з французької переклав Олег Богун
Здатність чути — фізіологічний феномен; слухати — психологічна дія. Суто фізично механізми того, як ми чуємо, можна описати через акустику та фізіологію слухового чуття; а от описати те, як ми слухаємо, можна лише з огляду на об’єкт слухання, чи то пак те, на що слухання спрямоване. Об’єкт слухання, коли розглядати його якнайзагальніше, всякчас змінювався і продовжує змінюватись — як у контексті розвитку живих істот (scala viventium античних натуралістів[1]), так і в контексті людської історії. Та якщо все дуже спростити, можна виокремити три типи слухання.
Перший тип — коли жива істота зосереджує своє слухове чуття (себто реалізує фізіологічну здатність чути) на певних підказках [indices]; на цьому рівні людина нічим не різниться від тварини: вовк дослухається до (ймовірного) шурхоту жертви, заєць — до (ймовірного) шурхоту нападника, діти чи закохані – як ближчають кроки матері або коханої людини. Це перше слухання — таке собі попередження. Другий тип — розкодування; нашими вухами ми намагаємося вихопити певні знаки; безперечно, тут вже йдеться суто про людину: слухаю я те саме, що й читаю — певні коди. Нарешті, є третє слухання, котре хоч і має цілком сучасний підхід, але це не означає, що воно витісняє два попередні типи; таке слухання не прагне — й не вичікує — якихось вже заданих, класифікованих знаків: у ньому важить не що сказали чи виразили, а хто каже чи хто виражає: таке слухання розгортатиметься в інтерсуб’єктивному просторі, де «я слухаю» водночас означає «слухайте мене»; воно опановує загальну «означуваність» [signifiance], щоби видозмінювати й нескінченно перезапускати її у грі перенесення, проте сама ця загальна означуваність вже немислима без визначення несвідомого.
1
Немає такого чуття, котре б не поділяли люди і тварини. А втім, цілком очевидно, що як філогенетичний розвиток, так і технічний — коли мова про людський відрізок історії — змінили (й надалі змінюватимуть) ієрархію п’яти чуттів. Антропологи зазначають, що харчова поведінка живих істот пов’язана з дотиком, смаком і нюхом, афективна — з дотиком, нюхом і зором; коли казати про слух, то схоже, що він головно пов’язаний з оцінкою просторово-часової ситуації (у цьому люди додатково покладаються на зір, а тварини — на нюх). З погляду антропології, слухання, що ґрунтується на самій здатності чути, — це, власне, і є відчуття простору та часу, що фіксує ступінь віддаленості й регулярні повернення звукового збудника. Для ссавця межі його території прив’язані до запахів і звуків; часто не завважують, що й для людини опанування простору лежить у царині звуку: домашній простір, як-от простір будинку чи квартири (щось співмірне з територією тварини), — це простір знайомих і впізнаваних звуків, які вкупі створюють таку собі домашню симфонію: Кафка вкрай точно описав її у своєму щоденнику (література — незрівнянна скарбниця знань, хіба ні?): «Сиджу в своїй кімнаті, осередді гармидеру в цілій квартирі. Чую, як гупають усі двері…»[2]; і ми знаємо, яку тривогу відчуває дитина, коли її кладуть до лікарні, й вона вже не чує знайомих звуків материнського прихистку. Саме на цьому звуковому фоні слухання виокремлюється як здійснення функції розпізнавання (intelligence), тобто відбору. Якщо ж цей звуковий фон заповнює весь звуковий простір (коли шум довкола надто гучний), тоді розпізнавання й відбір стають неможливими — страждає слухання; екологічне явище, що ми його тепер звемо забрудненням — і яке поволі стає чорним міфом нашої технократичної цивілізації — це не що інше, як нестерпне переінакшення того людського простору, в якому людина прагне все впізнавати: забруднення пошкоджує органи чуття (зір, нюх, слух), за допомогою яких живі істоти – від тварини до людини — розпізнають свою територію, своє життєве середовище. Згадаймо тут принаймні шумове забруднення: кожен — від гіпі до пенсіонера — знає (через натуралістичні міфи), що воно шкодить самій здатності живих істот розпізнавати [intelligence], тобто, stricto sensu, належно комунікувати зі своїм Umwelt[3]: забруднення заважає їм слухати.
Безперечно, функцію такого слухання можна якнайкраще збагнути саме через поняття території (або ж освоєного, знайомого, домашнього простору), адже можна сказати, що територія — це простір безпеки (й отже, йому потрібен захист): прислухання — ось та увага, котра першою дозволяє виявити все, що може порушити територіальну систему; це спосіб захисту від несподіванки; в такому разі, об’єкт слухання (те, на що воно налаштоване) — це загроза, чи, навпаки, потреба; певна підказка [indice] — це його матеріал, що може як вказувати на небезпеку, так і віщувати задоволення потреб. Від цієї подвійної функції, захисної та хижацької, в цивілізованому слуханні лишилися певні сліди: згадаймо хоч би всі ті фільми жахів, які користають з того, що ми, прислухаючись до чогось чужого, раз по раз бентежно вичікуємо кожен шурхіт, який може порушити наш звуковий комфорт і безпеку нашої оселі: будь-що незвичне (себто небезпечне чи несподіване) на цій стадії є невіддільною частиною слухання; і навпаки, коли слухання прагне погамувати уяву, то швидко стає галюцинаторним: коли щось віщує мені насолоду, тоді те, що я хочу почути, — те я і чую.
Здається, що морфологічно, тобто на видовому рівні, вухо створене для того, щоби виловлювати довколишні підказки [l’indice]: нерухоме, міцно закріплене, випростане, наче той пес на сторожі; наче лійка: його зовнішня частина вужчає досередини, завдяки чому вухо приймає якнайбільше слухових відчуттів і скеровує їх до центру спостереження, відбору та прийняття рішень; складки й вигини вушної раковини наче прагнуть помножити контакт індивіда зі світом, але заразом редукувати цю множину шляхом сортування; адже роль першого слухання саме в цьому: незрозуміле й нерозрізнене мусить стати чітким і відповідним, а вся природа має постати в якійсь конкретній формі — небезпеки або здобичі; таке слухання є, власне кажучи, здійсненням цієї метаморфози.
2
Задовго до винайдення письма, ба навіть задовго до появи перших наскельних розписів, виникло те, що, либонь, фундаментально різнить людину від тварини — зумисне відтворення ритму. Коли ми знаходимо певні ритмічні насічки мустьєрського періоду[4], все вказує на те, що ці перші відображення ритму збігаються з появою перших людських житл. Авжеж, якщо не брати міфів, про виникнення звукового ритму нам невідомо нічого; а втім, було б логічно припустити (не заперечуючи ілюзорність будь-якого початку), що відтворювати ритм (насічками чи зарубками) і зводити житла — це діяння одного часу: діяльна характеристика людини — ритмічне вистукування, що повторюється протягом тривалого часу; про це свідчать чопери з колотої гальки та сколоті багатогранні кам’яні ядрища: завдяки ритму доантропна істота стає людиною австралотропною.
Поза тим, завдяки ритму слухання переростає з чистого спостереження у творчість. Жодна мова не існує без ритму, адже знак ґрунтується на коливанні між позначеним і непозначеним, яке ми називаємо парадигмою. Народження мови найкраще описує Фройдова історія про дитину, яка імітує відсутність і присутність матері у формі гри, то кидаючи, то підіймаючи шпульку на нитці: крім того, що так вона створює першу символічну гру, вона ще й породжує ритм. Уявімо собі, як ця дитина спостережливо прислухається до звуків, котрі засвідчать їй таке бажане повернення матері: авжеж, вона перебуває на першій стадії слухання — стадії підказки; проте щойно вона припиняє безпосередньо вичікувати появу підказки і починає сама імітувати її регулярне повернення, то цим перетворює вичікувану підказку на знак: вона переходить до другої стадії слухання — стадії сенсу [sens]: слухання — це вже не про те, що може з’явитися (здобич, загроза, чи об’єкт бажання, що виникає без попередження), а про потаємне [le secret] — те, що криється в реальності, й може сягнути людської свідомості лише через код, який слугує водночас і для кодування, і для декодування цієї реальності.
Таке слухання пов’язане з герменевтикою (в безлічі різних, непрямих форм): слухати — це бути готовим декодувати непевне, плутане чи безмовне, щоби надати свідомості «виворіт» сенсу [sens] (те, що ми досвідчуємо, постулюємо й мислимо як приховане). Цей другий рівень слухання передбачає комунікацію релігійного типу: вона долучає суб’єкта слухання до потаємного світу богів, і всяк знає, що розмовляють ці боги такою мовою, що до людей доходять хіба якісь її загадкові уривки, попри те, що людям вкрай важливо, як на лихо, цю мову розуміти. Слухати — найєвангелічніше з дієслів: віра ж бо і полягає в тому, щоби вслухатися в промовлене Богом — коли людина слухає, то пристає до Бога: значною мірою Реформація (через Лютера) чинилась в ім’я слухання: церква у протестантів — виключно місце для слухання; Контрреформація, щоби й собі не відставати, поставила кафедру промовця у центрі церкви (в єзуїтських будівлях), і зробила з вірян «слухачів» (це той дискурс, який, власне кажучи, воскрешає античну риторику як мистецтво «змушувати» слухати).
Це друге слухання — релігійне і декодувальне водночас: воно інтенційно пов’язує сакральне і потаємне (слухання у науковому декодуванні — історії, суспільстві, тілі — також має релігійну настанову, хоч і прикривається нерелігійністю). Що ж тоді це слухання прагне розкодувати? Власне кажучи, здається, дві речі: майбутнє (з огляду на те, що воно належить богам) або провину (з огляду на те, що вона породжена поглядом Бога).
Природа виповнюється сенсом, породжуючи звуки: так принаймні, за словами Геґеля, слухали її давні греки. Дуби Додони шелестом свого листя виказували пророцтва; в інших цивілізаціях (тісніше пов’язаних з етнографією) ці звуки природи були прямо-таки матеріалом для мантики[5] та кледономантії[6]: слухати — це, в інституційному сенсі, прагнути дізнатися, що станеться далі (зайве вказувати на всі сліди цього архаїчного прагнення в нашому секулярному житті).
Але поза тим, слухання також досліджує те, що всередині. Щойно релігія оселяється всередині, слухання простягається до інтимного, до таїни серця — Провини. Тут історію та феноменологію слухання варто було би доповнити історією та феноменологією внутрішнього (котрої нам, либонь, бракує). Адже всередині цивілізації Провини (нашої юдео-християнської цивілізації, відмінної від цивілізацій Сорому) внутрішнє безперервно розвивалося. Перші християни все ще слухали голоси ззовні, голоси демонів або янголів; і лише поступово об’єкт їхнього слухання так глибоко проник усередину, що став чистим сумлінням. Століттями від винуватця, що мусив визнати свою провину, вимагали публічної сповіді: приватне вислуховування простим священником вважали за безчинство, а єпископи різко таке засуджували. Аурикулярної сповіді, тобто з вуст у вуха, в таїні сповіді, у патристичну епоху не існувало; вона зародилася (бл. VII ст.) через крайнощі публічної сповіді та зрушення індивідуалістичного сумління: «для публічної провини — публічна сповідь, для приватної провини – приватна сповідь»: таке слухання — з обмеженим доступом, ізольоване стінами, утаємничене («сам на сам»), — було «прогресом» (у сучасному розумінні), адже забезпечило захист індивіда (його право бути індивідом) від засилля групи; приватне вислуховування провини розвивалося (принаймні спочатку) на марґінесі інституту церкви: в її межах таке практикували монахи та послідовники мучеників, а поза нею — єретики штибу катарів; у менш інституціоналізованих релігіях, як-от буддизмі, приватне вислуховування, «від брата до брата», практикують постійно.
Отож, сама історія християнської релігії сформувала слухання, що пов’язує двох суб’єктів; навіть коли із проханням послухати («Послухайте!») звертаються до натовпу, – приміром, до політичного зібрання, — мова йде про те, щоб отримати одиничне повідомлення від однієї людини. Вимога слухати — це тотальна інтерпеляція [interpellation] одного суб’єкта іншим: вона висуває на перший план квазіфізичний контакт цих двох суб’єктів (через голос і вухо): вимога слухати створює перенесення: «послухай мене» означає: доторкнися до мене, знай, що я існую; в термінології Якобсона, «послухай мене» — це фатичний оператор індивідуальної комунікації; телефон, цей архетипний інструмент сучасного слухання, з’єднує двох співрозмовників в ідеальну інтерсуб’єктивність (а якщо вона чиста, то подекуди й нестерпна), цей-бо пристрій усуває всі чуття, крім слуху: порядок слухання, з якого починається всяке телефонне спілкування, дає змогу іншому зосередити все своє тіло у своєму голосі, а сам я, своєю чергою, зосереджу всього себе у своєму вусі. Якщо перший тип слухання перетворює шум на підказку, то цей другий тип перетворює людину на двоякого суб’єкта: інтерпеляція [interpellation] веде до інтерлокуції [interlocution], в якій мовчання того, хто слухає, буде так само активним, як і мова того, хто говорить: можна сказати, що слухання промовляє: саме на цьому етапі (історичному або структурному) зринає психоаналітичне слухання.
3
Несвідоме, структуроване як мова, — об’єкт окремого й водночас взірцевого слухання: слухання психоаналітика.
«Лікар», — пише Фройд — «має перетворити власне несвідоме на орган, що приймає несвідоме пацієнта, налаштувати себе на аналізоване, як телефонна слухавка, встановлена на пластину. Подібно до того, як приймач перетворює електричні коливання в лінії, стимульовані звуковими хвилями, назад на звукові хвилі, так і несвідоме лікаря може використовувати передані йому продукти несвідомого, щоб відтворити це несвідоме, яке визначило ідеї пацієнта»[7]. Психоаналітичне слухання — це слухання від несвідомого до несвідомого, від несвідомого, котре говорить, до несвідомого, котре має слухати. Висловлене, у такому разі, витікає з несвідомого знання, котре передається іншому суб’єкту, який це знання мав би мати. Саме про це йдеться Фройду, коли він намагається встановити те, що він вважає «протилежністю фундаментальному психоаналітичному правилу, яке накладається на аналізованого»: «…лікар відмовляється від будь-яких додаткових засобів (навіть від записування) і просто не запам’ятовує нічого конкретного, у такий спосіб надаючи всьому почутому «рівномірної уваги», як я це колись назвав. Бо щойно навмисно напружуєш увагу, то починаєш також обирати серед поданого матеріалу; щось фіксується дуже чітко, тоді як інше стирається під впливом очікувань або схильностей. Але це якраз те, що вам заборонено робити; якщо ваш вибір продиктований очікуваннями, ви ризикуєте ніколи не знайти нічого, крім того, що вже знаєте; якщо ви дотримуєтеся власних схильностей, ваше сприйняття будь-чого обов’язково буде викривленим. Не можна забувати, що значення почутого ви усвідомлюєте лише потім».
«Як бачимо, вимога запам’ятовувати все однаковою мірою — неодмінний відповідник вимоги до аналізованого розповідати все, що спадає на думку, без критики чи добору. Якщо лікар поводиться інакше, він значною мірою зводить нанівець переваги дотримання “принципів психоаналізу” для терапевтичних результатів у пацієнтів. Правило для лікаря можна сформулювати так: усі свідомі впливи ви залишаєте поза увагою і повністю віддаєтеся “несвідомій пам’яті”. Простіше кажучи, ви слухаєте й не намагаєтеся щось запам’ятати»[8].
Ідеальне правило, триматися якого вкрай складно (якщо взагалі можливо). Самому Фройду теж не завжди це вдавалося. Почасти через бажання поекспериментувати з частиною нової теорії, котрій він прагнув надати міцнішого ґрунту, як-от у прикладі з Дорою (через бажання довести значущість її інцестних почуттів до батька, Фройд нехтував важливістю гомосексуальних почуттів Дори до пані К.). Теоретичні розрахунки також вплинули на хід лікування Людини-вовка, коли Фройдові очікування (він прагнув надати додаткові докази у суперечці з Юнґом) переважували такою мірою, що весь матеріал, який стосувався первинної сцени, він одержав під тиском встановленого ним самим часового обмеження. Поза тим, його власні несвідомі уявлення також ставали на заваді лікуванню (у справі Людини-вовка Фройд пов’язує колір крил метелика з кольором жіночого одягу, який носила дівчина, в котру він сам був закоханий у сімнадцять).
У цьому криється оригінальність психоаналітичного слухання: це коливальний рух, який пов’язує відстороненість та ангажованість, утримання від певної орієнтації та теорії: «Строгість несвідомого бажання, логіка бажання відкриваються лише тому, хто поважає ці обидві, здавалося б, суперечливі вимоги: порядку й винятковості» (С. Леклер). Для психоаналітика це коливання (звук виникає з подібного руху) породжує такий собі резонанс, що дозволяє йому «прихилити вухо» до головного: власне, не проґавити (й не дати проґавити пацієнтові) «доступ до виняткового [singulière] і вкрай чутливого наполягання головного елемента його несвідомого». Цей головний елемент, до якого дослухається психоаналітик — це позначник [signifiant], себто термін, слово, набір літер, що повертає нас до руху тіла.
У цьому пристановищі позначника, де суб’єкт може надатись до слухання, найбільше важить той рух тіла, що породжує голос. Голос на тлі тиші — наче письмо (графічно) на чистому папері. Слухання голосу зачинає стосунок до іншого: голос, за яким ми впізнаємо інших (наче напис на конверті), непрямо каже нам про їхні турботи, їхню радість чи біль, їхній стан; він несе у собі образ їхнього тіла, а поза тим, ще й цілу психологію (ми ж бо кажемо, приміром, про лагідний голос, невиразний голос тощо). Подекуди голос співрозмовника вражає нас більше, ніж те, про що йому, власне, йдеться – й ми ловимо себе на тому, що слухаємо модуляції та обертони самого голосу, не чуючи, що саме він нам каже. Немає сумніву, що ця дисоціація почасти пояснює те відчуття чужості (й іноді антипатії), яке кожен відчуває, коли слухає власний голос: він долинає до нас, пройшовши крізь порожнини і матерії нашої анатомії, й дає нам викривлений образ нас самих — наче ми дивимось на себе у профіль через гру дзеркал.
«…Є різниця між тим, як ми чуємо, з одного боку, коли наш слух спрямований на зв’язність словесного ланцюжка, — як той щомиті перевизначається з огляду на виявлену вже опісля [après-coup] послідовність, й окремі його характеристики призупиняються до появи сенсу, який щодалі може віддалятись [prêt à renvoi] — й, з іншого боку, коли наш слух налаштований на звукові модуляції в мовленні задля різного рівня акустичного аналізу: тональності, фонетики чи навіть музичності»[9]. Співочий голос — ось той особливий простір, де мова зустрічається з голосом, і дає змогу тим, хто вміє слухати, почути те, що можна назвати його «зерном»: голос — не подих, а матеріальність тіла, що виходить з горла – місця, де розплавлений метал звуку твердне й набуває собі форми.
Голос — ця тілесність мовлення — перебуває на стикові тіла і дискурсу, й саме в цьому проміжному просторі можливе коливальне слухання. «Слухати когось, чути його голос — для цього увага слухача має бути звернена до проміжного простору між тілом і дискурсом, не схиляючись ані до вчування голосу, ані до вислуховування дискурсу. Власне кажучи, цей простір слухання дає змогу почути те, чого суб’єкт-мовець не говорить: несвідоме плетиво, що пов’язує його тіло-як-місце з його дискурсом: активне плетиво, що реактуалізує в мовленні суб’єкта суму його історії» (Дені Васс). У цьому суть психоаналізу: реконструювати історію суб’єкта у його мовленні. З цього огляду, слухання психоаналітика звернене до витоків, але не в історичному сенсі слова. Психоаналітик, силкуючись схопити відповідні позначники, вчиться «говорити» мовою, котра є несвідомим його пацієнта, подібно дитині, що, занурившись у мовну ванну, схоплює звуки, склади, суголосся, слова — й так вчиться говорити. Слухання тут — це гра, в якій треба виловлювати позначники, завдяки яким немовля [infans[10]] перетворюється на мовця.
Почути мову несвідомого іншого, допомогти реконструювати його історію, оголити його несвідоме бажання: слухання психоаналітика веде до розпізнання бажання іншого. А тому таке слухання несе певний ризик: не можна слухати, прикриваючись теоретичним апаратом; аналізований — не науковий об’єкт, щодо якого аналітик з висоти свого крісла може зберігати об’єктивність. Психоаналітичний стосунок — це стосунок між двома суб’єктами. А тому відстороненість, доброзичливість чи ліберальність не можуть слугувати ґрунтом для розпізнання бажання: розпізнати бажання — це увійти у нього, зануритися, й урешті-решт, побути там. Таке слухання можливе лише тоді, коли ми беремо на себе цей ризик; якщо ж задля подальшого аналізу його потрібно усунути, то в жодному разі не прикриваючись теоретичним щитом. Психоаналітик не може, подібно Уліссу, прив’язаного до щогли, «насолоджуватися співом сирен без усякого ризику та можливих наслідків… У цьому реальному співі, простому й потаємному, було щось дивовижне, що їм враз належало розпізнати… пісня безодні, почута лиш раз, відкривала безодню в кожному слові й уперто кликала в ній щезнути»[11]. Міф про Улісса та сирен не каже нам, яким може бути успішний досвід слухання; ми можемо зобразити це від протилежного: мореплавець-психоаналітик мусить пробратися крізь рифи за всяку ціну: затулити вуха, як зробили це члени екіпажу, вдатися до хитрощів і проявити слабкість, як Улісс — або ж відгукнутись на заклик сирен і щезнути. Тут ми бачимо, що слухання не безпосереднє, а витиснуте, перенесене в простір іншої навігації, в простір «оповіді — щасливої, нещасливої, — де пісню не співають, а розповідають». Оповідь [récit] — конструкція опосередкування й пізнішого накладання: саме це робить Фройд, коли записує свої «випадки». Суддя Шребер і Дора, Маленький Ганс, Людина-вовк — це все оповіді (дехто навіть казав про «Фройда-романіста»); коли Фройд їх писав (суто медичні спостереження не пишуть у формі оповідей), то не робив це навмання, це відповідало самій теорії нового слухання — слухання, що має справу з образами.
Слух ніколи не задіяний у снах. Сон — суто візуальний феномен, а призначене для вуха перебирає на себе зір: через нього, так би мовити, надходять акустичні образи. У сні Людини-вовка вовки «нашорошили вуха, мов ті собаки, коли до чогось прислухаються». Прислухаються вони, авжеж, не до «чогось», а конкретно до звуків, шуму, крику. Та поза цим «перекладом» між слуханням і поглядом, що його уможливлює сон, між ними є ще взаємодоповнювальні зв’язки. Коли маленький Ганс боїться коней, то не просто через страх, що його вкусять: «Я злякався, — каже він, — бо кінь тупотів копитами». «Тупіт» (нім. Krawall) — це не лише безладні рухи коня, коли він б’є копитами, лежачи на землі, але й увесь шум, цими рухами спричинений. (Німецьке слово Krawall перекладають як «гуркіт, галас, буча» — слова, що поєднують у собі візуальні та акустичні образи.)
4
Без цього короткого психоаналітичного відступу ми б не зрозуміли, чому сучасне слухання вже не схоже на те, котре ми називаємо слуханням підказок і слуханням знаків (хай навіть ці форми слухання співіснують). Адже психоаналіз, принаймні коли йдеться про його останні успіхи, однаково віддалив таке слухання як від простої герменевтики, так і від пошуків первісної травми, цього зручного замінника Провини — й у такий спосіб видозмінив будь-яке наше уявлення про слухання.
По-перше, якщо впродовж століть слухання вважали за умисний акт (слухати — це свідомо хотіти чути), то нині за ним вже визнається здатність (й заледве не функція) проникати в незвідані місця: слухання охоплює не лише саме несвідоме у вузькому розумінні цього терміну, але й, так би мовити, його громадські форми: імпліцитне, непряме, доповнювальне, відкладене: слухання розкривається до всіх форм полісемії, перевизначення, накладання — іржавіє Закон, що вимагає прямого й одиничного слухання; слухання, за визначенням, належало прикладати до чогось; нині ж очікують, що воно має вивільняти; отож, ми повертаємося, хай і на іншому закруті історичної спіралі, до концепції панічного слухання, як розуміли його греки, чи принаймні діонісійці.
По-друге, ролі, передбачені актом слухання, вже не є такими сталими, як раніше; більше немає, з одного боку, того, хто говорить, ввіряється, сповідається, а з іншого — того, хто слухає, мовчить, судить і визначає кару; йдеться не про те, що, наприклад, аналітик говорить стільки ж, скільки його пацієнт, а про те, що, як ми вже казали, його слухання активне, воно займає своє місце у грі бажання, що розгортається в мові, наче у своєму театрі: це слід сказати ще раз: слухання говорить. З цього вимальовується рух: місця́, де можна говорити, дедалі менше інституційно контрольовані. Ми знаємо, що в традиційних суспільствах було два типи слухання, й обидва — відчужені: зарозуміле слухання зверхників і покірне слухання підлеглих: тепер цю парадигму підважують, щоправда, роблять це ще досить грубо та, либонь, невідповідно: вважають, буцім для того, щоби звільнити слухання, треба перебрати слово на себе, проте вільне слухання — воно, власне кажучи, циркулює, переставляє місцями, розщеплює завдяки своїй рухливості усталену мережу мовленнєвих ролей: годі уявити собі вільне суспільство, якщо ми отак бездумно згодні переймати в ньому старі позиції слухання: вірянина, учня і пацієнта.
По-третє, хоч про яке йдеться слухання (здебільшого це стосується царини мистецтва, якому часто властивий утопізм), — мова не про появу позначуваного [signifié], об’єкта розпізнання чи декодування; це розсіювання, мерехт позначників, які без угаву повертаються до слухання, що безперервно продукує з них нові позначники, ніколи не спиняючи сенсу: це явище мерехтіння зветься означуваністю [signifiance] (не плутати з означенням [signification]: «слухаючи» певну класичну музичну композицію, слухачу належить «декодувати» її, себто розпізнати (через культуру, через накладання, через свою чуттєвість) її конструкцію, що закодована (наперед визначена), так само як закодована конструкція палацу певної епохи; але «слухаючи» якусь композицію (беручи до уваги етимологію цього слова) Кейджа, я слухаю кожен звук, що йде один за одним, не в його синтагматичній широті, а в його дикій і ніби вертикальній означуваності [signifiance]: слухання, що деконструює себе, виходить назовні, змушує суб’єкта відректися від свого «внутрішнього». Це стосується, mutatis mutandis, й інших форм сучасного мистецтва, від «живопису» до «тексту»; авжеж, тут також є певний розрив; адже жоден закон не може примусити суб’єкта отримувати задоволення там, де він цього не хоче (хоч якими є причини його небажання), жоден закон не в змозі обмежити наше слухання: свобода слухання є такою ж необхідною, як і свобода слова. Ось чому це, здавалося б, скромне поняття (слухання не фігурує в енциклопедіях минулого й жодна загальновизнана дисципліна ним не займається), зрештою, нагадує маленький театр, на сцені якого протистоять одне одному два божества сучасності: одне — лихе, а інше — добре: влада і бажання.
[1] «Scala viventium» перекладається з латини як «шкала живих істот». Цей термін використовували античні натуралісти на позначення ієрархічної класифікації організмів, часто ставлячи людину на вершину. — Прим. ред.
[2] Пер. з німецької О. Логвиненка.
[3] Нім. Umwelt — середовище, оточення. Життєве середовище, що ґрунтується на досвіді, сенсорних та когнітивних системах певних живих істот, і визначає їхнє сприйняття і взаємодію з довкіллям. — Прим. пер.
[4] Мустьєрська культура — археологічна культура в епоху палеоліту (80—32 тис. років до н. е.). — Прим. ред.
[5] Від давньогр. «μαντική», «мистецтво передбачення, дар передбачення». Уміння вгадувати волю богів; мистецтво віщування, поширене у давній Греції та Римі. – Прим. пер.
[6] Кледономантія — ворожіння за мимовільними рухами людини, випадковими словами та звуками, несвідомими діями, непередбачуваними подіями тощо. Також поширене у давній Греції та Римі. — Прим. пер.
[7] «Conseils aux médecins», in La Technique psychanalytique, Paris, PUF, 1970, p. 66. Тут і далі пер. тексту Фройда з німецької В. Давиденко: https://www.ukrpsy.com.ua/psychoanalytic_texts/19 — Переклад змінено.
[8] Там само, 62.
[9] J. Lacan, Ecrits, Paris, Seuil, 1966, p. 532.
[10] Лат. Infans — безмовний, нездатний говорити. — Прим. пер.
[11] M. Blanchot, Le Livre à venir.
