Працю «Європейський словник філософій. Лексикон неперекладностей»», яку ініціювала та якою керує Барбара Кассен, я вважаю не просто словником, а твором, твором філософським, унікальним твором сучасної, навіть іще неіснуючої філософії. Назву її філологічною філософією, аби нагадати взаємну філію слова та думки.
У цього твору відсутній автор, є ініціатор — Барбара Кассен — та безліч співавторів, проте призначений Словник читачу для читання, а не для довідки. У цього твору, здається, немає спільного сюжету, це своєрідна Енциклопедія, що жанром нагадує знамениту Енциклопедію Дідро та д’Аламбера, але конструкція Словника зовсім інша: це не простір знань, це заздалегідь інтерактивний гіпертекст, що говорить, – твір, який творить тексти. Зібрано не слова, але події. Можна назвати їх подіями іменування думки: схоплювання думки поняттям, проречення поняття словом і поруч — інші можливі повороти тієї ж події іншими мовами.
Але чи є вона тою самою, ця подія, чи це її варіанти, аспекти, чи це незворотно інша подія? Або ж — поняття схоплює дещо, для чого винаходять неологізм (як «філософія», «енергія», «щойність», «річ у собі»…), чи є у цього винаходу спільна поетика? А якщо немає, то що ж має на увазі це поняття? Переклад має на меті сказати те ж саме іншою мовою, але висловлює завжди інше.
Проте, що ж це означає, коли йдеться про переклад філософських понять — строгих, універсальних, за задумом загально-значущих? У словники зібрано події думки, що іменує, вони сусідують, відсилають один до одного, зустрічаються на спільних місцях, з’єднуються у спільній справі і… не переходять, не перекладаються один в одного. Я хочу сказати, що саме в такому неусувному віднині спів-бутті філософськи значущий сенс Словника. Про цей сенс я й хочу поговорити.
1. Словник звертає увагу читача не на багатозначність понять-термінів, а на те, як слова стають поняттями, думка знаходить своє слово, а те, про що вони — і думка, і слово — вперше з’являється в цьому їх співробітництві. З’являється і розходиться із собою, втікає у себе, виявляється як загадка. Ми, читачі, насправді є присутніми при тому, як «думка не висловлюється, а здійснюється у слові» (Л. Виготський), як вона у спробах перекладу, на межах мов (а у словнику поки що лише їх європейський мінімум) повертається у свою незавершену роботу, а мислиме та іменоване — у свою загадковість.
Словник, помітив я, влаштований так, що стає твором, який творить можливі філософсько-філологічні твори. Цей твір за задумом не завершується та росте. У міру зростання не лише примножується кількість термінів, їх значення непередбачувано галузяться, залишаючись при цьому в композиції, що не створена ніякою авторською волею і, відповідно, немає єдиного сюжету, хіба що лейтмотиви, констеляції, переклички. В конструкції словника філософське ім’я («сутність», «принцип», «доля»…) залишається місцем різномовного спілкування з приводу розуміння, відповідно, поняття — місцем неперекладного зіткнення іменувань. Цей поліфонічний контекст росте і сам собою стає родовищем нових сенсів.
Здається, ніщо ліпше цього Словника не здійснює текст-ризому Дельоза-Ґваттарі. Ця книга — Словник, тут немає панівного сюжету, тільки лінії зв`язку та вислизання, поклики, сегменти, інтенсивності та розмивання. Але цей Словник — Книга, її тема — філософія. Вона зростає у минуле: нічого в ньому не відміняючи, не «знімаючи», втягує у свій склад, у спілкування сенсів найдавніші класичні поняття філософії; вона розповсюджується у сучасному світі: шляхом перекладів та включення нових статей новими мовами, зводить до спілкування нові смислові світи, інтелектуальні контексти, концепти, поетики розуміння і фігури визначення термінів; текст Словника-Книги росте і в майбутнє. Це справджується там, куди вводить читача читання книги — у подію іменування сенсів, переосмислення імен, проблисків нових сенсів у розривах, зяяннях, на межах, – а отже, у мисленні, у розумі читача.
Таким чином, Лексикон це твір завчасу всесвітньо-історичного спілкування істот, що говорять та мислять. Ми потрапляємо не лише в міжмовний, але, скажімо, і у між-софійний (це «Словник філософій») простір. Ба більше — це «поміж» входить у наш власний розум та готує його до такого спілкування.
Філософія, що розгортається у світі своєї чи універсальної мови, неминуче набуває форми моно-лого-центричної конструкції (зрозуміти — значить охопити). Але ж і справді, здається, що сама ідея розумного осягнення передбачає онтологічно єдину архітектоніку розумоосяжного універсуму, відповідно, єдину логіку універсально думаючої людини. Будова Словника показує можливість — а судячи з усього, і неминучість — цілковито іншого — онтологічно гетерогенного — влаштування універсуму саме у горизонті його розумоосягнення.
Йдеться не про різномовну — і всіляко різно — гетерогенність людського світу, що існує на Землі, а про форму його розуміння: про логіку та архітектоніку нашого розуміння цієї гетерогенності, про форму його осмислення.
Тепер деконструювати нав’язливий монологізм розуміючої («охоплюючої») думки не складно. Достатньо, наприклад, пропустити терміни, що використовуються тут мною («розуміння», «логіка», «універсум», «сутність»…) через призму Словника, що розщеплює та диференцює, аби побачити неусувну смислову спектральність цих понять. Причім понять філософських, що ґрунтовно претендують на одно- та загально-значущість, понять-термінів. Питання аж ніяк не про труднощі перекладу, а про те, що викривають ці труднощі: внутрішню гетерологічність самих понять. Неперекладність фундаментальних філософських понять підказує, що логіка їх формування складається як своєрідна діаферо-логіка, логіка необхідної розбіжності із самим собою.
Але філософськи значуща підказка Словника є серйознішою. Словник не лише деконструює термінальну однозначність понять, видає їх розбіжність із собою. Статті Словника влаштовані так, що позначається і інша необхідність, яка не дозволяє їм розійтися з собою в невизначену всеможливість. Різномовні слова говорять своє на спільному місці поняття-терміну, розгортається подія необхідного спілкування можливих сенсів, розмови з самим собою, – тобто мислення (за визначенням Платона).
Проте, вимога єдності та спільності розуміння залишається. Навіть більше, вона підсилюється та болісно загострюється «гарячою» проблемою взаємо- розуміння чи неусувного взаємо- _не_-розуміння, розуміючого спілкування чи остаточного роз-єднання. Адже йдеться зовсім не лише про звичну багатозначність слів та труднощі перекладу. «Неперекладність», коли йдеться про філософські поняття, зіштовхує нас із набагато більшим утрудненням, – завадою взаємо(не)розуміння у фундаментальних, смислоутворюючих началах буття людини людиною у нашому спільному світі.
2. Тепер трішки докладніше.
Словник має підзаголовок: лексикон неперкладностей. Філософський сенс словника сягає саме цього — неперекладності. Мов багато і неперекладність входить у їх осердя.
Але ніхто не перекладає «мову», перекладають слова, висловлювання, фрагменти, авторські твори. І все ж — у будь-якому висловлюванні завжди уже є співавтором сама мова, ось це співавторство мови є неперекладним. Це зовсім не технічна складність, тому що інша мова — інший співавтор. Що більш відчутне у сказаному співавторство мови, як, наприклад, у поезії, то виразнішою є присутність не тільки іншої системи, а й іншого співавтора. При цьому кожною мовою можливо сказати і якось у ньому — у будь-якому висловлюванні — уже сказано — все.
Про щось схоже говорить відоме висловлювання Гайдеґґера — «мова це дім буття». Замислюючись над цим висловлюванням, не забуваймо, проте, що таких домів безліч. Загадкова фраза Гайдеґґера приховує у собі гумбольдтівське sprachliche Weltansich («світогляд мови») чи — у менш «тевтонській» глибокодумності – «гіпотезу мовної відносності» Сепіра-Уорфа. Мова замикає цілісне і повноцінне буття людей у свій, по-різному облаштований дім, і мовлення різних «домовиків» змішуються з мовленням тих, хто говорить.
Неперекладність тоді означає — люди, які говорять, живуть у різних домах-світах, і перехід зі світу в світ потребує особливих «обрядів переходу».
Але ж це парадокс! Мова — засіб спілкування — перетворюється у засіб роз’єднання. Стіни цих домів-світів говорять, оповідають, звернені до невідомого — будь-якого — адресата і разом з тим утримують сказане в собі.
Ні, відповімо ми землеробам, ми не залишаємося в наших «провінціях». Ми не є рослинами, що укорінені у своєму ґрунті, ми не є домашніми тваринами. Ми не тулимося in der Hütten, не розкидані хуторами, селами та селищами, ми живемо у багатобудинковому всесвітньому місті. Наше місто має агору, форум, площу, майдан, де, як заведено, знаходиться храм, ратуша, музеї, філармонії, бібліотеки — вже готові форми всесвітньо цивілізації, які втілюють можливість політичного, культурного, духовного спілкування.
Не в узагальнюючій всесвітній посередності якогось універсального есперанто знаходиться мова нашої спільності, але все ж у спільності, а не в містечковому роз’єднанні, розходженні по аутичним одиночкам неперекладних мов та замкнутих ментальностей. У західній Європі над світами національних мов століттями панувала мова спілкування християнського світу — латина. Тепер у всьому глобалізованому світі такою мовою стає англійська.
Барбара Кассен називає цей global English — глобиш. Але глобиш ні в якому разі не варто плутати з англійською. Різні мови не можуть перетворитися в діалекти і варіації одної, кожна з них володіє могутністю власного світотвору. Навпаки, глобиш — службовий діалект міжнародних конференцій та туристичних круїзів, так само як і гугл-перекладач — службовий інструмент інтернет-спілкування.
Мова, втім, стає діалектом (ідіолектом) і у тому випадку, коли замикається у собі, той, хто має говорити, не говорить, а занурюється у поезію внутрішніх форм, вслуховується у то, як die Sprache spricht та речі рекуть. Такий ідіолект німецької мови створив М. Гайдеґґер, і я дозволю собі за аналогією з вигаданим «глобиш» назвати його словом, що існує: Schwäbisch . Між цими полюсами — виродженою посередністю «глобишу» та соліпсистським аутизмом «швебишу» — різномовний світ людського спілкування.
Саме ця неприборкана, неузагальнювана суперечність людської спільності щось підказує нам щодо влаштування та способу людського буття. Якщо йдеться про нашу загальноєвропейську спільність, буде справедливою фраза У. Еко: «Мова Європи — це переклад». Переклад перекладає не лише з мови на мову, а й з культури в культуру, з епохи в епоху, із села у місто, з вулиці в замок чи в комірчину: з одного нескінченного контексту в інший, не менш нескінченний. Таке буття в перекладі, на переході із дому в дім, у спілкуванні на площі між домами-мовами, між націями, конфесіями, культурами, епохами… властиво європейській культурі.
Так по-європейському зрозуміле буття людини є, говорячи мовою філософії Шеллінга, більш високе потенціювання буття істоти, що обдарована розумним мовленням, ніж буття мешканця свого дому. Зрозуміло, що наступним і, мабуть, гранично потенційованим буттям буде володіти буття людини глобального світу як світу неусувно і неперекладно різномовного спілкування. Йдеться про спільність спілкування, а не узагальнюючої посередності.
Саме тут, на порозі «планетарного» буття людини Словник вказує на принципове утруднення.
3. Ми вже не раз підкреслювали: Словник цей — філософський. Сюжети, теми, концепти філософської думки вносять у проблему неперекладності нову перешкоду. Саме відкриття, уяснення цієї перешкоди і робить Словник філософським твором.
Думка у філософії зразу має на увазі горизонт граничної всезагальності, тут думають і говорять про саме буття, саму істину, про загальний світ, загальне благо, чи взагалі про суще, про дещо взагалі…, про «чистий» розум, поняття, знання… як такі, – отже, про те, що по суті свого мислимого значення є вільним від завад мови, її недоречних підказок та двозначностей. Хоча, філософія на відміну від наук не має в своєму розпорядженні ні формальну мову математики, ні об’єкти, що спостерігаються та відтворюються у досвіді, однак це думка, що прагне вийти із особливого — мовного — дому буття до «самого» буття. Власне, не стільки про буття, скільки про цю «самість» конститутивне питання філософії (див. «Алківіад» Платона).
Іронічні лапки відмічають всесторонню сумнівність цього «само», а відповідно, і всього задуму. Вийти із мови (завжди особливої) — чи не значить це взагалі втратити мову, мовлення, заніміти? Далі, вийти думкою до буття — чи не значить вийти думкою також і з самої думки (той, що думає, поки шукає, блукає, вирішує… поки не ототожнюється з буттям, думаючи та висловлюючи істину)? На якій мові тоді говорить філософія свої онтологічні істини? Як думка про річ може перетворитися на думку (і мову) самої речі, в її власне речення?
Ми знову, але тепер вже кажучи про мову філософії, опиняємося між двома крайнощами (про які говорить Платон у «Кратилі»): штучна мова умовно універсальних систем, словник термінів, тезаурус деякої узагальненої метафізики, з одного боку, а з іншого, – якщо не первісна мова речей, які рекуть , – то деяка первинно (природно) філософська мова, як грецька чи німецька, на думку, Гегеля і Гайдеґґера. Перекладний з огляду на позамовну загальнозначущість термін та нікуди не перекладне «самовите» слово, як говорив В. Хлебников.
Але Словник філософій — це і є лексикон термінів. Йдеться саме про неперекладність термінів, які означають поняття, що мають на увазі «самі» речі. Як тоді це можливо? Придивімося.
Для того, аби будувати мета-фізику, філософська думка має вибратися також і з природи («фізики») мови, що називається природною, має створити свою мета-мову. Вона позначається не лише мовою та у мові, але й у протиборстві думки з мовою, завжди двозначному та багатозначному. Із хаосу наріч, діалектів, говірок, контекстів, сенсів, із натовпу того, як і чим вважається дещо у словах людей — з прагматики «думок», – опираючись на внутрішню будову мови, думка вибудовує космос свого власного мовлення. Задум свого роду моно-логічного космо-логосу рухає філософську думку із самих початків. Будь-який елементарний філософський концепт (наявний у словниковій статті, наприклад, той самий «логос») є не навмання вигаданим поняттям, а зачаттям (начатком, початком, «сім’яним логосом», як говорили стоїки) світу, що одразу розуміється (конципується) та лише потім артикулюється (народжується) у системі понять. Значення імені філософського концепту визначається вже не стихійною полісемією слова, а логічним контекстом авторської системи.
Тут нас очікує інше утруднення. Якщо терміни-поняття це слова, значення яких визначається концептуальною системою, а системи відрізняються, то окрім неперекладності з’являється непереосмислюваність. Навіть одне й те саме грецьке слово «логос» є неперекладним зі світу Геракліта у світ Арістотеля, а вони обидва — у світ Євангелія від Іоанна. Крім того, у іншому світі існує ratio, яке вважається перекладом «логосу». Є «ідея» Платона, і вона відрізняється від «ідеї» Декарта, Канта чи Гегеля не менше, ніж розрізняються світи їхніх систем.
Тому кожен філософський словник, де терміни бовтаються без систем, є антифілософічним, є описом останків, уламків та черепків різних філософських організмів у їх братській могилі.
Тим часом, Словник Б. Кассен названий набагато точніше, хоч би як загадково ця назва не звучала: Європейський словник філософій. Неперекладність з мови на мову (додамо: з епохи в епоху, з культури в культуру) підсилюється тим, що справа ще й у перекладі з одної філософської системи в іншу. Неможливо перейти зі світу в світ, але неможливо і не переходити, якщо ми все ж залишаємося у філософському задумі.
Але що значить система? Чи були системи у Геракліта, Паскаля, Ніцше чи К’єркегора? Філософія є системною завжди, – не завжди у виконанні, але завжди у замислі: це від самого початку задум осмислення світу.
В філософіях перед нами постають не просто випадкові поняття про те чи інше, а задуми світу, що претендують на одвічність та всезагальність. Філософ не обов’язково мислить у заданому собі замислі, але він мислить тут, у замислах, замислами. У філософських задумах замислюється та артикулюється розум (відповідь на запитання, що значить розуміти), який має на думці артикулювати світ (відповідь на запитання, що значить бути).
Розум та світ — взагалі. Філософія може як завгодно грати словами, діалектами, жаргонами, жанрами, дисциплінарними мовами, неологізмами, але мета її — λόγον διδόναι (як сказав Сократ) — усвідомити, пояснити, обґрунтувати… а може бути, просто дати слово, передати його від нас тому, про що йде мова і що саме слова позбавлено.
Ось і приклад неперекладності, неперехідності. Що, власне, означає цей вираз, як його перекласти з грецької? Знання, каже Сократ (Платон) в «Теететі» (ні, затнемося знову, не «знання», а епістема, а якщо «знання», то в якому сенсі? І чи не переходимо ми з нашими перекладами — scientia, наука — в інший світ?) є «правильне міркування» (δόξα — хіба «міркування»? Ми ж бо знаємо, наприклад, слово «ортодоксія» – «православ’я»…) з логосом. Знову цей «логос». «Логос» – підкаже звичайний словник — це «мовлення», «розрахунок», «міркування», можливо, цілий трактат чи поема, як «Слово про закон і благодать». Як би там не було, без нього — розмірковування — ніщо «знане», стверджує Платон, не можна вважати знанням. Тобто чим? – Справа тут не в загадках, а у тому, що — ось і зараз, тут — відбувається: питання про переклади ніби продовжують сократівські допитування про значення-міркування і, здається, повинні привести до однозначного знання, для якого різними будуть лише імена різними мовами, але не суть справи, не самі речі. Що ж це?
Ведучи сократичну розмову (творячи логоси – τοῦς λόγους ποιεῖσθαι — говорить Сократ в «Апології» (38а)), ми включаємося в роботу з багатозначними словами та ситуаціями в пошуках визначеної відповіді на питання «що таке?». Ми шукаємо єдине значення, що ніби прямо означає означуване, ми прагнемо визначеності однозначного терміну.
І ось, говорять Платон та Арістотель, шлях із хаосу природної багатозначності до космосу однозначно знаючих понять прокладає логос — мовлення, що розмірковує та відповідає за себе, думку, що усвідомлює те, що говорить. Не просто та, яка щось знає, але і та, що знає, яким логосом отримано та тримається це знання. Що ж дивного у тому, що відповідальна філософія вибудовується в логоцентричну — навіть моно-лого-центричну метафізику? Філософ не свої розмірковування про світ розповідає, він продумує умови розуміння світу, наскільки світ взагалі може бути врозумливим.
Передбачається, що шукана артикуляція мислячого універсуму не збігається з артикульованістю (витлумаченістю) світу, що завжди уже відбулася у мові. Нашій цілеспрямованій думці доведеться боротися з мовою, і боротьба ця ведеться там і тим, для чого ми залишимо грецьке слово логос.
4. Тепер ще уважніше.
Мало не кожне обговорення тематичного поняття Арістотель починає з детального розгляду його узусу, багатоманіття загальновживаних значень
імені (див., наприклад, кн. V «Метафізики») і полісемії слова як πολλαχῶς λεγόμενον (того, що говориться у безлічі різних значень). Але, запитаємо себе, якщо йдеться про переклад з мови на мову, наскільки ж збільшується це πολλαχῶς λεγόμενον, – можливі значення та розуміння? – Не важко відповісти: на всю історію думки. Не розібравшись у цій історії, яка може бути відповідально філософська думка? Словник, що обговорюється, – перший крок на цьому важкому шляху.
Вважається, що шлях розрізнення значень має кінець, межу – terminus, грецькою ὅρος, ὁρισμός – визначення (Met. VII, 10, 1034b20). Визначення — це таке значення імені, яке не просто використовують за різних обставин, воно має пряме відношення до іменованого у його власній (?) суті. Платонівський Сократ запитує: «що таке є А саме по собі?». Разом із співбесідниками він шукає остаточне, граничне визначення, яке заздалегідь має на увазі його розпитуюча думка. Платон називає те, що шукають, «що мається на увазі» — ідеєю. Нам легко помітити, що його «ідея» — дещо прямо протилежне нашій, «наша» ближче відповідає платонівській «думці»…
Але як же раптом так вийшло? Що таке «нашій»? А якщо це так, то що ж вийде, якщо ми будемо перекладати Платона, використовуючи грецьке слово «ідея», не уточнивши, в якому сенсі? Можливо Сократ (у тексті Платона) не погодився би з «нашим» сенсом, а ми, не спитавши його, переклали його думку в «нашу», в якій і сліда не залишилось від «виду», що звучить у грецькому слові.
Платонівський Сократ хоче визначити «знання», «справедливість», «красу», «мужність»… так, аби значення цих понять не залежало від прагматики вживання. Ідеї, додамо ми, по замислу не мають залежати від того, як вони іменуються різними мовами, варто тільки замінити ім’я визначенням, і переклад має стати можливим. Якщо ім’я (ὄνομα) містить у собі і вінчає собою розмірковування — λόγος, тобто розбір значень і збирання їх на шляху, що веде до визначення (ὁρισμός) чи поняття, — термін може бути перекладеним іншою мовою, варто тільки тут проробити відповідну роботу логосу.
Тут нас очікує один підступ, який я називаю омонімією перекладу. Ми помітили: між словом і терміном (визначенням, поняттям) знаходиться логос: деяка робота думки, яка включена в термін-поняття. Переклад терміну, який ігнорує цей логос, цю роботу думки, може бути вірним як переклад слова, але катастрофічно помилковим як переклад філософського терміну. Це стає особливо очевидним, коли мова запозичила з іншої саме слово.
5. Технічна мова російськомовної філософії містить безліч грецьких та латинських слів — філософія, ідея, енергія, хаос, космос… субстанція, акциденція, трансценденція. Здавалося б, вони не потребують перекладу, але тут-то нас і очікує визначальна помилка.
- В «Категоріях» Арістотель наступним чином визначає омонімію: «Ὁμώνυμα λέγεται ὧν ὄνομα μόνον κοινόν, ὁ δὲ κατὰ τοὔνομα λόγος τῆς οὐσίας ἕτερος» – «Омонімами <одноіменними> називаються такі <речі>, тільки ім’я яких є спільним, а відповідним цьому імені логос тес усіас різний» (Cat. 1, 1a). Ось цей вираз «λόγος τῆς οὐσίας» (якщо вдуматись, а не перекладати його просто як «значення») вказує на те місце і подію, де відбувається усе філософськи значуще. Якщо при перекладі ігнорується те, що Арістотель тут називає λόγος τῆς οὐσίας (залишимо поки без перекладу), виникає перекладацький омонім: ім’я-слово перекладено, ім’я-поняття гірше, ніж втрачено — неврозумливо переосмислено.
Ще раз: між іменем-терміном (ὄνομα) та означуваною-визначуваною «суттю» (οὐσία) знаходиться широке поле мовленнє-думки (λόγος): складна робота логічної думки та самостійне життя завжди вже по-своєму думаючої речі. Увага філософської думки помічає та виносить на світло таємне життя цієї роботи, щоб себе у ній усвідомити і говорить відповідально без таємного співавторства мови. Перше, що слід помітити: шукана, визначувана суть не передує її імені-означнику, а з’являється разом з ним як продукт логосу.
Арістотель нам пояснив: слово «логос» тут — визначення. Але йдеться не про номінальне визначення і не про словесне формулювання вже якось отриманого поняття, а про логіку утворення понять разом з логікою розуміння визначуваного. Основне утруднення при перекладі філософських понять у тому, що «сутності» («усіай»), які відповідають цим поняттям («логосам») ( буття, суще, природа, ідея, розум, світ, душа…), не мають місця ніде, крім логічно визначеного топоса, який утворюється разом із ними. Вони не існують ні як речі, на які можна вказати пальцем (вони умо-глядні), ні як, наприклад, математичні об’єкти, визначення яких включає в себе їхню побудову. Ці істинні «речі», що відрізняються від думки про речі (зокрема і сама їх «істинність»), існують втім тільки як мислимі, тільки як фігури «логосу», що направляють умо-гляд.
Є, наприклад, розум, що помислює себе, у Арістотеля — і є дух, що помислює себе, у Гегеля. Відповідний текст «Метафізики» (XII, 7) можна перекласти з грецької на німецьку, але «логос», яким визначений «розум» у Арістотеля, не є логіка гегелівської «Логіки», ці «розуми» онтологічно різні: різні їх οὐσίαι-сутності, тому що різні λόγοι-логіки, що їх визначають. Переклад вимагає тут не лише філологічної, але й строгої філософської роботи по перетворенню одного розуму в інший. А der Geist чи die Vernunft, які перекладають тут ὁ νοῦς, були б омонімами перекладу.
Філософські поняття іменують речі, які існують тільки у думці та мовленні, і парадокс у тому, що вони існують у думці, помислюються, як οὐσίαι — поза-мисленннєві сутності, а висловлюються не формальною мовою універсалій, а у стихії своїх природних мов. Вони є продуктами роботи логосу, але поза-логічні: з одного боку, тут у висловлювану думку втручається власне життя мови, з іншого — буття по той бік мови та думки. Логіку цього двоїсто спантеличеного логосу ми назвемо — на відміну від формальної логіки — онтологікою.
Філософські системи, тим паче епохи історії філософії відрізняються цим «логосом»: не просто відповідями на питання «що є дещо?», але логіками побудови можливих відповідей з самого початку, різними онтологіками. В особливій події філософської думки немає і не може бути нічого заздалегідь «означуваного», а це значить — нічого спільного з іншими системами-подіями …окрім самого починання: говорити, винаходячи мову, мислити, придумуючи думку, бути, починаючи бути вперше.
Та чи не значить це, що філософська думка залишається замкнутою, запечатаною у онтологіці свого розуму, де з одного боку своя мова, з іншого, – істина свого буття, яке мислиться у апріорній логіці свого чистого розуму? Якщо так, то виходу — переходу, перекладу — з цього онтологічно продуманого, категоріально артикульованого, своєю мовою сказаного світу у інший немає, і будь-який переклад філософського поняття, що ігнорує цю принципову — онтологічну — неперекладність, є гіршим, ніж помилка: не-порозуміння.
Тому вираз λόγος τῆς οὐσίας однаково потребує і філологічної і філософської уваги.
6. Саме тому, що ми не можемо ні вказати, ні побудувати такі «речі», як «єдине», «начало», «природа», «причина», «розум», «свідомість»…, залишається єдина стихія пошуків та визначення понять, стихія думки (логіка) та мови (семантика). Тому Арістотель кожен раз рухається від імен до визначень, розбираючись у прагматиці та полісемії мови.
Наприклад, та ж οὐσία. Повсякденне значення цього слова – «майно (нерухомість), статки». Арістотель у своєму філософському словнику (V кн. Метафізики) визначає: або останній підмет, який уже ні про що не висловлюється, або форма і вид кожного (ἑκάστου ἡ μορφὴ καὶ τὸ εἶδος), вид, що деяким чином вміщує усе. Так про першостихію іонійців він говорив, що вона «τῆς μὲν οὐσίας ὑπομενούσης τοῖς δὲ πάθεσι μεταβαλλούσης» (Met., I, 983b) – «…щодо основної сутності існує, а за своїми властивостями змінюється». (W. Ross обходиться латинськими: the substance modifications; H. Tredennick: essence affections). Але опозиція «сутність-властивості» переносить нас у шкільну метафізику, а «сутність-явище» переносить у філософію XVII століття, де сутність (essence) відрізняється від існування (existentia): сутність це ідеалізація, а явища — множина можливих реальних речей, в яких проявляється сутність.
Тут же, у Арістотеля йдеться про характер існування деякої «основної істоти» («основного существа», дуже вдалий переклад Кубицького) та її минущих станів-витерплювань. З нею може багато що статися, вона може багато перетерпіти, але вона не є «носієм властивостей» і не є деяка сутність, що лежить за множиною явищ і визначає можливість їх існування. «Усія» це не ідеальна сутність, а, навпаки, деяке «господарство», що самостійно ведеться, – доми, міста чи світи — жива «істота», єдине чи одиничне, що мислиться у повноті свого буття.
7. Особливо наочно омонімія, про яку я говорю, проявляється там, де російська мова засвоїла грецькі слова, непомітно змінивши їх концептуальне значення, той самий «логос тес усіас» — продуктивну логіку розуміння самої суті, —- змінивши так, що між означуваним оригіналу та означуваним його іншомовною подобою буквально немає нічого спільного.
Наведу та розберу дещо детальніше один тільки приклад.
Слово космос. У «Думках філософів» говориться (Aёt.2,1.1 = DK. 14, 21.):
Πυθαγόρας πρῶτος ὠνόμασε τὴν τῶν ὅλων περιοχὴν κόσμον ἐκ τῆς ἐν αὐτῶι τάξεως. —
А. В. Лебедев у «Фрагментах» перекладає:
Піфагор першим назвав Всесвіт «космосом» згідно порядку, який йому властивий.
(Пифагор первый назвал Вселенную “космосом” по порядку, который ему присущ)
Слово, здається, просто залишено без перекладу. Насправді, воно вже перекладене, тобто перенесене у знайомий усім нам контекст вживання, а саме в контекст космології, вчення про світобудову, ледве не астрофізики. Тоді буде доречним говорити про «виникнення поняття “космос”», про «розвиток ідеї “космоса”». Тобто — мається на увазі — про виникнення того самого поняття і розвиток тої самої ідеї, яка — у розвинутому вигляді — представлена у сучасній теорії Всесвіту. Хоча, якщо ἡ τῶν ὅλων περιοχὴ це і є Всесвіт (з великої букви), то причому тут грецьке слово «космос», що ще за ідея ним виражена, в чому тут першість Піфагора, причім тут «порядок», через який Всесвіт названо космосом, — все це залишається неясним. Ось це і є «омонімія», оскільки «логос тес усіас», реальне визначення космосу в сенсі новоєвропейської науки не має нічого спільного з тим, що греки називали космосом.
Нескінченний, однорідний, ізотропний простір, у якому рухаються точкові центри сил, не кажучи вже про «всесвіт, що розширюється», не тільки не може бути «космосом», але навпаки, гарний приклад повної акосмії, як могли би сказати греки. У сучасній космології Всесвіт розуміється як скінченний чи нескінченний просторово-часовий континуум, в якому існують уся матерія та енергія. Навіть якщо так наявний порядок (закони), там — за визначенням суті справи (по «логосу тес усіас») — не може бути ніякої περιοχὴ, нічого осяжно (нехай умоглядно) «всецілого», «всеохопного», адже саме його ніби-то Піфагор і назвав «космосом».
Піфагор першим найменував усе в цілому космосом через порядок у ньому. Це «усе в цілому» — не «Всесвіт», а те, що все робить цілим, сферою, небосхилом. У Діогена Лаертського прямо так і сказано: ἀλλὰ μὴν καὶ τὸν οὐρανὸν πρῶτον ὀνομάσαι κόσμον ─ але й першим назвав небо космосом (DL. VIII, 48 = 28 A 44). Вперше виникає тут зовсім не наша ідея «космосу»-Всесвіту, а термін грецької космології, і виникає він у живій стихії грецької мови і у певній логіці розуміння (що значить зрозуміти?).
Сенс ж грецького слова космос набагато ближче передає слово косметика (κοσμητικὴ τέχνη – мистецтво прикрашати), ніж, наприклад, слово світобудова.
Легким покровом главу осінила державная Гера,
Пишним, новим, тим, що як сонце білизною сяяв.
До світлих ніг прив’язала краси величавої сандалії.
Так для очей чарівним тіло, прикрасивши оздобою…(Il. XIV, 187)
(Легким покровом главу осенила державная Гера, Пышным, новым, который, как солнце, сиял белизною. К светлым ногам привязала красы велелепной плесницы. Так для очей восхитительным тело, украсив убранством… (Il. XIV, 187) )
Гнедич природно передав словом оздоба (убранство) грецьке κόσμον.
(Б. Тен переклав κόσμον словом “прикраси”: “А як прикрасами цими своє приоздобила тіло”)
Відповідно, у фрагменті у Аетія сказано, що Піфагор перший назвав убрання всього в цілому – небо – прикрасою по причині порядку в ньому.
Космос – оздоба-ошатність-лад – це (1) красивий вигляд облаштованого цілого; (2) вигляд, в якому кожне в цілому є впізнаваним, оскільки знаходиться на своєму місці і являється у свій час, вигляд, отже, не лише красивий, але й такий, що утворює необхідний «син-таксис» розуміння кожного сущого, інакше вигляд розумний чи навіть вигляд самого розуму як існуючого.
Так підказує мова, її внутрішня семантика, яка корінням сягає міфу та розгортається у епосі, розсіяна у прагматиці повсякденного мовлення. Мова підказує і наштовхує на думку. В поетиці її внутрішніх форм, у метафориці, метоніміях, полісемії мова завжди уже мислить сама. Тут же, у живому мисленні мови починається думка, яка хоче “усвідомити саму себе”, розібратися в хаосі мови і зібратись у космос розуму. Філософський логос прагне перебудувати приватний дім свого світу та своєї мови у всезагальний – загальнозначущий – космос.
Таким є піфагорейськи-платонівський космос, і тепер ми з розумінням прочитаємо в «Філебі»: «…сказати, що розум влаштовує все достойно видовища світового порядку – Сонця, місяця, зірок і усього колообігу небесного зводу (τὸ δὲ νοῦν πάντα διακοσμεῖν αὐτὰ φάναι καὶ τῆς ὄψεως τοῦ κόσμου καὶ ἡλίου καὶ σελήνης καὶ ἀστέρων καὶ πάσης τῆς περιφορᾶς ἄξιον)….» (28c-e). Розум цього космосу – не пізнавач-експериментатор, який теоретично екстраполює свої місцеві спостереження у нескінченність, а розум-косметор, облаштовувач, що починає із образа цілого. Розум-косметор визначає, охоплює все як одне. Мислити цим розумом значить давати лад, маючи на увазі одиницю цілого. Розбиратися і збирати у членороздільне ціле – це також сенс власне грецького «логоса». Ним визначається логіка утворення понять-визначень. У горизонті онтологічного космосу, що є передбаченим заздалегідь розумом-косметором, споглядається те, що може бути зрозумілим (зрозуміти – значить встановити, як, де, коли кожному сущому краще бути в порядку всезагального космосу). Тут, в умоглядному космосі знаходяться ті істоти, які за допомогою логосу-визначення іменуються поняттями-термінами.
8. С. Боецій у VI столітті перекладає визначення омоніму в «Категоріях» буквально: «Aequovoca dicuntur quorum nomen solum commune est, secundum nomen vero substantiae ratio diversa». Λόγος перекладений як ratio, а οὐσία – substantia. Перед нами постає два запитання: (1) як відрізняються семантичні поля слів, що перекладають, та слів, які перекладають і (2) чи відрізняється і якщо так, то як логічна будова цих термінів.
Словник нам говорить, що ratio поділяє з логосом значення розрахунок, відношення і в цьому сенсі може означати обмірковування, прикидування, але не містить значення слово. Vera ratio — істинне вчення, говорить Лукрецій, — у новому вигляді розкриє природу речей. Досить по-грецьки ratio-обмірковування розраховує тут на передачу ratio самої природи. З часом, проте, у християнському богослов’ї семантичний аспект логосу-слова стає настільки значущим, що закріплюється іншим словом — verbum. Грецький «логос» розщеплюється на два латинських слова — ratio і verbum. Словом Verbum перекладає св. Ієронім Логос із Євангелія від Іоанна.
Саме це Verbum, Слово-бог зосереджує у собі не лише світо-творчу силу логосу та нову онтологіку творіння, але й саме висловлення одкровення. Субстанції творимі Словом розуму-креатора (а Словник нам розповідає, що для розуму Отця, пока він лише задумує творіння, не народжує Слово, що творить, зберігається слово ratio) онтологічно інші, ніж арістотелівські «усії», які визначаються у своїй суті логосом розуму-косметора. Ба більше, Логос-Verbum — Христос — не лише творить, але і прямо у звичайному мовленні звернений до людини.
Інакше кажучи, в «Логосі» Євангелія від Іоанна неперкладно повідомлені один одному не лише семантика іудейського «давар», грецького «логос» і латинського «verbum», але і всезагальні, ніби надмовні онтологіки чи розуми. Власне, лише тут, на цій неперхідній межі між логосами-світами і постає питання, яке потребує найбільшої уваги філософії.
(Окрім того, це означає також, що переклади на латину арістотелівських понять або мають відповідним чином переосмислювати логіку визначення (λόγος τῆς οὐσίας), або ж вони залишаться логічно сумнівними поняттями лексично вірного перекладу імен. Арістотель св. Томи це Арістотель іншого логосу, іншої онтологіки — томістський Арістотель.
Якщо взяти до уваги будову логосу, який утворює як значення терміну, що визначається, так і суть визначуваного ним сущого, буде не так легко описувати грецьку космологію як перші міфопоетичні здогадки відносно того ж Всесвіту, який ми тепер не спо-глядаємо, а надійно досліджуємо за допомогою своїх радіотелескопів. Йдеться про різні «суті», що помислюються різними логіками розуміння, і розуміються у різних смислах. Відповідно, переклад філософського поняття, що ігнорує логіку його утворення, це переклад, що позбавлений сенсу і породжує омонім, який спантеличує.
Зате ми тепер можемо запитати: а який логос (яка онтологіка) розуму, що перед-бачає у якості всезагального (істинного, об’єктивного) світу якраз навпаки — невизначено-нескінченний Всесвіт? Цей розум не так косметор-облаштовувач, як космонавт, астронавт. Периферія його Всесвіту всюди, а центр — ніде. Він сам має створювати собі орієнтири, розуміючи їх умовність. Зрозуміти для нього зовсім не означає визначити, а… що? Який його логос, якою є логіка розуміння, що заздалегідь відкриває світ як нескінченний предмет нескінченного пізнання? Та якою мовою говорить цей мандрівник між універсумами? У боротьбі з багатозначністю, але і за підказками якої мови вибудовує він свій логос? Ось тут питання перекладу постає у неочікуваному повороті і з неочікуваною гостротою.
На світанку Нового часу (modernity) мова науки, що народжувалася, утворюється національними мовами. Республіка вчених володіє латиною, але розмовляє (переписується) усіма мовами. Мова думки ( логос) віднині так само не «дім буття», як Земля — не центр світу. Думка шукає універсальну мову, знаходить її у математиці, але мова математики придатна лише для природознавства…
Втім цей вузол ми тут розв’язувати не будемо.
Триває краудфандингова кампанія зі збору коштів для видання п’ятого тому Європейського словника філософій.
Закликаємо підтримати проєкт тут.
Видавництво: Дух і літера
