інтерв’ю взяв Хосеба Елола для «EL Pais»
з англійської переклала Таїсія Шевчук
Професор Бен-Чхоль Хан — 64-річний чоловік, який живе навпаки. Він не спить, коли люди сплять, і лягає спати, коли інші починають працювати. Гордо ледачий мислитель пише лише три речення на день. Переважну більшість часу він доглядає за своїми рослинами та грає на піаніно Steinway & Sons твори Баха й Шумана. Для нього це те, що справді має значення в житті.
Хан народився у Кореї, але у віці 22 років переселився у Німеччину. Зірка сучасної думки, він найбільш відомий завдяки «Суспільству вигорання» (Müdigkeitsgesellschaft, 2015) — книзі, що відображає дух нашого часу. У цьому тексті він аналізує вщент вигоріле суспільство, наповнене виснаженими людьми, які експлуатують себе на роботі та оптимізують вільний час, занурюючись у смартфони.
Хан, прихильник повільного життя, — дещо ексцентричний мужчина. Він робить те, що хоче, тому що може (він людина успішна) і тому, що вважає такий підход до існування політичним актом. Світ обрав хибний шлях, — а отже він йде у протилежному напрямку.
«Людина живе навпаки; вона йде у протилежний бік. Так каже Сімона Вайль. [Люди] жорстокі, вони руйнують довкілля. Жодна тварина до природи не агресивна, окрім як людина. Вона порушує те, чому зобов’язана своїм життям. І як можна втекти від такого перевернутого життя? Живучи навпаки».
Хан назначив зустріч у дощовий день наприкінці серпня в Берліні.
Філософ корейського походження щойно опублікував «Кризу нарації» (Die Krise der Narration), книгу, в якій стверджує, що сьогодні нарацію неможливо відрізнити від реклами: люди та політики виставляють свої життя на продаж — в соціальних мережах. Тут все про рекламу та саморекламу. Він порівнює оповідь [storytelling] та сторіселінґ [storyselling] — спілкування через історії vs продаж за допомогою них. Якість, здається, не має значення — важливо просто продати те будь-що, яке ви пропонуєте. Це поширюється й на усіх нас: політиків, журналістів, користувачів соціальних мереж… та призводить до безкінечного потоку поверхових рекламок — кризи нарації.
Хан — доволі самітня людина. Він живе у власній бульбашці, розподіляючи час між двома домівками: квартирою у південно-західному Берліні та будинком із садом між озером і лісом. Філософ має смартфон (його анафема), яким майже не користується. Майже ніколи не бере слухавку, коли йому телефонують. Каже, що використовує смартфон лише як інструмент класифікації рослин у своєму саду. Хан не дуже любить спілкуватися з іншими, тому дає так мало інтерв’ю.
Зустріч із Ханом відбувається на Старому цвинтарі Святого Матвія, де полюбляють гуляти берлінці. Це тихий зелений простір з багатовіковими деревами, довгими чорними асфальтованими доріжками та фіолетовими квітами. Серед тих, хто тут спочиває — брати Грімм. Кладовище розташоване неподалік від квартири Хана.
Він приходить весь розпатланий, на 15 хвилин пізніше зазначеного часу. Залишає свій чорний велосипед на парковці цвинтаря; його насуплені брови вкриті дрібними краплинками дощу. Щойно привітавшись — через перекладача, оскільки Хан вважає за краще говорити німецькою, — він визначає (без вагань) місце, де буде проходити інтерв’ю: тераса невеличкої кав’ярні на цвинтарі.
Дощ починає накрапати трохи відчутніше. Перед нами невеличкий мокрий столик, кілька різнокольорових стільців і хитка парасолька, що ледве покриває простір, в якому ми сидимо. Ми всі намокаємо, та, здається, Хана це не турбує.
Він замовляє каву, запалює тонку сигару і чекає початку інтерв’ю з похмурим виразом обличчя. Хан зодягнений у чорну сорочку, бежевий пояс, напівзаправлений у хомутики; взутий у чорні черевики, на задники яких наступає п’ятками, перетворюючи їх на імпровізовані сабо. З перших хвилин він дає зрозуміти, що не бажає відповідати на запитання про свої книги чи ідеї. Його книги говорять самі за себе — тому він їх написав. Вони призначені для того, щоб їх читали, а не для того, щоб його про них питали.
Почуваючись незручно у типовому форматі інтерв’ю, він завжди користується своєю свободою обирати теми для розмови. Він заводить бесіду про випадок сексуального насильства, розголос про який нещодавно прокотився Іспанію, після того, як президент Федерації футболу Іспанії насильно поцілував знамениту футболістку Дженні Ермосо, що перемогла у Чемпіонаті світу з футболу серед жінок 2023 року.
«Якщо мислити поцілунок філософськи, то це був не поцілунок… тому що він [Рубіалес, який встиг піти у відставку] поцілував її, а вона його — ні. Це насильство. Увесь цей рух, #MeToo, був чудовим. Боротися з сексуальним насильством — це добре. Але нині цей рух проти сексуального насильства сам перетворився на насильство. Він знищив ерос, знищив спокусу. Я знаю багатьох акторок, які дуже незалежні, і багатьох феміністок, які це [рух #MeToo] відкидають, позаяк він руйнує спокусу».
Хан озвучує, що не хоче, щоби його перебивали; не хоче втрачати хід думок. Потім розмова переходить до теми його піаніно. Їх у нього три: одне, від Steinway & Sons — у квартирі, а два, від Blüthners, — в іншому будинку. Там він займається садівництвом під музику Баха і Шумана. Його захоплюють «Ґольдберг-варіації», за якими він сам навчився грати на фортепіано. Він любить «Сцени з дитинства». «Я маю грати щодня, інакше захворію, — зітхає він. — Навіть коли подорожую. Тому я не так багато й подорожую».
Неохоче він погоджується відповісти на запитання про наше суспільство, яке втратило терпіння слухати та розповідати. «Люди нині ходять із закладеними вухами. Оскільки я погано орієнтуюся в просторі, то коли кудись йду, запитую людей де яка вулиця, але їм вуха закривають навушники. Вони не чують. Це означає, що вони відірвані від світу, одне від одного. Вони чують лише власний голос».
Хан вважає помилковим зациклюватися на свободі особистості. «Ще Маркс казав: індивідуальна свобода — це лукавство капіталу. Ми віримо, що вільні, але насправді ми просто виробляємо, збільшуємо капітал. Тобто капітал використовує індивідуальну свободу для відтворення. Це означає, що ми з нашою індивідуальною свободою є статевими органами капіталу». Він висуває одну зі своїх головних ідей: «Під примусом продуктивності та виробництва свобода неможлива. [Якщо] я змушую себе виробляти більше, виконувати більше [і] оптимізую себе до зносу… — це не свобода».
Він каже, що пише мало. «Я надзвичайно ледачий. Більшу частину часу працюю в саду і граю на піаніно. А потім, можливо, сяду за стіл на годинку. Може й напишу десь речення три на день, які зрештою переростуть у книгу. Проте я не намагаюся писати, ні. Це думки до мене приходять». Хан чекає, поки слова до нього прийдуть. «Ті, що в книгах — це не мої. Вони мене відвідують, а я їх записую. На авторство своїх книг не претендую: ось чому слова в них мудріші від мене. Тому варто брати інтерв’ю у моїх книжок, а не у мене. Я ідіот».
Попри те, що пише він мало, можна сказати, що Бен-Чхоль Хан багато публікується. Щороку виходить приблизно одна його книга (німецькою та в перекладі). Звичайно, він став успішним завдяки тонким памфлетам сторінок так від 90 до 120, побудованих із коротких речень. «Він опанував формат короткого есея і перетворив його на жанр» — каже Раймунд Гердер, видавець Хана в Іспанії. Видавець німецького походження, який наразі знаходиться у Барселоні, відкрив Хана на Франкфуртському книжковому ярмарку 2010 року, придбавши примірник «Суспільства вигорання». Тоді як його попередні книги продавались лише кількома сотнями примірників, 100 000 примірників цього есею просто розійшлися — у Латинській Америці, Кореї, Іспанії та Італії. Однак ні в Німеччині, ні у Франції, ні в англомовному світі він не досяг такого успіху.
На диво, Раймунд Гердер познайомився з Ханом ще в 1988 році, коли той вивчав філософію у Фрайбурзькому університеті. Він чітко пам’ятає, як спостерігав за ним на уроках професора Герольда Праусса — Хан був тим корейцем, «який дуже схвильовано говорив» і ставив багато запитань.
Хан переїхав до Німеччини у віці 22 років. У Кореї він вивчав металургію, і йому довелося обдурити батьків — «вони б не дозволили мені вивчати філософію», — сказавши їм, що їде за кордон, аби продовжити навчання за технічною спеціальністю. «Я ніколи не бачив, щоби мої батьки читали книгу. Я — мутація. Мій батько був інженером-будівельником і побудував багато дамб і метро в Кореї». Німеччина, окрім того, сильно приваблювала Хана. Одного разу, коли йому було 16 років, його мати принесла додому кілька записів Баха. «Слухаючи його, я відчув, що Німеччина — мій духовний дім».
Він також вивчав філософію в Парижі у Жака Дерріда. Однак Хан каже, що його мислителі-натхненники — це Еммануель Левінас, Вальтер Беньямін (часто цитований у його новій книзі) і Сімона Вайль, яка нині, як виявилось, живе всередині нього. «Сімона Вайль нещодавно вселилась у мене і постійно зі мною розмовляє. Це не випадково, адже вона померла 24 серпня 80 років тому. Вона досі жива і розмовляє зі мною; я підтримую з нею внутрішній діалог. Я почуваюся реінкарнацією Сімони Вайль».
Хана звинувачують у надмірно вузькоспрямованій плідності, у тому, що він постійно розглядає одні й ті самі теми. Вольфрам Ейленберґер — есеїст і колишній директор німецької версії журналу «Philosophie» — розповідає, що Хан нагадує йому «дятла, який постійно стукотить у надзвичайно вузьку частину товстого стовбура. Він знайшов тему і викладає її у своєму стилі, що спирається на німецьку, якою він послуговується з чудовою лапідарністю. Попри це, я вважаю, що настав час тему змінити».
У статті для академічного журналу «Philosophy», опублікованій у липні 2022 року, Хесус Замора Бонілья — професор логіки та філософії науки в Іспанії — розкритикував Хана, сказавши, що його книги часто не дуже аргументовані (вони доволі категоричні) і складаються з «зіставлення блискучих і коротких фраз, більш типових для [літератури та поезії], ніж для філософських есеїв».
Хан усвідомлює цю критику. «Кажуть, що мої думки [і мої книги] легко зрозуміти. Але от «Обличчя смерті» (Todesarten. Philosophische Untersuchungen zum Tod), наприклад, — нелегко: ви читаєте й відкриваєте іншу грань мого мислення із зовсім іншими, складними фразами». Те ж саме він каже й про свою дисертацію «Серце Гайдеґґера» (Heideggers Herz): «Раніше я писав по-іншому. Писав книжки, які було дуже важко читати, і не замислювася про те, чи вони зрозумілі. Але зараз для мене [доступність] дуже важлива. Книги Славоя Жижека, приміром, зовсім заплутані. Твори Вальтера Беньяміна абсолютно незрозумілі… але якщо прочитати їх 10 разів, усе проясниться».
Після 50 хвилин розмови Хану вже важко всидіти на місці. Він перепитує про фотографа, який чекає із помічником у цвинтарній каплиці, захищеній від дощу. Філософ коментує, що любить гуляти цвинтарем і щодня відвідує церкву неподалік. Він — людина духовна. «Так, я католик». Оскільки він живе навпаки, то йде молитися, коли люди вже покидають службу. «Сумно: йду до церкви, а там ледве десяток людей, там порожньо». Він згадує, що вивчав теологію і якось міг навіть стати священиком. На запитання чи досі він розглядає цей варіант, філософ знизує плечима. «Цілком можливо. Я живу навпаки. Коли люди виходять із церкви, я заходжу».
Значну частину фотосесії Хан спілкується з помічником фотографа. Він не хоче позувати, але дозволяє фотографувати себе під час розмови. Ми йдемо до надгробків братів Грімм. Потім він блукає між деревами, торкаючись квітів. І тоді, коли здається, що інтерв’ю ось-ось закінчиться, він оголошує, що голодний. Хан пропонує усім повечеряти в його улюбленому італійському ресторані, «Sale e Tabacchi». Це поруч із легендарним Чекпойнтом Чарлі, прикордонним пунктом, що розділяв дві Німеччини в роки холодної війни.
З келихом вина в руці, коли диктофон вже вимкнено, Хан видається приязнішим. Відстань зникла — він сміється і радіє. Інтерв’ю йому не до вподоби, а от невимушена бесіда — навпаки. Він неабиякий жартівник: коли на думку спадає щось смішне, він повторює це кілька разів, сміючись і постійно киваючи головою. Розслаблено, перемикаючись між англійською та французькою, він згадує деякі епізоди зі свого життя. Зрештою він запевнить, що не проти, аби їх згадали у публікації.
Смакуючи юшку, одну зі своїх улюблених страв, Хан каже, що не любить готувати і не їсть яловичини. Він завжди замовляє дві закуски в ресторанах і розповідає, що «Rioja Gran Reserva» — це вино, яке найкраще допомагає йому заснути. Попри це, багато він не вживає — «я дуже стриманий» — і каже, що не любить слово «насолоджуватися» [enjoy]. Він також розповідає про свою любов до Італії — він вивчає італійську за допомогою компакт-дисків — і зазначає, що їздить до Кореї раз на рік побачитися з матір’ю. З братами він майже не спілкується, але згадує, що його молодша сестра вивчає композицію.
У дощовому Берліні настає ніч. Спорожніла пляшка вина. Хан каже, що в Кореї йому подобається відвідувати місця, де він провів свою молодість. «Там я знаходжу аромати, які дають мені відчуття дому, дають мені відчуття безпеки. Зрештою, це мій дім: дім — це місце, де ти проводиш свою молодість. Я знову відкриваю запахи дитинства, і це робить мене щасливим. Але моя духовна батьківщина — Німеччина».
«На цьому етапі життя, що у Вас німецького? А що корейського?»
«Якщо порівняти мої думки з фруктом, то шкірка і м’якоть — романтичні, німецькі. А от кісточка — ні, це кісточка фрукта екзотичного».
