з англійської переклала Марта Шмендель
за редакції Артемія Дейнеки
І
Що більші військові поразки Вермахту на полі бою, то більшає перемога воєнної машини нацистів, яку так часто помилково описують як усього лиш пропаганду. Центральна теза нацистської політичної стратегії полягає саме в тому, що між нацистами та німцями немає жодної різниці, що народ одностайно підтримує уряд, що усі сподівання союзників знайти ідеологічно не уражену частину населення та всі заклики щодо демократичного майбутнього Німеччини є лиш ілюзією. Звісно, із цієї тези випливає, що немає жодних відмінностей і у відповідальності, що німці-антифашисти страждатимуть від поразки нарівні з німцями-фашистами, і що союзники на початку війни розмежовували їх лише задля пропаганди. Так само це значить, що союзницькі наміри покарати військових злочинців виявляться порожніми погрозами, оскільки вони не знайдуть нікого, кого не можна було б назвати військовим злочинцем.
У тому, що такі твердження є не лише пропагандою, а натомість ґрунтуються на реальних страшних фактах, ми усі могли пересвідчитися протягом останніх семи років. Терористичні організації, які спершу були чітко відділені від народних мас, допускаючи лише осіб зі злочинним минулим або ж тих, хто міг довести свою готовність стати злочинцем, почали безперервно розширюватися. Заборону на партійне членство для військовослужбовців анульовав загальний наказ, який підпорядкував усіх солдатів партії. Якщо спершу злочини, котрі з моменту постання нацистського режиму завжди складали повсякдення концентраційних таборів, ревниво монополізували СС та Гестапо, то сьогодні обов’язки масового вбивства покладають на членів Вермахту за їхнім бажанням. Такі злочини спершу усіма можливими способами тримали в таємниці, а оприлюднення відповідних свідчень карали як пропаганду жорстокості. Однак згодом такі свідчення поширювали через організоване нацистами розпускання пліток, а нині ці злочини відкрито проголошують «ліквідаційними заходами», аби змусити «Volksgenossen»1, які через організаційні труднощі не могли увійти в злочинне «Volksgemeinschaft»2, принаймні понести тягар співучасті та обізнаності у тому, що відбувається. Ця тактика призвела до перемоги нацистів, адже союзники припинили розрізняти нацистів та німців. Аби усвідомити карколомність зміни політичної ситуації в Німеччині після програної битви за Британію, слід зауважити, що до війни і навіть до перших воєнних поразок лише відносно вузьке коло активних нацистів, у яке навіть не входили симпатики нацизму, і таке ж вузьке коло активних антифашистів дійсно знали про те, що відбувається. Усі інші, байдуже німці чи ні, природно тяжіли до того, аби вірити заявам офіційного загальновизнаного уряду, а не звинуваченням біженців, які, бувши євреями або соціалістами, у всякому разі підпадали під підозру. Навіть серед біженців було не надто багато тих, хто знав усю правду, а ще менше тих, хто був готовий накликати на себе ненависть, сказавши цю правду.
Допоки нацисти очікували перемоги, їхні терористичні організації були чітко відділені від народу, а в часи війни — від армії. Армію не залучали до вчинення звірств, а загони СС усе частіше рекрутували у «кваліфікованих» колах будь-якої національності.
Якби вдалося досягти запланованого Нового порядку в Європі, ми могли б стати свідками внутрішньоєвропейської організації терору під німецьким керівництвом. Терор здійснювали б представники усіх європейських націй, за винятком євреїв, в організації, ієрархізованій згідно з расовою класифікацією країн. Німецький народ, звісно, теж би не оминула ця доля. Гіммлер завжди був переконаний, що влада у Європі має перебувати в руках расової «еліти», організованої в загони СС без прив’язки до нації.
І лише поразки змусили нацистів відмовитися від цієї концепції та нібито повернутися до старих націоналістичних гасел. Наполегливе ототожнення усього німецького народу з нацистами було частиною цього напрямку. Шанси націонал-соціалізму на формування підпільного руху в майбутньому визначатиме загальна неспроможність розпізнати, хто нацист, а хто ні, відсутність будь-яких видимих знаків розрізнень та, понад усе, переконаність країн-переможниць у тому, що між німцями справді немає ніяких відмінностей. Аби досягнути цього, знадобився посилений терор, спрямований на знищення будь-кого, чиє минуле або репутація видавали в ньому антифашиста. У перші роки війни режим був напрочуд «великодушним» до своїх опонентів, якщо ті дотримувалися тиші. Проте пізніше безліч людей стратили навіть попри те, що через багаторічну відсутність свободи пересування вони не могли безпосередньо загрожувати режиму. З іншого боку, розважливо передбачивши, що, попри усі запобіжні заходи, союзники усе ж зможуть знайти у кожному місті кілька сотень осіб із бездоганним антифашистським минулим, засвідченим колишніми військовополоненими та робітниками-іноземцями, а також підтвердженим даними про ув’язнення або інтернування в концентраційні табори, нацисти власноруч надали своїм довіреним соратникам подібну документацію та свідчення, зробивши такі критерії безглуздими. Так, у випадку в’язнів концентраційних таборів (точну чисельність яких ніхто не знає, але, за оцінками, це близько кількох мільйонів) нацисти зможуть або спокійно їх знищити, або дати їм утекти: у випадку їхнього малоймовірного виживання (масові вбивства, на зразок тих, що сталися в Бухенвальді, навіть не карають за нормами військових злочинів) безпомилково ідентифікувати їх буде неможливо. Визначити, чи є певна людина в Німеччині нацистом або антинацистом, можна лише знаючи таємниці людського серця, у які жодне людське око не здатне проникнути. У всякому разі саме ті, хто нині активно організовує антинацистське підпілля в Німеччині — а такі люди в Німеччині, звичайно, є — знайдуть швидку смерть, якщо їм не вдасться поводитися та розмовляти саме так, як нацисти. У країні, де людина, котра не здатна вбивати за наказом або ж завзято допомагати убивцям, негайно привертає увагу; це вкрай непросте завдання. Найрадикальніше гасло, яке ця війна навіяла союзникам — те, що єдиним «хорошим німцем» є «мертвий німець» — має фактичні підстави: ми можемо ідентифікувати антинациста лише коли його повісили нацисти. Інших надійних маркерів немає.
ІІ
Це і є ті реальні політичні обставини, на яких базується закид про колективну відповідальність німецького народу. Вони є наслідками політики, яка, в найглибшому розумінні слова, є анти- та анаціональною; яка рішуче налаштована на те, що німецький народ має право на існування лише за влади нинішніх правителів, і яка радітиме наче своїй найбільшій перемозі, якщо поразка нацистів передбачатиме також фізичне знищення німецького народу. Тоталітарна політика, що повністю знищила нейтральну зону, у якій за звичайних обставин люди проживають повсякдення, досягла своєї мети, зробивши існування кожного індивіда в Німеччині залежним або від вчинення злочинів, або від співучасті в них. Той успіх нацистської пропаганди в країнах союзників, який виражено в настанові, знаній зазвичай як «ванситартизм»3, є порівняно другорядним. Він є продуктом загальної воєнної пропаганди і лежить дещо осторонь від специфічно сучасного політичного феномену, описаного вище. Усі документи та псевдоісторичні підтвердження цієї тенденції скидають на відносно безневинний плагіат французької літератури часів попередньої війни — при цьому не має особливого значення те, що дехто з письменників, які двадцять п’ять років тому навантажували друкарські верстати нападками на «підступний Альбіон», сьогодні надають свій досвід у користування союзникам.
Проте навіть найбільш доброзичливі дискусії між захисниками «хороших німців» та обвинувачами «поганих німців» не лише упускають суть питання, але й відверто не здатні осягнути масштаби катастрофи. Або вони вдаються до тривіальних коментарів про хороших та поганих людей, або фантастично переоцінюють силу освіти, або ж просто таки переймають перевернуту версію нацистської расової теорії. У кожній із цих опцій є певна небезпека, адже після відомої заяви Черчилля з цього приводу, союзники утримуються від ведення ідеологічної війни і, як підсумок, несвідомо допомагають нацистам (які, незалежно від Черчилля, ідеологічно готуються до власної поразки) та дають усім расовим теоріям шанс на виживання.
Справжня проблема полягає не в тому, аби довести очевидне, тобто що німці не були потенційними нацистами з часів Тацита, як і не в тому, аби довести неможливе — що усі німці таять у собі нацистські переконання. Радше потрібно обдумати, як нам діяти і як витримати випробування зіткнення з народом, в якому межі, що розділяють злочинців і нормальних людей, винних і безневинних, настільки стерлися, що ніхто в Німеччині не зуміє сказати, чи в кожному конкретному випадку він має справу з таємним героєм чи з колишнім масовим убивцею. У цій ситуації нам не допоможе ані визначення відповідальних, ані покарання «військових злочинців». Такі визначення за своєю природою стосуються лише тих, хто не тільки особисто взяв на себе відповідальність, але й створював усе це пекло — і все ж, хоч як це й дивно, досі не опинився у списку військових злочинців. Кількість тих, хто виявиться відповідальним та винним, буде відносно невеликою. Є багато тих, хто поділяє відповідальність без жодних видимих доказів провини. Є значно більше тих, хто став винним, не бувши анітрохи відповідальним. До відповідальних у ширшому розумінні варто зарахувати усіх, хто продовжував симпатизувати Гітлеру, допоки це було можливо, хто допоміг йому прийти до влади та хто аплодував йому в Німеччині та інших європейських країнах. Але хто наважиться затаврувати усіх цих панів та панянок з вищого світу як військових злочинців? І, власне кажучи, вони справді не заслуговують на це звання. Безсумнівно, вони довели власну неспроможність надавати оцінку сучасним політичним угрупуванням — одні через те, що вважають будь-які принципи у політиці моралістичною нісенітницею, інші — тому що уражені романтичною пристрастю до гангстерів, яких плутають із «піратами» давніх часів. І все ж ці люди, які в ширшому розумінні були співвідповідальними за злочини Гітлера, не стають винними у вужчому розумінні. Вони, бувши першими поплічниками нацистів та їхніми найкращими помічниками, насправді не тямили ані що вони роблять, ані з ким вони мають справу.
Той крайній жах, з яким зокрема люди доброї волі реагують на дискусії про ситуацію в Німеччині, навіяний не безвідповідальністю співвідповідальних і навіть не конкретними злочинами самих нацистів. Справа радше в продукті тієї гігантської адміністративної машини масового вбивства, на службі якої перебували не лише тисячі осіб і навіть не десятки тисяч відбірних убивць, а цілий народ: у організації, яку Гіммлер підготував до поразки, кожен є або катом, або жертвою, або автоматом, що марширує вперед через трупи власних товаришів, спершу відібраним з різних підрозділів штурмових загонів, а пізніше — з будь-якого армійського підрозділу або іншої масової організації. Те, що кожен, незалежно від прямої залученості до роботи таборів смерті, змушений так чи так включатися у функціонування цієї машини масового вбивства — саме це і викликає жах. Адже систематичне масове вбивство — справжній наслідок усіх расових теорій та сучасних ідеологій, які проповідують право сильнішого — перевершує не лише людську уяву, а й межі та категорії наших політичних дій та мислення. Хоч яким буде майбутнє Німеччини, ніщо не визначатиме його більше, ніж неминучі наслідки програної війни, наслідки, які, природно, є тимчасовими. Немає жодного політичного методу для опрацювання німецьких масових убивств, і знищення сімдесяти чи вісімдесяти мільйонів німців або ж навіть їхня поступова голодна смерть (про яку, звісно, не мріє ніхто, окрім кількох фанатиків-психопатів) всього-на-всього означали б перемогу нацистської ідеології, навіть якщо влада та право сильнішого при цьому перейшли б до інших рук.
Позаяк людина не в силах знайти політичний розв’язок злочину скерованого масового вбивства, не знайде вона, прагнучи справедливості, й задовільної протидії тотальній мобілізації народу задля цієї мети. Там, де винні всі, нікого в підсумку не можна судити. Адже таку провину не супроводжує навіть сама видимість, навіть удавання відповідальності. Допоки покарання є правом злочинця — а ця парадигма протягом більш ніж двох тисяч років складала фундамент відчуття справедливості та правоти окцидентальної людини — провина потребує усвідомлення провини, а покарання — доказів того, що злочинець є відповідальною особою. Суть питання чудово розкрив американський журналіст в одному сюжеті, діалог з якого за розмахом фантазії та творчої уяви гідний пера видатного поета:
П: Ви вбивали людей у таборі?
В: Так.
П: Ви отруювали їх газом?
В: Так.
П: Ви закопували їх заживо?
В: Інколи бувало.
П: Жертв збирали з усієї Європи?
В: Гадаю, що так.
П: Ви особисто допомагали вбивати людей?
В: Зовсім ні. У таборі я був лише скарбником.
П: Що ви думаєте про те, що відбувалося?
В: Спершу було погано, але потім ми звикли до цього.
П: Ви знаєте, що росіяни вас повісять?
В: (Заливаючись слізьми) Чому вони мають мене повісити? Що я зробив?
Він і справді нічого не зробив. Він лише виконував накази, а відколи виконання наказів стало злочином? Відколи бунт став чеснотою? Відколи бути порядною людиною можна, лише вітаючи смерть? Хто і коли так робив?
У своїй п’єсі про попередню війну «Останні дні людства» Карл Краус опускає завісу після того, як Вільгельм ІІ вигукує: «Я не робив цього». І до жаху кумедна річ полягає в тому, що це справді так. Коли завіса впаде цього разу, ми почуємо цілий хор тих, хто кричатиме: «Ми не робили цього». І попри те, що тепер ми не зможемо насолодитися комічним, жах полягатиме в тому, що це правда.
ІІI
У намаганні зрозуміти, якими були справжні мотиви, що спонукали людей діяти як гвинтики в масовій машині вбивства, нам не допоможуть спекуляції про німецьку історію та так званий німецький характер, про приховані можливості якого найглибші знавці Німеччини п’ятнадцять років тому не мали ані найменшої гадки. Значно більше належить почерпнути з характерної особистості людини, яка може пишатися, що саме вона була духом-організатором смертовбивства. Генріх Гіммлер не належить до тих інтелектуалів, які походять із сірої зони між богемою та сутенерами і чию роль у складі нацистської еліти багаторазово підкреслювали останнім часом. Він не є ані богемою, як Ґеббельс, ані сексуальним злочинцем, як Штрайхер, ані збоченим фанатиком, як Гітлер, ані авантюристом, як Ґерінґ. Він — «буржуа» з усіма зовнішніми атрибутами благопристойності, усіма звичками хорошого paterfamilias4, який не зраджує дружину та тривожно намагається забезпечити гідне майбутнє своїм дітям; і він свідомо вибудовував нову організацію терору, яка охоплює всю країну, відштовхуючись від того, що більшість людей не є ані богемою, ані фанатиками, ані авантюристами, ані сексуальними маніяками, ані садистами, а передовсім, успішними працевлаштованими сім’янинами.
Якщо не помиляюся, це Пеґі назвав сім’янина «великим авантюристом ХХ століття». Пеґі помер надто рано, аби дізнатися, що сім’янин також є провідним злочинцем століття. Ми так звикли захоплюватися або ж лагідно глузувати зі стурбованості та серйозної зосередженості сімейної людини на добробуті власної родини, з її єдиного прагнення — полегшити життя своїй дружині та дітям, що ми навряд чи помітили, як відданий paterfamilias, занепокоєний понад усе власною безпекою, під тиском хаотичних економічних умов нашого часу мимоволі перетворився на авантюриста, який з усією своєю старанністю та турботливістю не може бути певен у тому, чим обернеться завтрашній день. Покірність цього типажу уже демонстрували в ранній період нацистського «Gleichschaltung»5. Стало зрозуміло, що заради своєї пенсії, страхування життя, безпеки власної дружини та дітей така людина була готова жертвувати власними переконаннями, честю та навіть людською гідністю. Потрібен був лише диявольський геній Гіммлера, аби виявити, що після такої деградації він, сім’янин, був ладен чинити буквально будь-що, коли ставки підвищилися, і саме існування його сім’ї опинилося під загрозою. Єдина його умова полягала в повному звільненні від відповідальності за власні вчинки. Так, ця ж людина, пересічний німець, якого нацисти, попри роки скаженої пропаганди, не зуміли схилити до самочинного вбивства євреїв (навіть коли вони ясно дали зрозуміти, що за таке вбивство не буде покарання), нині без жодного супротиву стоїть на службі у машини винищення. На противагу більш раннім формуванням СС та Гестапо, уся гіммлерівська організація покладається не на фанатиків, не на вроджених убивць і не на садистів; вона цілковито покладається на нормальність працевлаштованого сім’янина.
Немає потреби окремо згадувати вибачливі зізнання латвійців, литовців чи навіть євреїв, які долучалися до гіммлерівської організації вбивств, аби продемонструвати, що не потрібно було ніякого особливого національного характеру, аби породити цей новий типаж функціонера. Серед них далеко не всі є природженими вбивцями чи зіпсутими зрадниками. Не можна навіть напевне стверджувати, що вони б виконували цю роботу, якби на кону стояли лишень їхні життя та майбутнє. Вони відчували відповідальність лише перед власними сім’ями (після того, як вони втратили страх перед Богом, їхня совість очистилася завдяки бюрократичній організації їхніх дій). Перетворення сім’янина з відповідального члена суспільства, зацікавленого у громадських справах, на «буржуа», стурбованого лише своїм приватним існуванням та не свідомого жодних громадських чеснот, становить міжнародний феномен сучасності. Насущні потреби нашого часу — «Зважте на голод і сильний холод у цій оповіді, яка бринить від скорботи» (Брехт)6 — можуть у будь-яку мить перетворити його на людину натовпу та зробити інструментом будь-якого шалу та жаху.
Щоразу, як суспільство безробіттям нівечить звичайну діяльність та самоповагу маленької людини, воно готує її до тієї кінцевої стадії, на якій вона добровільно візьме на себе будь-яку функцію, навіть функцію ката. Один єврей, випущений з Бухенвальду, якось помітив серед есесівців, які видавали довідки про звільнення, свого колишнього однокласника; він лише розглядав його, не зронивши і слова. Раптом чоловік, на якого був спрямований погляд, сказав: «Ти маєш мене зрозуміти, у мене п’ять років безробіття за спиною. Вони можуть робити зі мною усе, що захочуть».
Певна річ, для становлення цього сучасного типажу людини, яка є цілковитою протилежністю «citoyen»7 і яку за браком кращого найменування ми назвали «буржуа», у Німеччині були винятково сприятливі умови. Навряд будь-яка інша країна в оксидентальній культурі була так слабко сповнена класичних чеснот громадянської участі. У жодній іншій країні приватне життя та приватний розрахунок не грають таку велику роль. Це факт, який німці у часи національних лих удало маскували, проте ніколи не змінювали. За фасадом проголошених та пропагованих національних чеснот, як-от: «любов до Батьківщини», «німецька сміливість» та «німецька вірність» — насправді ховалися відповідні національні вади. Навряд у будь-якій іншій країні пересічно можна знайти менше патріотизму, аніж у Німеччині; а за шовіністичними заявами про вірність і сміливість ховається фатальна схильність до невірності та зрадництва з опортуністичних міркувань.
Однак людина натовпу — кінцевий продукт «буржуа» — є міжнародним феноменом; і ми зробимо правильно, не віддаючи її на поталу нашим спокусам у сліпій вірі в те, що лише німецька людина натовпу здатна на такі моторошні вчинки. Те, що ми назвали «буржуа», є сучасною людиною маси, проте не в екзальтовані миті колективного захоплення, а в безпеці (сьогодні радше варто казати про небезпеку) її власної приватної сфери. Вона довела дихотомію приватних і публічних функцій, сім’ї та професії до такої крайності, де вона більше не здатна віднайти у собі зв’язок між ними. Коли професія штовхає її до вбивства людей, вона не вважає себе вбивцею, адже робить це не за власним бажанням, а керуючись професійним обов’язком. З чистої пристрасті вона б не скривдила навіть муху.
Якщо ж ми скажемо представнику цього нового професійного класу, породженого нашим часом, що його притягують до відповідальності за скоєне, він почуватиме себе не інакше як зрадженим. Та якщо під потрясінням від катастрофи він дійсно усвідомить, що насправді був не лише функціонером, а і вбивцею, тоді виходом для нього буде не бунт, а самогубство — так само як і для багатьох тих, хто вже обрав шлях самогубства в Німеччині, де вже очевидно за одними хвилями самознищення котяться наступні. І це також принесе нам мало користі.
ІV
Уже багато років ми зустрічаємо німців, які стверджують, що їм соромно бути німцями. Почасти я відчуваю спокусу відповісти, що мені соромно бути людиною. Цей елементарний сором, який сьогодні поділяють багато людей різних націй, — це те, що, врешті-решт, залишилося від нашого відчуття міжнародної солідарності й досі не знайшло належного політичного вираження. Та зачарованість людством, властива нашим батькам, не лише легковажно ігнорувала національне питання. Що значно гірше — вона навіть не могла помислити, наскільки жахливими є сама ідея людства та юдеo-християнська віра в єдине походження людської раси. Було не надто приємно поховати наші хибні ілюзії про «благородного дикуна», коли ми дізнались, що люди можуть бути канібалами. Відтоді люди навчилися краще пізнавати одне одного та відкривати все більше й більше про людські потенції зла. Як результат, люди все більше відходили від ідеї людства та ставали все більш піддатливими до доктрини раси, яка заперечує саму можливість єдиного людства. Вони інстинктивно відчували, що ідея людства — байдуже, чи вона постає в релігійній чи гуманістичній формі — передбачає зобов’язання до загальної відповідальності, яку вони не бажали приймати. Адже ця ідея, очищена від будь-яких сентиментів, має вкрай серйозні наслідки, а саме, що в тій чи тій формі людина повинна узяти на себе відповідальність за усі вчинені людьми злочини і що всі нації поділяють тягар скоєного іншими зла. Сором бути людиною — це винятково індивідуальне і все ще не політичне втілення цієї інтуїції.
У політичному сенсі ідея людства, яка не виключає жоден народ і нікому не надає монополії на провину, є єдиною запорукою того, що одна «вища раса» услід за іншою не відчуватиме себе зобов’язаною дотримуватися «природного закону», який постулює право сильнішого, та винищувати «нижчі раси, які не заслуговують на виживання»; тож, наприкінці «епохи імперіалізму» ми опинимося на етапі, з перспективи якого нацисти видаватимуться примітивними передвісниками майбутніх політичних методів. Дотримуватися неімперіалістичної політики та нерасистських вірувань з кожним днем стає все складніше, адже з кожним днем все більш зрозуміло, яким великим є тягар людства для людини.
Можливо, євреї, чиїм предкам ми завдячуємо першим формулюванням ідеї людства, дещо знали про цей тягар, промовляючи щороку «Отче наш, Царю наш, ми згрішили перед тобою»8, цим самим беручи на себе не лише гріхи власної спільноти, а й усі людські провини. Ті, хто готові сьогодні йти цією дорогою у її сучасній версії, не задовольнятимуться лицемірним зізнанням «Дякувати Богу, я не такий»9, жахнувшись нечуваних прихованих можливостей німецького національного характеру. Вони радше зі страхом і трепетом нарешті усвідомили, на що здатна людина — і саме це складає передумову сучасного політичного мислення. Такі люди не зможуть успішно стояти на службі як функціонери помсти. Проте одне відомо напевне: на тих і не лише на тих, хто сповнений щирим страхом перед невідхильною провиною людської раси, можна сповна покластися, коли потрібно боротися безстрашно, безкомпромісно та будь-де проти непередбачуваного зла, яке здатна породити людина.
Есей Ганни Арендт «Organized guilt and universal responsibility» був написаний у листопаді 1944 року і вперше опублікований в журналі «Jewish Frontier» у січні 1945 року.
- «Фольксґеноссен» (нім.) — співвітчизники, букв. побратими по народу. Штамп німецької нацистської пропаганди на позначення людей німецької крові. ↩︎
- «Фольксґемайншафт» (нім.) — букв. народна спільнота. Штамп німецької нацистської пропаганди на позначення спільноти, яка базується на кровній спорідненості, спільній долі та спільній політичній ідеології. ↩︎
- Ванситартизм — політична доктрина, згідно з якою агресивні мілітаристські настрої німецьких лідерів з часів Франко-пруської війни (1870–1871) супроводжувала одноголосна підтримка німецького народу. Німеччина, з огляду на це, повинна була пройти жорстку програму демілітаризації та перевиховання, які мали б запобігти таким агресивним настроям у майбутньому. Термін походить від прізвища британського дипломата Роберта Ванситарта. ↩︎
- Paterfamilias (з лат. «батько сім’ї») — особливий правовий статус господаря дому та очільника родини у Давньому Римі; у тексті уособлює архетипову патріархальну роль. ↩︎
- «Ґляйхшальтунґ» (нім.) — букв. «рівне включення». Термін націонал-соціалізму на позначення примусового підпорядкуванняусіх сфер суспільства ідеологічному та організаційному контролю диктатури. ↩︎
- Останні слова із п’єси Бертольда Брехта «Тригрошова опера» («Dreigroschenoper»). ↩︎
- «Citoyen» (фр.) — громадянин. ↩︎
- Юдейська покаянна молитва «Авіну Малкену», яку читають протягом «10 днів покаяння». ↩︎
- Євангеліє від Луки 18:11. ↩︎
