Ґі Дебор. «Про випивку», Уривок з «Панегірика» («Panégyrique»). Розділ 4


Про випивку

Уривок з «Панегірика» («Panégyrique»). Розділ 4

«Я зауважив, що подеколи більшість тих, хто залишив нам мемуари, описував свої лихі вчинки чи схильності лише тоді, коли випадково сприйняв їх за подвиги чи добрі мотиви». Алексіс де Токвіль, «Спогади».

Після щойно згаданих обставин, наступне, що залишило відбиток на всьому моєму житті — це, звісно, стрімко набута звичка підвипити. Вина, міцні напої, пиво: миті, коли вони були потрібні, миті, коли вони поверталися до мене знов, означили основну течію та звивини днів, тижнів, років. У моєму житті майже постійно були присутні й інші дві-три пристрасті, про які я ще скажу. Але питво було найприсутнішим і найпостійнішим. Серед небагатьох речей, котрі мені подобались і добре вдавались, те, що вдавалось мені найліпше, це, звісно, пити. Читав я багацько, але пив я значно більше. Написав я набагато менше, ніж більшість письменників, але випив набагато більше, ніж більшість пияків. Я можу зарахувати себе до тих, про кого Бальтасар Грасіан, маючи на увазі еліту, помітну лише серед німців — тут він несправедливо відкидає французів, і, гадаю, я це довів — міг би сказати: «Є такі, що напиваються лише раз, але цей раз триває протягом усього їхнього життя».

Поза тим, я здивований, — а мені частенько доводилося натрапляти на екстравагантні наклепи чи несправедливу критику на свій рахунок! — що за тридцять з гаком років жоден буркотун не згадав моє пияцтво як довід, принаймні неявний, проти моїх скандальних ідей, за запізнілим винятком допису якихось англійських наркоманів, котрі близько 1980 року виявили, що я від алкоголю отупів, а отже перестав бути небезпечним. Ніколи, ані на мить, я не думав приховувати цю, мабуть суперечливу, сторону своєї особистості, і це не викликало сумнівів у кожного, хто зі мною бачився раз чи другий. Зауважу навіть, що мені вистачало кількох днів аби заручитися шаною тих людей, з котрими я зазнавався, відвідуючи певні кафе, хай то у Венеції, Кадісі, Гамбурзі чи Лісабоні.

Спершу мені, як і всім, сподобався ефект легкого сп’яніння. Пізніше я полюбив те, що лежить поза межами брутального п’янства, щойно воно минає: жахливий і фантастичний мир, істинний смак плину часу. Хоч протягом перших десятиліть мого життя легенькі симптоми проявлялися раз чи два на тиждень, факт полягає у тому, що я пиячив цілими місяцями. Та й решту часу я однаково п’янствував.

Дух безладдя великого різноманіття порожніх пляшок все-таки піддається апостеріорній класифікації. Насамперед я хочу розмежувати ті напої, котрі вживав у країнах їхнього походження, і ті, які пив у Парижі, а майже усі види питва можна знайти у Парижі середини століття. Місця, де я пив, можна поділити на такі: вдома; у друзів; у кафе, винних погребах, барах, ресторанах; на вулицях, особливо на терасах кафе.

Години та їхні мінливі умови майже завжди відіграють визначну роль у тому, щоби відновитися. Підвипити стає необхідністю, а кожна необхідність привносить розважливий вибір поміж наявними нагодами. Існують вранішні напої, і довший час ранки для мене були пивними. У «Консервному ряді» персонаж, котрого можна вважати знавцем своєї справи, каже: «Нема нічого кращого, ніж ранкове пиво!». Але часто траплялось так, що прокинувшись, я жадав горілки. Існує те, що п’ють за трапезами, і те, що п’ють у пору, що поміж ними простягається. Для нічного часу існує вино, разом із міцними напоями, після котрих пиво ще приємніше на смак, адже додає до спраги. Існує й напій наостанку ночі, у мить, коли починається новий день. Легко зробити висновок, що усе це залишало мені небагато часу на писання, але так і має бути: писання має траплятися рідко, позаяк аби досягти майстерність, пити треба дуже довго.

Я багато гуляв різними європейськими містами, і зауважував усе, що цієї уваги вартувало. Список подібних речей міг бути безмежним. Там було англійське пиво, тобто суміш майлда і біттера; келихи Мюнхенського; ірландське пиво і найкласичніший, чеський пілснер; чарівна бароковість бельгійського гезе, а той мав свій виразний присмак у різних домашніх броварнях, якщо далеко не транспортувався. Були й фруктові ельзаські бренді, ямайський ром; пунші й ольборзький аквавіт, туринська граппа, коньяк, коктейлі; незрівнянний мексиканський мескаль. Там були усі вина Франції, найкращі бургундські; були італійські вина, здебільшого лангійське бороло і тосканське к’янті; були іспанські вина, ріоха з Кастільї-ла-В’єха, хумілья з Мурсії.

Я би досить рідко хворів, якби алкоголь не наражав мене на перспективу безсоння, ломоти у м’язах та головного болю. «Прекрасний, як алкогольний тремор» — казав Лотреамон. Трапляються ранки бурхливі, але важкі.

«Краще своє невігластво приховувати, але у розпусті й пияцтві це дається важко», — гадав Геракліт. І все ж Макіавеллі писав Франческо Ветторі: «Той, хто читає наші листи… інколи має нас за серйозних людей, повністю відданих великим речам, ніби наші серця не сприймають жодної неблагородної й невеличної думки. Але потім, коли той перегорне сторінку, ми опиняємось мінливими, несталими, хтивими, повністю відданими пустому гонору. Навіть якщо дехто вважає такий лад життя паскудним, я вважаю його гідним похвали, бо наслідуємо ми природу, а вона мінлива». Вовенарг окреслив правило, котре часто забувають: «Висновок щодо суперечливості автора допустимий лише тоді, коли його розбіжні погляди узгодити неможливо».

Окрім того, деякі причини мого пияцтва таки поважні. Подібно до Лі Бо, я готовий оголосити цю шляхетну втіху: «Протягом 30 років свою славу я ховав у тавернах».

Більшість вин, майже всі міцні напої, і кожне пиво, спогади яких я тут розбурхав, повністю втратили свої смаки, спершу у масштабі світового ринку, далі — місцевого, як у зв’язку із виробничим прогресом, так і у зв’язку зі зникненням або економічною реформою тих соціальних класів, котрі довший час залишалися незалежними від великої виробничої індустрії; також і через взаємну дію різних державних норм, які відтепер забороняють майже усе, що не виробляється промисловим способом. Пляшки, аби далі продаватися, мають прискіпливо стежити за своїми етикетками. Така увага до деталей упевнює, що напої можна лиш пам’ятати такими, як вони були колись, але не пити.

Ані я, ані ті, з ким я пив, не почувалися ніяково від наших непомірностей. «На банкеті життя», — а там, принаймні, були добрі гості, — ми всідалися зразу, не зважаючи на те, що марнотратно пропите не наповниться згодом наново для прийдешніх. Ніхто у п’яній пам’яті не міг уявити, що стане свідком того, як напій йде з життя раніше за свого питця.

Переклала з французької Юлія Куліш