Ці листи вперше були прочитані в Центрі Жоржа Помпіду у Парижі на заході, присвяченому Жилю Дельозу. Згодом їх надруковали під назвою «Trois Lettres “inédites” de Henri Bergson à Gilles Deleuze» у журналі «Critique», № 732, травень 2008, с. 408.
Одразу після публікації серед дослідників Берґсона та Дельоза виникли дискусії щодо автентичності листів. Поміж заперечних аргументів був, зокрема, вік Берґсона та Дельоза на час передбачуваного листування — 81 рік і 15 років відповідно. Також під питанням були перефразовані цитати з робіт Дельоза про Берґсона та ідеї, властиві пізньому Дельозу, присутні в цих листах. Скептики оригінальності листів приписують авторство відомому філософу та історику філософії Елі Дюрінґу, який їх і опублікував. Безсумнівним залишається те, що Дельоз формувався як філософ під впливом ідей Берґсона та звертався до його філософії протягом усього свого життя.
Ми вважаємо ці листи цікавими та вартими уваги, оскільки вони пояснюють окремі ідеї Берґсона, вирізняються яскравим стилем, глибокими метафорами та віддають шану обом великим мислителям XX століття.
за редакцією Романа Черевка
Тут представлено текст трьох неопублікованих автографічних листів Анрі Берґсона до молодого Жиля Дельоза без спеціальних коментарів. Ці надзвичайно змістовні документи є важливим внеском у наше розуміння філософської методи Берґсона і водночас свідчать про роль, яку вона могла відігравати у генезі Дельозової думки. Щиро вдячні кураторам фондів Анрі Берґсона в Оксфордській філософській лізі за люб’язний дозвіл на їхнє відтворення. На жаль, повністю листування реконструювати не вдалося. Точні дати ще належить встановити, оскільки покликань на ранні рукописи та опубліковані праці Дельоза надто мало для впевнених висновків. Нарешті, попри Берґсонів поважний вік, почерк у цих листах напрочуд чіткий: два чи три уривки, які не вдалося цілком реконструювати в третьому документі, не довші за пів рядка. Отже, подана тут презентація дуже близька до оригіналів. Ужито звичні редакційні умовні позначки: / вказує на кінець сторінки в документі; /курсив/ — на закреслене слово або фразу; <курсив> — додане слово або фразу; /…../ — невідтворене слово або фразу.
Елі Дюрінґ
ЛИСТ ПЕРШИЙ
Вілла Монморансі, авеню де Тійоль, 18, Отей — Париж [без дати].
Любий мсьє,
Я не хотів дякувати вам за вашу люб’язно надіслану книгу, перш ніж устигну її прочитати. Розвідка, яку ви мені присвятили, зробивши мені честь, така змістовна, а я такий завантажений роботою, що довелося чекати до минулого тижня, аби з нею ознайомитись — та й то лише дуже поверхнево. Я прочитаю її ще раз, але зараз хочу вам сказати, наскільки мене зацікавив ваш /точний/ портрет моєї філософії.
Щодо вжитку поняття інтуїції, то ви мене чудово зрозуміли. Ви цілком слушно зазначаєте вже на першій сторінці: інтуїція ніколи не була для мене синонімом відчуття, натхнення, а інстинкту чи невиразної симпатії й поготів. Насправді це щось геть протилежне, і саме тому я сказав, що вона привнесла у філософію дух точності.
Щиро кажучи, <теорія> інтуїції, якій ви присвячуєте перший розділ своєї розвідки, відкрилася мені набагато пізніше за теорію тривалості: вона випливає з неї та може бути зрозуміла лише через неї. Ось чому ви знову маєте рацію, представляючи інтуїцію як методу, а не як теорію в точному розумінні. Інтуїція, про яку я говорю, — це передусім інтуїція тривалості, а тривалість визначає методу. Будь-який виклад моїх поглядів спотворює їх загалом і у такий спосіб наражає на безліч заперечень, якщо не відштовхується від і постійно не повертається до цієї особливої інтуїції, що є самим центром доктрини, з усіма передбачуваними нею зусиллями, а іноді й грубою силою, аби розгладити складки, утворені нашим звичним мисленням. /
Одній добродійці, що якось попрохала мене пояснити мою філософію кількома зрозумілими їй словами, я волів відповісти так: «Мадам, я сказав, що час реальний і що він не є простором». Не знаю, чи вистачило цього, щоб просвітити мою співрозмовницю, але вважаю дуже корисними такі вправи з філософського резюмування, що змушують оголити й окреслити у простій та зрозумілій формулі вихідну інтуїцію доктрини або системи мислення. Шкода, що така практика мало поширена в авдиторіях.
Отже, я сказав, що час — це реальність. Але який час і яка реальність? У цьому вся суть, як ви добре збагнули. Тривалість реальності, яка твориться, реальності в процесі творення, — ось що я постійно розглядав, від однієї праці до іншої. Тут немає жодної таємниці, жодних прихованих властивостей, і саме тому я намагався проілюструвати цю думку, спираючись на найбуденніший досвід. Поспостерігайте за фехтувальником під час поєдинку, за зміною напрямку його рухів, за очікуваннями, що керують його жестами. Коли він бачить спрямоване на нього вістря супротивника, він усвідомлює, що саме рух вістря спрямовує шпагу, шпага тягне за собою руку, а рука водночас витягує корпус. Правильно робити випади й завдавати прямих уколів можна лише тоді, коли відчуваєш саме у такий спосіб. Поставити це все навспак — це реконструювати, а отже, філософствувати; це означає відстежити у зворотному порядку шлях, прокладений безпосередньою інтуїцією здійснюваного руху. Можу похвалитися, що в молодості достатньо займався фехтуванням, аби знати, що таке абстрактне відтворення є дещо штучним; але саме так ми найчастіше міркуємо. Без сумніву, фехтувальник-учень також має думати про окремі рухи уроку, поки його тіло віддається безперервності атаки. Тобто, він подумки розділяє власний порив на послідовність стійок і поз. Відпрацьовуючи послідовність фігур, він може вільно уявляти, що саме згин колін або певний порух плеча, що поступово передається руці, скеровує шпагу до цілі. Брак гнучкості можна компенсувати точністю. Саме так треба тренуватись, але не слід забувати про відчуття. Кажуть, барон де Жарнак готувався до дуелі, найнявши італійського фехтмейстера. Хай там як, але вирішив усе укол, завданий у потрібний момент. Ба більше, строгий аналітичний підхід не був би таким ефективним, якби звичка, вироблена тривалою практикою, не надала інтелектові впевненості, близької до інстинкту. Ці два чинники, зазвичай протилежні, максимально зближуються, коли фехтувальник зопалу винаходить новий спосіб захисту або нападу — і я вважаю, що винахідливість є такою ж частиною спорту, як і мистецтва. /
Мене особливо вразили пасажі, які ви присвятили «Творчій еволюції». Як матерія є наслідком творчого пориву, а не його активним запереченням, так само інтелект є розрядкою інтуїції, а не протилежною тенденцією; тобто, між ними існує суттєва спорідненість. У цьому мене зазвичай неправильно розуміли, і я вдячний вам за роз’яснення. Мене виставляли противником інтелекту, поборником антиінтелектуалізму, який ставить інстинкт понад усе. Таку нісенітницю може вигадати лише той, хто ніколи не відкривав моїх книг. А головне, це вказує на нерозуміння того, про що я говорив весь цей час: інтуїція є лише своєрідним режимом, в який переходить інтелект, коли, силою замикаючись у собі, стає здатним розширитися, щоб осягнути справжню генезу речей. Лише Бенда вважає, що інтелект при цьому щось втрачає: на його думку, поняття — це етикетки, чия форма викроєна раз і назавжди, і нам лиш залишається наклеювати їх на речі, як на слоїки з конфітюром. Із таким самим успіхом можна стверджувати, що вся істина вже фактично відома, що її модель розсортовано по картотечних шухлядках, а філософія — це пазл, де ми маємо зі шматочків, наданих суспільством, скласти малюнок, який воно не хоче нам показати. Цей гротескний образ пізнання часто живить попит на надійні «критерії» для застосування концепцій.
Але розширений раціоналізм вимагає нових інструментів, і для початку — іншого уявлення про поняття. Платон, як пригадуєте, порівнює хорошого діалектика із вправним кухарем, що розбирає тушу тварини, не ламаючи кісток, дотримуючись суглобів, передбачених природою. Нехай образ кістяка надто грубий, але саме таким для мене було поняття тривалості: інструментом простим, але гострим, як вістря шпаги. Утім, оскільки кожна річ триває по-своєму, навряд чи доречно писати слово «тривалість» в однині. Завжди є тривалості, і кожна тривалість сама по собі множинна. За поняттям тривалості криється проблема множини: не множини взагалі, а множини особливого типу, визначення якої вимагає особливого творчого зусилля. Репрезентація взаємопроникної множинності, зовсім відмінної від множинності числової, є тією точкою, з якої я почав і до якої постійно повертався. Не існує іншого способу передати гетерогенну, якісну і справді творчу тривалість. Не знаю, чи запропоноване вами порівняння з Рімановими множинами — про яке я сам ніколи не думав — дозволяє прояснити цю інтуїцію, не повертаючи нас до взаємної зовнішності сторін, яка, на мою думку, характеризує будь-яку просторову репрезентацію.
Я говорив про необхідність мислити більш /плинними/ гнучкими поняттями. Якби слово «поняття» більше не було доречним, я б відмовився від нього без жалю. Безумовно, в будь-якому разі, таке завдання вимагає великих розумових зусиль, руйнування багатьох рамок, чогось на кшталт нової методи. Адже безпосереднє — геть не найпростіша річ для сприйняття, а для осмислення й поготів. Не є воно й невимовним з його грайливістю, а ще частіше — легкістю. / Тут ваша розвідка контрастує з тими, що досі були мені присвячені. Я вимагаю від філософії певного складного способу мислення — як тут можна було помилитися? Ваш коментар, з його серйозним ставленням до ідеї точної методи у філософії, відштовхне не одного читача, який сподівався знайти прекрасні сторінки про відчуття тривалого «я». Ті ж, хто очікують від філософії чогось іншого, знайдуть щось для себе. Або я дуже помиляюсь, або ця розвідка увійде в історію.
Дозвольте, проте, дати <дружню> робочу пораду. Аналізу понять значно доцільніше починати з конкретних і /дуже/ простих ситуацій, а не з авторів чи навіть власне філософських проблем. Часто зауважував: що обдарованіший філософ, то більше він схильний на початку уникати конкретики. Іноді йому доводиться зупинятися, щоб повернутися до конкретного сприйняття чи інтуїції, де його мислення може спроститися і прояснитися. Немає нічого простішого, ніж геометрично міркувати про абстрактні ідеї. В кожному спить метафізик, схильний перекомпоновувати реальність за допомогою діалектичних конструкцій. Зі свого боку, я обстоюю позитивну метафізику, і я б не витрачав стільки часу на занурення у факти психології чи наук про життя, не присвячував би стільки енергії — бачить Бог, мені в цьому докоряли! — розумінню того, як принципи нової механіки застосовуються до /зв’язків/ артикуляційдосвіду, якби не був переконаний, що великі проблеми філософії можна сформулювати по-новому і водночас почати їх вирішувати, якщо слідувати за звивистими й рухливими контурами реальності, якомога тісніше до неї притискаючись у своєрідному духовному промацуванні. Не втрачайте з поля зору конкретне, постійно повертайтеся до нього. Проста інтуїція фехтувальникового жесту варта більше, ніж сотня діалектичних аргументів.
Ці зауваги можуть вам здатися нескромними. Я не дозволив би собі такої відвертості, якби у вашій розвідці не було так чітко видно ознак <справжнього> /разючого/ філософського таланту. Я б додав, що в багатьох уривках ваші слова так добре передають суть моїх думок, що мені здається, ніби я перечитую самого себе. Але таке черевомовлення від початку й до кінця супроводжується всілякими зсувами, зміщеннями, а іноді й зламами, що змушують думати, що цей «берґсонізм», який дав назву вашій книжці, вже несе в собі цілу особисту філософію, що її я можу тільки запропонувати вам розвинути і розширити від вашого імені. Мені здається, що це буде філософія відмінності, ба навіть чистої відмінності. Якщо колись доїдете до Отея, буду радий зустрітися з вами і обговорити все це детальніше.
Щиро ваш, любий мсьє,
А. БЕРҐСОН
Забув подякувати за вибрані тексти, які ви так люб’язно надіслали разом з вашим листом. Я займався подібними вправами з Лукрецієм, але й уявити не міг, що колись мене самого теж «розберуть на шматки». Ця книжечка «Пам’ять і життя»особливо /корисна/ потрібна тому, що містить деякі тексти, на які ви покликаєтесь у своїх коментарях, не завжди їх цитуючи — іноді ризикуючи втратити читачів, які гірше знайомі з моєю творчістю.
ЛИСТ ДРУГИЙ
Париж, 16-й округ, бульвар Босежур, 47 [без дати]
Любий друже,
Навесні мій колега Жан Валь люб’язно приніс мені вашу дисертацію «Відмінність та повторення» (La différence et la répétition [sic]). Не знаю, як мені можна пробачити, що я так довго тримав її, не відповідаючи вам. Проте я прочитав її відразу і зі /надзвичайним/ жвавим зацікавленням. Потім виникла низка проблем зі здоров’ям. Ваш рукопис, який залишився на моєму столі, кудись запропав, тобто я не міг його знайти. Кілька разів я шукав його, і ось нарешті він знайшовся.
Проглянувши його ще раз, можу лише повторити те, що сказав про першу версію під час нашої грудневої розмови. Ви суттєво попрацювали, й ідеї, які ви розвиваєте, демонструють широту бачення, яку дехто може сприйняти як сміливість. Сподіваюся лише, що колегам, які оцінюватимуть вашу працю, вистачить чесності розпізнати за незвичним тоном вашої дисертації та великою кількістю джерел, на які вона спирається, турботу про точність, яку я вважаю найпершою чеснотою філософа.
Мушу визнати, що ви не полегшуєте їм завдання. Читаючи вас, пригадую, як ви розповідали мені про свої враження від першого розділу «Матерії та пам’яті». Тоді ви пояснили, не без деякого лукавства, що вам цей текст видався одним із найбільш матеріалістичних, що коли-небудь були написані у філософії. Ви додали, що, створюючи концепції, які відповідають на нові проблеми, філософія надає речам нових обрисів і тим самим кидає на світ дивне й майже нереальне світло. Ви говорили про «науково-фантастичний» ландшафт. На жаль, мої заняття залишають мені замало часу для ознайомлення з такою літературою, але, здається, я розумію, що ви хотіли сказати, і мушу зізнатися, що певні пасажі у вашій дисертації викликають у мене дуже схоже відчуття. /
Мене зацікавив, зачарував — а почасти навіть переконав — ваш план перевідкриття чистої відмінності навіть у самих поняттях, якщо помислити їх як вузли або сингулярності всередині ідей-проблем. Ця ідея інтенсивного використання понять виходить далеко за межі того, що я уявляв, коли говорив про «гнучкі поняття», здатні підлаштовуватися. Отже, ви віднаходите в ідеальному просторі онтологію інтенсивних множинностей, чистий різновид якої я бачу в досвіді прожитої тривалості: ви закликаєте до онтології самих понять, аби їх, своєю чергою, можна було пізнати в тривалості, в русі їхньої генези або диференціації. Пасажі про диференціальне числення мене зацікавили особливо, як ви можете собі уявити. Завжди вважав цю методу, або принаймні її вихідну ідею, справжнім зондуванням чистої тривалості, якщо, звісно, вбачати в ній не логічну організацію системи дій, а радше ту форму, яку вона початково мала у Ньютона: своєрідне інтелектуальне моделювання реального руху. З іншого боку, пасажі, присвячені повторенню, і зокрема ті, що стосуються вічного повернення, викликали у мене певне занепокоєння. Вибачте за відвертість. Ви знаєте, як стримано я ставлюся до праць Фрідріха Ніцше. Це радше питання методи, ба навіть стилю чи темпераменту, а не змісту: я ніколи не впевнений, що його розумію.
Розділ про «образ думки» в цьому плані мені здається вдалішим. Але я, мабуть, не в тому становищі, щоб оцінювати, оскільки, не називаючи мене, ви повторюєте тут основне з того, що вже говорили про мою критику хибних проблем в розвідці про «берґсонізм». Завдання філософії полягає в тому, аби правильно формулювати проблеми і водночас знімати проблеми хибні, що заважають мислити. Це те, що, на мою думку, відрізняє аматорську філософію від філософії, гідної цієї назви. Аматором я називаю людину, / яка обирає між готовими рішеннями, як обирають політичну партію, до якої хочуть приєднатися. А філософом я називаю того, хто знаходить рішення, обов’язково унікальне, проблеми, яку він переформулював уже тим, що доклав зусиль для її вирішення. Приймаючи проблему такою, якою її формулює мова і загальноприйнята думка, ми заздалегідь прирікаємо себе на отримання готового рішення або, в кращому разі, просто на вибір між двома-трьома можливими рішеннями, що співіснують із заданим формулюванням проблеми. Так філософ опиняється в ролі й становищі школяра, що сподівається знайти рішення, підглянувши його поруч із умовами задачі в учительському зошиті. Але насправді у філософії й деінде йдеться не так про вирішення проблеми, як про її пошук, а отже, формулювання.
У зв’язку з цим зауважте, що книжку, де я критикую ідею психофізичного паралелізму, я не назвав «Матерія і дух». Вся складність полягала в тому, щоб якнайточніше окреслити розрив між думкою й фізичними умовами, де ця думка здійснюється, причому зробити це на теренах матеріалізму. Замість того, щоб відштовхуватися від принципового протиставлення двох зовнішніх одне одному понять — матерії «в собі», розглянутої в її рудиментарних формах, і духу «в собі», ототожненого з його вищими здібностями, я хотів стати в точку дотику цих двох концепцій, на їхній спільній межі, щоб дослідити форму і природу цього контакту (власне, за точку дотику, а іноді і взаємопроникнення, цих понять можна взяти досвід взагалі).
Так я уникнув звичного бачення проблеми та опозицій, які вона неминуче породжує: реалізм та ідеалізм, матеріалізм та спіритуалізм. Вирішивши говорити про пам’ять у її зв’язку з діяльністю мозку, і зокрема про пам’ять слів, тобто про чітко визначений і локалізований факт, я прагнув утримати проблему взаємовідносин між тілом і духом у якомога вужчих межах. Спочатку, рухаючись від ускладнення до ускладнення, я прийшов до точки, де активність матерії межує з активністю духу. Потім, йдучи від спрощення до спрощення, / я максимально наблизив дух до матерії. Коли я досліджував феномен пам’яті слів та їхньої звукової оболонки, мені здавалося, що я майже доторкнувся до мозкового феномену, в якому продовжується вібрація звуку. Та все ж існував розрив, і цей розрив наштовхнув мене на думку, що дух проникає чи, краще сказати, входить у матерію, поступово з нею зближуючись. Окрім того, «дух» і «матерія» занадто широкі поняття, щоб описати тонку артикуляцію цих площин досвіду. «Так»і «ні»у філософії безплідні. Цікаво лиш, якою мірою? З цього нового погляду можна переформулювати стару проблему душі й тіла: філософія вимагає індивідуального підходу, і я можу лише підтримати ідею, яку ви розвиваєте, про мистецтво проблем, чесніше й складніше, ніж діалектична гра запитань і відповідей.
Але нам потрібно ще раз поговорити про все це, як і про багато інших чудових аналіз, які я знайшов у вашій книзі, але не зміг тут згадати. Я збираюся їхати — чи, радше, мене відвезуть — на лікування до Дакса. Ваш рукопис беру з собою. Наразі засвідчую вам свою повагу і дружні почуття.
А. БЕРҐСОН
ЛИСТ ТРЕТІЙ
Сен-Серґ, Швейцарія [без дати]
Мій любий Дельозе,
Ваш дуже гарний і цікавий лист вельми припав мені до душі. Хотів би відповісти вам докладно, але писати мені стало дуже боляче — за винятком окремих моментів, коли я пишу, як раніше; але ці моменти рідкісні, і я ніколи не знаю, коли вони настануть.
Обмежуся тим, що висловлю радість з приводу ваших планів написати книжку в чотири руки з мсьє Ґаттарі [sic]. Не знаю, як ви збираєтеся це зробити. Це подвиг, на який я відчуваю себе абсолютно нездатним, враховуючи, чого мені вартує хоча б узгодити власні ідеї, щоб викласти їх у тексті.
Але з того, що ви розповідаєте, я розумію, що написання цієї книжки скидатиметься на складання своєрідної мозаїки з думок. Це нагадує мені дискусію, яку я колись мав із покійним Вільямом Джеймсом. Він описував концептуальну працю як своєрідне мапування. Для нього, як і для мене, концепції — це прості знаряддя, інструменти дії. Але він бачив у цьому не заперечення, а джерело додаткової сили для філософії. Саме в цьому наші стилі розходяться, попри збіги в низці заперечень: Джеймс зайшов значно далі, ніж я, в інтелектуалістському спростуванні інтелектуалізму. Його прагматизм привів його до своєрідного «конструкціонізму» — якщо дозволите вжити цей варварський термін, — що часто нагадує мені ваш стиль.
Як і я, ви претендуєте на справжній емпіризм, вищий емпіризм — пам’ятаючи, що емпіризм завжди був, у кращому разі, «божевільним творенням концепцій» /…../. Але ви шукаєте у варіативності або множенні зв’язків те, що я шукаю у спрощенні або згладженні наших звичних понять. /
Хотів би докладніше обговорити роздуми, які ви розвиваєте у своєму листі, але боюся, що у мене закінчуються сили, тому обмежуся лише кількома заувагами. Образ «ризоми», кореневища, як на мене, чудово передає ту гетерогенну та якісну множинність, яка відповідає текстурі реальності в становленні. Побоююсь лише, що ті з ваших читачів, які лише поверхово знайомі з ботанікою, уявлятимуть собі щось екстравагантне, а ті, хто, навпаки, добре знаються на темі, знайдуть у цьому можливість нескінченно заперечувати або дорікати вам якимось рослинним віталізмом, абсолютно чужим вашим поглядам. Але я впевнений, що ці труднощі ви зможете подолати /…../. Чому б не присвятити цьому питанню передмову або навіть окремий нарис? Треба лиш пошукати менш /незвичну/ барокову назву, ніж «Ризома»: ваш видавець, хоч який він до вас доброзичливий, навряд чи на неї погодиться.
Далі, любий друже, дозвольте висловити одне більш загальне занепокоєння. Можу спиратися лише на власний досвід і ворожу реакцію на деякі мої праці. Чого тільки не казали про інтуїцію чи життєвий порив? Таке враження, що люди не обтяжують себе читанням, а задовольняються готовими резюме, які знаходять у пресі або в поганих книжках. Мав нагоду нагадати про це Борелеві, який вважав, що мусить дати мені подвійний урок з математики та філософії. Досить поширеною ілюзією є віра в те, наче можна підійти до праці сучасного філософа і водномить її спростувати, вирішивши порушені нею проблеми або відкинувши їх як дрібниці, нехтуючи двадцятьма п’ятьма століттями роздумів, турбот і зусиль, які ніби сконденсовані в теперішній формі цих проблем, ба навіть у термінах, які мислитель використав для їхнього формулювання. Та коли філософ має намір реконструювати або трансформувати проблему, охоплену якимось поняттям, безглуздо сперечатися про слова. На мою думку, за поверхового знайомства дуже важко сказати, чи концепція є зрозумілою. Зрозумілість ідеї можна виміряти лише багатством того, що вона породжує, широтою, плідністю й визначеністю її застосування, дедалі більшою кількістю артикуляцій, які вона нам дозволяє, так би мовити, оголити в реальності, і, нарешті, її внутрішньою енергією. Так само і з самим поняттям інтуїції. Зі свого боку, я вважаю, що час, присвячений спростуванню у філософії, — це зазвичай марно витрачений час. Але оскільки наша доба наче хоче негайно підпорядкувати будь-яку думку імперативові дискусії, боюся, що вам не уникнути тих труднощів, з якими я сам зустрівся, і що ви не раз будете змушені витрачати час і сили, щоб відповісти різкому й несправедливому критикові. /…../
Тому мені здається, що книга, яку ви плануєте написати, має якось передбачити заперечення, які вам неодмінно висуватимуть, і, що, мабуть, ще гірше, неминучі спотворення вашої думки вашими ж прибічниками. Одні заперечуватимуть, бо це все, що вони вміють. Вони казатимуть вам, що немає множинності без єдності, що сама ідея чистої множинності безглузда тощо. Інші намагатимуться / перетворити вашу аналізу в готові формули. Вони проголошуватимуть перемогу множинного й поразку Єдиного або трансцендентності. Але недостатньо кричати: «Хай живе множинність!» Множинність треба творити. Насамперед, для філософії справді важливо знати, яка єдність, яка множинність дає нам змогу охопити зусилля інтуїції, що сама оновлюється для кожної нової проблеми.
Анітрохи не сумніваюся, що ви зможете донести це до своїх читачів, як ви це колись так ясно зробили в розвідці, яку люб’язно присвятили моїй праці. Можливо, колись ви відчуєте потребу докладніше пояснити свій погляд на природу філософської праці. Я /спромігся/ наважився на цю вправу в «Мисленні та русі». Але коли прагнеш описати філософію як найконкретніший вид діяльності, існує ризик справити протилежне враження. Ось чому я ніколи не був повністю задоволений цією книгою. І якби мені довелося сьогодні вибирати з усіх моїх праць ту, яка найближче підходить до дискурсу про методу, я би без вагань сказав, що це «Сміх». Демонтаж фальшивих проблем, якому ви самі присвятили чудові розробки, мені справді видається своєрідною філософською комедією. Не знаю, чи збігається з цим відчуттям ваше уявлення про дурість, але, як на мене, філософські змагання часто скидаються на курйозну пантоміму понять, своєрідний бурлеск думки. /
Чекаючи на ваш трактат про філософську методу, я дуже втішився, коли дізнався, що ви плануєте написати книжку про кіно й навіть залучити до неї мене, хоча й опосередковано, взявшись за теорію образів, запропоновану колись у «Матерії та пам’яті». Як ви знаєте, стан мого здоров’я вже давно не дозволяє мені подорожувати, і мені бракує вільного часу, щоб стежити за розвитком цієї ярмаркової розваги, яку ми називаємо «кінематографом». Якщо я й мав змогу говорити про нього в деяких своїх книжках, то тільки з погляду функціонування машини — та й то була лише аналогія, щоб описати механізм інтелекту, який намагається відтворити рухому реальність із її нерухомих знімків, проєктуючи будь-яку зміну на репрезентацію становлення взагалі /…../. Сподіваюся, ви незабаром знайдете час, щоб написати цю книгу, тема якої мене водночас захоплює й інтригує.
Прийміть, любий Дельозе, мої найтепліші вітання,
А. БЕРҐСОН
