок і заохочує дітей купувати все більше й більше аксесуарів для ляльок.

Іграшки для менших дітей і немовлят часто мають гарний дизайн, як-от вироби компанії Fisher-Price чи іграшки за мотивами «Вулиці Сезам». Але тепер перед нами постають нові моральні перестороги. Багато з цих іграшок вироблено з дешевого пластику, і вони брудняться, ламаються чи зношуються дуже швидко. Граючись ними з дитиною, не можна не помітити, що вони погано зроблені, якості не приділено достатньо уваги, кислотні кольори й надмірне прикрашання стали нормою, і коли ці речі зношуються, їх просто викидають, а в дитини «чарівним чином» з’являється така сама іграшка. (Це може бути темою для дисертації — порівняння віри в магічне переродження іграшок у малих дітей із майже ідентичними віруваннями примітивних острівних племен, що практикують карго-культ.)

«Вулиця Сезам» — це програма, яку не можна легально показувати в більшості північно- і західноєвропейських країн. Причина ось яка: члени Телевізійної робочої групи помітили, що малі діти більше цікавляться рекламою, аніж програмами, і розробили сцени, схожі на рекламу: ось літера А, ось цифра 7, ось іще щось. Хоча діти й запам’ятовують щось про літери, слова та цифри, вони так само швидко привчаються сприймати рекламу та рекламні послання. Ці реклами, нав’язливі й насичені, створюють (випадково чи навмисно) пасивних міні-споживачів, готових приймати будь-яке рекламне сміття, що висипають їм на голову шахраї від маркетингу.

Діти, особливо малі, мають отримувати досвід високої якості, витривалості та приємних матеріалів від взаємодії зі своїми іграшками. Мені особливо подобається серія простих дерев’яних іграшок із Фінляндії. Вони створені для того, щоб водночас і тішити дітей — і тренувати їхні вміння повертати, скручувати, просилювати нитки, стискати і штовхати. Ці іграшки створили Йорма Веннола та Пекка Корпійаакко. Кілька років тому допомога Йорми Венноли була дуже корисною в розробці, створенні та конструюванні першого переносного ігрового майданчика для дітей із ДЦП. Цей простір гри описано та показано далі в книзі. Працюючи над майданчиком, Йорма Веннола також розробив «Fingermajig». Йорма приніс свій перший прототип на одну з наших зустрічей: чистий і захопливий дизайн, натуральне дерево. Іграшка мала прекрасні перспективи як чудова забавка — і водночас як надзвичайно ефективна тренувальна гра і для дітей із ментальною інвалідністю, і для звичайних. Тому я дуже рекомендував йому вивести її на ринок.

Остання версія складається з двох пластикових половинок, кожна точно повторює форму й розмір однієї з половинок старомодного велосипедного дзвоника. Ці половинки поєднано в конфігурацію, схожу на м’ячик. Через численні дірочки виступають дюбелі, кожен приблизно на три з половиною сантиметри. Дюбелі можна натискати — і вони вискакують назад, бо маленький гумовий м’ячик усередині працює як амортизатор. Іграшку виробляють у восьми яскравих кольорах. Діти обожнюють із нею бавитися через чудову текстуру та пружність. Вона дає прекрасний досвід дитячим м’язам рук — особливо це корисно для дітей із ДЦП, парафлегіями й міастенією гравіс. Елегантна, проста, немеханічна іграшка не зношується й не потребує ремонту. Вона легша за воду (тобто це ще й іграшка для ванни з гарним дизайном), яскрава, і нею гарно бавитися в снігу. А найкраще — що навіть із доставкою з Фінляндії вона порівняно недорога. Деякі магазини у Сполучених Штатах нещодавно почали продавати Fingermajig у своїх дитячих відділах. «Корисний заспокоювач» (та сама Fingermajig, але хромована) продається на різдвяних ярмарках майже вдесятеро дорожче. Права на виробництво цих іграшок належать Creative Playthings, але першим їх виробляти та продавати в Гельсінкі почав Кайя Аарікка.

Є дизайни, що потрібні для речей першої необхідності просто зараз. Часто дизайном нехтують, бо на обрії вже з’явилася краща технологія. Але коли сліпим людям потрібні кращі пристрої для письма шрифтом Брайля, їх не дуже втішить, що за десять років касетні диктофони завбільшки як пачка цигарок коштуватимуть менше ніж 10 доларів. Їм потрібен пристрій для письма просто зараз. До того ж, сучасні монополії роблять передбачення майбутнього дещо непевними. Зрештою, це саме домовленості монополістів і ручне регулювання цін призвели до того, що слухові апарати, які складаються з навушника та кишенькового підсилювача звуку, коштують у виробництві приблизно 10 доларів, а продаються за 750. Через те, що так мало людей присвячують свій час роздумам над речами, які справді потрібні, та їх створенню, я згадую про багато таких нагальних потреб у цій книжці. Мушу попросити вибачення за те, що навів їх списком — така собі «шпаргалка для дизайнерів», — але якби я взявся описувати кожен продукт, то замість однієї вийшло би чимало книжок. Деякі речі студенти вже розробили, їхні зразки дизайну також представлено в книзі. Що ми всі шукаємо зараз — це шляхи впровадження їх у виробництво.

Охорона здоров’я, запобігання захворюванням і діагностичні інструменти — ось величезний простір для пошуку потреб, що існують просто зараз. Хоча до 1984 року ця царина неймовірно розвинулася — з’явилися машини «серце-легені», електронні монітори для операційних і багато інших речей, — простіші та скромніші діагностичні засоби все ще потребують редизайну. Досить складні інструменти, такі як електричні та пневматичні дрилі й пилки для остеопластичної краніотомії (що їх розробив К. Коллінз Піппін) показано далі в цій книзі. Вони надихали на створення схожих інструментів протягом останніх чотирнадцяти років. Але багато що можна зробити й на простішому рівні. Наприклад, візьмімо термометри. Станом на 1984 рік уже виробляють кілька досить проблемних електричних термометрів — хоча вони й вимірюють температуру швидко, проте доводиться витрачати додатковий час на перевірку батареї та очистку. До того ж, коштують такі термометри приблизно 30 доларів. Хоча вже використовуються недорогі смужки, схожі на лейкопластир, які можна наклеїти дитині на лоба, — вони насправді досить дорогі в довготривалій перспективі й показують лише приблизну температуру. Зовсім немає термометрів із кольоровою індикацією, щоби люди, які не знають цифр, могли визначити, яка в них температура. Усі термометри на ринку мають позначки шрифтом, який важко читати старшим людям і людям із вадами зору (на ілюстрації показано, як це можна покращити). А як щодо термометра, що дасть сліпим людям змогу вимірювати та визначати власну температуру? Це можна зробити, просто використовуючи звукові коди.

Тривожні пацієнти можуть несвідомо підвищувати власний тиск. Є десятки нових електронних пристроїв для самостійного вимірювання тиску, такими пристроями можна за певну плату скористатися в аеропортах і супермаркетах — однак іще жоден не розроблено так, аби заспокоювати людину.

Технологія чіпів і мікропроцесорів дала нам десятки малих пристроїв, що дозволяють вимірювати пульс і серцебиття — але потенціал для розробки інструментів самодіагностики все ще величезний. Завдяки таким інструментам люди могли б робити прості перевірки кисневого обміну, аналізи сечі, ємності легень тощо. (Тут цікаво зауважити, що тести для самодіагностики вагітності, що коштують 80 центів разом із інструкцією, власне пристроєм і пакуванням, продаються за ту саму ціну, яку беруть лікарі, аби провести відповідне обстеження). Немає діагностичного пристрою для швидкого, точного й недорогого аналізу гальванічної реакції шкіри — а такий пристрій мав би розмір ручки для письма.

Милиці розроблено погано, ортопедичні фіксатори можна легко переробити так, аби вони були дешевші й легше пристосовувалися до різних параметрів тіла. Удосконалені тростинки для сліпих уперше розробив Роберт Сенн, і їх також описано й представлено в цій книзі. На жаль, палицю Боба Сенна було забуто на користь неймовірно дорогих і неточних «чутливих палиць». Вони важкі, працюють на межі задовільного й досі не дійшли до кінцевих користувачів.

Останні десять років ми спостерігаємо розквіт пристроїв для тренувань. Від тренувального обладнання для здорових людей — і до чудових пристроїв, таких як перегонові інвалідні візки, які дозволяють людям із інвалідністю брати участь у марафонах. Але тренувальні засоби пересування, спеціально розроблені для дітей із ДЦП, парафлегіями чи квадриплегіями, міастенією гравіс та іншими захворюваннями, що обмежують рух, з’явилися на ринку Сполучених Штатів лише наприкінці 1983 року. Перші прототипи розробляли мої студенти і я сам у Швеції та Сполучених Штатах. Їх детальніше описано й показано в наступному розділі.

Хоча в 1984 році контейнери для пігулок, які важко відкрити дітям, роздають безкоштовно — вони не завжди спрацьовують як слід. Протягом п’ятдесятих і шістдесятих років понад 500 малих дітей помирали щорічно через передозування пігулками. Щоби змінити цю статистику, Девід Гаусман під моїм керівництвом розробив контейнер для ліків із захистом від дітей у 1970 році (див. ілюстрацію). Тестування на дітях показало, що вони не можуть її відкрити, бо задум ґрунтувався на невмінні дітей «читати» серії кольорових точок навколо циліндра. На жаль, контейнер Гаусмана із жорсткого нейлону виявився таким дорогим у виробництві, що його так і почали випускати. Проте він породив усі ці контейнери для пігулок «натисни-й-проверни» чи «потягни-і-скрути», які ми добре знаємо і які вже стали обов’язковими в цій та інших країнах. Такі контейнери для пігулок достатньо дешеві, аби їх можна було роздавати безкоштовно, але мають два великі недоліки:

1. Старші люди, або люди, які страждають від артриту, не можуть відкрити їх (так само як і люди з вадами зору). Виникають проблеми і в неписьменних людей чи людей, які не знають англійської (відповідно до статистики Time, майже тридцять відсотків людей, які живуть у Сполучених Штатах, функціонально неписьменні, а вісімнадцять відсотків — іспаномовні).

2. Будь-яка достатньо вперта дитина може їх відкрити.

Використання обов’язкових, захищених від дітей контейнерів для всіх рецептурних ліків, запроваджене у Сполучених Штатах, Західній Німеччині, Канаді та кількох інших країнах, не вирішило проблему повністю. Один із наших студентів-дизайнерів останнього курсу розробив перший прототип «Ліко-сейфу» в 1965 році. Після цього створювали й дешевші контейнери для ліків, а тим часом діти досі труяться, ковтаючи відбілювач, розчинник, капсулу пом’якшувача для тканини або інший домашній хімікат. Очевидне рішення — шафа, яку можна зачиняти й зберігати в ній усі небезпечні речовини.

Однак скринька, що закривається на ключ або на кодовий замок, — це також не відповідь. Часто літнім членам родини буває потрібно швидко випити ліки для серця, без мороки з ключами та замками. Або, скажімо, дідусь із артритом на завжди може відімкнути замок ключем. Аби вирішити цю проблему, наші студенти в Данії розробили скриньки, недоступні для дітей просто тому, що вони не можуть достатньо широко розвести свої маленькі ручки. Водночас дорослі, навіть недужі, можуть миттєво отримати доступ до вмісту скриньки. У Копенгагені відбулася конференція й півгодинне телевізійне шоу, в якому деякі з цих студентів дали інтерв’ю. Прямим наслідком уваги преси до розробки став новий закон, що випробовується в Данії, — тепер такі шафи (з ергономічними ручками, захищеними від дітей) обов’язково треба встановити в усіх квартирах, що продаються чи здаються в оренду.

Нам вдалося просунути цю концепцію ще далі — тепер уряд Нової Зеландії також роздумує над тим, аби запровадити обов’язкові захищені шафи. Асоціація стандартизації Нової Зеландії, дорадча група при уряді, приготувала чернетку поправки до законів про будівництво, яка, якщо пройде випробування, впровадить вимогу мати шафу із захистом від дітей у всіх нових будинках і квартирах. Ці шафи мають зачинятися без ключа, даючи доступ до вмісту дорослим, навіть із артритом, швидкий і без мороки з ключами.

У Британії Тім Ллойд, такаж студент-випускник, створив замок «зроби сам», який легко збирається й не дає дітям змоги відкрити його. Цей замок перетворить будь-яку вже наявну в домі скриньку, шафу чи комірчину на «сейф» за кілька хвилин. У попередній книзі ми показували навіть простіші вдосконалення «зроби сам» (В. Папанек та Дж. Геннессі. How Things Don’t Work («Як речі не працюють»). Нью-Йорк, 1977 р., стор. 15–17.)

У 1980 році ми наново дослідили проблему з пігулками. І вирішили поставити цю проблему з ніг на голову: створити такий контейнер для пігулок, який було би легко відкрити людям похилого віку, сліпим, людям із артритом. Ми досягли цього, а потім допрацювали модель так, щоби малі діти ніяк не могли її відкрити.

Дорослим із вадами зору потрібен інструмент, аби писати шрифтом Брайля. Наразі вони стикаються з вибором між дорогою та громіздкою друкарською машинкою (оскільки вони не бачать, машинці потрібні додаткові клавіші), або геть негодящими кишеньковими стилусом і дошкою. Цей інструмент достатньо малий, аби його переносити. Але, через те, що всі відбитки робляться заглибленими, а читається текст Брайля за опуклостями, все доводиться писати задом наперед. Команда з двох студентів Каліфорнійського інституту мистецтв, Джеймс Геннессі та Солбріт Ланквіст, створили недорогий кишеньковий пристрій для записів шрифтом Брайля. Але сліпим людям також потрібно більше значущої роботи — не лише плетіння кошиків та віників. Завданням дизайнерів може стати розробка виробничого процесу, заснованого на видатних вміннях саме сліпих людей.

Інструмент для запису для сліпих людей. Це значне покращення моделей, що побутують зараз. Розробка: Солбріт Ланквіст та Джеймс Геннесі, студенти Каліфорнійського інституту мистецтв.

Є багато інших груп людей, яких не беруть до уваги, називаючи інвалідами, відсталими, неповносправними. Натомість ми повинні вивчати їхні вміння та створювати заняття для них. Дозвольте мені ще раз наголосити, що члени груп, про які йдеться, мають у кожному випадку доєднуватися до команди дизайнерів.

Із 1970 року ми почали довготривалу розробку «Стіни сенсорної стимуляції». Стіна, яку створили два колишні студенти, Чарлі Шрайнер із університету Пердью та Ірйо Сотамаа з Гельсінкі, розроблялася для здорових дітей — і дітей із ментальними чи фізичними вадами. Дизайн було опубліковано в журналі C. P. Crusader як проект «Зроби сам» для батьків дітей із ДЦП. Після цього — щоразу за допомогою дітей, вчителів та медперсоналу — було створено чимало інших версій цієї стіни, і розробка все ще продовжується. Дозвольте мені коротко описати саму ідею. Стіна — це, власне, прямокутний простір 60х150 см, 30 см завглибшки. Тобто, стіна складається з десяти кубів зі стороною 30 см. Кожен куб «робить» щось своє. Якісь пищать, якісь — дзеркальні, якісь особливі на дотик, і дитячі ручки можуть їх досліджувати, вмикати лампочки й робити багато іншого. Така стіна буде доречна в дитячому садочку чи яслах, якщо покласти її на один із довших боків. Діти від одного року вже можуть досліджувати стіну та бавитися з нею. Коли дитина підростає й здобуває нові вміння, можуть з’являтися нові типи кубиків: акваріуми, слайдові проектори та електронні іграшки — всі їх можуть додавати чи забирати вчителі. Спеціалізовані вміння, такі як зав’язування шнурків, застібання гудзиків або користування замком-блискавкою чи пряжкою, також можна відпрацьовувати на такій стіні.

У наступному розділі ми обговоримо вправи з довкіллям та ігровий куб, створений у Фінляндії для дітей із інвалідністю. А бувають же й різні інші кубики — експериментальні кубічні центри догляду за дітьми, кубики, які можна використовувати на воді чи під водою, для гри, тестування й діагностики… Коли студенти університету (ще одна виключена група) переїжджають у стару квартиру, вони зайве витрачають багато грошей, аби зробити її придатною для життя. Вигоди в такій квартирі зазвичай базові: вода, туалет і душ, опалення, кухня, вікна та місце для зберігання речей. Чимало коштів і часу доводиться витрачати на фарбування підлоги та стін, і ця фарба потім залишається як бонус для власників тієї халупи. І, звісно ж, є багато людей, які живуть у халупах і не можуть дозволити собі жодного покращення. Меблі-куби можна розробити так, щоб вони поєднували простір для сну, роботи й відпочинку в єдиний естетично прийнятний комплекс, який використовує всі можливі ресурси самого приміщення функціонально — але не візуально. Мої друзі сконструювали три такі куби — один для сну, їжі та розваг, один для роботи, один як ігровий простір для немовляти (кожен зі стороною 2,5 метра) та встановили їх у своїй убитій халупі в Чикаго. У 1970 році вони перевезли куби (розібрані та зручно спаковані) в нове, таке ж недороге й недовпоряджене житло в Буенос-Айресі, щоб покращити собі життєвий простір, а згодом, у 1980 році, куби помандрували з ними у Бразилію.

Мабуть, тут доречно буде згадати чудову роботу студії RFSU Rehab у Швеції. Вони створили посуд для людей із розладами руху, насамперед тих, хто потерпає від ревматоїдного артриту. До нього RFSU Rehab додали «стандартний» набір посуду, що на вигляд був дуже схожим на перший, — так пацієнти могли їсти в товаристві своєї сім’ї чи в ресторані, не почуваючись відокремленими. Дезайнери з Rehab також розробили милиці, подовжувачі для дверних ручок і кранів, ручки для письма для людей із інвалідністю. У країнах, що розвиваються, я допомагав Міжнародній організації здоров’я розробити милиці та інвалідні візки «Зроби сам», вони тепер використовуються в Індії та Малайзії. Повний опис таких пристроїв наведено в розділі «Virtuous Design» (Досконалий дизайн) у книзі A History of Industrial Design («Історія промислового дизайну», Едвард Люсі-Сміт, Нью-Йорк, 1983).

Щонайменше 200 мільйонів людей по всьому світі нині прикуті до своїх ліжок. Вони хотіли б читати — але не можуть перегортати сторінки книг. Сім різних перегортачів сторінок доступні у Швеції, три — у Сполучених Штатах. Жоден, за винятком дуже дорогих проекторних систем, не працює як слід. Після розробки своєї моделі перегортача ми плануємо приєднати його до маленького наголівного проектора — і неодмінно тримати ціни низькими.

Якими можуть бути значущі та конструктивні заняття для людей похилого віку? Звісно ж, кросворди — не єдиний варіант. Літнім людям потрібні меблі, у які легко сідати та з яких легко вставати. Ці меблі повинні бути недорогі, їх має бути легко чистити й ремонтувати. У поселеннях для пенсіонерів у Флориді та на західному узбережжі живуть сотні меблярів, дизайнерів і ремісників, для яких тепер значущими подіями стали недільні змагання з доміно. Меблі можна створювати й виробляти з залученням цільової аудиторії. Співвідношення сидіння до спинки, сидіння до ніжок, кута нахилу спинки тощо має відповідати потребам літніх людей.

Люди з інвалідністю, літні люди та деякі діти потребують допомоги під час ходи. Більшість ходунків із наявних нині небезпечні, незручні й дорогі. Будь-який студент четвертого курсу факультету дизайну, який має хоч трішки вмінь та емпатії, може розробити кращі ходунки ніж наразі доступні, менше ніж за годину. Саме це зробив студент із Малайзії за допомоги Міжнародної організації здоров’я. Його ходунки виробляють із місцевих матеріалів — бамбуку чи дерева, а вмінням, потрібним для їх виготовлення, цілком здатні опанувати сільські ремісники (див. «Історія промислового дизайну»).

Карета швидкої допомоги в середньому коштує до 28 500 доларів. Де добре спроектовані недорогі модулі, за допомогою яких можна перетворити будь-який мікроавтобус на карету швидкої у випадку небезпеки національного рівня. З наявною кількістю карет швидкої й цінами на них можна вважати, що небезпека національного рівня сталася вже двадцять років тому!

Протягом шістдесятих і сімдесятих років я проводив експерименти в Konstfackskolan у Стокгольмі, вивчаючи стосунки між людьми з інвалідністю та їхнім оточенням. Повні результати дослідження ми виклали в журналі Form, зокрема показавши, що люди на візках, так само як і багато з тих, хто пересувається на милицях чи з ходунками, не можуть скористатися телефонними будками чи дверима, що крутяться, їм важко купувати продукти за своїм вибором у супермаркеті — адже деякі полиці розташовано чи занадто високо, чи занадто низько, й вони не можуть легко дістати продукти з них. Сходи має бути замінено на пандуси. Протягом наступних десяти років картина помітно змінилася. Телефони-автомати в Північній Європі, Канаді та Сполучених Штатах тепер розміщують нижче, як і кнопки ліфтів чи вимикачі світла, облаштовано багато пандусів для зручності людей на візках. Але ще багато чого треба зробити. Чимало пандусів у Сполучених Штатах збудовано «для галочки» — під тиском законів, що захищають людей із інвалідністю. І матеріали, обрані для пандусів, і їхній кут нахилу дуже часто призводять до того, що під час ожеледі або сильних дощів вони стають слизькими й перетворюються на непрохідну ковзанку. У малих містах США перейти через дорогу пішохідним переходом людям із ходунками, дитячими колясками чи на інвалідних візках досі буває непросто. Кухонні раковини зазвичай зависокі для дітей, низьких на зріст людей, людей літнього віку та людей на візках. Те саме можна сказати про робочі поверхні на кухні й деінде. Нічого так і не було зроблено з полицями в супермаркетах — мабуть, винахідливі підприємці, що ставлять вітрини з солодощами на касах і виставляють найнеобхідніші продукти, такі як молоко, масло та хліб у дальшому кінці магазину, аби змусити відвідувачів пройти всі ряди, також можуть зробити свій внесок у перетворення крамниць на безбар’єрне середовище.

У багатоповерхових чорних гетто, яких набудували в п’ятдесятих роках у Чикаго, жінкам доводиться проходити понад десять кілометрів, аби зробити покупки в найближчому супермаркеті. Громадського транспорту немає. Якщо жінка вагітна, вона мусить притискати пакети до голови своєї ненародженої дитини, аби донести їх додому. Тимчасові архітектонічні й гідравлічні проблеми вагітності — це непозбувні проблеми для людей із ожирінням. Такі прості заняття, як купання чи вставання з ліжка, для когось можуть спричинити втрату рівноваги. Але й досі на обрії не видно жодного пристрою, який би полегшив життя таким людям.

Високоспеціалізована робота дуже часто вимагає високоспеціалізованого обладнання. Досліджуючи окремий випадок у Каліфорнійському інституті мистецтв, ми зрозуміли, що танцівники ефективніше розслабляють ноги, якщо підіймають їх якомога вище догори. Жодного сидіння (частковий виняток — сумнозвісна Barwa Lounger 1939 року) з такою функцією не існує. Студент-випускник Дуглас Шеффлер включив танцівників (цільову аудиторію) до дизайнерської групи та розробив крісло для розслаблення ніг, що блискуче виконує своє завдання. На першому малюнку крісло показано в нормальній позиції для сидіння. У цьому режимі його також можна використовувати як крісло-гойдалку. На другій ілюстрації крісло в режимі «швидкісного розслаблення». Просто кладучи руки за голову, людина перевертає крісло в другу позицію. Багато таких крісел уже виготовлено та продано професійним танцівникам. Вони допомагають розслабити втомлені ноги й офіціантам, медперсоналу тощо. (Діаграми «Зроби сам», інструкції, креслення та список матеріалів для виготовлення крісла швидкісного розслаблення наведено на сторінках 32–33 книги автора Nomadic Furniture («Меблі-кочівники»)).

Одним із найнебезпечніших транспортних засобів у Сполучених Штатах залишається шкільний автобус. Він не забезпечує достатнього захисту ані дітям, ані водіям. Прекрасні німецькі автобуси, розроблені саме з цією метою, ніхто не купує, а американські фірми не прагнуть сконструювати кращий автобус, бо місцеві школи мають недостатньо великі бюджети. Тридцятирічні душогубки на колесах трясуться крутими серпантинами Північної Кароліни, де місцеві закони дозволяють сідати за кермо п’ятнадцятирічним підліткам.

На початку й аж до середини сімдесятих я працював консультантом із дизайну для автомобільної компанії Volvo в Ґотенберзі, Швеція. Ми розробили кілька шкільних автобусів для ринку Сполучених Штатів. Ці автобуси були надзвичайно безпечними, комфортними й надавалися для проведення уроків у дорозі. Нафтові кризи 1973 та 1976 років та скорочення бюджету на освіту в Сполучених Штатах заморозили розробку.

Більшість нещасних випадків на фермах трапляються з тракторами. Усі фермерські машини та пристрої небезпечні. Якось мені довелося виконувати сумну роботу «свідка-експерта» у справах фермерів, убитих чи скалічених у нещасних випадках із тракторами. Тепер виробники фермерського обладнання встановили гратки і мусять за законом забезпечувати дотримання мінімальних заходів безпеки. Але, схоже, відділи продажів більше полюбляють наголошувати на різних «штучках» на кшталт графічного еквалайзеру у стереосистемі кабіни трактора.

Попри величезну кількість нещасних випадків на човнах, жертвами яких стають немовлята й малі діти, як не дивно, досі не розроблено рятувальних жилетів, що автоматично перевертали б людину обличчям догори.

Багато речей для Третього світу потребують втручання дизайну. Дозвольте повторитися — ми не можемо планувати, як мають виглядати речі для людей, що живуть у країнах Третього світу, сидячи в комфортних офісах Нью-Йорка чи Стокгольма. Та головна мета цього довгого списку — просто зацікавити людей тим, що можна і треба зробити. Джерела живлення, джерела освітлення, холодильники та морозильники, зерносховища, захищені від шкідників, прості системи для виготовлення цегли і труб (для ірригації, каналізації тощо), ті самі модульні системи, про які ми згадували раніше — що дозволять перетворювати машини та вантажівки на транспорт швидкої допомоги, — це далеко не всі нагальні потреби. Системи зв’язку, прості засоби навчання, обладнання для фільтрації води чи для щеплення — усе це потребує дизайну чи редизайну.

На запит деяких клієнтів я розробляв лампи для стоматології та операційних «у полі». Один із замовників був австралійцем. Тепер такі лампи можна придбати в Індонезії, Малайзії, на Філіппінах та в Папуа-Новій Гвінеї. Нові морозильники для складського зберігання їжі на рівні селищ представлено в десятому розділі. Крім того, я розробив засоби зв’язку та навчання для використання в сільській місцевості Танзанії й Нігерії. Усі ці інструменти розроблялися у співпраці з сільськими мешканцями тієї країни, для якої їх було призначено та, здебільшого, під час мого перебування там.

Коли транспорт у прекрасному стані — автобуси, вагони, трамваї, пароми та паротяги — просто валяється всюди й не використовується ні для чого, переробка його на пересувні школи, центри з перепідготовки, шпиталі тощо аж проситься. Старі пароми можуть послужити племенам Амазонки як плавучі шпиталі, в яких надають інформацію про контрацепцію, консультують щодо абортів, роблять рентген, виписують рецепти на окуляри, лікують зуби та венеричні захворювання — і це лиш один можливий приклад.

Але більшість потреб Третього світу мають вирішуватися в ньому самому. Наша відповідальність як дизайнерів полягає в тому, щоби не переносити наші власні помилки на народи, які розвиваються, і не покласти дизайнерський талант на розваги багатіїв та збільшення прибутків індустрії. Почала з’являтися надія, що країни, що розвиваються, можуть вирішити свої проблеми дизайну самі, із мінімальною допомогою закордонних «експертів» чи взагалі без неї. Спільно з Полом Гоґаном із Ради експортерів Ірландії ми організували місячну міжнародну зустріч промислових дизайнерів у Женеві, що в Швейцарії, у середині сімдесятих років. Це було зроблено під патронатом Сполучених Штатів. Дизайнери та адміністратори дизайну з двадцяти країн, що розвиваються, працювали разом над дизайнами та вирушали в довгі відрядження до Чехословаччини, Данії та Англії. Вони слухали формальні презентації від офісів дизайну та державних агенцій, делегатів із Індії, Австралії, СРСР, Канади та Ірландської республіки. Наприкінці місяця ми отримали несподіваний, але просто чудовий результат: дизайнер із Єгипту запропонував роботу юнакові з Еквадору, а графічний дизайнер із Гани прийняв пропозицію роботи в південно-східній Азії. Тобто відбувся горизонтальний обмін експертами, які самі прибули з країн, що розвиваються. Міф, що лише висококласні експерти з розвиненого світу можуть допомогти, нарешті було розвінчано.

Американські жінки, схоже, зацікавилися методами природних пологів і методикою Ламазе. Є серії слайдів і псевдокласичних скульптур, що показують пози Ламазе, однак якісної графічної інформації (у формі слайдів чи простих схематичних малюнків) досі немає. А від документальних фільмів про пологи (природні чи ні) чоловіки нерідко просто непритомніють.

Здоров’ю новонароджених дітей у деяких країнах Третього світу часто не приділяють належної уваги через брак лікарів, медсестер і клінік. Продуманий дизайн уможливив простіші методи діагностики недоїдання у дітей. Процес можна виконати менше ніж за хвилину, це можуть робити батьки чи навіть діти шкільного віку. Діагностичний інструмент, що називається «стрічка Шакіра», виготовляється самостійно, вартість матеріалів і виготовлення — одна п’ятнадцята цента. Стрічку Шакіра було створено для Міжнародного інституту дитячого здоров’я.

У перевезеннях ми ризикуємо зробити великий крок назад. Коли я був дитиною, мені пощастило бути одним із пасажирів дирижабля “Граф Цеппелін”. Це був розкішний досвід, що дуже мене потішив і став найкращим із усіх моїх дитячих спогадів про подорожі. Ці гігантські дирижаблі несли великі пасажирські гондоли, у яких розташовувалися капітанські містки, їдальні, каюти та просторі коридори. Двигуни кріпилися окремо; як і пасажирські гондоли, вони були підвішені на гігантській алюмінієвій структурі. Але їх і пасажирську гондолу розділяло понад 30 метрів, тож вібрація й шум були майже не чутними для пасажирів, а легшому за повітря дирижаблю був потрібен лише легенький поштовх для руху в обраному напрямку. Вони не розтинали повітря, як сучасні літаки. Наприкінці тридцятих років від цеппелінів відмовилися через кілька аварій. Але з новітніми технологіями ми можемо повернути їх назад: тепер у нас є менш легкозаймисті чи й узагалі інертні гази, тож можна не боятися таких катастроф. Використання дирижаблів дуже зменшило б забруднення на півночі Атлантики, дало б людям безпечний і неймовірно комфортний альтернативний спосіб подорожувати й додало б лише кілька годин до тривалості подорожі. Це було б чудове доповнення до сучасних літаків — і точно краще рішення, ніж Concorde. Надзвукові літаки подобаються людям із фобією перельотів, які воліли б скоротити свій жахливий досвід із восьми годин до трьох. Дирижаблі пропонували б безпечну та комфортнішу альтернативу, та ще й більш екологічну.

Досвід із цеппеліном позначився на мому подальшому житті. Упевненість у тому, що повільніше — краще, хоча є швидкісні альтернативи, спрямовувала мене в п’ятдесяті, шістдесяті й на початок сімдесятих, надихаючи захищати повернення вітрильників і дирижаблів для перевезення вантажів і більш розслаблених та комфортних подорожей. Наразі дві компанії — American Skyship Industries Inc. i Unsworth Transportation International Inc. планують використати європейську технологію побудови дирижаблів знову. Канадська компанія Lighter Than Air Systems Inc. будує дирижабль Skyship 500 у Торонто, для берегової охорони США.

Дирижабль American Skyship буде «рідким повітряним кораблем» — він матиме форму м’яча для регбі, вдягненого в алюміній і наповненого гелієм. Компанія планує довжину 125 метрів, дальність польотів понад 5 500 км і вантажопідйомність 22 тонни.

ККД використання пального — іще одна причина відродити дирижаблі й використовувати дешевший, повільніший і комфортніший транспорт на противагу високошвидкісним і дорогим засобам пересування, таким як Concorde ( Associated Press, 6 березня 1983 року).

Єдина альтернатива пришвидшенню — сповільнення. Повернути вітрильники до Атлантики цілком можливо. Використання вітрильних кораблів ускладнювало те, що потрібно задіювати багато людей, здатних справитися з такелажем. Тепер же все це можна автоматизувати. Другий недолік вітрильників — мала швидкість. Нині, коли ми можемо перенести людей та вантажі через океан за третину дня, альтернативний метод видається можливим. Мені було приємно дізнатися, що й Західна Німеччина, і Демократична Республіка Німеччина розробляють такі кораблі. По цей бік Атлантики експерименти все ще тривають. Джон Л. Ейр працює над першим із таких трансатлантичних вітрильників Сполучених Штатів на Бермудських островах. Його дизайн почасти засновано на експериментах німецького інженера аеронавтики Вільґельма Пролсса, який охрестив свій вантажний вітрильник DynaShip. DynaShip Corporation у Пало-Альто належать патенти в Північній та Південній Америці. Вільям Ворнер каже:

DynaShip — це інопланетна штукенція. Він некрасивий. Електричні двигуни керують вітрилами замість екіпажу. Усе на кнопках. Корабель спрямовує Всесвітня метеорологічна служба, що орієнтується за фото з супутників, — а не ніс шкіпера, що ловить вітер. Комп’ютер визначає, які вітрила піднімати.

Судно Джона Ейра буде де в чому схожим. Обидва кораблі — це нові розробки, що виникли через подорожчання нафти протягом сімдесятих.

Хоча на момент написання цих слів ціни на нафту падають, безперечно, що світові запаси швидко вичерпуються. До кінця століття брак нафти стане постійним і вже не буде прив’язаним до політичних аспектів.

Зважаючи на кількість галузей, яких торкнувся мій список, можна подумати, що я вважаю, ніби всі проблеми світу можна вирішити через дизайн. Та це зовсім не так. Я лише хочу сказати, що багатьом проблемам можна зарадити за допомогою дизайнерського таланту. Це означає, що дизайнери можуть претендувати на нову роль: не інструментів у руках індустрії, а захисників прав споживачів.

Наприкінці 1983 року я отримав листа від Елістера Беста, головного редактора журналу Designer, який читають у понад 125 країнах і вважають найвпливовішим журналом про дизайн у світі. Найкращий спосіб закінчити цей розділ — процитувати його: «Мене дуже зацікавила звістка про те, що ви редагуєте нове видання «Дизайн для реального світу». Мені здається, що прірва між розвинутою Північчю та нерозвиненим Півднем стала більшою, ніж будь-коли. Цинізм і невідповідність значної частини роботи, якою займаються дизайнери, зараз навіть гірші, ніж вони були, коли книга писалася».

Розрив між Північчю та Півднем справді збільшився. ООН визначила ідеальний цільовий обсяг: кожна розвинена країна мала би жертвувати 0,7 відсотка свого ВВП країнам, що розвиваються. Хоча кількість пожертв збільшилася — попри світову кризу — між 1981 та 1982 роками лише чотири країни справді досягли рівня мінімальної рекомендації ООН або перевищили її: Голландія, Швеція, Норвегія та Данія, у саме такому порядку. Хоча політики з Вашингтона дипломатично кажуть нам, що Сполучені Штати вкладають найбільший загальний обсяг, у перерахунку відносно нашого ВВП Сполучені Штати посідають чотирнадцяте місце з п’ятнадцяти технологічно розвинених країн, позаду нас лише Італія. Наш внесок — всього 0,3 відсотка від нашого ВВП. У порядку розміру внеску країни розташовуються так: Голландія, Швеція, Норвегія, Данія, Франція, Бельгія, Австрія, Східна Німеччина, Канада, Британія, Фінляндія, Японія, Нова Зеландія, Сполучені Штати та Італія (O.E.C.D., журнал Geo, листопад 1983 року).

[1] Дивлячись на розклади приблизно п’ятдесяти шкіл, у яких навчають дизайну, я бачу, що курси з психології й соціології, що їх пропонують студентам, майже завжди називаються «Споживацькі уподобання груп покупців», «Психологія ринку», «Споживацьке тестування» та «Аналіз ринку експорту». Є кілька вартісних курсів з психології та соціології, які викладають дизайнерам-щасливчикам у деяких школах. Та коли соціальна психологія та інші соціальні науки надто змішуються з дизайном, виникає нова загроза: деякі дизайнери та їхні студенти починають бавитися з популярною психологією замість створювати власне дизайн. Але очевидно, що найкращі рішення проблем дизайну реального світу прийдуть від молоді, яка гарно опанувала дизайнерський фах. — Прим. авт.

Дизайн для реального світу. Екологія людства та соціальні зміни

Віктор Папанек розповідає про дизайн з огляду на соціальний контекст й проблем довкілля. Показує, як дизайн може змінити якість життя.

Видавництво: ArtHuss