Переклала Юлія Куліш
Західне військове безсилля перед лицем сербської агресії безпосередньо пояснюється неможливістю ризикувати життям жодного західного солдата. Позаяк їхні життя потрібно зберегти першочергово, західні солдати є заручниками задовго до того, як серби справді візьмуть їх в заручники.
Нульова смертність – таким є лейтмотив «чистої» війни. Це водночас і верх досконалості військової майстерності, і її розладнання й перетворення на бездоганну спортивну гру, на безпомилковий конкур. Ми вже бачили це під час війни в Перській затоці, коли західні солдати гинули хіба випадково. Принаймні, та війна закінчилася демонстрацією технологій, що створили ілюзію влади (віртуальної всемогутності). Тимчасом Боснія стала прикладом повного безсилля. Хоч це безсилля, яке розв’язало сербам руки, насправді вписується в приховану мету війни, воно, втім, дорівнює символічній кастрації західної воєнної машини. Бідолашний Захід! Якби ж він тільки міг весело й тріумфально виконувати свою місію встановлення світового порядку (заразом знищуючи всі осередки опору), але натомість вимушений безпорадно визирати із глибин розколотої совісті, поки найманці втягнуті у брудну роботу світового масштабу. Вимушений безпорадно спостерігати власне приниження і відсторонення.
Однак, у цьому військовому паралічі немає нічого дивного. Це пов’язано із ментальним паралічем цивілізованого світу. Можна подумати, що вибір Заходу не ризикувати життям своїх солдатів свідчить про вищий цивілізаційний етап, коли навіть військові увірували в гуманність та повагу до священних прав людини. Насправді все навпаки. Доля такого віртуального солдата – солдата, який уже не є солдатом – відображає долю цивілізованої людини. Речі та колективні цінності, за які вона боролося, здебільшого зникли, а власним існуванням взагалі не можна жертвувати. «На карту» можна ставити лише те, що має певну цінність у власних очах.
Себелюбна особистість, яку ми витворили, яку звеличуємо, яку захищаємо разом із безпомічністю комплекту її законних прав – це «остання людина» Ніцше. Вона є кінцевим споживачем власного Я і власного життя, крайньою людиною без жодної надії на нащадків чи трансценденцію. Це людина, що не підлягає поверненню (sans retour), приречена на спадкове безпліддя і зворотний відлік. Товари не підлягають поверненню, середовище не підлягає поверненню, сировина не підлягає поверненню, повітря не підлягає поверненню – ця особистість є кінцем циклу. Все, що їй залишається – відчайдушно намагатися пережити себе, піддаючись спектралізації, фракталізації, плюралізації, стаючи власним творінням, власним клоном. Останню людину не можна принести в жертву якраз тому, що вона остання. Ніхто не має права ризикувати власним життям, щойно воно зводиться до споживчої вартості, до виживання в реальному часі. Така доля – точніше, відсутність долі – останньої людини. Такий ланцюг її безсилля, втілений в образі цивілізованих країн, нездатних навіть на ризик задля збереження обличчя.
Ці дві речі глибоко пов’язані між собою: знищення будь-якої іноземної культури, будь-якої окремої меншини під знаком етнічної чистки, та знищення самої смерті як сингулярності, як незнижуваного факту – найбільш унікальної сингулярності – під знаком захисту і виживання будь-якою ціною. Наше життя теж у певному сенсі очищується. Віртуальний панцир дедалі краще захищає від смерті, приблизно так само, як технічний панцир захищає віртуального солдата ООН. Навіть потрапляючи у полон, солдат не стає реальнішим. Він перетворюється на предмет обміну у потлачі співучастей та оман Заходу і сербів, у неправдоподібному ланцюжку змов та малодушності, яким є цей військовий маскарад, де місце невідомого солдата займає віртуальний солдат – той, хто не вмирає, але, паралізований і знерухомлений, займає місце мерця. Отже, ми бачимо перерозподіл смерті у тих формах, де навіть не очікували на нього натрапити.
Візьмемо Охоронні сили ООН та Сили швидкого реагування: вони теж одразу зайняли місце мерця (за яке тримаються руками і ногами!) у боснійському конфлікті. А ми, перед екранами телевізорів, займаємо місця мертвих потайки. Серби ж, убивці, по-своєму живі. Жителі Сараєво, жертви, знаходяться у місці, де смерть є реальною. Це дивна ситуація: ми ні мертві, ні живі – ми замінюємо мертвих. І в цьому сенсі боснійський конфлікт є глобальним випробуванням. Скрізь у сучасному світі Захід зайняв місце мерця.
Втім, так сталося не через відсутність спроб запобігти ситуації. Ми майже зіграли картою швейцарців, чия багатовікова хитрість полягала у тому, аби постачати в Європу найманців і таким чином уникнути воєн. Так сьогодні роблять усі багаті країни – забезпечують світ зброєю і виганяють зі своїх територій якщо не насильство, то принаймні війну. Нічого не поробиш: саме там, де ми намагаємось витіснити смерть, вона наново просочується крізь усі захисні екрани, сягаючи найвіддаленіших кордонів нашої культури.
Гуманістична та екологічна ідеології повсякчас торочать нам про людський рід та його виживання. Але існує велика різниця між гуманітаризмом і гуманізмом. Гуманізм був системою сильних цінностей, пов’язаних із концепцією людства, з його філософією та мораллю. Він характерний для історії, яка твориться. Тимчасом гуманітаризм є системою слабких цінностей, пов’язаних із захистом загроженого людства, характерним для історії, яка не твориться, а розпадається. Тут має місце лише негативна перспектива оптимального поводження із відходами – відходами, які, як відомо, за визначенням не розкладаються. З погляду виживання або, інакше кажучи, життя, марновірно подовженого і захищеного від смерті, саме життя стає відходом, якого ми більше не здатні позбутися, приреченим на безкінечне відтворення.
Саме це безкінечне відтворення ми нині бачимо у Боснії, саме таку моторошну пародію та зловісну плутанину історії, яка розвалюється на частини – фарс, у якому воєнне та гуманістичне зливаються.
Історія, що відтворює себе, стає Фарсом.
Фарс, що відтворює себе, стає Історією.
3-17 липня 1995 року
Оригінал: https://www.liberation.fr/tribune/1995/07/17/quand…
Переклала Юлія Куліш
