олег чорний

КІНОЛЮБИТЕЛІ, КІНОКЛУБИ ТА ПРОФЕСІОНАЛИ

Скільки любительських кіностудій діяли за часів СРСР? Точно цифру встановити зараз непросто. У інтернеті зустрічається інформація: станом на 1980 рік нараховувалось понад 16 тисяч студій, а ще більше двох мільйонів людей займалися кіноаматорством поза студіями. Зустрічаються й значно менші цифри: ВЦРПС [1] курували приблизно 4 тисячі клубів кінолюбителів, які об'єднували понад 50 тисяч членів, проте тут, схоже, йдеться про студії, створені на підприємствах. У тогочасних ЗМІ достатньо згадок про кінолюбителів, що свідчить про неабияку популярність цієї справи.

Розвиток кінолюбительства очевидно безпосередньо пов'язаний з періодом «хрущовської відлиги» і відчуттям свободи. Люди почали більше подорожувати, їздити на відпочинок, вирушати в туристичні походи. Зрештою, значно покращився добробут, і з'явилася можливість витрачати зароблені гроші не лише на їжу та одяг, а купувати любительські кінокамери та інше обладнання. Звичайно це коштувало не надто дешево, але все ж з'явився певний прошарок населення, який міг дозволити витрати на своє хобі.
Перша любительська кінокамера «Піонер» була випущена в СРСР ще в 1941 році.

Подальшому випуску камер завадила війна, а масовий випуск камер налагодили вже з кінця 1950-х. Любительські кінокамери масово почали вироблялися на патефонному заводі в Москві, а потім на Казанському оптико-механічному заводі, Ленінградському оптико-механічному об'єднанні ЛОМО, механічному заводі у Красногорську, в УРСР 一 на Київському заводі автоматики ім. Г.І. Петровського. Водночас виникають і любительські кіностудії. Схоже переважали все ж таки дитячі любительські студії, які створювалися при палацах піонерів, будинках культури та станціях юних техніків. Наприклад, у замітці 1985 року [2] згадується студія «Геліос-фільм», яка існує понад 15 років при будинку піонерів та школярів у Сімферополі. За цей час на студії зняли понад 40 ігрових, документальних та анімаційних фільмів. Працювали й студії для дорослих, які також засновувалися при різноманітних, переважно великих та багатих підприємствах, чи різноманітних середніх та вищих навчальних закладах, які могли собі дозволити придбати вартісну апаратуру.

Аматори переважно знімали на плівку 8 мм, її можна було придбати у магазинах, чорно-білу та кольорову, зазвичай радянську. В УРСР теж таку плівку виробляли, наприклад, на фабриці «Свема» у Шостці, Сумської області. Відзнята плівка проходила дві стадії обробки: проявляли негатив, а наступний процес трансформував негатив у позитив, який вже монтували (клеїли ацетоном, а згодом – скотчем) і переглядали на екрані. Відзнятий матеріал на плівку можна було обробляти вдома, або у пунктах обробки, звичайно це вже потребувало додаткових витрат. Кінолюбителі віддавали перевагу чорно-білій плівці, бо коштувала дешевше та ще й процес обробки був значно простішим ніж у кольоровій.
Фрагменти аматорських фільмів з екранів на виставці «Суспільство з кіноапаратом»
Плівка могла продаватися на бобишці 2х8 (тобто, вже 16 мм), яка слугувала водночас і касетою, яка одразу вставлялася в камеру. Знімали спочатку одну сторону, потім перевертали бобишку і знімали вже іншу. Після обробки готовий позитив 16 мм розрізали спеціальним різаком і отримували дві окремі плівки 8 мм з односторонньою перфорацією, які далі монтували чи дивилися на екрані. До речі, зустрічаємо навіть згадки про те, що любительські фільми виходили і на великих екранах, як наприклад, збірка робіт «Початок великого шляху» 1961 року [3], куди увійшли документальні і навіть один ігровий (!) фільми, відзняті в різних містах України та підготовлені до випуску Українською студією хронікально-документальних фільмів, під керівництвом режисера Л. Френкеля.Серед найбільш популярних у любителів кінокамер варто згадати моделі «Кварц» та «Екран», хоча були й інші. Випускали також обладнання для монтажу, наприклад, портативний монтажний столик «Селена» і кінопроектори для перегляду 一 «Луч» (8 мм) чи «Волна» (16 мм) тощо.
Камери з виставки «Суспільство з кіноапаратом»
У професійному кіно 16 мм плівку використовували мало. На великих студіях ігрових (художніх) фільмів, таких як студія імені О. Довженка, Одеська кіностудія, або студії документальних фільмів «Укркінохроніка», чи науково-популярного кіно «Київнаукфільм» знімали на кіноплівку 35 мм. На 16 мм знімали лише на студії «Укртелефільм» та телебаченні, а з другої половини 1980-х й вони перейшли виключно на відеоформати. Проте на Заході 16 мм кіноплівку увесь час активно використовували для зйомки не лише телевізійних сюжетів, а й документальних фільмів, реклами та музичних кліпів, чи навіть малобюджетних ігрових картин. 16 мм плівка коштувала дешевше за «головний» формат 35 мм.

Все ж в СРСР протягом 1960-х та особливо 1970-х 16 мм плівки виробляли багато. На ній виготовляли копії фільмів, знятих професійними студіями на 35 мм, переважно документальних, навчальних та пропагандистських фільмів для демонстрації у навчальних закладах, на виробництвах та для пересувних кіноустановок. Ще в 1980-х та на початку 1990-х плівка 16 мм також використовувалася в навчальному процесі на кінофакультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І. К.Карпенка-Карого. Студенти перших курсів, майбутні кінорежисери та телережисери, знімали разом з операторами (або й самостійно) перші курсові роботи камерами «Красногорськ» 16 мм. Також для кінолюбителів, які мали 8 мм-проекційні апарати, виготовлялися копії популярних мультфільмів, на кшталт серії «Ну, постривай» та інших, або короткометражних фільмів, на кшталт популярних комедій режисера Леоніда Гайдая [4].

Кінокопії 8 мм продавалися в універмагах, чи магазинах культтоварів та були запаковані в картонні чи металеві коробки. Відтак, коштували дорого. Вони призначалися виключно для домашнього перегляду і були «німими», тобто на плівці не було звукової доріжки, та й проектори 8 мм не мали функції відтворення звуку.
Проектори з виставки «Суспільство з кіноапаратом». Деякі з них мають домонтовані магнітофони для вмикання звукової доріжки.
З 1966 року в СРСР видавалася серія брошур та книжок «Бібліотека кінолюбителя». Популяризацією кіноаматорства також займався телевізійний клуб «Об'єктив». Видавалися книжки з порадами та методикою в організації та управлінні системою любительських кіностудій, наприклад, «Народна кінотворчість» [5], автор О. Шимон, кандидат мистецтвознавства, який сам довго керував такою кіностудією. В 1957 році СРСР вступив до УНІКА [6], міжнародного союзу непрофесійного кіно, а з 1966 року фільми кінолюбителів з різних республік Радянського Союзу брали участь у міжнародних кінофорумах.

Кінолюбительство стало потужним рухом, про це дізнаємось у тогочасних медіа. Згадуються різноманітні любительські кінофестивалі міського, районного, республіканського чи навіть всесоюзного рівня, а міжнародні нагороди кіноаматорів. Зокрема, згадується міжнародний кінофестиваль дитячих фільмів «Десята муза» у Франції, на якому Гран-прі присудили кольоровій стрічці «Легенда про Піросмані» дніпропетровській студії дитячих мультфільмів «Веснянка». В трьох творчих об'єднаннях цієї студії обласної станції юних техніків більше трьохсот школярів, роботи студії вже отримували міжнародні нагороди цього фестивалю в 1976 та 1977 роках [7].
Фото з виставки «Суспільство з кіноапаратом»
Між професійними кінематографістами і кінолюбителями існував тісний контакт 一 у кожному республіканському відділенні Спілки кінематографістів працювали секції по роботі з кінолюбителями, професійні кінематографісти, чи працівники телебачення неодмінно входили до складу журі фестивалів любительського кіно, опікувалися кіноаматорами й контори кінопрокату.

Про кіноаматорів та любительські студії регулярно писали і в поважному, найголовнішому кіновиданні СРСР 一 щомісячному часописі «Мистецтво кіно» (оригінальна назва російською – «Искусство кино» 一 ОЧ). До прикладу в номері 1961 року знаходимо згадку про показ любительських фільмів на Декаді української літератури і мистецтва у Москві. Одинадцять стрічок українських любительських студій демонструвалися у програмі кіномистецтва на рівні з фільмами професійних кіностудій: Київської, Одеської та Ялтинської. Також у статті відзначено різноманітність жанрів любительських фільмі: кінорепортаж; хроніка подій; кінонариси; кінокомедія на матеріалі життя виробництва; фільм-концерт, об'єднаний ігровим конферансом; екранізації творів літератури; фільми-подорожі.

У програмі були представлені фільми любительських кіностудій Палацу культури працівників вугільної промисловості міста Кадіївка (Луганська область), студій Палацу культури електромеханічного заводу та Політехнічного інституту з Харкова, Будинку культури Луцька, Палацу піонерів та заводу «Ленінська кузня» з Києва [8]. Поза тим, професійні кінематографісти зазвичай не мали вдома любительських кінокамер, тому нині маємо вкрай мало матеріалів з приватного життя, чи дозвілля діячів українського кіно 1960-1970-х років.

Траплялося, що молоді люди, які брали участь в роботі любительських кіностудій, потім йшли в професійну сферу. В замітці про ту ж саму сімферопольську студію «Геліос-фільм», згадується, що один з її вихованців працює помічником режисера на Свердловській кіностудії (Росія), інша учениця 一 асистенткою режисера на Кримському телебаченні, а ще один хлопець навчається на оператора на кінофакультеті в Києві.

Чи про те, як колишній кінолюбитель з Болгарії, який неодноразово отримував нагороди, закінчив режисерський факультет ВДІКу в Москві і зараз на батьківщині, в Болгарії знімає на професійній студії повнометражний фільм «Пан Ніхто», екранізацію популярного «шпигунського» роману Богуміла Райнова [9]. Промовистим прикладом також є відома з у Москві та Ленінграді (тепер Санкт-Петербург) з другої половини 1980-х формація так званого «паралельного кіно», яка зародилися саме у середовищі кінолюбителів та шанувальників кіно, як альтернатива надто ідеологізованому радянському кінематографу. З «паралельників» вийшов кінорежисер Євген Юфіт [10], який став визнаним класиком, а його стрічки вивчаються в кінематографічних закладах усього світу. Любительські плівки ставали основою відомих фільмів, як от «Приватні хроніки. Монолог» (1999) режисера Віталія Манського [11]. Нині в кіно вже навіть сформувалася мода стилізувати якісь епізоди під «любительські зйомки», особливо коли йдеться про 1960 – 1980-ті роки.

Кінолюбителі нерідко самі ставали героями фільмів і, мабуть, найяскравіший приклад це стрічка відомого польського режисера і класика світового кіно Кшиштофа Кисльовського «Кінолюбитель» (1979) [12].

Дія відбувається в соціалістичній Польщі, Філіп звичайний працівник великого заводу в провінційному містечку (його блискуче грає Єжи Штур) придбав радянську любительську кінокамеру «Кварц», зізнаючись своєму другу, що вона коштує дорого. Філіп планує знімати родину, адже ось-ось має народитися донька. Проте керівництво заводу доручає йому зняти фільм про ювілей підприємства. Фільм Філіпа несподівано запрошують на фестиваль і навіть нагороджують. Керівництво вирішує створити любительську студію, а Філіп тим часом все більше і більше захоплюється творчістю, самотужки пізнаючи ази мистецтва кіно, починає більше цікавитися і читати книжки про кіно, знімає вже друзів, сусідів і життя навколо для власних авторських фільмів. Згодом столичне телебачення пропонує Філіпу стати їхнім кореспондентом у регіоні.

У стрічці Кисльовського докладно відтворено увесь процес, як хобі поступово стає новою професією, змінюючи ставлення героя до життя. Філіп починає на все дивитися поглядом кінематографіста, це приносить нові відчуття і здобутки, відкриває можливості самореалізації, надаючи нових сенсів життя, але водночас стаючи причиною випробувань і втрат.

У вже згаданому часописі «Мистецтво кіно» також знаходимо цікаву інформацію про фільм «Сон», який зняли харківські інженери, кіноаматори В. Добровольський та В. Богданов, де якраз розповідається і схоже з гумором про потреби та непросте життя «Обласного клубу кінолюбителів» [13].

На популяризацію кінолюбительського руху в СРСР безумовно вплинув ще один фактор: з хрущовською відлигою закінчився сумний період в історії радянського кіно, який згодом назвали «малокартинням»[14]. Стали більше знімати фільмів, у прокаті зросла кількість закордонних стрічок, про кіно почали видавати більше книжок, а ще відкривати клуби любителів кіно та кінолекторії.

Вони виникали переважно при кінотеатрах, чи клубах, де також демонструвалися фільми, цим опікувалося Бюро пропаганди кіномистецтва, створене при Спілці кінематографістів СРСР. Схоже пік утворення кіноклубів припадає якраз на початок 1970-х. Згадки про кінолекторії знаходимо вже в 1961-му, наприклад подається інформація про створення кінолекторію при Київському будинку культури ім. М. Фрунзе: «Голова секції літератури і мистецтва районного відділення Товариства для поширення політичних та наукових знань Н. Лучина ознайомила присутніх із завданнями лекторію. Про роботу студій та їх підготовку до ХХІІ з'їзду КПРС розповіли Т. Медведєв (кіностудія ім. О. Довженка), М. Романов (студія хронікально-документальних фільмів) та О. Диквальський (студія науково-популярних фільмів)».

Потім були показані уривки з кінострічок. Привітно зустріли глядачі П. Весклярова ( у майбутньому легендарного Діда Панасакурсив ОЧ), виконавця головної ролі в картині «Макар Діброва». Вони захоплено слухали його розповідь про роботу в кіно, про образи створені ним у фільмах «Іванна», «Роман і Франческа», «Лісова пісня» та «Макар Діброва» [15].А ось у замітці 1984 року розповідається про кіноклуб «Друзі кіно» при кінотеатрі «Ленінград» у Києві, який працює вже понад 13 років і нараховує понад тисячу членів. Заняття проводяться два-три рази на місяць, це зустрічі з діячами кіно, які розповідали про свою роботу, демонстрували уривки з попередніх фільмів, а також свої нові стрічки [16]. Звісно перш за все кіноклуби мали працювати на «ідейне виховання мас», як от кіноклуб у Миколаївському районі, який працював на основі пересувних проекційних установок. Клуб промовисто називався «Партія 一 розум, честь і совість нашої епохи», а одна з програм лекторію «Продовольча програма 一 справа всенародна» [17]. Проте у кіноклубах також проходили покази і закордонних фільмів (звичайно тих, які виходили в радянський прокат) і фахові кінознавці читали лекції про видатних класиків світового кінематографа.

Це безумовно вплинуло на зростання цікавості до кіно та й очевидно на збільшення кількості кінолюбителів. До того ж похід в кіно був доволі розповсюдженим і бюджетним дозвіллям, переважна кількість пересічних дорослих відвідували кінотеатри щонайменше два-три рази на місяць, а діти й того більше. Однак «людину з кіноапаратом» не часто випадало просто так побачити на вулицях. Пояснюється це перш за все, що людина з любительською камерою в руках одразу привертала увагу правоохоронних органів та неодмінними запитаннями «що ви знімаєте?», або «чи маєте ви дозвіл?», а далі – малоприємний візит до відділку міліції для «з'ясування особи», яка здійснювала кінозйомку (часом і фотозйомку теж), із подальшою вимогою «засвітити» відзняту плівку і тим пустити нанівець всю роботу. Також спрацьовували «надто пильні» випадкові перехожі, які могли затримати кінолюбителя і викликати «органи», або й особисто супроводити до відділку, бо їм здалося «знімають щось не те», або й взагалі відверту «провокацію», яка паплюжить прекрасну радянську дійсність. Звичайно не присікувалися коли знімали, наприклад, перший дзвоник, чи випускний у школі, або на прогулянці чи заняттях спортом в парку, на відпочинку, чи під час офіційних масових свят. Водночас існували доволі суворі перестороги щодо зйомок у багатьох, здавалося б публічних місцях, бо неодмінно в кадр могли потрапити так звані «режимні об'єкти», тобто підприємства чи установи, які працювали «на оборонку», хоча водночас випускали і товари широкого вжитку. Також було заборонено знімати в метро, чи фільмувати панорами мостів, бо все це вважалося «стратегічними об'єктами» і перелік таких місць, де зйомка заборонялася насправді був чималий.

Цікавість до кінолюбительської діяльності не вщухала аж до останніх років існування Радянського Союзу, можна знайти згадки про кінофестивалі вже наприкінці 1980-х років, як-от про кінофестиваль «Етнофільм» 1989 року у Львові [18].

А ще цікавіше, що на подальший розвиток кінолюбительства аж ніяк не вплинуло поступове падіння відвідуваності кінотеатрів, яке розпочалося наприкінці 1970-х років[19]. Після розпаду СРСР любительські студії почали занепадати і зникати. Передусім це варто пов'язати з економічними труднощами, зростанням інфляції і відповідно падінням доходів населення. До того ж з'явилися ще й побутові відеокамери та магнітофони для відтворення запису і деякі вцілілі любительські студії перейшли на новий, більш зручний та технологічно новий формат, а стара кінотехніка поступово виходила з ладу. Напевно у когось і нині вдома ще зберігаються 8 мм, чи 16 мм кіноплівки, але більша частина кінодоробку любительських студій втрачена.

Фотографії Богдана Ємця
Примітки та джерела
Примітки:

[1] ВЦРПС (російською – ВЦСПС), Всесоюзна центральна рада професійних спілок СРСР.
[2] Замітка «Знімає "Геліос-фільм"», газета «На екранах України», №15, 12 квітня 1986 року.
[3] Замітка «Заспів», журнал «Новини кіноекрану», №4, листопад 1961 року.
[4] Йдеться про короткометражні, ексцентричні кінокомедії радянського, російського кінорежисера Леоніда Гайдая «Пес Барбос і незвичайний крос» та «Самогонщики», зняті в 1961 році.
[5] О.Шимон «Народна кінотворчість», Київ, «Мистецтво», 1985.
[6] УНІКА, абревіатура Міжнародного союзу непрофесійного кіно (International Union of Non Professional Cinema, Union internationale du cinema non professionnel - UNICA), створений в 1937 році.
[7] Замітка «Гран-Прі в Парижі», газета «На екранах України», №13 (1267), 26 березня 1983 року.
[8] «Искусство кино», М., №12, грудень 1961 року.
[9] «Советский экран», №10, травень 1969 року.
[10] https://www.imdb.com/name/nm0950767/
[11] https://www.imdb.com/title/tt0219586/awards/?ref_=tt_awd
[12] https://www.imdb.com/title/tt0078763/?ref_=fn_al_tt_1
[13] «Искусство кино», М., Эм. Двинский «Кинолюбители ждут экрана», №4, квітень 1969 року.
[14] Період «малокартиння» тривав в СРСР приблизно з 1943 по 1953 рр. Під час війни значно скоротилася кількість картин, які знімали на студіях, до того ж велика частка зроблених фільмів зазнала жорсткої критики партії та уряду з причини того, що на екранах не вповні реалізований образ позитивного радянського героя, або засуджувалися різноманітні «ідейні» ухили, чи спроби формалістичних пошуків. Всі ці процеси були безпосередньої пов'язані з подіями політичного життя всередині країни, пошуком «внутрішніх ворогів» та численними судовими процесами. В галузі кінематографу «на горі» було прийнято рішення не збільшувати випуск фільмів, а «досягнути максимальної якості». Тобто, марні сподівання знімати менше, але буцім виключно якісні картини. Цим самим досягнули протилежного ефекту, кількість дійсно вартісних стрічок істотно зменшилася. Період «малокартиння» закінчився після смерті Сталіна та з початком хрущовської відлиги. Випуск фільмів збільшився і в кінематограф прийшло нове покоління.
[15] Замітка «Кінолекторій у клубі», автор М. Тимофєєв, журнал «Новини кіноекрану», №2, вересень 1961 року.
[16] Замітка «Друзі кіно», газета «На екранах України», №5, 4 лютого 1984 року.
[17] Замітка «Красномовні факти», газета «На екранах України», №48, 1 грудня 1984 року.
[18] Л. Череватенко «Шукаючи золотих ключів», журнал «Новини кіноекрану», №8 (337), серпень 1989 року
[19] Федоров А.В. «Тысяча и один самый кассовый советский фильм: мнения кинокритиков и зрителей». М.: ОД «Информация для всех», 2021.
Підтримай Контур на Patreon
Close
Редакція може не поділяти погляди авторів, але вважає їх вартими уваги.