Аліса Ложкіна. Українська революція і створення Академії мистецтв. Перманентна революція

Контур публікує розділ книги незалежної кураторки і арт-критикині Аліси Ложкіної, в якому вона аналізує передумови заснування Української академії мистецтв та розглядає життя окремих українських митців.

Перша світова війна, як завважив Ерік Гобсбаум, стала кінцем «довгого XIX століття» — періоду у світовій історії, який почався з Французької ре­волюції і на який припадають злет капіталізму, урбанізація, поява ідеоло­гій в їхньому сучасному вигляді, розвиток соціалізму й націоналізму, пану­вання імперій. Війна, революція 1917 року й подальші політичні катаклізми стали відправною точкою для низки вкрай болючих трансформацій, що їх Україна пережила в «короткому ХХ столітті», яке Гобсбаум влучно назвав «епохою крайнощів».

Авангардним художнім практикам в Україні притаманна специфічна динаміка. Якщо пік російського авангарду припадає на 1910-ті й перші пореволюційні роки, то в Україні нове мистецтво, народившись так само в першій половині 1910-х, вступає у найбурхливіший етап трохи пізніше, коли в Росії воно вже переживає кризу і навіть гоніння. Причина такої асинхронності — політична ситуація.

У роки Першої світової Західна Україна стала театром запеклих воєнних дій. Саме тут 1916 року відбула­ся одна з кривавих битв — так званий Брусиловський прорив. Він забрав з обох боків близько мільйона життів. Після революції 1917 року на терито­ріях, раніше підконтрольних Російській імперії, почалася важка й заплутана боротьба за владу між прибічниками незалежної України, більшовиками та поборниками реставрації дореволюційної Росії. Активну і не завжди послідовну участь у цих подіях брали анархісти на чолі з Нестором Мах­ном. У проукраїнському таборі, на жаль, не було єдності. Влада змінюва­лася з такою швидкістю, що в Києві поступово до цього навіть звикли. І все-таки це був ключовий момент в історії України. Незвичайні обставини перекроювали долі людей, а біографії тієї доби нагадують радше сценарії гостросюжетних фільмів.

Наприкінці 1917 року було створено Українську Народну Республіку. Здійснилася мрія інтелігенції, яка ще недавно громила Семенка за заклик палити «Кобзар». Тріумф національного руху після проголошення незалеж­ності 22 січня 1918 року — віха і в житті культурної спільноти. Багато худож­ників підтримали проукраїнські сили, брали участь у розбудові держави, створенні нової державної символіки України. Тут головна роль перепала не авангардистам, а поміркованішим модерністам. Їхні естетична платформа і світогляд ближчі для української інтелігенції, з якої сформувалося ядро нового українського істеблішменту. Одна з центральних постатей цього періоду — Георгій Нарбут: графік, представник молодшого покоління об’єд­нання «Світ мистецтва» (рос. «Мир искусства»), знавець давньоукраїнсько­го мистецтва й геральдики, українець за походженням, який здобув освіту і сформувався як художник у Санкт-Петербурзі.

Георгій Нарбут. Грошова купюра номіналом сто гривень Української Народної республіки. 1918.

У 1917 році 31-річний Нарбут переїжджає до Києва і потрапляє у вир політичних подій. Художник виграв конкурс на створення проекту грошо­вих знаків УНР і став автором перших українських грошей. У його ескізах багато елементів барокової естетики, історичних символів, серед них і славнозвісний тризуб князя Володимира Великого, ідея використати який як майбутній герб УНР належить мистецтвознавцеві й активному діячеві Центральної Ради Дмитрові Антоновичу. Загалом у період укра­їнської революції в обігу було 24 типи паперових грошей і 32 купони. Більшість із них розробив саме Нарбут. Під час недовгого правління гетьмана Скоропадського художник домагався скасування розроблених Василем Кричевським гербів і печаток УНР, пропонуючи гетьманові власні варіанти. Державна печатка, яку Нарбут розробив тоді ж таки, прикрашала банкноту у 1000 карбованців. Невдовзі влада знову змінюється. Нарбут — автор ескізів військових мундирів української армії, поштових марок УНР, оформлення упаковок та етикеток українських товарів. Іще 1917 року ми­тець почав працювати над малюнками для «Української абетки» — одного з основних творів цього періоду, що його так і не встиг завершити.

Георгій Нарбут. Аркуш до абетки. Літера «А». [1919]. Папір, гуаш, туш. 31 × 22,5 СМ. З колекції Національного художнього музею України.

У 1917 році на хвилі національної революції з ініціативи групи інтелі­генції, на чолі якої стояли відомі діячі культури — історик Михайло Грушев­ський, археолог і етнограф Михайло Біляшівський, мистецтвознавці Дмитро Антонович і Григорій Павлуцький, було сформовано комітет із заснування в Києві Української академії.

До кінця XIX століття з огляду на історичні обставини українська школа живопису була відлунням російської школи, зокрема Санкт-Петер­бурзької Академії мистецтв, а також європейських академій, куди їздили отримувати освіту митці. Повноцінної художньої освіти в українських містах Російської імперії майже не існувало. Наприкінці XIX — на початку XX століт­тя ситуація поступово змінюється. Усе почалося з Одеси. Тут іще з 1865 року існувала Одеська художня школа малювання, яка наприкінці 1899-го здобу­ла статус художнього училища. Її найвідоміший викладач — передвижник, директор Одеського міського музею Киріак Костанді. У Харкові 1869-го пер­шу в Російській імперії приватну школу малювання та живопису відкрила мисткиня, яка першою з жінок здала екзамен при Імператорській академії на звання вільного художника, Марія Раєвська-Іванова. 1896 року школа от­римала муніципальний статус, а у 1912-му її було трансформовано у художнє училище. У Києві 1901 року на базі створеної 1875 року рисувальної школи Миколи Мурашка, яку фінансував меценат і колекціонер Іван Терещенко, було створено Київське художнє училище. Тут викладали Федір Кричев­ський, Микола Пимоненко, Олександр Мурашко. Учнями в різні роки були майбутні авангардисти Казимир Малевич, Олександра Екстер, Аристарх Лентулов, Олександр Архипенко, Олександр Богомазов, Анатоль Петриць­кий, Іван Кавалерідзе, Соломон Нікритін.

Заснування 18 грудня 1917 року Української академії мистецтв було частиною культурної політики новоствореної української держави, спря­мованої на підтримку національної культурної й інтелектуальної традицій. Тоді ж таки, в листопаді 1918 року, було засновано Українську академію наук, яку очолив учений і філософ Володимир Вернадський. Однак повно­цінно реалізуватися проект Академії мистецтв в епоху тотальної політичної нестабільності не міг. Невеличка група професорів-ентузіастів і студентів працювала без постійного приміщення й необхідної матеріально-технічної бази. І все-таки підвалини української художньої школи було закладено. Біля витоків Академії стояли художники різних позицій і поглядів, прихиль­ники академічного модерну, постімпресіонізму, сецесіону, експресіоніз­му — Олександр Мурашко, Михайло Бойчук, Георгій Нарбут, Федір і Василь Кричевські, Михайло Жук, Микола Бурачек, Абрам Маневич.

Михайло Грушевський із засновниками Української академії мистецтв. Верхній ряд зліва направо: Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук. Нижній ряд зліва направо: Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек. Фото. 1917. З фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України.

Перший склад викладачів Академії не був стабільним. Невдовзі емі­грував Абрам Маневич, а 14 червня 1919 року, коли Київ ненадовго захопи­ли більшовики, сталася трагедія. На Лук’янівці неподалік власного будинку було застрелено активного діяча Академії і найкращого живописця доре­волюційного Києва Олександра Мурашка. За радянських часів інцидент уважали чистою випадковістю і пояснювали високим рівнем бандитського свавілля в Києві, де постійно змінювалася влада. Однак дружина художни­ка у своїх пронизливих мемуарах сумнівається в тому, що злочин був випад­ковим.

Кому знадобилося вбивати художника? Існує кілька версій — від помилки в розстрільних списках чекістів до таємного замовлення згори. Є також гіпотези, що нитки вбивства ведуть до націоналістів, з огляду на більшовицькі симпатії Олександр Мурашка. Дехто, навпаки, стверджує, що причиною трагедії стала участь художника в національних рухах і навіть його роль у новоствореній Академії.

Це вбивство і плітки, які точилися довкола нього, чудово ілюструють ситуацію напруженої недовіри, ідеологіч­ного розбрату й високої конкурентності, яка панувала в мистецькому се­редовищі. Пізніше цей розбрат нікуди не зникне, а конфліктність у спільноті лише зростатиме, сягнувши свого апогею в кінці 1920-х — на початку 1930-х.

За рік після вбивства Мурашка пішов із життя ректор Академії Ге­оргій Нарбут. Навчальний заклад аж до його реорганізації більшовиками 1922 року фактично курував національно орієнтований монументаліст Михайло Бойчук. У ці голодні воєнні роки майстерня Бойчука дала життя цілій плеяді молодих художників. Василь Седляр, Оксана Павленко, Ону­фрій Бізюков, Антоніна Іванова, Іван Падалка визначатимуть спрямування в українського мистецтва 1920-х — початку 1930-х років і стануть відомими як «бойчукісти».

Аліса Ложкіна «Перманентна революція. Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.» Переклад: Сашко Ушкалов

Видавництво: ArtHuss