Фрагменти зруйнованої свідомості
Передмова
Ми ділимося з читачами тридцятьма фрагментами роздумів, медитацій, спогадів та зображень — по одному на кожен рік опісля вибуху[2], що зруйнував частину Чорнобильської атомної електростанції у квітні 1986-го року. Естетичні візії, думки та переживання, що увійшли до цієї книги, ширяють у сірій зоні поміж чимсь сингулярним, закритим у собі — з одного боку, та загально прийнятим, універсальним — з іншого. Це друзки того, що ми називаємо підірваною свідомістю, натхненні ” Чорнобильськими голосами“[3] Світлани Алексієвич. Про не зовсім очевидні наслідки Чорнобиля авторка говорить у інтерв’ю, відтворюючи власним голосом свідчення ліквідатора наслідків лиха Олега Воробйова: “Це була катастрофа свідомості. Світ наших ідей та цінностей вибухнув”. Очевидно, це сигналізувало про крах радянського колективного суб’єкта, який доклався до розпаду Радянського Союзу та помітно його прискорив. У дещо ширшому розумінні, це була й травма європейських та планетарних масштабів, що похитнула й без того слабку віру у технологічний прогрес та ілюзію безпеки, яку леліяли в межах багатих національних держав.
Що з усього цього залишається сьогодні, у 2016-му? Однаково замало й надміру багато.
Багато, тому що тридцять років — незначний відтинок часу, спалах у хронології; аби усунути наслідки зараження ґрунту та природного середовища знадобляться століття. Позаяк у тих, хто вцілів, як і у їхніх дітей, надалі розвиватимуться проблеми зі здоров’ям, вони помиратимуть унаслідок зовнішнього та внутрішнього (пов’язаного з харчуванням) радіаційного опромінення [exposure].
Замало, тому що травма Чорнобиля не була достатньо проговореною через відсутність свідомості, яка могла б упоратися із завданням її репрезентації. Атомну промисловість у Європі та усьому світі не призупинено, і дехто навіть наважується стверджувати, що вона безпечніша та екологічно виправданіша, аніж використання викопного палива. Принципове переосмислення сенсу енергії та її споживання ще належить здійснити у подвійному контексті: Чорнобиля (як і нещодавньої Фукушіми) та антропогенного впливу на зміни клімату.
Ця невеличка книга — наш скромний внесок у спільне подолання Чорнобильської катастрофи, який, як ми сподіваємося, також матиме свою вагу. Те, що сталося, немислиме та нерепрезентативне саме по собі, однаково потребує осягнення; ми наполягаємо на необхідності означення та символізації катастрофи, збирання фрагментованої нею свідомості і, можливо, культивації іншого, екологічнішого способу життя.
Ми також чітко усвідомлюємо, що прагнемо мислити немислиме та репрезентувати нерепрезентативне. Саме цим й обумовлений обраний нами шлях: замість сухої аргументації тут ви знайдете роздуми щодо особистого досвіду, естетичних об’єктів та політичних процесів; замість фотографій чи малюнків ви побачите фотограми — безпосередні відбитки радіоактивних зразків гербарію, вирощеного у ґрунті “зони відчуження” Мартіном Гайдучем з Інституту генетики рослин та біотехнологій Словацької Академії Наук, і розміщеного на фоточутливому папері. Як завжди, рослини будуть нашими провідниками, возз’єднуючи нас з (безнадійно забрудненим) ґрунтом, висвітлюючи значення останків, та допомагаючи нам зобразити щось на зразок свідчення, що шанує абсолютну тишу.
Майкл Мардер (Віторія-Ґастейс, Іспанія) & Анаіс Тондер (Монтрей, Франція) — січень, 2016.
Фрагмент #1 | Вокзал
26 квітня 1986 року. У нічному потязі я їду з Москви до Анапи — міста на півдні Росії, на березі Чорного моря. Перед тим ще близько двох днів я трясся в машині, тож провізія, яку ми захопили з дому, майже закінчилась. Потяг зупиняється у Ростові-на-Дону, за 1200 кілометрів від міста, де я тоді мешкав. З верхньої полиці я виглядаю у вікно, і перед моїми очима розгортається жваве дійство: звичні для центрального вокзалу гамір та метушня; літні пані розпродують гарячі пиріжки з м’ясом та картоплею, смажену курку, соління; люди поспіхом заходять та виходять з вагонів. Ніхто й гадки не має про те, що коїться у 800 км на північний захід. Але саме це й становить реальний зміст події: все стається без нашого відома — так, наче нічого й не сталося; обмежується самою подією, у самій події, до якої, тим не менш, ми також належні; вона огортає нас у собі, згромаджує у власні сонмища, не питаючи згоди на участь. Хмари радіоактивного осаду з Чорнобиля та офіційна інформація про аварію — викривлене віддзеркалення одного іншим — ще не дістались до нас, і цього не станеться упродовж ще декількох днів. Однак подія вже відбулась. Вона наздожене нас ще до того, як ми наздоженемо її (якщо взагалі коли-небудь наздоженемо). Тим часом, життя і далі йтиме звичною чередою. Я спостерігаю його приливи та відливи на станції “Ростов-на-Дону”, усередині купейного вагона потяга, яким подорожую.
Фрагмент #2 | Вибухи світла
Деякі світлини Анаіс Тондер у “Чорнобильському гербарії” — справжні вибухи [explosions] світла. Інші — лагідно світяться, з крихким та мінливим диханням. Світло цих робіт у дійсності нагадує нічне вулканічне виверження, викиди гарячої лави, що надходить з надр землі. Попри те, що це не фактичні сліди радіації (зразки якої у гербаріумі отримані з ізотопів цезія-137 та странцію-90, змішані з ґрунтом зони відчуження), вони просочуються наскрізь та розсіюються через взаємодію рослин з фоточутливим папером. Це повертає нас назад до часу та місця поза ними, коли льон ( Linum usitatissimum) проріс, витягнувся та розцвів.
Ці світлини — видимі записи невидимої катастрофи, схоплені силою мистецтва на порозі видимості. Техніка, застосована у цих роботах, — фотограма — з грецької буквально перекладається як ” лінія світла“. Не фото графія, письмо світла, а фото грама — лінія світла, вловлена фоточутливим папером, на якому розміщений предмет. У [фото-]письмі лінія завчасно надто ідеалізована, обважена та переповнена смислом, майже імматеріальна. У фотографії, слід світла віддаляється від тієї сутності, що його випромінила чи відбила, тоді як у фотограмі, за відсутності камери, лінія може бути собою, може прокладатися поза системою кодифікованих знаків та посередництва машини. “Лінія” ( grammé) фотограми накладається впритул до паперу. Завдяки безпосередньому контакту з ним вона стає вищавленою, вигравіюваною, визерненою, а передана нею енергія — висвітленою (заломленою) і поглинутою водночас. Подібно до радіації, що навмання всотується будь-чим та будь-ким на своєму шляху, — ґрунтом, будинками, рослинами, тваринами, людьми — нестримна у жодній сутності, часові межі якої вона повсякчас переповнює. Своїми естетичними практиками Анаіс Тондер детонує та вивільняє спалахи [explosions] світла, замкнені у рослинах; їхні розсіяні лінії навсібіч прорізають простір фотограми. Тондер звільняє їх люмінесцентні сліди без примусу, уникаючи повторення першої, невидимої зустрічі з Чорнобилем, і водночас вихоплюючи щось із неї. Вивільнення і збереження; збереження і вивільнення: витонченістю самого мистецтва.
Фрагмент #3 | Ми мчимо назустріч тому, від чого намагаємось утекти
Як склалось так, що перша моя мандрівка на південь, наприкінці квітня 1986-го, у товаристві одного з батьків, стала моїм дивним щорічним паломництвом протягом наступних трьох років? Ця поїздка, як і та, що мала бути опісля неї (знову до Анапи у 1987-му, а потім ще далі — до міста Сухумі в Абхазькому регіоні колишньої Грузинської Радянської республіки) була втечею, уможливлена приписом лікарів та профінансована системою охорони здоров’я СРСР. В результаті гострої сезонної алергії на березу, дуб та пилок інших дерев, який позбавляв можливості дихати, медики вирішили відправити мене до “іншої кліматичної зони”, де б не цвіла жодна рослинність, що переважала у центральній європейській частині Росії.
Тож я був вимушений провести частину весни серед пересаджених пальм та кипарисів півдня. Причина таких труднощів, меншою мірою поширена серед більшості моїх ровесників, була простою: панелька на окраїні Москви, у якій я мешкав, розташовувалась поміж масивним лісом та величезним заводом, що забруднював повітря. Я вже переповідав це у книзі Through Vegetal Being: залежно від напрямку вітру, ми відчували або запах диму, що виходив з промислового монстра, або ж свіже повітря, яке надходило з лісу[4]. У певному сенсі, через неконтрольовані сили індустріалізації та небезпечно наївної ідеології прогресу, що однаково домінувала у Радянському Союзі та на Заході, я був відрізаний від світу рослинності у період його оновлення. Це означало, що моя, рекомендована з медичного погляду, втеча була пов’язана з технологічним домінуванням у навколишньому середовищі, яке робило світ нестерпним і, зрештою, непридатним до життя.
Однак враження, наче можна заховатись від того лиха, що зветься нашою цивілізацією, не менш інфантильне, ніж безхмарна ідеологія прогресу. Жодних клапанів безпеки просто не існує. Залізничною колією я мчав до іншого, ще більшого лиха, породженого тією ж тотальною системою (я маю на увазі не радянський “тоталітаризм”, а повсюдно згубне інструментальне ставлення до природи, котре підриває життя, та панує як у капіталістичній, так і в соціалістичній економічних системах). Вільно дихаючи, вже не страждаючи від нападів астми, яку викликала алергія, я проведу решту квітня, травень та частину червня на узбережжі Чорного моря, де, непомітно для себе самого, отримуватиму небезпечні дози радіації від Чорнобильських радіоактивних осадів. Жан Бодріяр називає це логікою спокуси ( the logic of seduction): біг назустріч тому, від чого ми з усіх сил намагаємось утекти. Що це, логіка спокуси технологій?.. Людини? Чи вони цілковито взаємозамінні?
Фрагмент #4 | Винятковість звичного
Зазвичай, коли філософи та митці висвітлюють незвичний [extraordinary] характер буденних феноменів, вони роблять це обираючи несподіваний концептуальний чи естетичний кут зору щодо щоденних, звичних, а тому — непримітних речей. До прикладу, вони виривають об’єкти із їхнього усталеного контексту повсякденного використання — як зробив це Дюшам з пісуаром у 1917-му, назвавши його Фонтаном. Або ж розглядають окремі частини реальності як вираження метафізичних ідей — як Гегель у ХІХ-му столітті, що вважав навіть “звичайну реальність” — повітря та землю, сім’ю та державу… — втіленнями Духу.
Це не зовсім ті приклади незвичності [extraordinary] звичних речей, про які мені йдеться. Перш за все, я згадую хибний фасад спокою та непримітності повсякденного існування після аварії на ЧАЕС: у безпосередній близькості до атомної станції, до початку масової евакуації; у Києві та Мінську, де першотравневі демонстрації проходили згідно з заздалегідь встановленим планом; у віддалених районах радіаційного осаду, як у Анапі, де за офіційними даними на початку травня 1986 радіаційні показники досягли рівня 60 мР/год (мілірентген на годину)[5], що майже у 300 разів вище, аніж “нормальний” рівень у 0.2 мР/год. Невидимість гігантських доз радіації подвоювалась густим покривом політичного туману довкола катастрофи, масштаби якої повною мірою стали помітними лише після того, як аномально високі показники радіації були зафіксовані у Швеції, — через 2 дні після викиду радіоактивних фрагментів у атмосферу. Не раніше 6-го та 7-го травня газета ” Правда” опублікувала розгорнуті репортажі щодо аварії.
Немислиму й неочікувану катастрофу Чорнобиля — з її повсюдними наслідками одразу після вибуху — було неможливо вирізнити з-поміж подій повсякденного життя. Виняткове становище, породжене нею, не було таким з погляду того, хто жив там. Все змінилось непомітно, ніхто цього не зауважив, — принаймні на початку. (Те ж саме стосується й розпаду Радянського Союзу, що відбувся одразу після Чорнобиля). Атмосфера, повітря, вода, ґрунт, рослини, тварини, люди — все це здавалось точнісінько таким самим, як і вчора, попри радикальну трансформацію в реальності. Подібно до того, як речі знаходяться у цілковитій ясності, очевидні й буденні настільки, що стають геть затуманені, опущені в темряву нашим власним відчуттям очевидності та абсолютної ясності. Тоді мене, шестирічного хлопчика, що вперше опинився біля моря, приголомшувало одне відчуття: я був частинкою того, що видавалось теплим раєм, з його гальковими пляжами й випадковою вічнозеленою рослинністю.
Фрагмент #5 | Надлишок смислу
Ще перед тим, як ми споживаємо, спалюємо, декоруємо рослинами власний простір чи віддаємо їм належне у своїх міркуваннях, вони випромінюють свій власний смисл. Кожна гілка, пагін та листя, розташовані в окремій частині герані чи будь-якої іншої рослини, є результатом інтерпретації живою рослинністю навколишнього їй середовища: напрямку та інтенсивності сонячного світла, насиченості повітря вологою тощо. Живі форми рослин — це їхні семантичні структури. Людське продукування смислів — неминуче запізніле, вторинне, “надбудоване”, незалежно від того, що ми беремося трактувати. Попри те, що з нашої перспективи це виглядає як базова, найсуттєвіша (і, зрештою, єдина можлива) семантична конструкція.
Натомість, герань, приймаючи світло, стає видимою шляхом розгортання [exposure] власних листочків і квітів в унікальному рослинному режимі експозиції, призначеному для максимізації сприйняття сонячного світла. У гербаріумі Анаіс Тондер герань не світиться так вибухонебезпечно, приголомшливо й тривко як _Linum usitatissumum_[6], але випромінює постійне світіння, схоже на неперервні акти продукування смислу живими рослинами, співосяжні [coextensive] власному життю. Для рослин постійний моніторинг умов навколишнього середовища у місці, де вони ростуть — звична буденна операція; для нас, що звикли сприймати їх як пасивних істот, позбавлених свідомості (або ж, у кращому разі, таких, що перебувають у стані заціпеніння), — це небувало й незвичайно [extraordinary].
Поміж тим, у рослинах Анаіс Тондер також є той надлишок [excess] смислу, що не пов’язаний ані з культурними, ані науковими чи іншими людськими конструктивами, а стосується натомість історії їхнього росту у радіоактивному ґрунті. Це те побічне миготіння на тлі, за рослинним відбитком, його візуальним та семантичним сяянням. Разом з радіацією, рослина, сліди якої ми розглядаємо, асимілювала те непомітне та незбагненне, що, на межі смислу, вхоплюється із фотограми за нас . Надлишок [excess] цього смислу густий та непроникний. В гущі безкінечної відкритості та розгортання [exposure] світлу.
Фрагмент #6 | Exposure
Упродовж понад шести тижнів — з кінця квітня до середини червня 1986-го — я отримав величезні обсяги радіації у Анапі. Здебільшого увесь цей час я проводив надворі: гріючись на пляжі, прогулюючись у міських парках. Ще донедавна я не усвідомлював цього — чи то через недосвідченість власної юності, чи то через хибну віру в те, що шлейфи радіоактивних речовин рухались виключно на північ, над Білоруссю та Балтійськими країнами до Швеції та Норвегії, випалюючи нові європейські картографії.
Вже згодом виявилось, що я піддавався опроміненню [exposure], яке було спільним як для тварин та інших людей, так і для рослин і ґрунту, що отримали величезні дози радіації, геть не відаючи про це. Разом з іншими, у Анапі та — далі на північ — у Києві та Мінську, я був схожий на рослину, або ж, якщо звернутись до “тваринної” метафори — на “легку здобич”. Яким же був рівень зазнаного нами опромінення [exposure]? Чи підготувало це основу для транс-гуманістичної солідарності? Її спільним знаменником була сама фізичність, грубий факт наявності фізичної протяжності, відкритої, окрім усього іншого, і до радіації. Ця відкритість викрила непомірну уразливість [exposure], нездатність захиститись від невідомої загрози, що не піддається чуттєвому виявленню та сприйняттю. Неминуча пасивність перед очима радіо активності.
Тоді ми всі були рослинами. За винятком того, що рослинність, імовірно, може краще впоратись у виявленні радіації, позаяк безперервно отримує, ідентифікує та опрацьовує сонячні ультрафіолетові промені, — іншими словами, електромагнітну радіацію, майже непомітну для нас. Чи можна припустити, що рослини вправніші й у моніторингу іонізуючої радіації? Вкорінені у землі, вони, безумовно, неспроможні утекти від шкідливого впливу радіації, про що свідчать, зокрема, сосни у так званому “рудому лісі” неподалік зони відчуження. Однак вони й значно адаптивніші: соєві боби, експериментально вирощені у Чорнобильському радіоактивному середовищі, продемонстрували кардинальні зміни у складі білків, що дозволило їм підвищити опір важким металам та модифікувати обмін речовин [7]. Їхня відкритість [exposure] світу — невід’ємна частина того, як вони вчаться у нього ( сприймаючи), та віддячують йому ( віддаючи). Лише наша, людська, відкритість означає чисту вразливість, пасивність та безпомічність.
А як щодо інших видів уразливості [exposure] — наприклад, експозиції фотографії? Чи фотограми у ванній з хімікатами, що додають їй ці унікальні візуальні ефекти? Скільки шарів чи ступенів ураження [exposure] було там до нас? Хто опромінює та хто або що опромінюється? (Зазначу, мимохідь, що наростання кількості слів з префіксом -ех у цих фрагментах — ex plosion, ex cess, ex posure, ex traordinary — не випадкове. Про це, зокрема, йдеться у одній з моїх статей [8]. У латинській мові цей префікс виражає динаміку росту, намагання протиснутись до сонячного світла або ж глибше у ґрунт. У своєму зростанні рослина виходить із самої себе, проростає назовні або ж обабіч себе новим насінням. Рослинне життя не просто зазнає впливу ззовні; воно і є ця зовнішність, розгортання назовні [exposure], екстеріорність. Лише за певних обставин (умов) ми можемо по-справжньому відчути на собі те, що означає ця рослинна сутнісна екс позиція (та й загалом будь-яка екс позиція). І ще значно рідше ми усвідомлюємо, уже постфактум ( après coup), що були уразливими, не знаючи про це в той момент. Ми — інші для рослин. Але також: ми, інші рослини…)
Фрагмент #7 | Безмовне свідчення
Говорити та писати про Чорнобиль надзвичайно складно. Жодна серйозна книга на цю тему не змогла оминути завдання першочергового окреслення умов для можливості подальших міркувань у наближенні до цієї теми чи самої події. Перш ніж почати писати чи говорити про Чорнобиль, необхідно вирішити як підступитися до теми, яка безперервно уникає тематизації.
Як ми вже переконалися, сама структура свідчення руйнується там, де подія, з усім своїм винятковим, проривним та смертоносним потенціалом, практично зливається з щоденним життям завдяки власній несприйнятності [imperceptibility]. Що ж тоді казати про вразливість [exposure] до радіації, яка не може бути ані побаченою чи почутою, ані відчутою на запах, смак чи дотик? Ті з нас, кому довелось бути у її моторошному оточенні, нагадують об’єкти, піддані зовнішньому ефекту, на відміну від суб’єктів, які знають та контролюють те, що [з ними] відбувається.
Оминаючи нашу свідомість, її матеріальне свідчення приєдналось до нас, стало частиною тіла: радіація, накопичена у щитовидній залозі, елементи стронцію, які, імітуючи кальцій, охопили собою наші кістки… Свідомість вибухнула не так унаслідок насильницького шоку, як через те, що стала зайвою, надлишковою. Що ж тут сказати, окрім як засвідчити смерть свідомості, що віджила власну придатність в момент, коли справа дійшла до того, аби допомагати нам орієнтуватись у наших середовищах — в перспективі громіздких, неконтрольованих технологій, які вона сама втілила у життя? Усе, що залишається, це зробити її розтин та написати некролог, марячи при цьому, в кращому разі, народженням інакшої свідомості…
Рослини також проживають події, не оформлюючи їх у мовлення. Їхні артикуляції цілковито матеріальні; візерунки, що можна споглядати на їхніх кінцівках, від деревних кілець до позицій гілок, є тілесними свідченнями історії росту та їхнього середовища. Говорити про Чорнобиль справді складно. Чому б тоді не делегувати можливість свідчити живим істотам, які не говорять (принаймні не людськими голосами та мовами), за винятком тих випадків, коли вони є персонажами різноманітних міфів та казок? Чому б не доручити такі дії рослинам? У певному сенсі, Анаіс Тондер робить саме це. Якби ми подумки слідували її мистецькому підходу, то дозволили б відкритості [exposure] бути вираженою, а вразливість — перетворити у спосіб свідчити про неї.
Уважно погляньте на маточки Linum usitatissumum. Хіба вони не радари, що отримують стимуляцію (подразнення) зусібіч, чутливі до секрецій пилку, і водночас вони — гучномовці, що транслюють безсловесні повідомлення? Через унікальне посередництво фотограм, Тондер надає змогу рослинам говорити шляхом просторової експресії самих себе та землі, забруденої радіонуклідами. Лінії світла не висвітлюють — із зовнішньої, нейтральної та незаангажованої позиції третього — приховані сліди того, що сталося. Вони проявляють свідчення рослин та ґрунту, в якому виросли.
Фрагмент #8 | Енергетичні кошмари
Рослинне життя — прекрасна противага нашому звичному способу продукування енергії, що закінчився Чорнобилем. Рослини переробляють сонячне проміння на своїх витягнутих поверхнях — листках. Як я уже зазначав, їхня енергія зовнішня за своєю суттю, зумовлена екстеріорністю та (за винятком кількох хижих видів, нездатних до фотосинтезу) не деструктивна щодо інших істот. Рослини отримують усе необхідне для росту та розвитку з довколишніх ресурсів (елементів): вологу та мінеральні поживні речовини — з ґрунту, сонячне світло — на поверхні.
Натомість тварини і люди отримують енергію інакше, починаючи з певних особливостей харчування. Вони вгризаються у все, що їх насичуватиме, руйнують кожну цільність, риються в “енергетичному резерві”, де все докупи поглинуте переробляється, й поглинають наявні поживні речовини та калорії власними тілами. Отримуючи енергію, ми розщеплюємо та спалюємо, розкладаємо до найпростіших компонентів та видобуваємо цінне ядро з об’єктів наших потреб та бажань.
Яким би віддаленим не було порівняння цих фізіологічних процесів з пошуками ядерної енергії, вони так само обтяжують власні робочі принципи, руйнуючи, здавалося б, неподільне (атоми), й тим самим заглядаючи у найглибшу прірву потенції та потенційності. Поки конвенційні методи “продукування” енергії нищили сформовану матерію речей, атомна енергія спустошила саму їхню сутність, матеріальні принципи, які робили їх тим, чим вони були.
В міру того, як розпад матерії вдосконалюється, стаючи щораз ретельнішим, анігілюючи матеріальність самої матерії, його побічні продукти перетворюються на практично непереробні [indigestible]. Використані радіоактивні матеріали є новими екскрементами енерго-голодного людства, що забруднює довколишнє середовище для грядущих часів.
~
Повторюваний сон: я пливу у морі, й хвилі несуть мене на протилежний берег — той берег, де, здіймаючись високо над рівнем моря, неугавно горить взірваний атомний реактор, викидаючи у повітря дим малинового кольору. Перемикаючись на нічне бачення, де минуле викривляється відповідно до фантазій та бажань, ментально я рухаюсь зворотнім шляхом — до джерела радіації, що настигла мене у Анапі. Це ж стає причиною видозміни географії протягом усього шляху. Звісно, місто Прип’ять, яке обслуговувало Чорнобильську атомну електростанцію, знаходилось не на Чорному морі, а на річці з однойменною назвою. Але сни керуються власною логікою: залежно від обставин спрощуючи або ускладнюючи реальність.
~
Базуючись на досвіді чи не-досвіді Чорнобиля, я хотів би запропонувати не лише припинити використання атомної енергії, але також відмовились від парадигми, що уможливила її використання. Я маю на увазі видобувально-деструктивне ставлення до світу, у вигляді такого собі енергетичного контейнера, що лише очікує прориву глибини, проникнення та засвоєння. Основна мотивація моєї книги, Energy Dreams_[9], — навчатись у рослин жити енергетично, вилікувавшись від своєї одержимості глибиною та спустошенням у процесі отримання енергії; утримавшись від насилля над іншими — людьми чи не-людьми. Водночас я усвідомлюю, що енергетичні сни мають тенденцію перетворюватись у енергетичні кошмари. До прикладу (і це дещо більше, ніж просто приклад), з атомною енергетикою асоціюються надії на дешеві, ефективні та “екологічно чисті” технології, які могли б забезпечити достатні поставки електроенергії. Фантазії про вічний двигун ( _perpetuum mobile) — імовірно, протиставлені нерухомості ( immobility) рослин — зрушили існування вцілому, наблизивши його до власної анігіляції.
Ми живемо в тіні постійної загрози, що наша ненаситна жага енергії поглине увесь світ, не пошкодувавши і нас. Ця загроза не є лише якоюсь туманною перспективою. Вона стала реальністю у квітні 1986-го, так само як до та після цього (Три-Майл-Айленд, Фукушіма…). Тим не менш, залежність від того, що економічно вигідніше, сильніша за страх. Економіка перевершує екологію. Перевершує ціною ойкосу (οἶκος), екологічної оселі, яку ми всі населяємо та яка формує самі наші тіла. Байдужі до дзвонів тривоги, що чутні вже протягом тривалого часу, ми досі не прокинулись від наших енергетичних кошмарів. Так чи інакше, вони ставатимуть все частішими й глибшими, визначаючи горизонти нашого теперішнього та, імовірно, нашого майбутнього.
Фрагмент #9 | Повалені дерева
Відвідувачі “рудого лісу” поблизу епіцентру Чорнобильської катастрофи можуть помітити, як сосни тут стали червонуватими, загинувши невдовзі опісля аварії, а їхні стовбури продовжували нагромаджуватись на землі протягом останніх тридцяти років. Вони не розкладаються (як мали би)[10], не гниють у землі і не перетворюються у компост. Саме так були порушені часові межі життя. Така ж доля спіткала і смерть, яка, поміж тим, є матерією для наступного життя через розкладання та гниття. Повалені дерева зони відчуження продовжують роботу свідчення, що була почата живими рослинами. Вони свідчать, зокрема, про вплив надмірних доз радіації та технологій, які уможливили ураження ними усього живого. Втрата життя тут монументалізована зовні: на збережених кронах дерев та сухому листі, наче воно опало лише вчора. Оскільки процеси розкладання зупиняються або ж уповільнюються внаслідок пошкоджень, завданих мікроорганізмам, грибам та комахам, які відповідальні за утилізацію органічних речовин, це виглядає так, наче саме життя зупинилось назавжди, заморожене та незворотно втрачене, усупереч недавнім повідомленням щодо відновлення флори та фауни у регіоні.
Тварини та рослини повертаються у Чорнобильську зону відчуження тому, що люди пішли звідти, а не тому, що ґрунт там став родючішим. Ми могли б вітати такі раптові зміни й сприймати їх як своєрідну лабораторію живої планети, що змогла вижити від нашестя людей після того, як наш вид зникне. Або ж — ми можемо боротися з нігілістичною байдужістю, з якою були збережені дерева (майже скам’янілі), спільними зусиллями селекції, систематизації та демонстрації слідів катастрофи у минулому та для майбутнього — як пам’ять та застереження.
Щоб це зробити — систематизувати та продемонструвати — необхідно створити гербарій. Окрім рослин, що виросли у радіоактивному ґрунті, уламки нашої взірваної свідомості знову збираються тут, хоч і не клеяться до купи — не зшиваючись і не зцілюючись. В опалому листі та повалених деревах Чорнобиля ми можемо розрізнити фрагменти самих себе, своїх тіл та думок. Зростаючи так, як ростуть рослини, вони, зрештою, стали чимось іншим, ніж рослинність, а саме — руїнами нашої цивілізації, що, наче саркофаг, огортає пошкоджений унаслідок аварії реактор; наче до-чорнобильські мисленнєві системи, зруйновані тим, що там сталось.
Гербарій пошкоджених рослин, поранених тіл та травмованих свідомостей проростає, у своїй сухій славі, із того ж злоякісного джерела, що й катастрофа (яка, втім, не має влади над ним). Збираючи залишки та піклуючись про рештки — продукти рослинної чи людської діяльності — ми намагаємось віддати їм належне, врятувати від хвиль забуття, перетворити смертоносне радіоактивне опромінення [exposure], якому вони піддавались, у естетичне опромінення [exposure] глядачів, так щоб вони могли зустрітися емпатичним, зацікавленим, захопленим, небайдужим поглядом. Підіймаючи те, що впало, цей гербарій виокремлює, вивищує та воскрешає його, навіть якщо це підіймання не рівнозначне воскресінню. Ті життя, які були надто близько до гребеня невидимої смертоносної радіаційної сили, загинули назавжди. Але вони не мусять померти вдруге, аби знову стати живими. Це, зрештою, те, що забезпечує траур: протидія двоїстому прагненню монументалізувати втрачений об’єкт чи довести його до абсолютного забуття. “Успішний” траур дозволяє скорботі розпастись так, як і належить, створюючи простір для майбутнього існування.
Фрагмент #10 | У Анапі
Перше, що я зробив, потрапивши у сірий, схожий на лікарню, державний “санаторій” (російською це слово позначає не психіатричну лікарню, а місце для відпочинку та оздоровлення людей, що страждають хронічними захворюваннями), — кинувся до пляжу, аби побачити величезний простір води, що простягався так далеко, куди тільки сягало око. Досвід був приголомшливим. Звідти я йшов з моїм батьком до місцевої книгарні, позаяк знав, що запас книг, які захопив з собою, обов’язково вичерпається протягом постійного читання біля моря. Я ходив до книгарні майже щодня — вона була в десяти хвилинах пішки від нашого помешкання у Москві. На щастя для мене, знаходилась вона у тому ж будинку, що й пекарня, тож щоразу, коли мене відправляли купити хліба, я неминуче заглядав туди, аби ще раз погортати книги, які вже пригледів раніше, і подивитись на новинки. Ця книжкова крамниця (“Анапа”) приголомшувала мене скупістю вибору порівняно навіть з тієї його обмеженістю, з якою я зіштовхнувся у Москві. Як би ти не шукав, тут годі було знайти щось окрім радянських екземплярів, на зразок ” Як гартувалася сталь” Миколи Островського. І це можна було зрозуміти, зважаючи на те, що навіть у столиці класики російської літератури багато речей були “дефіцитними” (не кажучи вже про якісь переклади), доступні лише в обмін на купони, видані після збору та здачі десятків кілограмів газет.
Стрімко наближались першотравневі свята й місто горіло червоними прапорами та гігантськими транспарантами, що проголошували переваги комуністичного шляху, або ж відображали всім зрозумілі асоціації (“Мир, труд, май”). Головний парад, так само, як і вибір книг, був значно скромнішим, аніж ті, в яких я брав участь раніше. Саме в той день північно-східні вітри принесли з собою в Анапу Чорнобильські радіоактивні опади. Зайве казати, що усе йшло згідно з графіком святкувань; жодних змін до вже сформованої програми.
Під час цих подій я познайомився з організаторкою іншого фестивалю, яка поцікавилась, чи я бува не є маленьким грузином з радянської республіки, що знаходиться у 200 кілометрах на південь від Анапи. Не збентежена моїм запереченням, вона припустила, що я ідеально відповідав би тій ролі, яку вона собі задумала. Одягнений у традиційний костюм, я представлятиму Грузію на карнавалі радянського мультикультуралізму, який мав відбутись у мій день народження, майже одразу після першотравневих святкувань. Я погодився, і мені одразу ж видали довгу шерстяну чоху (традиційне вбрання, яке носять чоловіки з Кавказу), пов’язану найширшим поясом, який я коли-небудь бачив, штучну шаблю та дуже теплу шапку (папаху). Саме в такому вигляді я з’явився та виступав на фестивалі, коли радіаційний рівень у атмосфері досягнув свого піку. Я відчував, як моє грузинське вбрання нестерпно парило, але, окрім того, ймовірно надавало мінімальний захист від радіації.
Переклад тексту: Олег Богун
Літературна редакторка: Юлія Куліш
Довідки про авторів:
Майкл Мардер (Michael Marder) — професор філософії в університеті Країни Басків (UPV-EHU), Віторія-Ґастейс, Іспанія. Автор близько двадцяти книг та понад 150-ти статей з феноменології, політичної та екологічної філософії. Серед його останніх монографій The Philosopher’s Plant: An Intellectual Herbarium (2014), Pyropolitics: When the World Is Ablaze (2015), Dust (2016), Energy Dreams: Of Actuality (2017), Through Vegetal Being (у співавторстві з Люс Іріґаре) (2017), Heidegger (2018), Political Categories (2019), Dump Philosophy (2020), Hegel’s Energy (2021).
Додаткову інформацію про Майкла Мардера та його роботи можна почитати на особистому сайті автора: http://michaelmarder.org.
Анаіс Тондер (Anaïs Tondeur) — французька художниця, що нині мешкає у Парижі. Її мистецькі проєкти та спекулятивні дослідження скеровані на осмислення способів ставлення до світу та співіснування з нелюдськими формами життя (non-human): рослинами, скелями, водою, повітрям. У співпраці з геологами, океанографами, фізиками, філософами та антропологами Тондер брала участь у науково-дослідницьких експедиціях у Чорнобильській зоні відчуження, в Атлантичному океані та вздовж ліній розривів літосферних плит. Презентувала свої роботи у Музеї сучасного мистецтва Спенсера (США), Центрі Жоржа Помпіду (Франція), Центрі мистецтв Нам Джун Пейк (Південна Корея) та ін.
Додаткову інформацію про Анаіс Тондер, її роботи та проєкти можна знайти на особистій сторінці художниці: http://www.anais-tondeur.com/.
Коментарі
[1]. Оригінал книги The Chernobyl Herbarium. Fragments of an Exploded Consciousness опублікований видавництвом Open Humanity Press у 2016-му році. Електронний варіант книги, вільний до завантаження та розповсюдження, розміщений на сайті видавництва: http://www.openhumanitiespress.org/books/titles/the-chernobyl-herbarium/ Деталі щодо авторських прав та цитування: http://www.openhumanitiespress.org/about/what-is-open-access/ _— прим. перекладача_[2]. Загалом книга 2016-го року містить 30 есеїв Майкла Мардера та 30 фотограм Анаіс Тондер. Тим не менш, спільний проєкт М. Мардера та А. Тондер “Чорнобильський гербарій” триває й нині. Кожного року з’являється по одному есею та фотограмі їхнього авторства. Цьогоріч (2021) автори працюють вже над 36-м фрагментом — до 36-х роковин вибуху на ЧАЕС.
[3]. В українському перекладі Оксани Забужко ця книга називається “Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього”. Див.: Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього [Текст] : [роман] / Світлана Алексієвич; пер. і післямова Оксани Забужко. — Київ : Комора, 2016. — 285 с. Повна назва перекладу англійською, яким послуговується Майкл Мардер — Voices from Chernobyl: The Oral History of a Nuclear Disaster. — прим. перекладача.
[4]. Cf. Luce Irigaray & Michael Marder, Through Vegetal Being: Two Philosophical Perspectives (New York: Columbia University Press, forthcoming in 2016) — прим. автора._[5]. Alla A. Yaroshinskaya, Chernobyl: Crime without Punishment (New Brunswick & London: Transaction Publishers, 2011), p. 132. _— прим. автора.
[6]. Референція до Фрагменту #2 — прим. автора.
[7]. Katarína Klubiová et al. “Soybeans Grown in the Chernobyl Area Produce Fertile Seeds that Have Increased Heavy Metal Resistance and Modified Carbon Metabolism” PLoS ONE, October 26, 2012. DOI: 10.1371/journal.pone.0048169. — прим. автора.
[8]. Michael Marder, “The Sense of Seeds, or Seminal Events,” Environmental Philosophy, April 2015, DOI: 10.5840/envirophil201542920. — прим. автора._[9]. Див.: Michael Marder, Energy Dreams: Of Actuality. New York: Columbia University Press, 2017 — _прим. перекладача.
[10]. Rachel Nuwer, “Forests Around Chernobyl A ren’t Decaying Properly”, Smithsonian Magazine, March 14, 2014< http://www.smithsonianmag.com/science-nature/forests-around-chernobyl-arent-decaying-properly-180950075/?no-ist >. Last accessed on December 10, 2015. — прим. автора
