відгук-есей на книгу Михайла Жаржайла “Неприпустимі символи”, що вийшла друком у видавництві “kntxt” (Харків, 2020)
Вводячи помилку всередину письма, суб’єкт апропріює її негацію у таку точку зору, з якої стає можливим підважити конфігурацію середовища рефлексії та перцепції, де помилятись, здавалося б, неприйнятно. Як розповідає сам автор, історія назви цієї збірки походить від процесу, коли користувачу потрібно назвати комп’ютерний файл, і туди закрадається неприпустимий для системи символ, який вона не дозволяє зберегти:
ім’я чоловіка містить неприпустимі символи
неможливо зберегти чоловіка з таким іменем
Знайомий комп’ютерним користувачам error, що миттєво блокує подальшу роботу з документом/ сторінкою/ вікном, латиною — errare— означав би не так “ блокування “, як “ блукання “. Книга Михайла Жаржайла безперервно блукає навколо помилки, а негативний, як може здатись на перший погляд, тон “неприпустимих символів” зрештою обертається потребою віднайдення нелінійного шляху власної перцепції. Це можна порівняти з надмасивними компактними об’єктами, що неминуче викривлюють простір та час, тоді як самі ” не заповнюють простору”, вивільняючи максимум енергії з матерії, що кружляє довкола них:
цей порожній простір між рядом будинків
відкриває вид на все місто
Замкнені у собі, вони не мають можливості безпосередньо інтегруватись, синтезуватись чи скласти нову композицію з довколишнім ( ні до чого не надається), позаяк згубно впливають на механіку порядку: збій так чи інакше запрограмований на (само-)усунення. Дефекти сприйняття суті станів світу як власних химерних предикатів відповідним чином деформує їх зчитування і у внутрішньому просторі суб’єкта:
залежить що ти хочеш цим прочитати
Можливо, саме тому це письмо намагається уникати ангажованості суб’єкт-об’єктної репрезентації, пакуючи афекти конденсованими блоками, що вибудовують власні умови існування. Цікаво, що й ця конденсативна робота поета методично дає збій, наче
працювати відром
з якого весь час витікає
Вочевидь, саме тому смисл у цьому письмі є вторинним щодо рефлективного обов’язку записування ( спочатку був хибодрук), оскільки смисл — майбутнє, яке ще належить впорядковувати. Як пише у своїй післямові до книги Марія Семашина, “ізсередини цих розмитих кордонів ведеться — саме так, безособово — запис думок, майже пряма передача зорових образів”. Той момент, коли внутрішнє ненаселене середовище постає перед необхідністю записувати те, що чує / бачить / сприймає — двічі залежний від помилки: з одного боку, саме те, що “щось пішло не так” інтенсифікує увагу до первинно рівномірно розподіленого простору, який тепер необхідно перерозподіляти, а з іншого боку — надмірні інформаційні вивихи цього простору стає дедалі складніше критично опрацьовувати через автоматизацію самої перцепції у процесі перетікання від зовнішнього тіла до внутрішнього:
життя є перетікання інформації
між внутрішнім та зовнішнім тілами
Впродовж читання книги я постійно питав себе: як відбувався розподіл цих сенситивних фрагментів? Якщо ж синтетичний метод передбачає у цьому випадку велику частку мовних та неконвенційних ігор, то процес їхнього розпадання неминуче схиляє читача до аналізу джерел самого сприйняття, в яких цей розпад закладений. Утвердити необхідність саме такого порядку фрагментації можна лише за посередництва особливої стратегії, яка всередині наявного (реального) середовища та його сил змогла б розщепити його силою зміщення, що дозволило б вимежувати первинний афект у письмі. Як зазначає у післямові Богдан-Олег Горобчук, “цілісний світ, природна дійсність, з якою трапився вже згаданий зсув, не може триматися купи, не може мати лінійної логіки опису”. Вже згадана Марія Семашина продовжує цю думку: “ Це механічний текст: механізм пам’яті, програвання на shuffle, перемішування символів у нові послідовності: алфавіт. Основна діяльність — розв’язування, розкодування повідомлення, значення”. Певним чином в цьому допомагає картографія “Неприпустимих символів”, створена дизайнеркою книги Валерією Городчаніною з трьох розділів-мап та клапана-легенди, що розрізають простір книги точками-знаками, обриси яких потенційно складають частину єдиної геометричної лінії, і які можна прокреслити не відриваючи руки в певному впорядкованому русі. Одначе письмо / запис Михайла напротивагу механічно-геометричному простору, в якому воно перебуває — емпіричне: з передмови Ґаліни Римбу: “прогулянка тут постає метафорою пошуку ідентичності і як те, що допомагає проявити, кристалізувати переживання”, ці тексти “показують-намічають точки-стани на легкій, ментальній мапі, що наче левітує”.
Зрештою, блукання-прогулянка довкола первинної хиби щонайменше звільняє простір для нових легітимацій:
цей порожній простір між рядом будинків
відкриває вид на все місто
ці клаптики повітря між гілками
птахами автомобілями
це повітря у пішоходах
у рукавах пуховика
що сушиться на балконі
вакантне місце у залишених
байкерських рукавичках
нутрощі стічних рур
магазини з розчахнутими дверима
ніші у яких потоплено вікна
і персні повітря навколо клавіш
кодового замка
Насамкінець, як слушно зауважує Яніс Сінайко у передмові до книги, покликаючись на Франко Берарді, — революційний потенціал поетичного висловлювання полягає у здатності слугувати “чи не найефективнішим інструментом спротиву техно-лінгвістичній автоматизації соціуму, останньою лінією втечі, притулком для мови”. Тож поява збірки “Неприпустимі символи” у невеличкому незалежному видавництві “kntxt”, яке, втім, значною мірою цей спротив підтримує, виглядає на тлі механізмів великої видавничої індустрії доволі симптоматично.
