Текст написаний в рамках курсу “Візуальна культура” програми Artes Liberales гуманітарного факультету Українського католицького університету
У своєму есеї “Для чого дивитися на тварин” арт-критик й культурний історик Джон Берджер задає ширшу історичну й соціально-культурну рамку для дослідження стосунків між людиною й твариною, зокрема, аналізує співвідношення влади в таких явищах, як: погляд, конструювання зображення й, власне, акт спостереження. Попри те, що основний інструментарій Берджерівської роботи походить від візуальної культури, вона не є єдиним присутнім тут контекстом. Вже тезою про те, що “тварини складали найперше коло людського оточення”, Берджер конструює погляд на тварину як на онтологічну категорію, тобто таку, що пояснює і, таким чином, впорядковує світ. Щоразу, коли люди відчували потребу в новій конфіґурації сенсів, вони шукали її серед найближчих істот й інтерпретували невідоме явище крізь оптику анімалізму. Відтак, саме тварини стали однією з перших метафор, що формували людське мислення та бачення, тоді як Берджер своїм текстом намагається дослідити цей досвід взаємодії людини й тварини на метафоричному рівні — як він впливав на світогляд людей, а згодом, й на фізичну присутність тварин у житті людей.
Серед процесів, які зазвичай супроводжують метафоричне мислення, можемо виокремити дистанціювання. Парадоксально, але об’єкти, які людина обирає як метафору, як правило, є центром її світу, але щойно вони входять до повсякденного лексикону, вони стають маргіналізованими. Так, наприклад, до ХІХ століття антропоморфізм був невід’ємною частиною стосунків між людиною і твариною та виражав їхню близькість. За словами Берджера, саме “довге” ХІХ століття з його промисловою революцією й декартівським дуалізмом душі окремо від тіла розірвало цей зв’язок, позначивши тварин як суто функціональних чи декоративних істот. Відтоді тварини втратили право як на власну мотивацію, так і на двозначність, й мусили підкорятися новій ієрархії, в якій їх смикали за нитки й вважали за машин. В момент, коли людство претендувало на остаточне пізнання “братів своїх менших”, нормалізуючи їхню присутність як частину рутини, воно також позбавило їх автономності й, що найважливіше, видимості. Однак на мою думку, люди зруйнували той цілісний окремішній символ, яким були тварини, ще коли розпочали їхнє приручення. Непередбачувана й через те небезпечна поведінка диких тварин дозволяла їм тримати дистанцію й залишатися поза межами людського впливу. Зокрема через те, що неприборкані, вони лишилися також незрозумілі. Тварини існували в людській уяві як щось недосяжне, наприклад, як “посланці й передвісники”. Їх позиціонували як головну сполучну ланку між мирським і божественним, а отже — як самісний зовнішній концепт. Така класифікація дозволяла тваринам діяти незалежно від богів й інших загадкових сил, які випадковим чином з’являлися й зникали — в цій стабільній суб’єктності вони були рівні людям. Взаємодія двох видів, які співіснували, але як правило не втручалися в життя одне одного, незабаром набула вигляду людської “залежності від тварин в їжі, роботі, транспорті, одязі”. В цій точці тісний взаємозв’язок й рівноправне співіснування зірвалися в епізод спустошення тварини як знаку: її одомашнена версія втратила свої міфічні надбудови й не несла в собі жодних таємниць чи попереднього досвіду. Її нова роль загалом полягала в тому, щоб бути реалістичним віддзеркаленням природи. Як наслідок, в стосунках між людиною й твариною близькість фізична не сприяла близькості інтимній. Подібно до того, як ми втрачаємо річ з поля зору, коли підходимо до неї надто близько, люди дистанціювалися від міжсуб’єктної взаємодії, розмиваючи межі між дикою природою й комфортом.
В момент, коли не стає попередніх кордонів, тварина втрачає свою лінію захисту й стає продовженням людини. Як зазначено абзацом вище, одомашнення тварин призвело до втрати дистанції між людиною і твариною, тож не випадково, що головним прикладом такого викорінення суб’єктності є домашні тварини — сучасний винахід, який набув поширеності зовсім нещодавно. Перехід від однієї метафори до іншої демонструє поява “домашніх улюбленців” як окремого терміну на позначення особливого виду тварини, яка зростає в ізольованому середовищі. За словами Берджера, в межах нових стосунків “[домашні тварини] є творіннями життєвого стилю власників”. Господарі відбирають все, що визначає їхнє існування. Ще до того, як принести тварину додому, її потрібно купити або взяти з притулку для тварин, а разом з цим — провести ретельний відбір. Майбутн_я власни_ця визначає не лише звідки взяти домашнього улюбленця, але й як він виглядатиме чи поводитиметься. Наприклад, у деяких випадках людина від початку має плани на певну породу або забарвлення шерсті. Вже з улюбленцем на руках, новопостал_а власни_ця примущує тварину до практики, пов’язаною з клювоим для людини поняттям — ідентичністю. Так, втілюється критичний момент найменування домашнього улюбленця, який відтепер він тренуватиметься реагувати на цей випадковий набір звуків й коригувати свою поведінку у відповідь. Виявляючи стільки влади над формуванням живої істоти, людина, як правило, відчуває відповідальність за тих, кого вона приручила. Зрештою, “[вона] може бути для свого улюбленця тим, чим не є ні для кого і ні для чого іншого”. Через близький, позбавлений вільного простору зв’язок зі своїми домашніми улюбленцями, власни_ці часто проєктують власні бажання й потреби на знемовлених тварин, які не мають можливості чинити опір. Деякі власни_ці навіть доходять до того, стають одержимі ідеєю знайти хоча б щось спільне між собою й улюбленим котом або собакою. Якщо в сім’ї є діти, батьки сподіваються, що кошеня чи цуценя буде віддзеркаленням дитячої особистості і стане їхнім анімалістичним двійнятком. За цією логікою, домашнього улюбленця сприймають тільки в тандемі з господарем, і яких би звичок людина не набувала, вона постійно накладатиме їх на тваринний світ. Водночас, якщо улюбленець вислизає з-під контролю, власни_ця ніби повертає його до себе через усунення незручних (незручних бо природних) елементів. Керуючись метафорою єдності, людська уява може й не нашкодити, але все ж має здатність породжувати жорстокі обмежувальні практики. Як зазначає Берджер: “домашню тварину стерилізують, сексуально ізолюють, вкрай обмежують у фізичних навантаженнях, позбавляють майже всіх контактів з іншими тваринами й годують штучною їжею”. Це означає, що не знаючи ідеальної комунікації з іншими людськими суб’єктами у зовнішньому світі, свою фантазію про тотальне взаєморозуміння власни_ці реалізують у приватному просторі за зачиненими дверима, де й приречені перебувати їхні домашні улюбленці.
У публічній сфері об’єктивація й марґіналізація тварин лишаються леґітимним спадком таких інституцій, як зоопарки. З моменту свого зародження в ХІХ столітті, зоопарк як імперіалістичний простір, куди звозили награбоване з колоній, змусив людей повірити, що “вилов тварин символічно репрезентував підкорення далеких й екзотичних земель”. Після того, як колишні колонії проголосили свою незалежність від метрополій, вони постановили відносно стабільні кордони. Але оскільки тварини продовжують репрезентувати територію, до якої колись належали, зоопарк досі живиться ілюзією, ніби охоплює будь-який куточок світу. Це заохочує людей купувати квиток, щоб подорожувати тими екзотичними землями, не полишаючи рідного краю. Коли тварин ототожнюють з територією, вони втрачають потяг до близькості — останнє, що гарантує їм увагу й турботу з боку людини. У світі ізольованих вольєрів власни_ці домашнього улюбленця перетворюються на гостей, які не несуть жодної відповідальності за переживання тварини. Вони можуть безпечно ввійти до зоопарку й вийти з нього, не ініціюючи жодної змістовної взаємодії з його “мешканцями”. Тут знову маємо справу з дихотомією відстані-наближеності, адже, метафорично, тварини закріплені за далекими землями їхнього походження, водночас перебуваючи у фізичній близькості до відвідувачів, ніби “живі пам’ятники власному зникненню”. Метафора зайшла в глухий кут. Останній її символ це клітка зі штучним середовищем — видовищу, яке оприлюднює жорстоку практику “погляду на те, що стало абсолютно маргінальним”.
Повертаючи тварин до статусу суб’єктів, есей Берджера слугує за емпатійну спробу виправити ту шкоду, якої їм завдали природні й гуманітарні науки. Він бере під сумнів фундаментальну ідею академії, ніби як тільки людина спрямовує дію на істоту, та втрачає потенціал до суб’єктності. Він також відважно оглядає стан речей за межами ілюзій буденності, аби ословити, що “тварини стали в’язнями людської/соціальної ситуації, в якій вони масово затиснені”. Для Берджера метафори не є випадковими й від того беззмістовними словами, натомість, вони тонко вловлюють соціально-історичні зміни або навіть спричиняють їх. До цієї ідеї особливо корисно звертатися в часи, коли постійні війни й дискримінація розхитують цінність гуманізму й тим самим доводять, що “не так вже й легко вигнати тварин з наших думок”. Метафора повертається з марґінесів зоопарків й домівок, адже нашому суспільству потрібно певним чином позначити ворога, зарахувавши його до категорії нелюдського. Зокрема на межі жаху, людина часто відмовляється асоціювати себе зі “звірствами”, які чинить людство, й за допомогою позначення злочинців як тварин забезпечує своє від них дистанціювання. Таке ж ставлення зрештою призводить до появи ідеологій, які, дегуманізуючи Іншого й символізуючи його як “брудну тварину”, здатні ставати на виправдання етнічних чисток. Люди беруть до рук ту саму зброю, якою прирекли на смерть тварин, й спрямовують її одне проти одного. Тож в перспективі, звільнення тварин з метафоричної клітки може стати гарним прикладом для людських суспільств, щоб ті уважно вивчили й інші фігури мислення, які застосовують до решти видів, але й до людей.
