Люба-Параскевія Стринадюк. Ту чірікля


Ти колись напишеш про мене й історії, що я тобі оповів,

ти також опишеш колись в своєму тексті.

Тільки згадаєш, що їх тобі розповів я,

Микола Бурмек-Дюрі, циганський письменник.

З Миколою ми познайомилися в квітні цього року в Яремче на літературно-мистецькій резиденції СпільноART, учасниками якої були митці українського та ромського походження.

Його погляд був постійно спрямований донизу, наче боявся, не смів глянути нікому у вічі. Я дивилася на Миколу, уважно розглядала, чекала, коли він зважиться глянути догори – подивиться на нас, людей довкола.

Тримав в руках зошит-нотатник, скручений в трубочку, обертав ним в руках, час від часу розгортав, щось записував, нотував, однак погляду не піднімав. Мені цікавий цей темнуватий хлопець, безкінечно сором’язливий, що сидить й дивиться лиш до споду, не підводячи погляду, немов боїться черкнути когось поглядом своїм, підійду й познайомлюся з ним, заговорю до нього, бо він вовік цього не зробить, подумала я й з усмішкою підійшла до Миколи.

Письменник із Закарпаття, пише поезію, прозу. Циган за походженням. У вже дорослому віці закінчив школу, здобув середню, а згодом вищу освіту, за фахом – юрист. Видав дві книжки прози: «Мама казали правду» та «Щоденник молодого рома-мандрівника», про це я дізнаюся згодом, поступово, крок за крок, а поки що я стояла навпроти Миколи й промовляла до нього, чекаючи слів у відповідь. Не поспішала. Микола лиш усміхався, тримаючи голову, опущеною донизу. Навіть хай не думає, що я відступлю.

Мені потрібен його голос, його слово. Я дещо зігнулась в колінах, стала напівприсядки – лиш так я могла побачити його обличчя, його очі. Запросити до розмови. Щоби він заговорив. Хай повільно – поступово. З найдовшими паузами між фразами, словами, складами. Літерами. Однак такими багатомовними. Виразними. Переконливими.

— Я з Виноградівського району з села Великі Ком’яти. Це на Закарпатті. Їхав кількома автобусами. З пересадками. Довго добирався. Тому й запізнився. Певно, останній приїхав.

Микола з сестрами та матір’ю попервах жили у Верхній ВизниціМукачівського району Закарпатської області. Згодом його дід по матері Ласло Дюрі з бабусею забрали їх до себе у Виноградівській район в село Великі Ком’яти, де вони разом замешкували в невеликій мазанці. Дід водив ромів Виноградівщини на заробітки. І хоч для сільської неромської громади всі жителі ромської вулиці у Великих Ком’ятах – цигани, поділяються вони однак на дві етногрупи – волохів, молдовських циганів-біженців, та ромів, перших мешканців табору у Великих Ком’ятах, нащадків Миколиного прадіда, якого всі звали Апо.

Туманного ранку ми прогулюємося з Миколою повз гірський потік в Яремче. Вибираємо найбільший камінь над потоком й мовчки сідаємо на нього, дивлячись вниз у бурхливий вир водоспаду. Вода нуртує. Піниться. Спадає вниз стрімкими й густими хвилями. Миколи сміливішає, підводить погляд.

Губить страх у повноводному потоці. Він вже більше не боїться говорити. Згадувати. Йому нічого соромитися. Ні свого дитинства, ні своєї історії, ані того, ким він є.

Мати взяла малого Миколу за руку й вони пішли до чужинців, залишивши вдома двох менших сестер – дворічну сестричку на семирічну: “Мені подобалося ходити з мамою просити милостиню. Ми ходили до будинків людей не нашої крові. Мамина торбина була часто переповнена смачною їжею.” Микола зосереджував свій добрий і невинний погляд на чужинців, а ті щедро обдаровували дітвака солодощами, цукерками. Хоча від голоду йому не раз паморочилося в голові, відчував слабкість.

— Голод не раз дошкуляв нам, особливо в дорозі, коли ми мандрували з мамою. Аж паморочилося в голові, тіло слабнуло. Та я завше відволікав себе від думки про їжу, дивлячись у вікно електрички й записуючи в своєму щоденнику кожну зупинку, назву кожної станції, де зупинялася наша електричка.

Я не відводжу погляду від Миколиного зошита, який він завше тримає в руках. Мене кортить почути історії, записані в його щоденнику. Микола відкриває свій нотатник, перегортаючи сторінки, щедро сповнені рясними записами.

— Почитай щось з нього.

— Отак просто. Але що?

У дев’ять років Микола самостійно навчився читати й писати. В одинадцять років – пішов у перший клас. А в двадцять три – закінчив одинадцятий клас.

— Я почав писати вірші з п’яти років. Я тоді ще не вмів писати. Я говорив, а мама записувала.

Микола з малих літ часто мандрував з мамою. Їздили до Києва. Просили там милостиню в заміському монастирі, стояли з простягнутою рукою в підземних переходах, ходили по столичних ринках.

— Я бігав по Софіївській площі й мріяв назбирати грошей, щоби купити собі зошит й ручку. Про їжу я тоді не думав. Моєю поживою було писання. Байдуже, що я не мав грошей на їжу. Головне – ручка й зошит. Аби лиш писати.

Микола описував кожен свій день в Києві. Вів щоденник. Нотував все. Складав вірші. Писав оповідання про життя ромів, їх побут та будні.

— Трохи підріс, торгував біля входу в метро у столиці. Навпроти мене продавала моя бабуся. До одинадцятої ночі торгували.

Продавав волошки, ромашки, торгував польовими квітами: зранку збирав квіти в полі, а після обіду продавав їх. Під кінець літа збирав шипшину в полях й збував оптом. Не раз наймався до людей по селах на роботу. У п’ятнадцять років поїхав з бригадою на заробітки – до Ніжина збирати огірки.

— Працювали в полі. В саду. Збирали яблука. Огірки. Гарбузи. Працювали на будові, займалися будівельними роботами. Різне. Щовечора після роботи в полі чи на будівництві Микола читав книжки, які взяв з дому: “Твори Тараса Шевченка, Григора Тютюнника, Василя Стефаника – мої улюблені. Можу їх перечитувати й перечитувати.”

Хоч не одразу Микола мав доступ до книжок. Вчився читати з різних журналів, газет, перечитуючи їх по кілька разів. Згодом записався в сільську бібліотеку. Однак книги на руки йому не видавали, боялися, що понищить, не поверне. Вкраде. Мовляв, ви й так читати не вмієте, а книги понищите:

“Знаю я вас циганів. Візьмете книги, а потім не повертаєте. А мені що потім в табір ходити й шукати серед циганів, всіх на одне лице, хто взяв книгу.”

Микола сидів в бібліотеці й читав. До пізнього вечора. Старанно. Уважно. Дбайливо гортаючи сторінки, щоби не пошкодити. І згодом був винагороджений за свою сумлінність: Миколі почали видавати книги на руки. Він міг брати їх додому й читати – як і інші. Йому довіряли.

— Так було і в шкільні, і в студентські роки: спочатку недовірливо ставилися до мене, з підозрою, а згодом приймали, виявляли довіру.

В останній вечір резиденції я пішла шукати Миколу, щоби запросити його на прощальну вечірку. Микола сидів у привідчиненій напівтемній кімнаті на краєчку ліжка. Без світла. Не вмикаючи його. І нотував. Записував у своєму щоденнику.

— Ти прочитаєш нам сьогодні щось зі свого щоденника. Нехай це буде про любов.

— Про любов ромів до неромів.

Фото Олександри Салій

Люба-Параскевія Стринадюк

Письменниця, перекладачка з німецької. Народилася 1989 року в гуцульському селі Замаґора Верховинського району Івано-Франківської області. Навчалася у Львівському національному університеті ім. Івана Франка на факультеті іноземних мов. Отримала диплом магістра на кафедрі ґерманістики (2011).

Авторка прозових книг “У нас, гуцулів” (2014), “До данцу” (2015), “Вивчєрики” (2016), “Як я ‘му жити на полонині” (2018) та “З-за гір’я. Щоденник любові” (2019).

Також переклала з німецької книги: “Цісар Америки. Велика втеча з Галичини.” Мартіна Поллака (2015), “Собакоїди та інші люди” Карла-Маркуса Ґауса (2017), “Сканери” Роберта М. Зоннтаґа (2018).

Учасниця письменницьких та перекладацьких резиденцій в Україні та за кордоном.

Микола Бурмек-Дюрі Ромський письменник із Закарпаття. Народився 9 червня 1987 року в селі Цибулів Монастирищенського району на Черкащині, де якраз його мати-ромка була на заробітках. Живе з родиною на Закарпатті в ромському таборі в селі Великі Ком’яти Виноградівського району.

Автор двох прозових книг про життя ромів – «Щоденник молодого рома-мандрівника» (2017) та «Мама казали правду» (2018), які вийшли друком в ужгородському видавництві «Ґражда» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

У 2010 році закінчив Великоком’ятівську ЗОШ I-III ступенів. В червні 2018 року отримав диплом магістра права в Карпатському університеті імені Августина Волошина.

Пише оповідання, вірші, романи, казки. Досліджує історію ромів Закарпаття.

*Ту чірікля (з ромської) – ти пташка.