Деякі речі та факти витісняються не лише з пам’яті окремих людей, але й з її колективних форм: пам’яті історичної, інституційної, ідеологічної. Попри таке витіснення, ці факти досі можуть зберігати агентність, хай навіть і вельми опосередковану.
Якщо говорити про український випадок, то такими фактами, до прикладу, є те, що Україна – офіційна правонаступниця Української Радянської Соціалістичної Республіки чи те, що Україна має дипломатичні відносини з державою Палестина та формально визнає претензії Сербії на Косово. Власне, навіть поверховий погляд на історію української незалежності дозволить зібрати цілий стос подібних фактів. Певно, це витіснення можна пояснити простим механізмом незручності тих чи інших фактів для актуального ідеологічного статусу-кво. Однак, навряд кожен з цих випадків обмежується винятково незручністю –в окремих випадках цього витіснення ми знайдемо складніші формули ідеологічної алхімії.
Варто уточнити: , те, що сучасна Україна є водночас правонаступницею УНР та УРСР лише почасти можна назвати ідеологічним витісненням, адже цей факт лежить в основі багатьох юридичних процесів. Однак, це витіснення радше пов’язане з культурною політикою, котра то відправляла на маргінеси правонаступницький зв’язок з УНР (тобто, з принципово не-радянським республіканізмом), то – на хвилі декомунізації – воліє забути добровільне правонаступництво від УРСР. Ця ситуація нагадує анекдотичну історію з двома вовками в людській душі, в якій перемагає той з них, якого годують. Власне, ідеологічна суперечка щодо історичної політики в Україні нагадує цю історію ще і тим, що вона теж застрягла між модусами моралістичної байки та абсурдного анекдоту.
Та й історія українських ідеологічних трансформацій загалом може бути описана як багаторічна суперечка якого з цих вовків годувати. Звісно, хтось опонуватиме, що цей опис стосується лише ідеологічної надбудови, але ж попри значно інтенсивніший ступінь реальності ідеологічного базису, серйозно говорити про нього сьогодні можуть або безнадійні романтики, або міські божевільні.
Тож поки ця ідеологічна суперечка про те, якого з вовків варто годувати, продовжується, ми не помічаємо дійсно важливого факту про них – обидва вовки кастровані. У випадку з правонаступництвом УНР кастрованість пов’язана з тим, що ця державна формація припинила існування на ранньому етапі власної актуалізації, так і залишившись радше декларацією про наміри. У випадку ж УРСР це пов’язано, вочевидь, з тим, що короткий період існування цього утворення можна визначити як відносно автономний від червоної Москви, але навіть і його навряд можна назвати дійсно незалежним. Власне, сучасна українська державність є спробою перевершення цих кастрованостей шляхом утвердження інституційної сталості та політичної незалежності.
Однак, “перевершення” – не єдиний спосіб взаємодії сучасної української ідеології з цим пустим простором кастрованих, попри свою амбіційність, політичних проєктів минулого. Цей простір також стає зоною для розвитку ресентименту, для якого теж необхідне, свідоме чи ні, переконання у власній неповноцінності. Не варто сприймати “ресентимент” як винятково негативне явище, адже ця логіка дій, що структурована сублімованою ворожістю, є одним з ключових рушіїв історичної динаміки. Окрім того, коли мова йде про ресентимент в історичному масштабі, то іноді він є цілком обґрунтованим і надає життєвих сил антиколоніальному чи антиімперіалістичному спротиву, виявам класової боротьби. Однак, ці життєві сили спротиву мають свою ціну, і у випадку з ресентиментом йдеться про болючу прив’язку до об’єкту власної ворожості, тобто про те, що в логіку власних дій включена орієнтація на об’єкт власної ненависті, просто ця орієнтація є негативною.
Так, факт нереалізованості УНР перетворює цей політичний проєкт на “всього лише” ресентиментний означник, символічну жертву та першу (хронологічно) причину для демонізації більшовизму. Тобто на першому фоні опиняються не зміст цього проєкту чи його ідеологічна специфіка, а сам лише факт що така спроба була, та те (навіть важливіше), що вона була трагічно придушена.
У випадку зі спадком УРСР, то важливу роль відіграє подвійна природа цього історичного явища, факт, що саме за період існування цієї республіки була закладена інфраструктура української державності і водночас його очевидна кастрованість у сфері політичної волі та самостійності. Вдаючись до консервативної сімейної метафори, УРСР дуже нагадує фігуру матері – тієї, що закладає основи нащадка, навчаючи мові та стаючи першою вихователькою, але водночас є тією, що через свою вроджену кастрованість не здатна до спротиву тиранії батьківського авторитету. Ця парадоксальна неоднозначність пропорційно відкарбувалась і в історичній пам’яті про УРСР. Прикладом показового випадку такої неоднозначності є те, що вибірковість цієї пам’яті може водночас і засуджувати радянську анексію польських територій в 1939 році, і не піддавати жодному сумніву приєднання цих же територій до УРСР, хоча дві ці події, анексію та приєднання, здавалось би, неможливо розірвати.
Те, що дискурс публічної історії не здатен народити риторичну конструкцію, котра примирила б у національній пам’яті парадоксальну історію обох республік, приводить нас до одвічного питання: чи варто за основу ідеології державного проєкту брати сумнівні ретроспективи у минуле? Звісно, що не варто, але історичне обґрунтування політики – непозбувна вада, певно, всієї східної та центральної Європи. До того ж, за останні декади наше загальне уявлення про майбутнє трансформувалося до надії уникнення (або ж принаймні пом’якшення) глобальних катастроф без жодних надій на вихід за межі усталеного статусу-кво.
Тому, попри свою ідеологічну притомність, заклик направити думку в сторону майбутнього, а не минулого, є дещо наївним та навряд здійсненним бажанням. Одним з маршрутів виходу за межі наших ресентементних ретроспектив може бути зміна фокусу на республіки-правонаступниці, аби насамперед підкреслити те, що обидві проєкти радикально розривали з домінуючою для них політичною традицією і пропонували нову революційну модель суспільства. Адже і УНР, і УРСР, попри свою кастрованість, несли направлену в майбутнє перспективу, котра містила і ідеологічну революційність, і політичну рішучість для розбудови республік. Тобто, якщо нам уже доводиться вглядатися в минуле, то можливо в самому ж минулому і можна знайти досвід того, як припинити туди витріщатися.
