(деякі думки про дотиковості у виставці Олени Турянської «Агапе»)
Цей текст хотілося би назвати критичним щоденниковим епістолярієм. Тези, що їх авторки виокремили для прочитання, є одночасно й аналізом виставки, і враженням, і спробою подяки для кожного та кожної, причетних до створення цієї історії.
Форма тексту нагадує листування, де по різні сторони
ліворуч —
та
— праворуч
підсвічуються думки авторок, щоби під час роботи з текстом читач_ки мали змогу розпізнавати міркування обох, ніби багатоголосся, що ми його часто усвідомлюємо під час особистих роздумів у звичному житті. Тож нехай ця композиція допоможе розкрити більше різних шляхів вдивлення у виставку.
Однією з любих знахідок під час дослідження став потяг художниці до гри з літерами. «В німецькій мові абревіатура “без назви” — “Ohne Titel”, ОТ — збігається з абревіатурою мого імені й прізвища. Цей збіг якнайкраще окреслював тогочасну мене», — з текстового матеріалу до виставки Олени Турянської «Агапе” в Мистецькому Арсеналі. Продовжуючи спостереження у тексті мистецтвознавиці Наталі Чичасової про однакову кількість літер в імені-прізвищі художниці та в словосполученні «Абсолютна Любов»[1], хотілося би розвинути цей нехитрий вияв. Кількість залів, з яких складається наратив виставки, дорівнює кількості букв у слові «агапе». Наслідуючи форму акровірша, в яких перші літери кожного рядка, що читаються згори вниз, утворюють слово, кожна з авторок створила певний акроглосарій — словник, вибрані терміни якого починаються новою наступною літерою в «агапе» й асоціюються з конкретними по порядку залами та окремими історіями, підсвіченими на виставці. Пам’ятаючи, що художниця сама дала послідовні найменування кожній частині виставки, авторки тексту також пробують дослідити разом з нею приховане, але на видноті.
Як же нам не вистачало розмов про любов!
Справи робляться щоденно…
В.К.
Як уже неодноразово в дискусіях та відгуках зауважено про виставку в Мистецькому Арсеналі, ім’я Олени Турянської означили як маловідоме. Хоча практика мисткині сягає 1990-х, починаючи з іконописання та дизайну, розростаючись діалогом тривалістю в десятиріччя, який, попри паузи на роздуми, врешті відбувся проєктом «Агапе. Абсолютна любов»: про конкретне через абстрактне, про кадрування від розмитого. Однак, можливо, відповідь на питання від аудиторії до інституції, кураторок, художниці містить не так прагнення до популярності-впізнаваності, як намір маніфестації нативності шляху творчої практики та влучного моменту оприявлення. Вдалого часу та обставин може ніколи й не настати, авжеж. Однак що це тоді, як не той самий час і обставини, в яких так легко й, головне, необхідно накладається історія про історії від Турянської сьогодні. Поступова робота з реальністю та нанизування на грубу нитку дійсності й часу намистин-знайомств, -зустрічей, -співжиття і, зрештою, всього, що лишається існувати в серці попри та всупереч. Багаторівневий процес інтеграції пережитого власного досвіду сплітається в експозиції «Агапе» з життями дорогих для художниці людей, і все це, хочеш-не-хочеш, стає спільною суцільною лінією, чи повновидним колом з присмаком циклічності та повторень.
Життя — це сон. Смерть — це міф.
Акроглосарій
Антидепресант — різні за хімічною структурою і механізмом дії психотропні речовини, що поліпшують настрій, знімають депресивні, тривожні, дисфоричні симптоми психічних розладів, як-от почуття пригніченості, нервова напруга і тривога, а також підвищують психічну активність.
Гак — металевий або дерев’яний стрижень, загнутий на одному кінці. Те саме, що защіпка, елемент для приєднання чогось.
Абак — рахівниця, простий пристрій для арифметичних обчислень у давніх греків і римлян. Сюди ж вислів «рахувати, щоб заснути».
Павутина — легка сітка із тонких волокон, утворених з клейкої рідини, яку виділяють павуки та деякі інші членистоногі тварини. В переносному значенні – таке, що єднає.
Енігма — загадка, головоломка, щось таємниче, невимовне, шарада або складне завдання.
Агностик — філософська позиція, яка повністю або частково заперечує можливість пізнання світу. Перебування між — у переході між запереченням та прийняттям. «Я, звісно, у Бога вірю, але які джерела?»
Газета — коли народився перший молодший син в родині, батько скупив усі газети, які вийшли в той день лютого.
Астрономія — одна з фундаментальних наук. Нічне небо — темна матерія, крізь яку пробивається до нас світло шести тисяч зірок. А скільки ще не бачимо? Нічний компас.
Платон — Платон осмислює любов передусім через термін ерос — як рушійну силу душі до краси, добра й пізнання. Термін агапе з’являється пізніше, особливо у християнській традиції, як назва безумовної, жертовної любові. Але саме платонівська ідея любові як прагнення до вищого може бути прочитана як передумова для розуміння агапе. Його учень Арістотель рухається далі, розробляючи поняття чеснот, серед яких агапе не згадується. Проте чесноти, на відміну від цінностей, неможливо просто мати — їх потрібно практикувати. Беру на себе відповідальність, ставлячи питання крізь час — до давньогрецьких філософів, до себе і до вас: чи агапе можливо практикувати?
Епілог – прикінцева частина, додана до завершеного художнього твору й не пов’язана з ним нерозривним розвитком дії. Епілог пишеться для того, щоб людина не міркувала про те, що буде далі у творі.
А
—
антидепресант, агностик
Зал «Молох»
Міфом починається і закінчується оповідь Турянської. Молох (так названо першу кімнату виставки) – язичницьке божество, що втілює диявола. За легендами, Молоху робили жертвоприношення, спалюючи дітей. Як втілення суворого, грубого невиправданого зла, об’єкти в цій частині експозиції промовляють мовчазними тінями. Тінями минулого і втраченого.
У давніх грецьких міфах Кронос – бог часу, що пожирає своїх дітей. І з цього страшного акту починається класичне вивчення міфології греків. У лекції Олександра Філоненка, де він звертається до історії Кроноса, говориться: «Діти його — хвилинки, які зникають у череві часу одна за одною. І лише одному Зевсу вдається врятуватись». Такою видаються три наступні зали, що ведуть до абсолютної любові — насправді через дрібні застиглі миті.
У першій же залі витинанки великих розмірів у своїй техніці, за словами художниці, ніби фракталізують оприявлення зла, де воно помножується на численну кількість разів. Або подій та історій, про які хочеться кричати до знемоги або мовчати, затамувавшись. Дім, що палає — так описала Турянська роботу, яка першою видніється на вході у виставку. Колективне відчуття горя й страху дублюється до нескінченності, яку пропонує реальність. Інша витинанка з двох частин нагадує будинок із дахом, що лежить окремо, де усі ці вирізані деталі просвічуються, наче продірявлені поверхні від куль та уламків. Гумова фарба, що її художниця обрала як матеріал у витинанці, стає органічною частиною символізму роботи. Будівельна сировина, якою лагодять дах, і яка має заповнювати порожнини, натомість сама стає вразливою та понівеченою. До втрати неможливо підготуватися — її варто навчитись приймати. Зрештою, Турянська говорить і про іншу сторону цієї метаморфози — вирізане, відтяте на місці пустот нікуди не зникає, а переходить в іншу форму та простір взаємодії з пам’яттю. Тінями пусток мовчить об’єкт «Ліфт». Це інсталяція, зроблена у масштабі 1:10 шахта ліфта як єдиної вцілілої частини будинку в Маріуполі, знищеного 2022 року, відомого за фотографіями. Мисткиня присвячує цю роботу своїй подрузі — українській поетесі Оксані Стоміній, що звідти родом, чоловік якої знаходиться в російському полоні. «Для мене Оксана — це символ стійкості, що, як цей ліфт з відкритими дверима на останньому поверсі, залишається такою ж відкритою до світу», — ділиться Олена.
Простір самою своєю формою нагадує на початку темну, холодну печеру чи шахту, що в момент подорожі то поступово звужується, то розширюється, мінімізується до розмірів вагону, стін кімнати лікарні, столу посеред порожніх стін, і наприкінці — до невеликого вікна з прозорої силіконової нитки, яке, за словами кураторок Оксани Баршинової та Ольги Жук «є водночас і завершенням, і початком нового».
Фіксується просте, але небажане, усвідомлення, що тотальне зло неможливо ніколи знищити повністю. Коли воно оприявнюється найгіршими жахіттями, варто постаратися не загубити ті клаптики реальності, на місці яких, здається, лишилась порожнеча. Полюбити руїну.
Г
—
гак, газета
Зал «Пам’ять»
Що ми лишаємо після себе, і що з цим, роблять ті, хто лишився? Моє свідоме нотування втрат починається зі смерті біологічного батька. Коли у нашій родині зʼявився новий коханий чоловік мами, а у нас з сестрою — тато, мене малу мучило питання «що ми будемо робити з новим татом, коли старий воскресне?»
Питання до простору: коли щось зникає, чи зникає воно назавжди, чи лишає по собі пустоти – і чи лишається він взагалі порожнім?
Мамине: якщо тата немає фізично — це не значить, що у тебе немає його любові.
Що допомагає триматись в теперішньому, так це пригадування і пам’ятання — такі собі гачки, за які чіпляється свідомість у спробах структуризації екзистенції. «На що ми спираємося, пригадуючи?» — підводять кураторки й художниця. Тут роботи мимоволі нагадують про плин, стрімку течію. Пейзаж (версія ІІ), де розмитий вид з вікна поїзда береться брижами, бгається, ніби миготить. Ніби тікає від рисунку зліва на стіні з зображенням, схожим на продірявлену снарядами й уламками від боєприпасів землю. Робота має назву «Пам’ять».
Але тікати немає сенсу. На цю думку наштовхує витинанка-текст:
«ПОРОЖНЕЧА — НІ ЗВУКУ
ПОРОЖНЕЧА — АНІ ІДЕЇ
САМА ПОРОЖНЕЧА
ПОРОЖНЕЧА ВСЬОГО»
Цитата з інтерв’ю фотографа Альберто Джуліані, який працював в лікарнях Італії під час пандемії ковіду, «окреслює внутрішнє спустошення через втрати людей і місць, яких уже не буде», зазначають кураторки. Однак цей текст видається більше провокаційним, адже все ж таки пам’ять до певного часу продовжує бути заповнена спогадами про те, що втратили —змінна форма речей. Застигла мить.
Що пам’ятаєш — пригадуй. Що забув — прийми. Чого не станеться — відпусти.
Історія Вікторії Амеліної, з якою Олена познайомилась біля символічної для художниці роботи за 4 роки до загибелі поетки в Краматорську внаслідок обстрілу міста російськими ракетами, також є на виставці.
Поетка Вікторія Амеліна та філолог і перекладач Євген Гулевич – стають перед глядачами героями історій у цій залі. Їм, зокрема, присвячена робота «Слід». «Проживаючи втрату, вчишся не думати про втрачені можливості у минулому і майбутньому. /…/ Утривалюю присутність у діалогах з іншими людьми, які, самі того не знаючи, будуть утривалювати її після мене», — пише культорологиня Олександра Кущенко про Гулевича, її текстом Турянська ділиться в експозиції. Втрата — той досвід, якого не хочеться нікому побажати відчути. З ним складно погодитись і майже неможливо не заперечувати.
Кольори експозиції — чорний і білий. Константа. Із форм — лінії та многокутники — щось, що поєднує і що поєднане. Зрештою, все складається в одне ціле, як і в роботі «Як на небі, так і на землі», що пов’язана з поемою «Море — це історія» карибського письменника Дерека Волкотта, увагу мисткині до якої привернула Амеліна. Суцільна темнота чорних, ніби запилених, аркушів, що рухаються від найменшого подиху повітря, формують порожнечу, в якій, хочеться сподіватися, щось чи хтось таки існує, якщо не в тій формі, що ми звикли, то бодай в іншому образі.
А
—
абак, астрономія
Зал «Сни»
Все, що не тримає пам’ять, приходить уві сні. Дослідження мови та форм як засобів говоріння про ваготу, зумовлює шукати помічної сили у підсвідомості. Тригери запахів, температури, дотиків, смаку можуть проявити спогад уві сні. Видається, ряд картинок «Без назви» описує щось схоже на те, коли прокидаєшся і пробуєш зафіксувати і пригадати сон, поки він не вивітрився. Створені за допомогою масловоску, як і деякі інші роботи в залі «Сни», навертають глядачів до власних маркерів ситуацій-із-запахами. Інша робота розповідає про місця, яких більше немає – зокрема, про козацьку церкву в селі Боброве, що на даний час майже зруйнована, але давно стала місцем сили для знайомої Турянської. На згадку та зробила собі тату з фрагментом інтер’єру цієї споруди, а художниця рисунком голкою відобразила портрет церкви — таким же чином роблять зображення на стінах церков, вбиваючи пігмент у стіну; у схожий спосіб робляться й татуювання. Хоругви, розташовані поряд, підсвідомо послідовно, хоча й досить випадково, були створені Турянською. Саме як хоругви вона побачила їх очима своїх друзів, що провели такі паралелі з її вишитими тканинами. На них – схематичні ілюстрації з підручника балістики — політ кулі, розрив міни. Робила це мисткиня переважно з точки зору медитативності самого процесу, заспокоєння думок про полеглих друзів та знайомих військових.
Мабуть, не випадково підтема зв’язку з божественним розвивається саме у цій частині експозиції, як нагадування про його ілюзорність, ефемерність та інтуїтивну віру в полегшення. Відгукується тут і друга сторона цієї зали – монументальною інсталяцією «Сни». Це частини постільної білизни з лікарень, яку мисткиня купує в секонд-хендах — цупка, проте м’яка тканина. Річ, що всотує фізичний біль, страх і втрати. Білизна з’явилася в магазині через свою непотрібність, бо їх власники очевидно мертві. Але це не означає, що вона не зберігає в собі їхніх історій! Історій, які Олена Турянська дбайливо збирає на збереження і міркування.
Саме під час таких роздумів була створена ще одна робота у «Снах» — квадратні решітки з гофрокартону, що повторюють геометрію приміщення лікарняної палати — безкінечні квадрати плитки на стінах, стелі, підлозі — те, що пацієнт бачить щодня прокидаючись та лягаючи спати. Якщо довго стояти й дивитися на цю роботу, відчувається легке запаморочення від фрактальності візуального елементу.
П
—
павутина, Платон
Зал «Лапідаріум»
Частина виставки з цією назвою – смілива ода збиральництву, чи більш естетично — колекціонуванню. Олена Турянська надихнулася книгами польського публіциста Ришарда Капусцінського, коли починала реалізовувати складання власного лапідаріуму. Лапідарій — це колекція залишків археологічних знахідок чи зразків писемності тощо як частин колись єдиного цілого, іноді невідомого походження. Найчастіше вони виставлені в місцях археологічних розкопок чи музеях. У своїй інсталяції мисткиня збирає різнорідні артефакти-свідчення стосунків та взаємодій з близькими і подекуди далекими людьми зі свого оточення.
Викладені за музейним принципом на скляній поверхні столу, всі об’єкти відтіняють власні геометричні форми на підлогу, створюючи цим ще одну поверхню для художньої репрезентації. Використання тіней і світла посилює цей діалог, ілюструючи рівні сенсу, які існують як у присутності, так і у відсутності. Взаємодія пам’яті та матеріальності речей в інсталяції говорить про крихкість досвіду. В акроглосарії тут підібране слово «павутина» — мережа зв’язків, що поєднує з тими, хто не поряд. Інтегруючи повсякденні предмети та нетрадиційні матеріали, художниця запрошує замислитися над значущістю буденності. Такий підхід створює відчутний зв’язок між особистим та універсальним, спонукаючи розпізнавати, збирати цінні тобі історії, що ненароком з’являються-зникають перед очима у власному оточенні.
З особливою любов’ю художниця колекціонує стоси чистих аркушів, старих і пожовклих від ваготи часу, їй дарують їх друзі та друзі друзів, знаючи про її прагнення оберігати історії інших. Це як із лікарняними наматрацниками у попередній залі, коли річ зберігає свою цінність завдяки просто існуванню в чиємусь житті. Консервування енергії. Те, що лишається після нас.
Коли ми з Вітою обговорювали виставку в Арсеналі: її простір, роботи, наші стани, то відмітили для себе вплив пустот робіт, які насправді є пустотами умовними. Розглядаючи витинанки Олени Турянської, з їх масштабом і деталізацією, вирізані обережно та медитативно, спочатку не міркуєш про те, що усі пустоти текстів та візерунків не викинуто, а переміщено: художниця зберігає їх у своєму лапідаріумі.
У залі — центральний скляний довгий стіл. За таким не збереш компанію — хтось битиметься браслетами, наручними годинниками, ґудзиками об скло, що мимоволі викличе зайвий шум і дзвін у храмовій атмосфері стін Арсеналу. Під лінійку розкладені предмети-символи створюють відчуття покинутого простору, де хтось залишив усе на певних місцях, а рідні не наважуються це прибрати чи міняти порядок речей. Експонована інсталяція створена 2024 року, проте через ці артефакти немовби застигають в часі історії самої художниці та її близьких за останні не менше десяти років.
За кожним з елементів у колекції Турянської стоїть чиєсь життя з іменем, й усе частіше ці імена згадуються у минулому часі.
Е
—
енігма, епілог
Зал «Любов»
Остання кімната «Агапе» невелика. І з ледь видимим образом вікна. Мабуть, як серця.
Центральною роботою, за словами кураторок, є «Епітафія» — витинанка тексту, що крізь порожнини просвічує на лікарняну постіль вірш американської поетки Мерріт Маллой, який Турянська переклала українською разом з Тетяною Родіоновою та Вітою Сусак:
«…ЛЮБИ МЕНЕ
ДАЮЧИ РУКАМ ТОРКАТИСЬ РУК
ДАЮЧИ ТІЛАМ ТОРКАТИСЬ ТІЛ
/…/
ЛЮБОВ НЕ ВМИРАЄ ВМИРАЮТЬ ЛЮДИ
ТОЖ КОЛИ ВСЕ ЩО ЛИШИЛОСЬ
ВІД МЕНЕ
ЛЮБОВ
ВІДДАЙ МЕНЕ ІНШИМ»
Цей вірш став частиною єврейського траурного ритуалу[2].
В акроглосарії тут пов’язали слова «енігма» (загадка, головоломка, щось таємниче, невимовне, шарада або складне завдання) та «епілог» (прикінцева частина твору, пишеться для того, щоб реципієнт не міркував про ймовірні ситуації майбутнього розвитку подій).
Розсипана на підлозі сіль в роботі «Тиша» теж нагадує ритуальність. Хоча художниця зазначає, що любить працювати з цим мінералом зокрема через його властивість відбивати світло. Та разом із тим інсталяція нагадує тихе-претихе море кристалізованих сліз, що їх часом не зупинити від усвідомлення втраченого, або й від набутого. Адже плачуть далеко не тільки від горя.
Заключною хочеться назвати дещо описану вище робота «Вікно (версія ІІІ)» з напнутої на стіні силіконової нитки в формі квадрату — вікно в нікуди й в усе. Стояти й, довго вдивляючись, розпізнати там Абсолютну Любов у собі.
Епілог
Любов — не дія назовні, а уважність до того, що відбувається всередині. Це рух, у якому ми відпускаємо образи, ролі, проєкції, і дивимось на людину поруч не як на дзеркало себе, а як на присутність, яку не треба змінювати. Юнг писав, що там, де є воля до влади, любов відступає. Але безумовна любов — агапе — не зникає, а розчиняє потребу в контролі. Не стирає кордони, а утверджує обидві сторони як окремі цілісності. Починається з того, що ти залишаєшся собою, і відповідне ставлення маєш до інших навколо.
***Деякі нотатки***
Важливим і майже прозорим, невагомим усвідомленням було відчуття зрівняння до одної риски кожного та кожної серед глядацтва — близьких художниці — працівників інституції тощо. Під час перегляду виставки запам’яталось відчуття неконкурентності в усіх можливих інтерпретаціях — єдиною міркою було розуміння співпережитих досвідів.
Об’єкти виставки за формою часто утворюють класичні фігури, нагадують знайомі літери або ж мімікрують під тло, зливаючись із простором Арсеналу. Ці мимовільні алюзії спонукають міркувати про семіотичне значення об’єктів у їхньому масштабі існування, а не лише про досвід, який у них зафіксований.
У виставці Олени Турянської «Агапе. Абсолютна любов» просочується відчуття зв’язку з ширшим наративом колективної пам’яті та історії. Адже здатність трансформувати особистий досвід у спільний діалог не лише збагачує розуміння індивідуальних історій та їх співпережиття, але й підкреслює важливість їхнього збереження з наміром до їх очікуваного, а відтак бажаного, повернення.
Віта Котик
х
Тетяна Тадай
[1] Слово агапе (ἀγάπη) виникло в Давній Греції, але набуло особливого значення у філософській та християнській традиціях. У грецькій мові було кілька термінів для позначення різних типів любові:
ерос (ἔρως) — чуттєва, пристрасна любов;
філія (φιλία) — дружня, взаємна прихильність;
сторге (στοργή) — природна, родинна любов;
агапе (ἀγάπη) — безумовна, жертовна любов, яка не вимагає нічого у відповідь.
На відміну від еросу чи філії, агапе — це любов-дія, любов-принцип. У християнстві саме агапе описує любов Бога до людини й ту, яку людина покликана виявляти до інших.
Це поняття стало ключовим для етики, духовності й релігійного мислення, символом безумовного альтруїзму, співчуття й самовідданості.
[2] Вірш «Epitaph» американської поетки Мерріт Маллой, що звучить у траурному ритуалі, не є частиною традиційного літургійного тексту, але часто використовується в єврейських та міжконфесійних траурних церемоніях у США та інших країнах. Його зміст може бути актуальний і близький незалежно від віросповідання, адже йдеться про любов, що не зникає зі смертю, а продовжує жити в інших. Поетка не виступала проти такого використання, тож цей вірш став для багатьох джерелом світлого прощання та людяної надії.
