ВІЛЬЯМ ФОЛКНЕР

Альбер Камю

Я БУВ ТУТ [I WAS HERE] передмова Павла Бартусяка до українського перекладу есе Вільяма Фолкнера «Альбер Камю»)

Я БУВ ТУТ [I WAS HERE]
передмова Павла Бартусяка до українського перекладу есе Вільяма Фолкнера «Альбер Камю»
Альбер Камю загинув в автотрощі 4 січня 1960 року. У цей самий час Фолкнер лікувався від алкоголізму у «Wright's Sanitarium» у містечку Байгелія, штат Міссісіпі. Перебував у доволі важкому стані. Його лікували медикаментами, годували внутрішньовенно. У цей період рефрен memento mori постійно звучав у його умі. Смерть Камю неабияк інтенсифікувала цей рефрен. У цю мить Фолкнеру пригадався один пасаж з його роману «Реквієм за черницею». А саме, у його голові зринув спогад про героїню роману Сесілію Фермер, тендітну молоду дівчину, яка першого квітня 1861 року нашкрябала діамантовим перснем на віконному склі своє ім'я, наче хотіла сказати: дивіться, незнайомці; це я сама: це була Я. Для Фолкнера було вкрай важливо, щоб людина залишила свій слід на Землі. Для Фолкнера Камю був одним з тих, хто цей слід однозначно залишив. Камю міг би впевнено сказати: Я був тут.

Уперше це невеличке есе з'явилося французькою мовою (у перекладі з англійської) під назвою «L'âme qui s'interroge» («Душа, яка запитує») у березні 1960 року у спеціальному номері французького журналу La Nouvelle Revue Française, цілковито присвяченому Альберові Камю (Hommage à Albert Camus, 1913-1960 [Данина Альберові Камю]). Англійською це есе було вперше опубліковано весною 1961 року у журналі Transatlantic Review.

Сорок вісім авторів написали тексти про Камю для спеціального випуску La Nouvelle Revue Française. Майже всі франкомовні. Як так сталося, що серед них опинився американець Вільям Фолкнер? Насправді нічого екстраординарного у цьому виборі не було. Фолкнер, від 1940-х й по нині, є одним з найпопулярніших у Франції авторів. Його читають більше, ніж Флобера, Стендаля, Бодлера, де Бовуар, Камю і Селіна. Згідно з деякими опитуваннями, він поступається тільки Прусту.

Все почалося у лютому 1938 року. Саме тоді з'явилось есе Сартра про роман Фолкнера «Сарторіс», який французькою був опублікований у 1937 році. Згодом у липні 1939 році Сартр публікує знакове есе «Про "Шум і Лють". Темпоральність у Фолкнера» («A propos de "La Bruit et la Fureur". La Temporalité chez Faulkner»). Цей чи не найвідоміший роман Фолкнера з'явився французькою у 1938 році. Головним чином саме після публікацій Сартра Фолкнер стає знаменитим у Франції. Сартр високо оцінював творчість американського письменника. Наприклад, у 1946 році він розповів читачам журналу «The Atlantic Monthly», що Фолкнер і Гемінґвей глибоко вплинули на нього, Сімону де Бовуар й Камю. Він уважав навіть, що читання їхніх романів стало для деяких символом опору у перші роки окупації.

Закріпити позиції Фолкнера у Франції допомогло створення ним сценарію до фільму французького режисера Жана Ренуара «Південець» (The Southerner). Далі, у 1951 році Камю написав передмову до французького видання Фолкнерового роману «Реквієм за черницею». А у 1956 році він адаптував цей роман для театру. Камю розглядав створення цієї п'єси як свій найвагоміший здобуток на театральному поприщі (над реалізацією постановки працювали найвідоміші тогочасні митці й актори, наприклад, дизайном і костюмами опікувалась аргентинська художниця сюрреалістка Леонор Фіні). У цей період Камю вважав, що Фолкнер – найвеличніший світовий письменник. І нарешті, до повної картини, у 1960 році Жан-Люк Годар у своєму дебютному повнометражному фільмі «На останньому подиху» (À bout de souffle) процитував деякі пасажі з Фолкнерового роману «Дикі пальми».

Фолкнер про цей французький, а відтак європейський, успіх дуже добре знав. Він навіть скаржився, що в Америці його не достатньо розуміють, а ось: «У Франції я є батьком цілого літературного руху. В Європі мене вважають найкращим модерним американським автором, й одним з найперших серед усіх письменників». І коли у січні редакція La Nouvelle Revue Française попрохала Фолкнера написати цей «hommage», він звичайно погодився, і вже наприкінці місяця надіслав готовий текст.
Вільям Фолкнер

Альбер Камю
Камю казав, що єдиним істинним призначенням людини, закинутої народженням до абсурдного світу, є жити, усвідомлювати своє життя, свій бунт і свою свободу. Казав, що якщо єдиним виходом з людської дилеми є смерть, то тоді для нас це хибна дорога. Правильний той шлях, який веде до життя, до сонячного світла. Не можна безперестанно страждати від холоду.

Отож він збунтувався. Відмовився страждати від безперестанного холоду. Відмовився простувати шляхом, який веде тільки в один бік – до смерті. Шлях, яким він простував, був тим єдино можливим шляхом, який міг вести не тільки до смерті. Шлях, яким він простував, вів до сонячного світла, туди, де віддаються створенню за допомоги крихких сил й абсурдних засобів чогось такого, чого у житті не було б, якби ми цього не зробили.

Він казав: «Мені не до вподоби вірити, що смерть відчиняє двері до іншого життя. Як на мене, це двері, що життя зачиняють». Себто він намагався вірити у це. Втім його спіткала невдача. Він, як і всі інші створювачі, мимоволі прожив це життя шукаючи себе і вимагаючи від себе відповідей, які міг знати тільки Бог; коли він став Нобелівським лауреатом, я йому надіслав телеграму: «On salut l'âme qui constamment se cherche et se demande» («Вітання душі, котра постійно шукає і питає»); чому тоді він продовжував робити це, якщо не хотів вірити у Бога?

Тієї самої миті, коли він врізався у дерево, він все ще шукав і вимагав від себе відповідей; я не думаю, що у цю визначальну мить він їх знайшов. Я не думаю, що їх взагалі можливо знайти. Я вважаю, що вони можуть лише шукатися, постійно, завжди якимось хирим учасником людської абсурдності. Таких ніколи не буває багато, втім, хтось десь завжди знаходиться, і завжди цього одного буде достатньо.

Люди скажуть, що Він був надто молодим; у нього не було часу завершити розпочате. Втім не йдеться про Як довго чи Як багато; має значення лиш одне – Що. Коли двері зачинились за ним, він усе ж устиг написати поцейбіч дверей те, на що кожен створювач, який так само несе через своє життя одне й те ж напередзнання і ненависть до смерті, сподівається: Я був тут. Він сподівався на це, і, либонь, тієї визначальної миті він навіть знав, що йому вдалося. Чого більшого він міг би хотіти?
Підтримай Контур на Patreon
Close
Редакція може не поділяти погляди авторів, але вважає їх вартими уваги.