Переклад Андрія Рєпи
Відійшовши у засвіти 14 липня в Парижі у віці 76 років, Крістіан Болтанскі був одним з великих художників нашого часу. Його зворушлива та візіонерська творчість, що перемежалася у скульптурах, інсталяціях, фотографіях або кіно, оберталася навколо ідей пам’яті, відсутності та присутності, страждання, смертності і скорботи, а також способів, якими люди можуть наблизитися одне до одного за допомогою своїх історій та особистого досвіду.
Та насамперед у підложжі його мистецтва лежала одержимість смертю. «Все життя я намагався зберегти пам’ять про життя, борючись зі смертю, – писав він. – Мабуть, єдине, що мені вдалося, адже зупинити смерть неможливо, так це показати цю боротьбу».
На погляд художника, «справжніх тем надзвичайно мало, ясно одне, що всіх єднає тема смерті». В його імерсійних інсталяціях у парадоксальній грі протилежностей перепліталися ефемерне та монументальне. Болтанскі розглядав виставку як публічний ритуал, що кидає виклик людині, підважуючи її зв’язки з фізичним світом. У постійних сюжетах смерті та пам’яті художник прагнув розгледіти перспективи оновлення та зміни.
Болтанскі притягувало випадкове та ефемерне, підштовхуючи його виконувати безліч інтерпретацій однієї і тієї самої роботи, – підхід, що спонукає до безнастанного переосмислення, на кшталт музичної партитури, в численних спробах досягнути меж і випробувати можливі альтерації, новації, модифікації, девіації, варіації. Він говорив мені: «Художник – це той, хто чудово знає правила своєї епохи, але вміє їх обійти або перемінити».
Болтанскі виказував велику щедрість до нових поколінь, яку і я спізнав на собі, коли сімнадцятирічним юнаком відвідав його під час шкільних канікул у Парижі. Та зустріч стала одкровенням для мене і змінила моє життя. Він змінив моє уявлення про те, чим може бути виставка – це не просто об’єкти, що висять на стіні музею. «Ми пам’ятаємо лише ті виставки, які винаходять нові правила гри», – сказав він мені; цю ідею я тримаю в голові щоразу, як беруся до роботи над новою експозицією.
Після тієї зустрічі я регулярно навідувався до нього, і п’ять років по тому він запропонував мені організувати виставку в несподіваному місці: у мене на кухні. Невдовзі ми зробили разом й іншу виставку, у бібліотеці монастиря Св. Галла, де зібрали надзвичайні мистецькі альбоми поряд із середньовічними рукописами. Болтанскі був тією причиною, через яку я перебрався до Парижа, де пробув наступні п’ятнадцять років. Ми зустрічалися за чарчиною в кафе та уявляли собі, що можемо утнути такого, чого ніколи не робили раніше.
Ті розважання дали початок численним колабораціям, включно з серією виставок do it, що почалися в 1993 році, коли ми зайшли на каву з Болтанскі та художником Бертраном Лавьє в паризький «Селект». Ми роздумували на тим, як зробити виставку ще більш відкритою та інклюзивною. Нам спало на думку скласти такий собі довідник з інструкціями або рецептами від різних художників, які потім можна буде по-різному втілювати в життя всім і кожному. Нас захопила ідея, що довідником можна буде послуговуватися як музичними партитурами – щоразу виконуючи кожну виставку по-новому в іншому місці.
За підтримки Французької асоціації художньої діяльності (AFAA) ми переклали перші дванадцять інструкцій на дванадцять різних мов, а потім розіслали помаранчеві примірники з інструкціями в інституції та школи по всьому світу. Від початку цей проект замислювався для вільного доступу, так щоб у ньому могли брати участь люди будь-якого віку та походження. В цьому сенсі то було універсальне запрошення до участі.
Мало-помалу той невеличкий підручник з’являвся в музеях, школах, вдома у людей. Починаючи з 1993 року, виставки відбулися в 170 містах, і тривали ще не один рік.
Наступним розділом моєї співпраці з Болтанскі була виставка « Take Me I Am Yours», на якій відвідувачів запрошували порушити всі умовності й чинити все, чого зазвичай не дозволено в музеї: до робіт можна було торкатися, їх можна було брати в руки, користатися або змінювати; їх можна було їсти або носити; їх можна було придбати або навіть забрати з собою безкоштовно чи в обмін на свою особисту річ. « Take Me I Am Yours» вперше була представлена в 1995 році в галереї «Серпентайн» у Лондоні, а потім в дещо іншому вигляді виставлялася в Парижі, Копенгагені, Нью-Йорку та Буенос-Айресі.
Болтанскі добре усвідомлював, що виставки не надто видимі та доступні широким верствам суспільства. Тож він завжди міркував про інші способи діалогу, про концепції мобільних експозицій, які можуть прямо дійти до публіки. Ось чому за багато років він створив сотні арт-книг, що були вагомим аспектом його діяльності. Цей підхід також привів його до створення зіну « point d’ironie», який ми запустили разом з дизайнеркою Agnès b.
Крістіан казав: «Був час, коли арт-книга була чимось надзвичайно дорогоцінним; доводилося вдягати білі рукавички, щоб взяти її до рук і погортати; вона коштувала шалені гроші. То був перший етап. На другому етапі, який ідеально уособлюють Ед Руша або Ганс-Петер Фельдман, арт-книжки здешевіли й могли тиражуватися до нескінченності, але насправді їх друкували накладами в 200 або 800 екземплярів. Наші зіни « point d’ironie» – це фактично ті самі арт-книжки, котрі нині досягли однієї важливої мети: перевищили позначку у 800 екземплярів і сягнули 100 тисяч примірників. Оскільки це чималенька кількість, арт-книги не призначені тільки для спеціалізованих книжкових магазинів або для рафінованих поціновувачів мистецтва – вони схожі на пляшку в морі, яку кожен може взяти в кафе або отримати поштою. Le point d’ironie плаває, де завгодно, й невідомо, куди її приб’є хвилями».
Або ж, кажучи словами Роберта Музіля, «мистецтво може з’явитися там, де його чекаєш найменше».
Джерело: AOC
Ханс-Ульріх Обріст (1968, Вайнфельден, Швейцарія) – куратор, критик, історик мистецтва, директор лондонської галереї «Серпентайн», ведучий спеціальної програми Migrateurs в Музеї сучасного мистецтва Парижа. Автор багатьох книг, зокрема, «Коротка історія кураторства» (2009) і бесіди з Крістіаном Болтанскі ( Hans Ulrich Obrist & Christian Boltanski: The Conversation Series, 2009).
Переклад: Андрій Рєпа
Літературна редакторка: Юлія Куліш
