з німецької переклала Ірина Шавлак
І
Не існує більш тривкої легітимації кроку[1], аніж усвідомлення, що з його допомогою раптово проникаєш у той найпотаємніший, загалом найнедоступніший світ поверхонь, яким є орнамент. Як відомо, він (орнамент — прим. пер.) оточує нас практично всюди. Проте рідко коли здатність осягати зраджує нас так сильно, як у випадку з ним. Зазвичай ми його заледве бачимо. У кроці ж натомість, присутність орнаменту нас неабияк турбує. Це заходить так далеко, що от ми вже, граючись, і з почуттям глибокого задоволення відтворюємо ті переживання орнаменту, які розкрилися нам у роки дитинства чи під час лихоманки; у їхній основі лежать два різні елементи, й обидва досягають свого найбільшого ефекту в кроці. По-перше, йдеться про багатозначність орнаменту. Немає жодного (орнаменту — прим. пер.), який не можна було би розглянути щонайменше з двох різних боків: як поверхневу текстуру або ж як лінійну конфігурацію. Проте здебільшого окремі форми, які можна об’єднати в найрізноманітніші групи, допускають безліч конфігурацій. Уже сам лише цей досвід указує на одну з глибинних характеристик кроку, а саме: його невтомну готовність добувати з однієї і тої самої даності (наприклад, певного декору чи краєвиду) безліч аспектів, змістів, значень. Деінде варто зазначити, що ця багатоваріантна інтерпретованість, вихідним феноменом якої є орнамент, є лише ще одним аспектом того особливого досвіду ідентичності, який відкриває крок. Інша риса, якою орнамент вступає у взаємодію з уявою крока[2], полягає в його персеверації (нав’язливому повторенні — прим. пер.). Вкрай показово, що уява схильна представляти курцеві об’єкти (особливо дрібні) серійно. Нескінченні ряди, в яких перед ним знову й знову з’являються однакові предмети, дрібні тваринки або рослинні форми, нагадують неоформлені, ледь окреслені начерки примітивного орнаменту. Окрім орнаменту існують також й певні інші об’єкти найбанальнішого спостережуваного світу, які розкривають закладений у них сенс та значення лише крокові. Серед них фіранки та мережива. Фіранки — перекладачі мови вітру. Вони надають кожному його подиху обрисів і чуттєвості жіночих форм. І дозволяють курцеві, який занурюється в їхню гру, насолодитися всією тією радістю, яку здатна подарувати досконала танцівниця. Якщо ж фіранки мереживні, вони можуть стати інструментом ще більш незвичайної гри. Адже ці мережива слугуватимуть курцеві своєрідними трафаретами, які він накладатиме на ландшафт, щоби перетворювати його найдивнішим чином. Мереживо підпорядковує ландшафт, що проступає за ним, моді приблизно так само, як оздоблення деяких капелюхів підпорядковує моді оперення птахів або ж ріст квітів. Існують старомодні поштівки, на яких «Вітання з Бад-Емсу» ділить місто на курортну набережну, залізничний вокзал, пам’ятник кайзеру Вільгельму, школу та гірський пейзаж, розміщені кожен у своєму окремому кружечку. Подібні поштівки дають найкраще уявлення про те, як мереживна фіранка панує у картині ландшафту. Я спробував перетворити фіранку на прапор, але він вислизнув із пам’яті.
Кольори можуть чинити надзвичайно сильний вплив на курця. Куток кімнати З[ельца] оздобляли шалі, що висіли на стіні. На скрині, укритій мереживною скатертиною, стояло кілька склянок із квітами. У тканинах і квітах домінував червоний у найрізноманітніших відтінках. Я помітив цей закуток пізно й зовсім несподівано, коли fête[3] вже набрало розмаху. Це відкриття справило на мене приголомшливе враження. Мені раптом здалося, що моє завдання полягає у розкритті значення кольору за допомогою цього незрівнянного набору інструментів. Я назвав цей закуток «Laboratoire du Rouge»[4]. Моя перша спроба взятися за роботу була невдалою. Проте згодом я до цього повернувся. Нині я пригадую про це починання лише те, як змістилася для мене сама проблематика. Вона стала загальнішою і поширилася на кольори як такі. Їх відмінною рисою, як мені здалося, було те, що вони насамперед володіли формою, що вони цілковито ототожнювали себе з матерією, на якій з’являлися.
Проявляючись однаково на найрізноманітніших речах водночас, як-от на пелюстці квітки чи аркуші паперу, вони поставали посередниками або ж сполучниками сфер матерії: лише через них найвіддаленіші з цих сфер могли цілковито поєднатись одна з одною.
ІІ
Моралізаторська позиція, що перешкоджає глибинному осягненню природи кроку, відвернула увагу від одного з вирішальних аспектів інтоксикації. Йдеться про економічний аспект. Адже не буде перебільшенням сказати, що в багатьох випадках одним із головних мотивів залежності є підвищення рівня здатності залежного (індивіда — прим.пер.) до боротьби за існування. І ця мета аж ніяк не є фіктивною; навпаки, у багатьох випадках вона справді досягається. Це не здивує нікого, хто мав змогу спостерігати за зростанням привабливості, якою отрута часто наділяє залежного. Це явище таке ж незаперечне, як і приховані його причини. Можна припустити, що отрута в процесі змін, які вона спричиняє, усуває також низку явищ, здебільшого згубних для особистості. Непривітність, догматизм і фарисейство — риси, які рідко трапляються серед залежних. До цього додається й седативний ефект отрути, що зберігається протягом усього періоду її впливу, причому важливою складовою цього ефекту є переконання суб’єкта в тому, що, коли йдеться про сенс і цінність, ніщо не може зрівнятися з отрутою. Усе це здатне надати навіть більш скромним натурам суверенності, якої вони за своєю природою, зокрема у своїй професійній ролі, не мали б. Особливої цінності цей стан набуває для індивіда тому, що він проявляється не лише перед іншими — через зміни характеру і, зокрема, фізіономії — а й, можливо, насамперед перед ним самим, перед залежним суб’єктом. Адже як механізм скутості зазвичай дає про себе знати різким, захриплим або напруженим голосом, — і ці зміни мовцеві відчутніші, ніж слухачеві, так і навпаки — усунення цього ж механізму, принаймні з погляду суб’єктивного сприйняття, проявляється передусім у раптовому, точному, даруючому відчуття щастя володінні власним голосом. Розслаблення, яке лежить в основі цих процесів, імовірно, не завжди є прямим ефектом наркотиків. У випадках, коли кілька інтоксикованих збираються разом, радше задіяно щось іще. Для низки наркотиків спільною є особливість надзвичайно підсилювати насолоду від перебування у вузькому колі — настільки, що в осіб, залучених до цього, нерідко виникає своєрідна форма мізантропії. Спілкування з іншими, які не поділяють їхніх практик, видається їм настільки ж беззмістовним, наскільки й обтяжливим. Зрозуміло, що чар таких зустрічей не завжди зумовлений рівнем спілкування. Водночас, імовірно, їхня (зустрічей — прим. пер.) особлива привабливість для багатьох з тих, хто практикує їх на регулярній основі, пояснюється чимось більшим, ніж просто усуненням скутості. Схоже, тут відбувається щось на кшталт взаємного переплетення почуттів меншовартості, комплексів і розладів, що притаманні різним учасникам. Залежні ніби вбирають одне від одного шкідливі складники власного буття; вони чинять одне на одного катарсичний вплив. Те, що це пов’язано з винятковими небезпеками, є самоочевидним. Однак саме цією обставиною можна пояснити ту величезну, подекуди незамінну цінність, яку цей порок має для найтиповіших конфігурацій повсякденного життя.
Курець опіуму або споживач гашишу пізнає силу погляду, здатного поглинати сотню місць із однієї точки.
Ранковий сон після куріння. Це, як я тоді сказав, наче життя замкнули, немов консерви в банці. Сон же — це рідина, в якій воно [життя] перебувало, і яку тепер, насичену всіма ароматами, виливають.
«Les mouchoirs accrochés au mur tiennent pour moi la place entre torche et torchon».[5]
«Rot c’est comme un papillon qui va se poser sur chacune des nuances de la couleur rouge».[6]
Коментар перекладачки
«Крокові нотатки» входять до збірки «Über Haschisch», уперше опублікованої понад 30 років після смерті Беньяміна, у 1972 році. Книга містить численні протоколи та звіти про експерименти з різними наркотичними речовинами, які той проводив із друзями у період з 1927 по 1934 рік. Протоколи мали послужити матеріалом для задумуваної Беньяміном великої праці про гашиш, яку йому так і не судилося написати.
Описаний у «Крокових нотатках» досвід споживання опіуму Беньямін пережив у компанії друга, письменника Жана Зельца, на острові Ібіца в червні 1933 року. Варто також зазначити, що саме від Зельца Беньямін перехопив назву «крок», яку він використовує у нотатках. Ось що про це писав сам Зельц: «У німецькій мові немає слова crock… Насправді це була дещо германізована форма французького croc, що означає «гачок». Звичайно, значення, яке ми надали цьому слову, не мало з цим нічого спільного. Водночас абсурдний і таємничий, це був термін, який ми використовували для позначення опіуму. Його вигадали мої друзі-курці; я перейняв його від них і поділився ним з Беньяміном»[7].
Експерименти з наркотиками були частиною зусиль Беньяміна, спрямованих на розширення поняття досвіду.
[1] Crock (нім.) — вигадана назва, вживана Вальтером Беньяміном та його друзями, зокрема Жаном Зельцем, для позначення опіуму.
[2] Вислів «уява крока» слід розуміти як уяву, змінену або активовану в стані опіумного сп’яніння.
[3] Fête (фр.) — свято, бенкет. Зі слів Жана Зельца це слово було частиною їх з Беньяміном особливого словника. Воно не мало свого звичного значення «свято» або «бенкет», а стосувалося виключно тих сеансів, під час яких вони вживали «крок».
[4]«Laboratoire du Rouge» (фр.) — «Лабораторія червоного».
[5] Шалі на стіні для мене — щось між смолоскипом і ганчір’ям (фр.).
[6] Rot (нім. червоний) — це метелик, що сідає на кожен відтінок червоного кольору (фр.).
[7] Переклад з англійської з: Benjamin W. On Hashish. Cambridge & London : The Belknap Press of Harvard University Press, 2006. 208 p.
