з німецької переклав Роман Черевко
I
Key people.[1] — Це такий тип чванька, що відчуває себе кимось лиш тоді, коли отримує підтвердження від ролі, яку грає в колективах, що такими не є, позаяк існують тільки заради власної колективності: депутат із нарукавною пов’язкою, схвильований доповідач, що завершує приправлену здоровим гумором промову якимось «хай…», благодійна гієна й професор, що поспішає з одного конґресу на інший, — усі вони колись здіймали регіт своєю наївністю, провінційністю та дрібноміщанством. Тим часом подібність до «Fliegende Blätter»[2] зникла, а сам принцип з усією серйозністю поширився з карикатур на увесь міщанський клас. Мало того, що представники цього класу у своїй професії піддаються постійному суспільному контролеві через конкуренцію та кооптацію, то ще й їхнє приватне життя поглинуте речовими формами, в які згорнулись міжособистісні стосунки. Це має передусім суто матеріальне підґрунтя: тільки той, хто виявляє свою згоду через похвальну службу спільноті, хоч яка вона є, через вступ до визнаної групи, хай це навіть франкмасони, що виродились у кегельний гурток, — отримує довіру, що приносить дивіденди у вигляді клієнтів та вигідних посад. Substantial citizen[3] визначають не тільки банківські рахунки й навіть не його членські внески; він мусить офірувати душу й тіло та у вільні від грабіжництва години бути очільником або скарбничим комітетів, куди його мимоволі затягнуло. Єдине, на що йому залишається сподіватись, — це традиційний некролог у клубній газетці, коли його серце не витримає. Хто не є членом бодай чогось, викликає підозру: при натуралізації виразно вимагається перелічити свої членства. Це віддзеркалюється у людській поведінці, раціоналізуючись як готовність індивіда відмовитися від еґоїзму й присвятити себе колективові, що, втім, є не чим іншим, як універсальним упредметненням еґоїзму. Безсильний у гнітючому соціумі індивід пізнає себе лише як суспільно опосередкованого. Так створені людьми інституції ще більше фетишизуються: оскільки суб’єкти знають себе тільки як представників інституцій, ці останні сприймаються як воля Божа. Людина відчуває себе до нутра кісток дружиною лікаря, співробітником факультету, chairman of the committee of religious experts[4] — якось чув, як про це відкрито говорив один мерзотник, а ніхто й не засміявся, — як раніше відчували себе часткою сім’ї або племені. Людина у свідомості ще раз стає тим, чим вона вже є у бутті. На противагу ілюзії самостійної та незалежної особистості серед товарного суспільства, така свідомість є правдою. Ви справді лише лікарська дружина, співробітник факультету і релігієзнавець. Але негативна правда стає брехнею в позитивній формі. Що менше функційного сенсу в суспільному поділі праці, то впертіше суб’єкти чіпляються за те, що їм визначила суспільна фатальність. Відчуження стає близькістю, знелюднення — людяністю, стирання суб’єкта — його підтвердженням. Соціалізація людей нині увічнює їхню асоціальність, тоді як навіть асоціал не може полестити собі, буцім є людиною.
II
Параграф. — Те, що нацисти вчинили з євреями, було невимовним: у жодній мові не було для цього слова, тому що навіть масове вбивство звучало б як щось зі старих добрих часів деґерлоського вчителя[5] на противагу таким планомірним, системним і тотальним діям. Та все ж треба було знайти якийсь вираз, аби не прирікати на забуття жертв, що їх і так було забагато, щоб можна було згадати їхні імена. Тому в англійській винайшли поняття genocide. Але через кодифікацію, зафіксовану в Загальній декларації прав людини, невимовне водночас, заради протесту, зробили сумірним. Через піднесення до концепції водночас визнано можливість: інституцію, яку забороняють, відкидають, обговорюють. Одного дня на форумі ООН можуть відбутися слухання щодо того, чи якийсь новий злочин підпадає під визначення геноциду, чи мають Об’єднані Нації право втрутитись, яким вони все одно не збираються скористатись, і чи поняття геноциду, з огляду на непередбачувані складнощі практичного застосування, не варто взагалі прибрати зі статутів. Невдовзі з’являться середнього розміру заголовки газетярською мовою: «Геноцидні заходи у Східному Туркестані майже виконано».
III
Про кого їм йдеться. — Поняттям свободи стільки маніпулювали, що воно врешті-решт зводиться до права сильнішого і багатшого забрати у слабшого і біднішого ту дещицю, що в нього ще залишилася. Спроба щось у цьому змінити вважається ганебним втручанням у царину тієї самої індивідуальності, що внаслідок такої свободи перетворилася на керовану нікчемність. Але об’єктивний дух мови знає краще. У німецькій та англійській слово «вільний» [frei/free] вживають щодо речей та послуг, що нічого не вартують. Незалежно від критики політичної економії, це свідчить про несвободу, притаманну самим обмінним відносинам; немає свободи, доки кожна річ має свою ціну, і в уречевленому суспільстві існують лише мізерні рудименти свободи у вигляді речей, виключених із цінового механізму. Якщо ж придивитись уважніше, то, звісно, зазвичай виявляється, що і вони мають свою ціну й слугують придатком до товарів або принаймні до влади: парки роблять стерпними в’язниці для тих, хто в них не перебувають. Проте для вільних, невимушених, суверенних і легких натур, для тих, хто виводять свободу як привілей із несвободи, в мові знайдеться гарна назва: безсоромники.
IV
Les Adieux.[6] — Слово «прощавай» століттями було в усіх мовах банальністю. Нині ж такими стали й самі стосунки. Прощання застаріло. Двоє, що утворюють пару, можуть розійтись, тому що хтось із них переїжджає. Ми вже й так давно не почуваємось удома в якомусь місті, а натомість ще й у просторовому сенсі підпорядковуємо все своє життя найсприятливішим умовам праці, що є крайнім наслідком свободи пересування. Так ми розстаємось або зустрічаємось; довго бути далеко й зберігати кохання стало немислимим. «Прощання — джерело всіх слів»[7], але воно пересохло, і звідти більше не виходить нічого, окрім «бай-бай» або «па-па». Авіапошта і кур’єри замінюють тужливе очікування листа проблемами технічної організації, якщо тільки відсутній партнер не скине, як тягар, спогади про все, чого немає безпосередньо поруч. Командири екіпажів можуть виголошувати святкові промови про те, від якої невизначеності й від скількох страждань завдяки цьому рятують людей. Проте ліквідація прощання загрожує усталеному уявленню про людяність. Чи можна все ще кохати, якщо тебе позбавляють миті, коли ти сприймаєш іншу, живу людину, як образ, наче спресовуючи всю неперервність тут-буття [Dasein] у важкий стиглий плід? Чим була б надія без відстані? Людяність була усвідомленням присутності відсутнього, яке випаровується в умовах, що допомагають усьому відсутньому набути чіткої видимості присутності та безпосередності й відтак лиш насміхаються над тим, що така видимість не здатна вдовольнити. З огляду на прагматичну неможливість прощання, наполягати на його внутрішній можливості було би брехнею, оскільки внутрішнє розгортається не в собі самому, а лише у зв’язку з об’єктивністю, й «увнутрішнення» зітлілого зовнішнього чинить насильство над самим внутрішнім, оскільки воно мусить, так би мовити, живитися власним полум’ям. Відновлення жестів має відбуватися за рецептом того професора германістики, що у вечір перед Різдвом приносив своїх сплячих дітей на коротку мить до осяйної ялинки, щоб викликати дежавю й наситити їх мітом. Зріле людство мусить ствердно вийти за межі власного емфатичного уявлення про людину. Інакше переможе абсолютне заперечення, нелюдяність.
V
Справа честі. — Чоловіки взяли на себе обов’язок тактовності щодо жінок — один із засобів, що напозір пом’якшують грубість насильства і надають розпорядженню [жінкою як власністю] вигляд обопільної згоди. Оскільки вони затабуювали проміскуїтет, щоби забезпечити собі право власності на жінку, тоді як самі потребують проміскуїтету, аби їхнє стримання не ставало нестерпним, вони дали жінкам свого класу, що справляються без шлюбу, мовчазну обіцянку не обговорювати це з іншими чоловіками та не понижувати продиктований патріархатом статус жінки. Відтак тактовність стала джерелом щастя для всякої таємничості, для всіх хитрих тріумфів над владою, ба навіть для довіри, що на ній будуються благородність і порядність. Лист, що його написав Гьольдерлін матері по фатальній франкфуртській катастрофі, де порив остаточного відчаю не змусив його вказати причину розриву з паном Ґонтаром чи принаймні згадати Діотімине ім’я, тоді як потуга пристрасті виливається в журливих словах про втрату вихованця, що був дитиною його коханої[8], — цей лист підсилює пристойне мовчання до палкого зворушення і перетворює його на вираз нестерпності конфлікту між людським правом і правом фактичним. Але як посеред загальної несвободи кожна вторгована риса людяності стає двозначною, те саме відбувається і з начебто виключно благородною чоловічою тактовністю. Вона перетворюється на інструмент жіночої помсти за пригноблення. Оскільки чоловіки мусять між собою мовчати та оскільки серед людей зваженіших та вихованіших все еротичне хоча б для годиться набуває таємничості, жінки отримують можливості від зручних побрехеньок до підступного та безжурного обману, а джентльмен приречений на роль дурня. Жінки з вищого світу опанували цілу техніку ізоляції, відокремлення чоловіків і зрештою довільного розділу всіх царин почуттів, поведінки й оцінки, де ґротескно повторюється чоловічий поділ праці. Це дозволяє їм впевнено маніпулювати найскладнішими ситуаціями — коштом тієї безпосередності, що нею жінки так пишаються. Проте чоловіки зробили з цього висновок і зійшлись на єхидному sous-entendu[9], мовляв, такі вже жінки є. Глузливе Così fan tutte[10] забуває всяку тактовність, навіть якщо жодні імена не згадуються, та ще й підкріплюється досвідом, що кожна жінка, котра покладається на ґалантність свого коханця, сама неодмінно обманює його довіру. Тому дамі, що справді є такою, а не прагне перетворити благородство на манірне кривляння, не залишається іншого вибору, як самій відкинути занепалий принцип тактовності та без пересторог, відкрито й безсоромно взяти на себе відповідальність за своє кохання. Але котра достатньо сильна для цього?
VI
Post festum.[11] — Страждання від погіршення еротичних стосунків — це не просто очевидний страх перед позбавленням кохання і не тільки та нарцистична меланхолія, що її так проникливо описав Фройд. Свою роль грає і страх перед швидкоплинністю власних почуттів. Безпосереднім проявам почуттів відведено так мало місця, що той, кому вони ще взагалі дозволені, вважає їх щасливими й коштовними, навіть якщо вони завдають болю, ба навіть сприймає останні болісні сліди безпосередності як свою власність, яку завзято захищає, аби самому не стати річчю. Мабуть, ми більше боїмося втратити не кохання іншого, а своє кохання до нього. Думка, якою нас втішають, — мовляв, за кілька років вже самі не розумітимемо свого завзяття і, зустрівши кохану десь у компанії, удостоїмо її хіба що побіжного здивованого зацікавлення — здатна лиш надміру роздражнити. Стверджувати, наче пристрасть, що розриває зв’язність раціональної доцільності й водночас допомагає еґо вирватися з його монадологічного ув’язнення, сама є чимось відносним, що вписується у ганебний глузд індивідуального життя, — це найбільше блюзнірство. Та все ж сама пристрасть, переживаючи незникому межу між двома людьми, неминуче відрефлексує цей самий момент і ще тієї ж хвилі, поки ми нею охоплені, побачить нікчемність цього охоплення. Власне, ми завжди відчували цю марноту; ми щасливі у безглуздій надії на нестяму, і щоразу, коли її не досягаємо, це востаннє, це смерть. Швидкоплинність того, в чому найповніше сконцентроване життя, проступає саме в такій найвищій концентрації. Окрім всього іншого, нещасний закоханий мусить також визнати, що саме там, де він гадав, що цілком забув себе, він тільки себе і любив. Із замкненого кола природного виведе не щось безпосереднє, а тільки рефлексія над його замкненістю.
VII
Підійдіть ближче. — Розрив між зовнішнім та внутрішнім, що в його формі окремий суб’єкт відчуває панування мінової вартості, позначається і на уявній царині безпосередності, навіть на таких відносинах, що не пов’язані з жодними матеріальними інтересами. Адже вони мають подвійну історію. Те, що вони, як дещо третє між двома людьми, зрікаються простої внутрішності, об’єктивуються у формах, звичках, обов’язках, наділяє їх силою спротиву. Частиною їхньої серйозності та відповідальності є не піддаватись кожному поривові й натомість протиставляти себе психології індивіда як щось стале і стійке. Проте це не скасовує того, що відбувається в кожному індивіді: не тільки настроїв, симпатій та антипатій, але й насамперед реакцій на поведінку іншого. Внутрішня ж історія заявляє про себе то виразніше, що менше внутрішнє й зовнішнє можна розділити зондуванням. Небезпека непомітного розладу стосунків майже завжди спричинена тим, що сторонам буцімто або насправді «заважко». Вони заслабкі перед обличчям реальності, що постійно їх пересилює, щоби докласти любовних зусиль для підтримки стосунків просто заради них самих. У царині доцільності будь-які гідні людини стосунки набувають відтінку розкоші. Власне, ми не можемо собі їх дозволити, і образа через це проривається назовні в критичних ситуаціях. Позаяк ми знаємо, що справді потрібна постійна актуальність, якщо лиш на секунду розслабитись, все наче розбивається вщент. Це зостається відчутним, навіть коли об’єктивізована форма стосунків не дає цьому проявитися. Неминуча двоїстість зовнішнього та внутрішнього бентежить саме щирі, украй емоційно заряджені стосунки. Якщо суб’єкт глибоко залучений, тоді як відсторонений аспект стосунків справедливо не дає йому слідувати за поривом, стосунки стають безперервним стражданням, а отже опиняються під загрозою. Абсурдна важливість таких дрібниць, як пропущений телефонний дзвінок, стримане рукостискання, надто формальне звертання, випливає з того, що в них проявляється зазвичай стримувана внутрішня динаміка, що загрожує об’єктивності та предметності стосунків. Психологам легко затаврувати страх і жах таких миттєвостей як невротичні та вказати на їхню невідповідність об’єктивній вазі стосунків. Хто дозволяє так себе схвилювати, той справді діє «нереалістично» і своєю залежністю від коливань власної суб’єктивності доводить, що йому не вдалось пристосуватися. Але тільки тоді, коли один реагує на зміну інтонації в голосі іншого відчаєм, стосунки настільки спонтанні, як це має бути між вільними людьми, хоча водночас із тієї самої причини вони стають болісними й понадто, через вірність ідеї безпосередності, безсилого протесту проти холодності, справляють враження нарцисизму. Невротичною є та форма реакції, що відповідає фактичним обставинам, тоді як адекватна реальності розглядає стосунки як вже мертві. Очищення людини від похмурого й безсильного афекту прямопропорційне поступовому знелюдненню.
VIII
Зникома валюта. — Кандинський писав 1912 року: «Митець гадає, що він, після того як “нарешті знайшов свою форму”, може тепер спокійно творити далі. На жаль, зазвичай він сам не завважує, як від цього (“спокійного”) моменту починає дуже швидко втрачати цю нарешті знайдену форму»[12]. Так само і з пізнанням. Воно не живиться жодними запасами. Кожна думка — це силове поле, і як від істинності вироку неможливо відділити його виконання, так само істинні лише ті думки, що виходять за межі власної тези. Оскільки вони мають розм’якшувати скам’янілі уявлення про предмети, духовний осад суспільної закостенілості, форма опирається уречевленню, закладеному вже в самому тому, що думка перетворюється на сталу власність, на самоціль. Навіть украй радикальні думки спотворюються, щойно хтось на них наполягає, і суспільство спішить це підтвердити, обговорюючи і таким чином всотуючи доктрину. Однак це кидає тінь на поняття теорії. Немає такої теорії, що, являючи собою усталену структурну узгодженість, не несла б у собі момент уречевлення, не набувала би параноїдних рис. Саме вони надають їй дієвості. Поняття ідеї фікс стосується не простої аберації, а складника самої теорії, тотальної претензії чогось часткового, що виникає, щойно ізольовано і зафіксовано якийсь окремий момент. Цього не можуть уникнути і думки протилежного спрямування. Навіть теорії найвищої гідності допускають можливість речового трактування. Вони ніби таємно виконують приписи товарного суспільства. Найчастіше, як і з манією переслідування, ідея фікс випливає з покладання провини. Одна систематизована маячня не дає зазирнути за іншу, за серпанок суспільної тотальності. Тому атакується певний виділений принцип: у Руссо — цивілізація, у Фройда — Едіпів комплекс, у Ніцше — ресентимент слабких. Навіть коли теорія влаштована по-іншому, рецепція все одно може її параноїзувати. Якщо про когось говорять у точному сенсі, що він має ту чи ту теорію, щоразу мається на увазі вперто втуплене перед себе, безоглядне, позбавлене саморефлексії пояснення зла. Мислителі, яким цілковито бракне параноїдного складника, — одним таким був Ґеорґ Зіммель, що, втім, перетворив цю ваду на панацею, — не справляють впливу або швидко забуваються. І звідси в жодному разі не випливає їхня перевага. Якщо визначати істину як щось геть не параноїдне, то водночас вона не тільки буде цілковито безсильною та у конфлікті із собою, оскільки одним із її елементів є практика. Вона взагалі не зможе сформувати послідовний смисловий зв’язок: втеча від ідеї фікс перетворюється на втечу думки. Очищене від обсесії мислення, послідовний емпіризм, своєю чергою стає обсесивним і при цьому приносить в жертву ідею істини, що і в емпіристів почуває себе досить погано. З цього погляду діалектику також можна розглядати як спробу уникнути «або-або». Це намагання врятувати визначеність та послідовність теорії, не віддаючи її на поталу омані.
IX
Прокруст. — Придушення думки послуговується майже неминучою альтернативою. Те, що надійно встановлено емпіричним шляхом, завдяки всім тим заходам контролю, що обумовлені конкурентами, завжди може бути передбачене навіть найневибагливішим розумом. Розмелювальна машина настільки редукувала постановку питань, що, по суті, можна отримати ненабагато більше, ніж те, що в міських нетрях відсоток хворих на туберкульоз вищий, ніж на Парк-авеню. З цього зискує підступний емпіристський саботаж, коли кошторисники чинять перешкоди навіть ними ж керованій емпіриці з позірно співчутливим «знаю, знаю». Інша річ, що внесок, якого начебто прагнуть науковці, викликає у них не меншу зневагу, і саме тому, що поки не є загальновідомим: «Where is the evidence?»[13]. Якщо доказів бракує, то йдеться про марне й порожнє фантазування, тоді як дослідження має бути жвавим, як репортаж. Фатальна альтернатива сприяє похмурому дефетизмові[14]. Наукою займаються доти, доки за це хоч щось платять. Але ні у важливість, ні в обов’язковість відкриттів ніхто не вірить. Всього цього мотлоху можна було б здихатися, якби зміни в суспільній організації зробили непотрібним обчислення середньостатистичних показників, що в захопленні ними формальна демократія віддзеркалюється як звичайна забобонність дослідницьких установ. Принцип дії офіційних суспільних наук нині радше нагадує пародію на бізнес, що терпить таку науку, хоча вона йому потрібна хіба що для реклами. Весь цей апарат бухгалтерії, управління, річних звітів і балансів, важливих нарад і відряджень працює тільки для того, аби надати комерційним інтересам вигляду переконливо обґрунтованої загальної необхідності. Власний рух такої конторської роботи називають дослідництвом тільки тому, що він не має жодного серйозного впливу на матеріальне виробництво, не кажучи вже про те, аби вийти за його межі за допомогою критики. У research[15] дух цього світу грається сам із собою, але так, як діти граються в кондукторів, продаючи квитки в нікуди. Твердження найманих працівників цього духу, буцім їм колись таки вдасться синтезувати теорію з фактами, потрібен лише час, — це дурна відмовка, що сама собі дає ляпаса через мовчазне визнання першості практичних зобов’язань. Мережані таблицями монографії навряд чи колись вийде завдяки опосередкованим мисленнєвим операціям піднести до статусу теорії, хіба що в сардонічному сенсі. Колеґіальна гонитва між соціологічними «гіпотезами» та «доказами» нескінченна, як Дикі Лови, адже кожна із гаданих гіпотез, якщо вона має теоретичний сенс, пробиває той самий ламкий фасад банальної фактичності, що тримається на дослідженнях завдяки вимозі доказів. Неможливість пізнання музики по радіо — це, звісно, невибаглива теоретична думка; проте її перетворення на research, наприклад, через доказ, що натхненні слухачі певних серйозних музичних передач навіть не запам’ятовують назв прослуханих композицій, дає лише недогризки тієї теорії, що її воно покликане верифікувати. Навіть якби група, що відповідає всім статистичним критеріям, і знала назви, то це так само не свідчило би про пізнання музики, як незнання назв не доводить відсутність пізнання. Регресію слуху можна лише вивести із суспільної тенденції споживацького процесу як такого й ідентифікувати у конкретних рисах. Про неї неможливо виснувати із довільно ізольованих і відтак кількісно оцінених споживацьких дій. Робити їх мірою пізнання означає виходити з відмирання досвіду і діяти «бездосвідно», прагнучи проаналізувати зміну досвіду, — примітивне ходіння по колу. Як безпомічне наслідування точних природничих наук, що поруч із їхніми результатами результати суспільних наук виглядають жалюгідно, research злякано чіпляється за уречевлений зліпок з життєвих процесів як за гарантію правильності, тоді як єдиною співмірною йому — а отже, неспівмірною research-методам — задачею було би продемонструвати уречевлення живого на його іманентній суперечності.
X
Розгнузданість. — Вишколений на діалектичній теорії неохоче звертається до позитивних уявлень про правильне суспільство, його громадян чи навіть про тих, кому вдалось його створити. Сліди жахають; коли озираєшся на минуле, всі суспільні утопії, починаючи від платонівських, розмиваються у понуру подобу того, проти чого вони вигадувалися. Стрибок у майбутнє, геть від умов теперішнього, приводить у минуле. Іншими словами, цілі та засоби неможливо сформулювати незалежно одне від одного. Діалектика не бажає нічого знати про максиму, буцім другі виправдані першими, хоч яким близьким їй видається вчення про хитрощі розуму, так само як підпорядкування індивідуальної спонтанності партійній дисципліні. Віра в те, що сліпу гру засобів можна рівноцінно замінити верховенством раціональних цілей, була буржуазно-утопічною. Критиці підлягає й саме протиставлення засобів і цілей. І ті й ті уречевлені в буржуазному мисленні: цілі — як «ідеї», що їхня невідчужуваність полягає в нездатності вийти назовні та що спритно видають власну нездійсненність за свою безумовність; засоби — як «даності», просте безсенсовне тут-буття [Dasein], що класифікується залежно від дієвості чи недієвості для того чи того, але безглузде як таке. Ця скам’яніла пара протилежностей годиться для світу, що її породив, але не для зусилля, спрямованого на його зміну. Солідарність може змусити нас пригамувати не тільки особистий інтерес, але й краще бачення. І навпаки, насильство, маніпуляція й підступна тактика компрометують мету, на яку покликаються, і цим самим роблять з неї всього лише засіб. Звідси непевність будь-якого твердження про тих, від кого залежать зміни. Оскільки засоби та цілі дійсно розділені, суб’єкти перетворень не можуть мислитись як неопосередкована єдність перших і других. З іншого боку, це розділення неможливо теоретично увічнити, очікуючи, що ці суб’єкти виявляться або просто носіями мети, або взагалі лише засобами. Опозиціонера, якого визначає виключно мета, нині й без того так глибоко зневажають як «ідеаліста» та мрійника і друзі, і вороги, що хочеться радше сподіватися від його ексцентричності спасіння замість учергове визнавати безсилля безсильного. Але, без сумніву, не більшу довіру викликають і ті, хто нагадує засоби: позбавлені суб’єктності, що їм історична несправедливість паралізувала здатність з нею покінчити, пристосовані до технологій та безробіття, схильні до змов і занехаяні, мало відмінні від фашистських мундирів — їхнє так-буття [Sosein] спростовує думку, що на них покладається. Обидва типи — це театральні маски класового суспільства, спроєктовані на нічне небо майбутнього, і їхніми помилками та їхньою непримиримістю завжди упивалась буржуазія: то абстрактним риґористом, що безпорадно намагається втілити нездійсненні фантазії, то недолюдком, що, народившись у безчесті, не годен йому протистояти.
Неможливо пророкувати, якими могли би бути спасителі, без підміни їхнього образу облудним. Проте можна розпізнати, чим вони не будуть: ні особистостями, ні клубками рефлексів, ні, зрештою, синтезою того й того, затятими практиками з відчуттям високого. Коли людське єство пристосується до вкрай загострених суспільних антагонізмів, тоді таке людське єство, якого буде достатньо для стримання антагонізму, опосередковуватиметься крайностями, а не їхньою середньостатистичною сумішшю. Носії технічного поступу, нині все ще механізовані механіки, досягнуть в розвитку своїх спеціальних навичок тієї вже визначеної технікою точки, де спеціалізація стане безпредметною. Якщо їхня свідомість перетвориться на чистий засіб, без жодних кваліфікацій, то вона зможе перестати бути засобом, разом із прив’язаністю до певних об’єктів подолати останній гетерономний бар’єр, відкинути останнє захоплення так-сущим [das Soseiende], залишки фетишизації заданих умов, зокрема й власного «я», що через свій радикальний устрій деградувало до інструмента. Зітхнувши з полегшею, вона зможе осягнути розбіжність між своїм раціональним розвитком і нераціональністю своєї мети та діяти відповідно.
Але водночас виробники як ніколи покладаються на теорію, у яку розвивається ідея правильного стану речей у своєму власному середовищі, в послідовному мисленні, завдяки наполегливій самокритиці. До класового розколу суспільства причетні також і ті, хто опонують класовому суспільству: вони діляться, згідно зі схемою розмежування фізичної та розумової праці, на робітників та інтелектуалів. Цей поділ паралізує практику, від якої все залежить. Його неможливо подолати зумисне. Але поки ті, хто фахово займаються розумовими справами, самі дедалі більше перетворюються на техніків, щораз більша непрозорість капіталістичного масового суспільства робить об’єднання інтелектуалів, що досі такими є, з робітниками, що досі себе такими усвідомлюють, актуальнішим, аніж тридцять років тому. Тоді його скомпрометувала буржуазія з вільних професій і торгівлі, що не була допущена до промисловості та намагалася здобути вплив через ліву діяльність. Об’єднання тих, хто працюють головою та руками, звучало заспокійливо, і пролетаріат справедливо запідозрив у рекомендованому фігурами на кшталт Курта Гіллера верховенстві його духу трюк, аби через одухотворення взяти класову боротьбу під контроль. Сьогодні, коли поняття пролетаріату, непохитне у своїй економічній суті, технологічно завуальоване, так що в найбільшій індустріальній країні про пролетарську класову свідомість не може бути й мови, роль інтелектуалів більше не в тому, аби допомогти недотепним усвідомити їхній найперший інтерес, а в тому, щоб зняти метикуватим з очей полуду, ілюзію, буцім капіталізм, що тимчасово робить їх вигодоодержувачами, ґрунтується на чомусь іншому, аніж на їхніх експлуатації та пригнобленні. Робітники, що опинилися в пастці, безпосередньо відсилаються до тих, хто все ще здатні це побачити і сказати. Їхня ненависть до інтелектуалів відповідно змінилась. Вона припасувалась до панівних здорових поглядів. Маси не довіряють інтелектуалам вже не тому, що ті можуть зрадити революцію, а тому, що вони її можуть бажати, і цим вони показують, наскільки інтелектуали їм потрібні. Людство виживе, тільки коли протилежності зустрінуться.
[1] Важливі люди (англ.)
[2] Популярний німецький ілюстрований гумористичний тижневик, що виходив від 1845 до 1944 року.
[3] Вагомого громадянина (англ.)
[4] Очільником комітету релігієзнавців (англ.)
[5] Йдеться про Ернста Ваґнера (1874-1938), що 1913 року зарізав своїх чотирьох дітей і дружину в містечку Деґерлох (нині частина Штутґарта), де працював шкільним вчителем, після чого розстріляв ще 20 осіб (з яких 9 загинуло) у селі Мюльгавзен-ан-дер-Енц, де вчителював раніше.
[6] Прощання (фр.)
[7] Рядок із поезії «Прощання» (Abschied) Франца Верфеля.
[8] Йдеться про викриття роману із Сюзеттою Ґонтар (яку поет називав Діотімою) її чоловіком Якобом, після чого той вигнав Гьольдерліна з їхнього дому, де поет навчав дітей подружжя.
[9] Натяк, недомовка, підтекст (фр.)
[10] Так чинять усі (італ., за Моцартовою оперою, де tutte – множина жіночого роду)
[11] Після свята (лат.), запізно.
[12] З есею «Die Bilder» («Картини»), присвяченого картинам Арнольда Шьонберґа (композитор також малював і входив з Кандинським до групи «Синій вершник»).
[13] Де докази? (англ.)
[14] Дефетизм — поразництво, прийняття поразки без жодного опору.
[15] Дослідженнях (англ.)
Підтримайте незалежне філософське медіа «Контур», щоб на ньому збільшилася кількість матеріалів, які надихають, провокують на роздуми, роблять видимими важливі теми та допомагають краще розуміти світ.
Ваша підтримка — це нові статті, лекції та сенсовні розмови. Разом ми зможемо чинити довготривалий вплив на українську гуманітаристику та філософію.
Підтримати можна за посиланням: https://base.monobank.ua/6hzknJRgJ7MYzv
