Цей переклад — спосіб повернути текст у мову й культуру, з якої він виріс, але яким не належав. Ольга Бурлюк написала його англійською, бо саме так влаштований академічний світ: право голосу належить тим, хто говорить мовою «центру». Проте описаний нею досвід болісно наш — знайомий кожному, хто шукав своє місце й долю між рідним ґрунтом і глобальним світом.
У цьому есеї я впізнаю те, що досліджую як науковиця: дію механізмів епістемічної несправедливості. Авторка свідчить про особистий досвід і саме цим викриває структурні нерівності, що лежать в основі академічних ієрархій. Її шлях пролягає спільним простором упереджень, які ми успадковуємо й долаємо. Залучити цю рефлексію до української інтелектуальної дискусії означає протистояти колоніальній асиметрії знання. Ще раз дати відсіч потрійному комплексу меншовартості.
Стефанія Сідорова, перекладачка, аспірантка кафедри філософії і релігієзнавства НаУКМА
з англійської переклала Стефанія Сідорова
Я перестала вести щоденник у 12 років, бо мій дев’ятирічний брат постійно його читав. Останній запис, який пригадую, — 20 років по тому він все ще ясніє в моїй голові, — я зробила взимку 1998 року, коли 15-річна Тара Ліпінські виграла олімпійське золото з фігурного катання. То був мій «момент гострого усвідомлення», хоч цей вираз я почула набагато пізніше. Я пішла до дитячої кімнати, яку ділила з братом, сіла за наш спільний стіл і написала в рожевому щоденнику: «Їй п’ятнадцять, а вона вже виграла олімпійське золото… Їй п’ятнадцять, а вона вже досягла мети свого життя. Тобі [тобто мені] дванадцять, а у тебе навіть немає ніякої мети й тобі точно далеко до її здійснення. Змарноване дарма життя».
Тож ця автоетнографія ґрунтується на не-щоденнику — на наближених до реальності, часом абсолютно точних, спогадах з мого професійного життя останніх 15 років (2003–2018). Вони стосуються різних академічних контекстів: різних країн, дисциплін, посад. Хоч це історія емігрантки, це не історія еміграції — для неї б знадобилася ціла книжка. Хоч це моя історія, це не історія про мене. Це історія про непомітні, майже невидимі структури в академії та тяжкий тягар щоденної боротьби з трійкою уявних, нав’язаних та самонакинутих комплексів меншовартості: щодо «центру», до якого ти приїздиш, щодо «периферії», яку ти (насправді ніколи не) залишаєш, і, особливо в моєму випадку, бо я родом з України, щодо самого права цієї «периферії» існувати й бути розглянутою як окрема одиниця, власне, як окрема периферія. У цьому есеї політичне розглянуто крізь особисте, а емоції постають як невіддільна частина будь-якої соціальної взаємодії, зокрема й в академічному середовищі.
Вересень 2003 року
Я навчаюся на першому курсі факультету правничих наук Національного університету «Києво-Могилянська академія». Це найдавніший (400-річчя відзначено у 2015 році), найпрестижніший (за всякою статистикою та опитуваннями) і найкращий (на мою скромну думку) університет України. Місяць тому я посіла 21 місце за результатами безперервного чотиригодинного вступного іспиту з семи предметів (у моєму випадку це були українська мова, англійська мова, математика, хімія, література, право та історія Києво-Могилянської академії). У конкурсі 18 людей на місце я виборола бюджетне. У день, коли ми побачили результати, — списки імен з балами були роздруковані на аркушах формату А4 і приклеєні на імпровізовану дошку поблизу одного з корпусів — я вперше побачила, як мій тато плаче не через чиюсь смерть. Я приходжу на пару з англійської мови (у перші два роки навчання студенти-правники щотижня мають 6 годин англійської). Тема сьогоднішнього заняття — написання есеїв. Ми написали короткі есеї вдома, а зараз будемо їх обговорювати. Заходить викладачка:
— Слухайте уважно. Забудьте, як ви писали раніше. Англійською думають, аргументують та пишуть інакше. Сьогодні я розповім вам, як писати.
За дві години ми дізнаємося, що жоден з наших «есеїв» навіть не є есеєм. Виявляється, треба починати з кінця і викласти головну думку в першому абзаці, а не розгортати її поступово, зберігаючи інтригу насамкінець і переконуючи читача рядок за рядком. У кожному абзаці має бути одна — і лише одна — головна думка, інакше абзац стає безладним, і його треба поділити на кілька менших. Абзац без чітко вираженої думки є зайвим, і має бути вилучений. Те саме стосується речень. Не можна висловлювати необґрунтовані опінії — вони неважливі і лише підважують твою «об’єктивність». «Філософування», як і будь-який інший «вільний політ думки» — це просто поганий тон. Я розгублена та розбита.
— Але ж не може бути лише один спосіб писати?! — протестую я. — І хто сказав, що цей спосіб найкращий? Як щодо особистого стилю? Як щодо художнього, естетичного у письмі?.. — продовжую, поступово втрачаючи впевненість.
Інші студенти мене підтримують. Інший порядок слів — це одне (ми всі давно вишколені дотримуватися порядку слів в англійській мові), але інший порядок думок — це зовсім інше. Та рано чи пізно ми всі програємо цю битву.
Квітень 2006 року
Я на третьому курсі факультету правничих наук. Я їду на конференцію з міжнародного публічного права в Московську державну юридичну академію, яку вважають найкращою юридичною школою в Росії. Я в захваті! Це моє перше «закордонне відрядження». Мій університет навіть оплачує добові, тож я почуваюся по-справжньому дорослою. Це також моя перша поїздка до Москви з літа 1992 року, коли після розпаду Радянського Союзу моя сім’я поїхала звідти і повернулася до України. Я зупинюся у друзів моїх батьків з тих часів — вони покажуть мені місця, яких я не пам’ятаю, але так добре знаю з дитячих світлин. Повторюся: я в захваті!
Робочі мови конференції — російська та англійська. Після коротких роздумів я вирішую виступати англійською. Я опановувала матеріал саме англійською — це ж міжнародне публічне право! Ба більше, хоч я й вільно послуговуюся російською в побуті, та мені важко розмовляти російською на юридичні теми за браком професійного вокабуляру, адже все життя я вчилася українською. Нарешті — і це найгірше! — я соромлюся мого українського акценту в російській мові і переживаю, що звучатиму як провінціалка. Я вирішую блиснути гарною англійською, а не наражатися на сміх через недосконалу російську. Коли я підходжу до трибуни, відомий російський професор права — я маю його книжку, як захопливо! — літній чоловік, що головує на секції, зауважує (російською):
— Ольга сьогодні виступатиме англійською. Українці, як відомо, проти російського та росіян і за першої ж нагоди демонструють це.
Він ніяково посміюється, приміщення наповнюється придушеним сміхом. Я збираю всю свою мужність та почуття власної гідності, щоб відповісти (російською):
— Англійська — робоча мова конференції, хіба ні?
Я доповідаю англійською.
Так сталося, що наступна презентація Артура, російсько-вірменського студента з Великого Новгорода, присвячена тій самій темі, що й моя. Він починає виступ так:
— А зараз я перекладу презентацію Ольги російською для тих, хто не зрозумів з першої спроби.
Цього разу я теж сміюся.
Травень 2006 року
Я в команді факультету на змаганнях з судових дебатів Central and Eastern European Moot Competition. Ми вивчили справу, подали письмові клопотання (зафіксоване на письмі детальне вирішення справи), підготували усні клопотання й забронювали (та оплатили) нашу подорож до Загреба, де відбудуться цьогорічні змагання. Нам залишилося лише отримати візу до Хорватії. Ми гадаємо, що з цим не буде проблем, адже Хорватія дружня країна і навіть не входить до Шенгенської зони. Але оригінал листа-запрошення не надходить. Пані, що відповідає за організацію події в Хорватії, присягається, що відправила його. Вона надсилає до візової служби Посольства Хорватії скан-копію запрошення з нашими іменами та паспортними даними, неодноразово телефонує їм, аби запевнити, що наші заявки чинні, але безрезультатно. Час іде — забагато часу — і минає дата від’їзду. Ми пропускаємо змагання. Ми спустошені та розчаровані, що ні за цапову душу згаяли час, зусилля і гроші (і надію, і натхнення, і відданість справі). Зрештою лист-запрошення надходить у мою поштову скриньку — в день завершення змагань. Я його викидаю.
Я ще довго плекаю образу на Хорватію. Мине майже 10 років, перш ніж я потраплю туди — цього разу у відпустку, віза більше не потрібна.
Березень 2007 року
Я на четвертому курсі факультету правничих наук (останній рік бакалаврату з права). Я в команді факультету на змаганнях з судових дебатів Philip Jessup International Law Moot Court Competition. Це найпрестижніші світові змагання серед студентів права та правничих шкіл. Ми працювали над справою днями, ночами й на вихідних (і не отримували за це навчальні кредити) протягом 6 місяців — і тоді, коли я вже призвичаїлася до раптових носових кровотеч, ми виграли запеклі національні змагання. Як «чемпіони України» ми прямуємо до Вашингтону на міжнародний етап. Наша команда «грає у Джеcсап» вже вдруге, тож ми несамовито радіємо перемозі.
За кілька днів до відʼїзду в США ми сильно посварилися. Я розчарована своєю командою та тренером і думаю, чи варто їхати на міжнародний етап. Але на мені виголошення клопотання для обох сторін (заявника та відповідача) і команда аж ніяк не встигне замінити мене. Я розумію, що моя неявка означатиме дискваліфікацію команди — а в цьому випадку нікому буде представляти Україну та наш факультет. Я не хочу, та й не можу наважитися на це. Ще я вважаю, що це моя мить слави — і я не хочу власноруч її позбутися. Хай там як, вирішую їхати.
Перший день міжнародного етапу. Я на урочистій церемонії відкриття, де представляють кожну країну-учасницю та команди. Коли називають команду з Казахстану, зал на тисячу людей… вибухає сміхом. Цього року на екрани вийшов фільм «Борат» — чи треба тут щось пояснювати? Сміх лунає, поки хлопці з опущеними головами йдуть за сертифікатами і поки вони повертаються на свої місця. Я приголомшена. Закушую нижню губу і безцільно й безсило оглядаю величезне приміщення. Спрямовую погляд на глум юрби і дивлюся в усміхнені обличчя людей. Я фізично відчуваю гнів та сором команди з Казахстану. На якомусь рівні я не можу повірити своїм очам. Я ніколи не була свідком такого масового висміювання. За мить усвідомлюю: це роблять найкращі в світі студенти, які, до всього іншого, спеціалізуються на міжнародному публічному праві!
«Геополітика повсякдення, — кажу я собі. — Вони вказують на місце казахам та іншим пострадянським країнам. Ми можемо бути достатньо хорошими, щоб отримати запрошення на вечірку і навіть ненадовго засвітитися на ній, але ми лише екзотичні гості на цьому “святі життя”».
Третій день міжнародного етапу. Ми граємо проти («зустрілися в суді», ги-ги) команди з Нової Зеландії. Коли вони дізнаються, що ми з України, то дивуються, а один з них щиро цікавиться: «Народ, як ви сюди потрапили?!». Я забороняю собі розуміти це питання як «чому Україна змагається?», натомість обираю розуміти його буквально, тобто: «як ви сюди доїхали?». Подумки дивуюся: як дивно чути таке запитання від людини з Нової Зеландії! Відчувши зневагу в запитанні, мій товариш по команді нервово віджартовується, відповідаючи, що спочатку ми день їхали на конях, потім потягом, а тоді вже сіли на літак. Вираз облич новозеландців натякає, що вони могли йому повірити. Хтось поспішно додає, що ми дісталися прямим літаком з Києва за 9 годин.
Останній день міжнародного етапу. Гра скінчилася. Усі учасники відвідують Міжнародний Бенкет (чи як там його називали), де вручають призи та відзнаки. На груповому етапі наша команда посіла 9-те місце з-поміж сотні з гаком команд з усього світу. Це найкращий результат України за весь час (здається, і до сьогодні1), і ми на сьомому небі від щастя. А ще ми дійшли до ⅛ в турнірі на виліт. Українська команда посідає найвище місце серед країн континентальної Європи (команди з Великої Британії розглядають окремо, бо вони мають перевагу — у Великій Британії діє система загального права, на відміну від романо-германського права в країнах континенту). Українська команда також єдина з пострадянського простору пройшла так далеко. Коли дізнаємося результати, ми з товаришами по команді радіємо разом (попри те, що не розмовляємо одне з одним), що «перемогли росіян», які висунули чи то чотири, чи то п’ять команд на етап, тоді як Україна — одну. Коли нас кличуть на сцену отримати вітальну табличку, помірні оплески юрби перериває гучне скандування російською учасників з інших пострадянських країн: «Молодці!». Я неймовірно пишаюся і дуже задоволена: я знаю, вони можуть оцінити справжню вагу нашого успіху, досягнутого «не завдяки, а всупереч», як то кажуть в Україні. Але мені трохи ніяково через те, що мене так відверто і публічно асоціюють з «пострадянським клубом».
Липень 2007 року
Наприкінці червня я отримала диплом бакалавра права. Хоч для юристів в Україні ступінь бакалавра є «неповною вищою освітою», і потрібен ще один рік навчання, система дозволяє зробити перерву на цьому етапі, на відміну від попередніх чотирьох років. Разом з подружкою-одногрупницею Танею ми починаємо планувати наш «рік за кордоном». Це не буде «рік перерви» у сенсі, до якого звикли західні студенти, з низки різних причин, — починаючи з відсутності свободи пересування. Тож це має бути формальна навчальна програма, яка дозволить отримати довгострокову візу. Ми розглядаємо магістерські програми. Як звичні українки у фінансовому плані, та ще й не громадянки ЄС, ми не можемо дозволити собі платити за навчання або навіть продемонструвати наявність достатніх коштів на рахунку, тож нам потрібна стипендія, яка покриває всі витрати. Ми розглядаємо лише ті країни та університети, які можуть це запропонувати. Попри те, що ми обидві непогано говоримо німецькою, а я ще трохи польською, ми найкраще володіємо англійською (і вже склали всі потрібні тести, щоб підтвердити це). Ми шукаємо англомовні програми. Можна подумати, що Велика Британія на вершині нашого списку, але ні, ми відкидаємо її, бо візовий режим Великої Британії відрізняється від решти Європи, — ніхто не хоче «застрягнути в Британії» без можливості подорожувати, еге ж? Ми беремо до уваги лише країни Шенгенської зони.
Нарешті, ми застережені, що країни Півночі виявляться надто темними, холодними й дорогими, тож їх ми також відкидаємо. Зрештою зупиняємо вибір на Нідерландах. Влітку подаємо документи до кількох нідерландських університетів.
Вересень 2007 року
Я виграю престижну стипендію MATRA/MTEC Міністерства закордонних справ Нідерландів і приїжджаю до Маастрихта, щоб здобути ступінь магістра з європейських студій (а Таня вирушає в Роттердам на магістратуру з права).
Я наче опиняюся в Плезантвілі (подивилася цей фільм кілька місяців тому): місто здається ідеальним, надто хорошим, щоб бути правдою, і йому гостро бракує «кольору»2. Як головні герої «Плезантвіля», я відчуваю себе в пастці телешоу. І все ж я знаю, що все відбувається насправді. Коли хтось згадує «поганий район Маастрихта», я істерично сміюся.
На додаток я опиняюся у спільноті студентів, які в середньому старші за мене на 3-4-5 років (мені 21), — але вони лише починають гадати, ким хочуть стати, коли виростуть. Проте мене застерігають, що через засилля німецьких студентів конкуренція в Маастрихтському університеті одна з найжорсткіших у Нідерландах. Я приїхала з України, де життя більшості людей — це щоденна боротьба, я навчалася на найконкурентнішому факультеті найконкурентнішого університету країни, я паралельно працювала в київському офісі американської юридичної фірми, щоб мати змогу дозволити собі купити щось з не-необхідного, — тож конкуренція тут не здається мені запеклою, а навчання — важким. Для мене це все радше відпочинок від реального життя. Очевидна невідповідність між можливостями, які доступні за замовчуванням різним людям, та повсюдним відчуттям безумовної привілейованості непокоїть мене та викликає внутрішній спротив.
Я також втрачаю ім’я. Вперше, коли люди (більшість, якщо не всі) неправильно вимовляють «Ольга» (їм не даються м’які «л» та «г») і не розуміють значення пестливої форми «Оля» (і теж неправильно вимовляють). Вдруге, коли я дізнаюся, що в університеті мене зареєстровано за номером студентського квитка, а не за ім’ям. Втретє, коли я розумію, що моє по батькові (я Бурлюк Ольга Володимирівна) не відоме жодному закордонному органу, бо відсутнє в транслітерованій частині мого паспорта.
(Багато років потому на день народження моєї подруги дитинства Крістіни, я, без прихованих намірів, дарую персоналізовану книжку «Дівчинка, яка загубила ім’я». Це мила дитяча історія, побудована довкола літер імені читачки: ти шукаєш загублені літери на сторінках, щоб літера за літерою відновити ім’я. Я впевнена, що подарунок потішить Крістіну. Вона телефонує мені, ледь стримуючи плач, за лічені хвилини по тому, як розгорнула подарунок вдома, у Штутгарті. Вона розповідає: кілька тижнів, як вона офіційно відмовилася від свого по батькові в процесі натуралізації в Німеччині і почувається так, наче буквально втратила частину імені. Я про це не знала. Я шкодую про подарунок.)
Я також ловлю себе на тому, що переводжу ціни в гривні (швидко вчуся блокувати цей порив заради власного психічного здоров’я) і намагаюся оцінити, який стиль життя може забезпечити місячна стипендія. Скоро з’ясовую, що можу дозволити собі каву, ланчі, алкоголь і студентські вечірки — але я ніколи не можу розслабитися, коли витрачаю на це гроші. Поміркувавши трохи, розумію, що річ не в грошах як таких, а в нестерпному усвідомленні структурної нерівності.
Аби залишитися при глузді, я поринаю в навчання. Я знаю, що мені все одно доведеться повернутися в Україну та закінчити навчання там, тож моє майбутнє — річ ясна. Але я вже думаю про те, щоб опісля поїхати на PhD: тож знову потребуватиму повного фінансування, тобто знову подаватимуся на стипендії, тобто я маю бути найкращою студенткою на курсі. (Я отримаю диплом cum laude, найвищу відзнаку в нідерландській системі освіти, вона допоможе отримати стипендію для написання докторської дисертації.)
У підсумку, я переживаю серйозний шок. Уже в грудні я поринаю в, імовірно, першу в житті депресію. Я погано засинаю і час від часу прокидаюся з болем у м’язах, хоч не маю фізичного навантаження. А ще я сумую за домом. Того року ми зблизилися з Анітою, моєю однокурсницею з Румунії. Ми підтримуємо одна одну як «психотерапевтки на дому» і довго розмовляємо, намагаючись надати сенсу тому, через що проходимо. З часом стає краще.
2008 рік
— Звідки ти?
— З України.
— Яка саме частина?
— Західна.
— А, ясно.
Мені цікаво, що їм «ясно», але не наважуюся запитати.
Незабаром з’ясовую, що це запитання пов’язано з надміру спрощеним образом розділеної на дві частини України, який сформувався у західних медіа за часів Помаранчевої революції 2004 року. Схід України вважається російськомовним і проросійським, а Захід — українськомовним і проєвропейським. Тож коли питають, звідки я, насправді запитують, у які рамки мене вписати.
Квітень 2008 року
Я приєднуюся до студентської подорожі з Маастрихта до Праги та Дрездена. На якомусь німецькому автобані я раптово усвідомлюю, що в автобусі панує атмосфера «подорожі на Дикий Схід» (більшість пасажирів — нідерландські та німецькі студенти). Я відчуваю когнітивний дисонанс: в Україні подорож до Праги — це безумовно подорож до «цивілізованого Заходу». Я собі гадаю: якщо Прага — це «Дикий Схід», то що таке Україна і звідки родом я?
У Празі нас привозять до Музею комунізму. «Дарма згаяний час і можливість! — нарікаю я. — Мені не потрібні ці пам’ятки комунізму. Точно не в прекрасній Празі!!!». Та схоже, це важлива освітня компонента подорожі на дикий, колись комуністичний, Схід. У музеї пам’ятки окупації виставлені поруч з пам’ятками дисидентства: книжки, маніфести, плакати, одяг, прапори, стяги тощо. Історія окупації та спротиву окупації. Атмосфера лячна, але й захоплива. Я вперше в житті натрапляю на офіційне засудження комунізму. Намагаюся уявити такий музей в Україні, але не виходить. Тогочасна Україна оцінює комуністичне минуле неоднозначно (сьогоднішня теж, але меншою мірою). Засудження — одна з можливих оцінок, але ще не панівна. Після музею наша група продовжує «комуністичну екскурсію» вулицями. Разом з Танею та Оксаною (одна з України, інша — з Росії) ми тікаємо, щоб натомість відвідати Собор святого Віта.
Ми приїздимо до Дрездена. Під час екскурсії містом мене вражає глибоке відчуття… дому. Я знаю, що це чуже місто, у якому я ніколи не була, але воно відчувається таким знайомим. Під час прогулянки містом я піднесена, немовби стаю легшою. Я помічаю очевидну схожість з українськими містами: соціалістична архітектура на широких вулицях і бульварах (їх змогли розширити, бо старі вулички зруйнували під час війни), але я знаю, що я не в Україні. Я знов і знов намагаюся зрозуміти, що саме викликає це відчуття дому, вдивляючись в кожну деталь навколо: обличчя людей та їхній одяг, вулиці, дороги та вивіски, міське планування, будівельні матеріали тощо. Зрештою я розумію, що річ у… траві! Це не той однакової-висоти-щільності-кольору газон (дехто називає його бездоганним, я — стерильним), яким засіяно «Захід», а різнотрав’я, в якому крізь траву проростають випадкові маленькі квіточки і бур’ян, яким вкритий «Схід». Я подивована цим відкриттям: як солодко відчути тепло дому завдяки такій простій тендітній штуці — траві!
Серпень 2008 року
Я отримую стипендію австрійського уряду для участі в літній школі в рамках European Forum Alpbach. Цю стипендію можуть отримати лише українці та косовари. Грошей пропонують багато і конкуренція висока: стипендія покриває участь і проживання, а також добові — себто покривається все, крім витрат на подорож. Єдина заковика полягає в тому, що добові видають заразом… в останній день літньої школи, як продемонструєш заповнений табель відвідування.
— Вони що, бояться, що ми заберемо гроші в перший день і втечемо? Це принизливо! — разом з іншими учасниками з України жаліємося довгою-довгою дорогою на потязі Київ-Відень-Зальцбург. Квитки на літак ми собі не можемо дозволити.
Серпень 2009 року
Тепер, коли я маю стипендію для здобуття ступеня PhD від Кентського університету в Брюсселі, мені треба подолати більшу перешкоду — отримати довгострокову бельгійську візу. Для цього я маю пройти повний медичний огляд, включно з тестуванням на ВІЛ та флюорографією, а потім з’явитися у Бельгійське консульство в Києві, щоб від руки написати есей «Що я планую робити в Бельгії і що я робитиму, якщо справи підуть не за планом» (про це я дізнаюся щойно у консульстві). На це дають три години. «Та це гірше за американців!» — я згадую, як два роки тому співробітник американського консульства вимагав від нашої команди з Джессапа зачитати клопотання щодо справи — прямо на місці, перед віконцем для подання документів — щоб довести, що ми справді їдемо на міжнародний етап змагань із судових дебатів у міжнародному публічному праві. Я приголомшена тим, як відбувається подання на візу. Юристка в мені питається, чи це законно (особливо та частина процедури, коли медичні дані передають від однієї третьої сторони до іншої у запечатаному конверті, а я навіть не знаю, що там, — можливо, взагалі нічого?!). Мене звели до людиноподібної істоти, яка загрожує людям цивілізованим і вільним від хвороб. Я обурена, але безсила — я боюся, що мені відмовлять у візі, що я запізнюся на початок програми чи не потраплю до Бельгії взагалі, втрачу стипендію й не отримаю PhD. Я не в змозі кинути виклик системі.
Я проводжу місяць в агонії непевності, але все ж отримую візу — за дві години до вильоту до Брюсселя, так що якраз встигаю примчати в аеропорт та потрапити на літак (так, у день відльоту я прийшла в консульство зі спакованою валізою на випадок, якщо візу таки видадуть).
2010 рік
— Звідки ви?
— З України.
— Яка саме частина?
— Я зі східної частини заходу України.
Червень 2010 року
Я дізнаюся про фінансування, яке надає одна з фундацій Сороса: це додаткова стипендія для докторантів, що мають мінімальне основне фінансування. Її можуть отримати люди з різних країн, серед яких і Україна. Коли готую заявку, знову і знову запитую себе, чи варто розповісти про цю можливість Бояну, колезі родом із Сербії (серби теж можуть подаватися на програму). Я усвідомлюю, що шанси на те, що фінансування отримають двоє людей з однієї установи, майже нульові, тож якщо обидві заявки сподобаються, то обиратимуть між нами. А «ми» в цьому випадку — це «наші історії». Перш ніж встигаю зупинитися, я вже оцінюю наші особисті історії за критеріями на кшталт «достатньо сумна» і «дуже зворушлива». Зваживши, я раціонально висновую, що його історія сумніша: розпад Югославії був драматичнішим за розпад Радянського союзу, і поруч з цим складності життя в Україні 1990-х чи 2000-х бліднуть. Очевидно, що мені не варто розповідати про стипендію Бояну, якщо я хочу збільшити свої шанси.
Я не розповідаю про цю дилему нікому, навіть чоловікові. У глибині душі мені соромно так думати, не те що діяти. Я мучуся кілька днів і зрештою розповідаю Бояну — заради чесної конкуренції між «непривілейованими», а ще тому, що я згідна: він більше заслуговує на стипендію, бо його історія сумніша. Я переконую себе, що це в будь-якому разі виграшна ситуація: якщо я отримаю стипендію, то матиму гроші, а якщо її отримає Боян, то я… зможу пишатися своєю доброчесністю! Я не лише розповідаю Бояну про цю можливість, а й нагадую йому про реченець (я знаю, що йому часом важко дотримуватися строків).
Він отримує фінансування. Я — ні.
Листопад 2010 року
Я в Україні, проводжу польові дослідження для дисертації, бігаючи зимовими вулицями Києва з одного інтерв’ю на інше. Я зустрічаюся з директоркою провідного українського аналітичного центру, старшою (за званням і віком) жінкою, яка (тоді) мала репутацію чудової спеціалістки з політичного аналізу. Я заходжу до неї в офіс і розповідаю, що я українська дослідниця, яка пише дисертацію в Кентському університеті про те, як ЄС просуває верховенство права в Україні. Вона обертається і драматично вигукує:
— От же ці стипендії! Вони розповідають нам, що ці стипендії «на краще для України», «для розвитку України», але це безглуздя! Де ви і де Україна? На мою думку, всі ці стипендії — марна трата!
Вона роздратовано зітхає і зневажливо відмахується. Її реакція заскочує мене зненацька, я відчуваю, як все стискається. Я шокована її ставленням та відкритою зневагою до того, що, на її думку, я представляю — іронічно, що насправді це не так! Якусь мить я мовчу.
— Знаєте, стипендія, яку я отримую, видається не на підставі національності. Це університетське фінансування. Його виділяють за результатами відкритого конкурсу, в якому оцінюють професійні здобутки. Я досліджую Україну, розумієте, тож це також іде на користь країні, — швидко бурмочу на свій захист, оговтуючись.
Я зразу шкодую про свою захисну реакцію та відповідь (і понині шкодую). Я збентежено продовжую стояти (так, я досі не сіла). Я намагаюся відмахнутися від почуття вини, яке на мене вилили, і зосередитися на тому, заради чого прийшла — на інтерв’ю.
Ми продовжуємо розмову, ніби нічого не сталося.
2011 рік
— Звідки ви?
— З України.
— Яка саме частина?
— Я з містечка на сході західної частини України, але я вчилася, жила та працювала в Києві п’ять років перед приїздом сюди.
Я вже знаю, що з імовірністю 99.99% мій співрозмовник не чув про місто, область чи регіон України, звідки я родом, тож я спрощую відповідь і намагаюся асоціювати себе з останнім місцем проживання, столицею. Часом людей бентежить, що я вимовляю «Київ», а не «Кієв», але принаймні про столицю вони чули.
Лютий 2011 року
Я в Centre for European Policy Studies (CEPS) в Брюсселі на заході, присвяченому конституційній реформі в Україні. Високопоставлена українська чиновниця (я нею захоплююся: у ній поєднуються чесність, розум, впевненість та елегантність) виступає українською, її промову послідовно перекладають англійською для тих, хто цього потребує. Присутні російські дипломати показово не беруть навушники, в яких лунає переклад. «Звісно, навіщо вони вам? — саркастично зауважую про себе. — Українська — це ж лише діалект російської!». Невдовзі я помічаю, що навушники чарівним чином опинилися у вухах російських дипломатів — і вони нотують не за мовицею, яка говорить українською, а за перекладачем (який з невеликою затримкою перекладає англійською). Я сміюся: вони не змогли зрозуміти, що вона говорить! Ха! Я тріумфую, щаслива усмішка розливається на моєму обличчі — і залишається там впродовж дня.
Квітень 2011 року
Кентський університет в Брюсселі приймає гостьову лекцію високопоставленого українського дипломата. Я чула його виступи раніше на різних заходах в Брюсселі і вважаю його харизматичним оратором. Я дуже рада майбутній зустрічі! Нетерпляче дивлюся на двері, викручую пальці і біжу зустрічати його, щойно він заходить. На його подив, я звертаюся до нього українською (я розумію, що він, звісно, не очікував зустріти українку в британському університеті в Бельгії) і розповідаю про свою дисертацію.
— Звідки ви? — запитує він, коли я проводжаю його коридором до лекційної зали.
— З Кам’янця-Подільського, — відповідаю з гордістю, а про себе думаю, що це чудова реклама мого рідного міста.
Попри те, що у Кам’янці-Подільському живе понад 100 тисяч людей, що він є культурним та історичним центром регіону і має два університети, за українськими стандартами це маленьке провінційне містечко.
— Як ви зі свого Кам’янця потрапили сюди?! — запитує він з піднятими бровами, особливо поблажливо вимовляючи слово «Кам’янець».
Я спантеличена. Я не очікувала такої зухвалості від співвітчизника, ба більше — від дипломата! Якщо на те пішло, то я сподівалася, що він буде радий зустрічі з українкою.
— Ну, я вивчала право у Києво-Могилянській академії, а тоді… — я бубню, перелічуючи всі віхи мого академічного шляху, — і з кожною з них моя початкова радість та впевненість випаровуються.
— Ага, тепер ясно! — він підсумовує.
Під час його лекції я не можу викинути з голови нашу коротку розмову: як один необережний коментар може зробити мене беззахисною, а зверхність — меншовартісною. Його виступ цікавий та яскравий, як завжди.
2012 рік
У дусі «пустився в бійку — чуба не жалій», я прокачала навичку вибору «найкращої» ідентичності для самопрезентації: іноді я наголошую свою українськість та те, що Києво-Могилянська академія — моя alma mater; іноді вказую на Кентський університет, де я пишу дисертацію (іноді я наголошую на його брюссельській частині, іноді — на британській); іноді я єдина юристка серед політологів; іноді я єдина політологиня серед юристів.
Вересень 2012 року
Я на 42-й щорічній конференції University Association for Contemporary European Studies(UACES) в Пассау (Німеччина). Старший професор міжнародних відносин, якого я ніколи не зустрічала раніше, бере участь у дискусії на моїй панелі. У ніч відкриття біля вітальних коктейлів я випадково зустрічаю цього професора. Ми балакаємо, і він просить розказати трохи про себе. Я розповідаю, що я з України, вивчала право у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», здобула ступінь магістра з європейських студій в Маастрихтському університеті… — він перериває мене радісним вигуком:
— Я так і знав! Авжеж ви навчалися за кордоном! Я побачив із вашого імені, що ви ймовірно зі Сходу. Але коли я прочитав вашу статтю, дуже добре написану та структуровану, я моментально зрозумів, що ви мусили вчитися за кордоном!
Він усміхається. Я дещо розгублена і не знаю, як це зрозуміти. Я стовідсотково впевнена, що навчилася читати й писати не в Маастрихті. Його веселий вираз обличчя підказує, що це він робить мені комплімент, тож я швидко дякую за теплі слова щодо статті. Та все одно мені здається, що мене порівняли з ведмедем на велосипеді — ось вона я, стою на манежі, дуже екзотична, кумедна і надзвичайно вправна!
Я так вражена цим випадком, що наступного дня під час прогулянки над Дунаєм переповідаю історію Сузанні (з Вірменії) та Кристіану (з Румунії), дослідникам-початківцям, з якими я познайомилася на конференції. Обоє сміються, пояснюють, що це звична історія, і поплескують мене по спині.
— Та звісно, Олю! Це надзвичайний комплімент! Хіба ти не розумієш?! — вони іронізують.
Я здогадуюся, що вони вже отримували такі «компліменти».
2013
— Звідки ви?
— З України.
— Яка саме частина?
— Я з південно-східної частини заходу України, і я двомовна (українська та російська мови), у побуті я розмовляю російською, але ні, я не етнічна росіянка. Насправді я маю українське та польське коріння.
Грудень 2013 року
Протести на Майдані ширяться Україною та світом у місцях значного скупчення українців. Існує й досить активне брюссельське відгалуження Майдану. В одному з брюссельських кафе я п’ю чай разом з моєю колежанкою Наталкою (натоді докторанткою в британському університеті та співробітницею одного з провідних дослідницьких центрів Європи). Ми обговорюємо останні події та наш внесок у спільну справу. Наталці кортить повернутися в Україну, щоб «готувати бутерброди на Майдані». Я розумію, що вона має на увазі буквально це: вона хоче годувати протестувальників, робити щось відчутне і бачити результат своїх дій. Я кажу їй, що це нісенітниця, що безліч людей уже це роблять, і що найкраще ми можемо пригодитися тут, на Заході, завдяки нашим дослідженням, консультуванню та адвокації щодо України.
— Будь-хто ладний зробити бутерброд, Наталко. Значно менше людей вміють робити те, що робимо ми, — і це теж треба робити. Ми ведемо ту саму боротьбу, але на іншому фронті, хіба ти не розумієш? — вмовляю я її.
Вона каже, що чує мене і головою погоджується, але серцем — ні, вона не може перестати почуватися відірваною та некорисною.
За кілька років Наталка повернеться в Україну працювати в міжнародній організації в зоні бойових дій на сході України. Щоб бути там, де, на її думку, вона потрібна найбільше. Щоб робити те, що, на її думку, приносить найбільше користі. І хоча я не наслідую її приклад, я певна, що вона мене не засуджує.
Пʼять років потому я пропоную їй прочитати чернетку цього есею й вона дякує мені за те, що нагадала їй про цю розмову. Вона чесно каже, що вже й забула.
Березень 2014 року
Я на заході European Policy Centre (EPC) в Брюсселі, на який запрошено низку експертів з України. Аманда, старша аналітикиня EPC, відкриває захід заувагою про те, що, на жаль, вони не змогли знайти в Брюсселі перекладача з української, тож почесних гостей з України люб’язно просять виступати російською (вочевидь російсько-англійського перекладача знайти легко). «Та ну, знову?! — Я внутрішньо протестую, і роздратування виступає на обличчі. За п’ять років участі в заходах в Брюсселі я неодноразово була свідком подібного. — Як ми можемо переконати світ у тому, що українська мова — це мова, якщо українців постійно просять виступати російською?!». Після заходу я підходжу до Аманди:
— Так шкода, що ви не змогли знайти перекладача з української мови. Знаєте, це посилає шкідливий політичний сигнал. Якщо ви готові ризикнути, то можете звернутися до мене, коли вам наступного разу знадобляться послуги перекладу. Я не маю перекладацької освіти, але вже багато років перекладаю. До того ж я знаю професійний жаргон, оскільки сама досліджую ЄС та Україну.
Вона дивується, але ввічливо відповідає, що взяла це до уваги.
За кілька тижнів до мене звертаються з пропозицією тлумачити на наступному заході, присвяченому Україні. Мало-помалу — і наступні кілька років я перекладаю для різних брюссельських організацій. Мені подобається адреналін, який дає ця робота, і я швидко переходжу з послідовного до синхронного перекладу: нарешті моє надшвидке мовлення стає перевагою, а не недоліком! Переклад на трансляції дебатів між кандидатами на посаду президента Європейської комісії для українського підрозділу Euronews — це, імовірно, вершина моєї перекладацької карʼєри.
Не чути себе, коли говориш, незвично (під час синхронного перекладу ти слухаєш оригінал в навушниках і промовляєш у мікрофон переклад, якого сам вже не чуєш), але дивує не тільки це. Незвично бути формально та явно між різними сторонами та «тлумачити без тлумачення», себто перекладати без редагування. Я багато років постійно адаптую, підлаштовую, притримую, доповнюю, опосередковую, помʼякшую та багатьма іншими способами перепаковую інформацію з, до та проУкраїну та українців — мені дивно перекладати сказане буквально, без коментарів та інших втручань. Я постійно стримуюсь. А ще дивно знаходитися між різними статусами: дослідниця, експертка, перекладачка. Як дослідниця, я відчуваю потребу негайно дізнатися більше про те, до чого я тепер маю доступ, але як перекладачка я не можу ставити запитань, до того ж багато почутого говориться не під запис. Як експертка, я хочу висловити власну думку, але як перекладачка, я мушу залишатися максимально невидимою, бути голосом без голосу. Я вимагаю від себе професійності, тому швидко звикаю бути в центрі розмови, не будучи її частиною (чи бути частиною розмови, не будучи в її центрі?). Це добре розвиває терплячість та скромність.
Червень 2014 року
Колега радісно звертається до мене на події:
— О, ти певно радієш, що в Україні війна! Тепер твоє дослідження набагато актуальніше та запотребованіше!
Я шокована і подивована: чи ця людина не має глузду, серця, чи ні того, ні іншого?
Липень 2014 року
Я забираю свій диплом докторки філософії на випускній церемонії Кентського університету у величному грандіозному Кентерберійському соборі. Мій чоловік знімає частини церемонії на телефон, щоб пізніше показати запис моїй родині: ніхто з них ніколи не зміг би отримати візу до Великої Британії, щоб побачити подію наживо — я сама ледве її отримала! Так що ми тут лише вдвох.
Вересень 2014 року
Я пропускаю 44-у щорічну конференцію UACES в Корку: у моєму паспорті нема куди вклеїти візу Ірландії, бо всі сторінки зайняли інші візи та штампи про перетин кордону, і занадто морочно отримувати новий паспорт, щоб отримати нову візу та відвідати конференцію (навіть якщо це моє улюблене щорічне зібрання довкола європейських студій).
Жовтень 2014 року
Прибиральник приходить у мій офіс в Гентському університеті (з липня я працюю тут як постдок). Він помічає маленький прапор України, що звисає з книжкової полиці, і запитує ламаною нідерландською:
— Чи ви з України?
— Так, — відповідаю я такою ж ламаною нідерландською.
— О, я вам так співчуваю через те, що відбувається у вашій країні. Я з Косово. Я розумію ваш біль.
Його слова мене глибоко зворушують, я розчулююсь, ввічливо усміхаюся у відповідь і дякую йому. Коли він виходить, на очі набігають сльози. Почувши це просте співчуття, я усвідомлюю, що це вперше на роботі мені поспівчували.
2015 рік
— Звідки ви?
— З України.
— Яка саме частина?
— У якому сенсі «яка частина»?! Усе моє тіло з України: руки, ноги, голова!
Лютий 2016 року
Разом з давніми подругами та колежанками з України, Наталкою та Катею, вирішуємо підготувати спеціальний випуск журналу про громадянське суспільство в Україні після Євромайдану. Ні для кого з нас це не буде основним проєктом: Наталка працює в міжнародній організації, Катя працює в українському аналітичному центрі, а я, хоч і працюю в університеті, маю інший основний предмет досліджень. Роботу ускладнюватиме те, що ми живемо в різних містах (у Краматорську, Києві і Брюсселі) і не маємо фінансування чи якоїсь іншої підтримки проєкту. Але нас так захоплює ця ідея і ми так віддані гаслу Майдану «хто як не ми», що ми все одно вирішуємо за це взятися.
Ми провели відкритий конкурс і відібрали матеріали, а зараз на тристоронньому дзвінку в скайпі обговорюємо потенційного видавника. Ми швидко погоджуємося, що не хочемо подаватися до журналів, які в назві містять слова «радянський», «комуністичний», «Євразія» чи щось інше, що має присмак країн третього світу. У результаті ми викреслюємо багато потенційних варіантів журналів, що спеціалізуються на регіональних студіях. Ми погоджуємося, що буде добре, ба навіть потрібно, щоб спеціальне число було у відкритому доступі: тоді науковці в Україні та інших країнах регіону, яким закордонні журнали здебільшого недоступні, зможуть його прочитати. Ми викреслюємо ще кілька варіантів. Ми також хочемо опублікуватися якнайшвидше, а не чекати кілька років, тож відмовляємося ще від кількох опцій. Я не пам’ятаю, хто з нас запропонував Kyiv-Mohyla Law and Politics Journal, але ця ідея нам усім сподобалася. Журнал відповідає всім вимогам і, як бонус, це український журнал, який видає наша alma mater (ми всі вчилися або працювали в Києво-Могилянській академії). Ідея водночас зробити вклад в українську науку та просунути новий журнал рідного університету сповнює нас ентузіазмом.
Ми чудово розуміємо, що публікація в цьому журналі не додасть нам «балів» у західних наукових метриках, які ігнорують будь-що поза журналами з високим коефіцієнтом впливовості. Та нам байдуже — наша справа важливіша за показники, а мета довгострокова.
Нас непокоїть те, що ми можемо втратити деяких авторів через неранговість журналу. Так і трапляється.
Грудень 2016 року
Я готую заявку на грант Research Foundation — Flanders (FWO) для постдоків, бо мій контракт з Гентським університетом спливає за 8 місяців. Форма заявки довга й стандартна, але я застрягаю на розділі, який зазвичай не викликає проблем: «міжнародні мобільності та закордонні дослідницькі відрядження». Я швидко перелічую міжнародні конференції та гостьові лекції. Але я не знаю, чи вписувати мою роботу в Бельгії (і Нідерландах, і Великобританії) як незвично довгу міжнародну мобільність, чи вказувати мої постійні поїздки в Україну як регулярні перебування за кордоном (але на батьківщині). Мене хитає на емоційних гойдалках від занепокоєння до веселощів, бо мені потрібно заповнити цей розділ так, щоб продемонструвати, що я достатньо мобільна (адже мобільність є важливим критерієм відбору). Я вирішую взяти ситуацію під контроль і зазначаю і те, і інше, додавши короткий пояснювальний коментар.
2017
— Звідки ви?
— З України.
— Яка саме частина?
— Ви маєте на увазі, звідки саме в Україні я родом?
Липень 2017 року
Я їду в Китай викладати двотижневий курс в Сичуанському університеті в Ченду. Цей курс є частиною University Immersion Program, гігантської літньої школи, на яку запрошено понад сотню закордонних лекторів, які читають понад 150 курсів для тисяч китайських студентів. Це моя перша подорож «на схід від Москви», тож я дуже зацікавлена і схвильована. Щоб підготуватися, я докладно раджуся з трьома колегами, які в минулому викладали на цій школі, та беру участь у тренінгу «Як працювати з Китаєм» (чи якось так) у Гентському університеті. Я готова. Уперед!
Я приїжджаю в Ченду, починаю взаємодіяти з китайськими організаторами — і мене вражає усвідомлення, що з їхнього погляду я приїхала із Заходу. Для них я «західна професорка». «Це щось новеньке!» — думається мені. Я так звикла бути зі Сходу, що мені незручно й незатишно в новому статусі. Я не знаю, про що я собі думала до приїзду, але точно не про це.
На другий день я зустрічаю Бонні, яка буде асистувати мені впродовж наступних тижнів. Я дізнаюся, що вона навчається на другому курсі магістратури в Сичуанському університеті, належить до етнічної меншини й народилася у високогірному містечку за 5-6 годин їзди від Ченду. Це її перший досвід «асистування іноземному професору» (судячи з її тону, це почесна роль). Вона неймовірна. Без Бонні я була б цілковито неспроможна у соціальних взаємодіях, тож я безмежно рада, що вона завжди поруч. Та все ж я не можу позбутися внутрішнього дискомфорту: як я можу мати Бонні, коли я і є Бонні?.. Я дивлюся на Бонні і бачу себе десять років тому: студентка в Києві, вдячна за будь-яку можливість поспілкуватися англійською з рідкісними гостями-із-заходу (додатковий плюс, якщо це їхня рідна мова), допитлива, нетерпляча і натхненна, яка пишається, коли може познайомити з найкращим у своїй країні, і намагається приховати, виправдати чи бодай пояснити не надто хороше. Я бачу людину, яка усталено почувається неповноцінною, попри те, чи так до неї ставляться, ще до того, як до неї поставляться хоч якось. Зринають спогади про те, як я пропускала пари, щоб волонтерити на Чемпіонаті Європи з художньої гімнастики 2004, допомагаючи команді з Великої Британії, і на Євробаченні 2005, допомагаючи делегації з Данії. Ця ситуація вибиває мене з колії. Я сподіваюся лишень, що зможу втримати голову холодною.
В останній день занять студенти запрошують мене у вишуканий ресторан на хотпот-вечерю (провінція Сичуань цим знана). Через мене вони замовляють негострий хотпот (страва все ще занадто гостра на мій смак, але їм, імовірно, здається прісною). Один студент люб’язно дістає їжу з киплячого казана і кладе мені на тарілку: я не даю ради паличкам. Дещо гордо й дещо засоромлено вони розповідають, що вміють користуватися ножем та виделкою й періодично їдять так стейки. Наприкінці вечері вони пропонують заплатити за всіх. Я відповідаю, що це я професорка, тож як старша мушу заплатити, ба більше, я рада їх пригостити. Вони стверджують, що це їхній обов’язок як господарів, а я тут гостя — і перш ніж я встигаю зреагувати, вони вже сканують якісь QR-коди і сплачують рахунок. Я зворушена їхньою гостинністю і щиро їм дякую. Водночас я не можу позбутися смутку. Бо я порахувала. Прямо і непрямо, тут і там я розпитувала про гроші — і я знаю, що відшкодування, яке ми, «західна професура», отримуємо за 16-годинний двотижневий курс дорівнює 30 (тридцяти!) місячним студентським стипендіям. Номер у п’ятизірковому готелі (з підігрівом туалету!), у якому мене розмістили, вартує ще 20 стипендій. Додайте до цього двосторонні квитки на літак (у моєму випадку еквівалентні 25 стипендіям). Фактично вартість моїх короткотривалих «послуг» перевищує стипендію одного студента за весь період навчання. Заразом з магістратурою. І вони сплатили за вечерю. Ця система жахлива. Ба більше, вона нагадує мені українську: як не масштабами нерівності, то засадами та структурами, на яких вона ґрунтується. Від цього усвідомлення — і від думки про те, що я опинилася на іншому боці, — мене нудить. Мене нудить знову, коли я пишу ці рядки. (За рік я дізнаюся, що китайці зменшили зарплатню гостьових професорів. Бонні в мені святкує!)
За іронією долі, ніби задля того, щоб посилити й висміяти абсурдність мого фінансового становища, відшкодування та зарплатню видають готівкою! Наступного дня після вечері зі студентами, в місцевому відділенні банку, у залі з десятками спостерігачів і нульовою приватністю, після годин очікування, використовуючи рахунок Бонні для переказу, я отримую стоси (буквально стоси) купюр по 100 юанів. Це найбільша купа готівки в моєму житті: співробітник банку змушений запропонувати мені пакет, бо гроші не влазять у мою сумку. Я боюся, що це найбільша купа грошей і в житті Бонні також. Мені дико незручно за цю ситуацію. Я помітно роздратована — і Бонні помічає. Вона намагається мене втішити:
— Не хвилюйтеся! Бачите, ви отримали гроші, все добре!
Я хвилююся, що не можу сказати їй, чому я насправді роздратована, не образивши і не зранивши її, тож я відказую, мовляв, мені неспокійно йти вулицею, бо понад сорок людей щойно бачили, як ми виходили з банку з пакетом готівки (і не збрехала ж!).
В останній вечір у Ченду я йду вечеряти із «західною професурою» та кількома китайськими асистентами. Я йду за всіма і опиняюся в ресторані, стилізованому під культурну революцію: на стінах висять копії пропагандистських плакатів, навкруги розкидана зброя (сподіваюся, це муляж, але краще не перевірятиму), офіціанти вдягнені у тогочасну військову форму, і хоч я не можу зрозуміти слів, та музика звучить як революційна агітація. Всі в ресторані веселяться, у закладі — до слова, величезному! — аншлаг. «Навіщо ми тут? — збентежено запитую себе, — і як тут взагалі можна розважатися?!». Я намагаюся приглушити думки про мільйони жертв культурної революції, які швидко перетворюються на думки про жертв сталінізму та комунізму і — з другим стрибком думки — обертаються на сьогоднішній збройний конфлікт в Україні. Я уявляю себе в такому самому ностальгійному закладі, де глорифікується СРСР, і здригаюся. Я дочка полковника, у дитинстві я любила військові паради. Але з того часу я втратила здатність насолоджуватися будь-чим «воєнним», навіть якщо це «розвага». Решту вечора я намагаюся втримати погляд на столі й людях за ним та ігнорувати декор та офіціантів у формі.
Коли літак сідає в Амстердамі, напруга, що за два тижні накопичилася в тілі, зникає, — і я плачу. Я щаслива повернутися. (Я вже казала, що для викладу моєї історії еміграції знадобилася б книга; для розповіді про подорож людини-з-радянської-в-минулому-країни в Китай, де комуністична партія цвіте і пахне і має найсучасніші технології для контролю за населенням, теж потрібний як мінімум окремий есей.) За збігом обставин я повертаюся в Брюссель в ніч перед другим днем народження моєї доньки, і прокидаюся в день свята поруч з моєю мамою, яка приїхала з України, та численними нідерландськими родичами. Будинок гуде: усюди бігають сім дітей віком до 10 років і балакають дванадцять дорослих. Я — щаслива господиня. А тоді за чаєм і тістечками хтось запитує:
— Як твоя подорож в Китай? — і я знову плачу.
Я не готова пояснити словами, чому плачу. Я переймаюся, що можу зіпсувати атмосферу або наштовхнутися на нерозуміння (через дуже різне походження і той факт, що лише я була в Китаї). Тому я списую свою реакцію на різницю в часі і втому, а також на те, що скучила за родиною. Наступні кілька днів я плачу час від часу.
Пізніше з’ясовується, що я в чорному списку через те, що на заняттях порушувала політично-чутливі питання, хоч на настановчій сесії нам прямо радили не робити цього. Як я могла не порушувати політичні питання на курсі з міжнародних відносин? Як я могла уникнути обговорення змін режимів та прав людини у курсі про політику Європейського союзу щодо країн Східної Європи та Північної Африки? Як я могла не запитати студентів про Гонконг (і раз уже про це зайшла мова, то і про Тайвань…), якщо того тижня Китай — і міжнародні медіа — святкували 25 річницю передачі Гонконгу? Як я могла не запитати їх про Тибет, якщо мою сумку сканували щоразу як я заходила в метро в Ченду, а коли я запитала чому, студенти відповіли, що річ у тому, що провінція Сичуань межує з Тибетом?
— Ага, тож вони все-таки записують розмови «західної професури»! — кажу про себе з іронією, коли з подивом читаю електронного листа. Офіційно вердикт «будь ласка, не присилайте її більше» пов’язаний з «поганими відгуками студентів», але, як повідомили імейлом мої студенти, у них не збирали відгуки. Через цю новину я дещо ображена (як вони сміють! Я чудова викладачка! Відгуки моїх студентів у Гентському університеті неймовірно позитивні!), дещо стурбована через наслідки для Бонні та студентів (Боже, сподіваюся, я нікого не підставила…), дещо підозріла (чи був хтось зі студентів донощиком?!) і дещо розраджена (принаймні цей досвід не повториться найближчим часом — а може й ніколи!). Коли я піднімаю очі з екрана до вікна за ним, клянуся, я бачу як «невидима рука комуністичної партії», яку я відчувала щомиті в Китаї, показує мені середній палець.
Минає більше року, і я розумію, що — на свій щирий подив — я так ніколи й не додала свій досвід у Китаї до резюме. Цікаво, чи це моя підсвідомість стерла його.
Вересень 2017 року
Я отримала грант на постдоківську програму від Research Foundation — Flanders (FWO). Був великий конкурс, тож новина про те, що я отримала один з восьми постдок-грантів у соціальних науках того року, скидається на чудо. Я залишаюся на тій самій кафедрі, у тому самому кабінеті, за тим самим столом, але новий контракт дає мені більше часу на дослідження і сприяє міжнародній мобільності (тобто дає мені змогу довго перебувати за кордоном як запрошеній науковиці). Я одразу вбачаю в цьому свій шанс реалізувати давню мрію попрацювати в якомусь з університетів Північної Америки, яку мені не вдалося здійснити ані на магістратурі, ані на докторантурі. Прекарність3 мого майбутнього в академії додатково мотивує: я завжди можу не отримати наступний контракт і зважаючи на ситуацію на ринку праці — навіщо чекати?!
Після «консультацій» щодо «меж можливого» з роботодавцем, а також з чоловіком і його роботодавцем, я починаю накидати список закладів, які потенційно могли б мене прийняти. Список очолює Гарвард. Моя бабуся іноді казала: «Люди подорожують в Париж. Люди літають у космос. З мого погляду, це сутності одного порядку» (Ми «запустили» бабусю в Париж, коли їй було за 70). Аналогічно, з погляду мого походження, Гарвард і відкритий космос — сутності одного порядку (Париж став ближчий після падіння Залізної завіси). Як би безглуздо це не звучало, але саме усвідомлення того факту, що Гарвард тепер серед доступних для мене варіантів, а не серед фантазій, приносить мені неймовірне задоволення. На щастя, тепер я чітко розумію, що моя туга за Гарвардом пов’язана не так зі справжнім Гарвардом і тим, що він уособлює (я в курсі довгого списку його «суперечностей»), як з його символічним значенням на моєму особистому життєвому шляху. Сподіваюся, що не надто дурю себе. Хоч об’єктивно існують заклади, які більше пасують мені і моїм дослідницьким інтересам, але суб’єктивно кращого нема. Зрештою я принаймні придбаю метафоричний «лотерейний білет».
У моєму списку й інші університети в США та Канаді, в які я буду рада потрапити: ті, які об’єктивно краще мені пасують, і куди я подам заявки одразу як Гарвард мені відмовить (попри моє сильне бажання і мотивацію, я розглядаю відмову як найімовірніший результат, бо в мене нема зв’язків у Гарварді і я «людина з вулиці», як то у нас кажуть).
Трохи згодом я готую документи на посаду запрошеного науковця в Гарвардському університеті (я подаюся на три різні кафедри, щоб збільшити свої шанси: українських студій, російських і євразійських студій та європейських студій). Баррі, мій колишній професор права у Києво-Могилянській академії, пропонує допомогти з супровідними листами. Він закликає писати впевнено та сильно, щоб ніхто не мав сумнівів, що я «справжній альфа-самець» (його слова, не мої!). До заявки в Український науковий інститут Гарвардського університету треба додати два рекомендаційні листи. Я стратегічно вирішую обрати формулу «один західний професор + один вестернізований український професор»: я побоююсь, що два «західних професора» створять враження про мене як про людину, яка втратила зв’язок з Україною та українським науковим середовищем, а рекомендація українського професора, «невідомого на Заході», погіршить мої шанси на успіх.
Жовтень 2017 року
Зі мною зв’язується Люк з Бельгійсько-української торгової палати і запрошує провести лекцію про Європейський союз та його відносини з Україною для групи СЕО топових українських компаній, які приїжджають в Брюссель з освітньою подорожжю в межах їхнього навчання в Києво-Могилянській бізнес-школі (kmbs). Я не можу всидіти на місці від захвату і зголошуюся на пропозицію: по-перше, бізнес-школа є частиною моєї alma mater, по-друге, я радо взаємодію з практиками і переглядаю те, що знаю. Думка, що читатиму лекцію українською групі високорангових бізнесменів трохи лякає, але я приймаю виклик. Я зразу починаю готуватися. За кілька днів Люк знову телефонує і каже:
— Вибачте, Ольго, я мушу скасувати нашу домовленість: хлопці з kmbs хотіли б запросити закордонного спікера, так що ми звернулися до місцевої бельгійської професорки, яка по загалям розповість про ідею Європи. Мені дуже прикро, бо ви справді класна експертка з відносин ЄС з Україною. І ви могли б виступити українською, тож ми б обійшлися без перекладача. Але, ну, вони не були в захваті від ідеї виступу української науковиці. Ще раз, мені шкода.
Ця новина мене розчаровує, але не дивує. Українці відомі комплексом меншовартості — мені ще далеко до того, щоб позбутися свого! — і не дивно, що вони нададуть перевагу будь-якому закордонному професору перед будь-яким українським, яким би «вестернізованим» він не був, якою б глибокою не була його експертиза, як би він не пасував до роботи. Це «ніжне нагадування» про загальний стан речей водночас злить і засмучує мене.
Листопад 2017 року
Спеціальний випуск, присвячений українському громадянському суспільству після Євромайдану, який упорядкували ми з Наталкою і Катею, майже готовий, і ми працюємо над серією колонок для одного з найпопулярніших українських онлайн-медіа. Наша ідея — прокомунікувати результати досліджень для ширшої україномовної авдиторії і в такий спосіб прорекламувати місцевим експертам наш випуск. Коли ми працюємо над колонкою, мене вражає думка, що я пишу українською по роботі вперше за… 10 років!
Листопад 2017 року
Я приїжджаю в Київ «винятково з робочою метою», вперше з народження дочки 2,5 роки тому я в Україні «вільна від дітей». За три-чотири дні тут я прагну взяти все.
Я співорганізаторка конференції у Києво-Могилянській академії, яка присвячена виходу друком видання про громадянське суспільство в Україні, і мене переповнюють почуття від того, що я повернулася до alma mater вже як дослідниця, а не студентка. Я пам’ятаю всіх, усі пам’ятають мене — і все зливається в одну велику «зустріч випускників», де всі вітаються, обіймаються та хихотять. Та формально я людина ззовні, і мене тут не було багато років, тож я швидко займаю позицію спостерігачки: уважно відзначаю, хто змінився, що змінилося і як саме. Символічно, що наша конференція відбувається в будівлі старої семінарії, яку надбали та відремонтували вже після мого випуску, тож попри те, що я перебуваю на кампусі, який знаю як свої п’ять пальців, насправді я в залі, в якій ніколи не була.
Наступного дня я беру інтерв’ю в Юлії, топової культурної менеджерки, для мого дослідницького проєкту про культурну дипломатію ЄС в Україні. Вона каже, що має обмаль часу, бо в останню хвилину її викликали на круглий стіл, присвячений співпраці між ЄС та Україною в Дипломатичній академії, і запрошує мене приєднатися. Коли ми входимо до вишуканої конференц-зали, ми обидві помітно розгублені: 7-10 високопоставлених спікерів (зокрема високопосадовець з Міністерства закордонних справ України) були запрошені виступати перед аудиторією з 15-20… молодих американських студентів. Перед студентами бакалаврату, що приїхали на освітню подорож. «Ану, ану, ви тільки подивіться! Я вивчала право в топовому українському виші п’ять років — і ніколи ми не мали навчальної зустрічі з якимсь дипломатом на високій посаді чи з урядовцем, тим більше не з такою кількістю посадовців одночасно. З іншого боку, звісно, я не американка, тож маємо, що маємо, — бунтую я всередині. — Все змінилося, нічого не змінилося». Деякі мовці надміру життєрадісні, інші помітно знуджені. Уся ситуація химерна.
Листопад 2017 року
Я читаю лекцію про конфлікт в Україні перед групою магістрантів Вільного університету Брюсселя. Це не перша моя лекція на цю тему. Озброєна попереднім досвідом, я починаю лекцію так:
— Я молода українка, яка розповідає про причини війни в Україні. Я знаю, що ви відкинете все, що я казатиму впродовж наступних двох годин, через мій вік, національність і ґендер. Хто я така, якась юнка, щоб говорити про тектонічні зрушення в міжнародних відносинах? Хто я така, якась українка, щоб знати і говорити «об’єктивно» та «авторитетно» про Україну? Хто я така, якась жіночка, щоб говорити про війну?
Цей вступ справляє враження на слухачів.
Грудень 2017 року
Сьогодні в Брюсселі проходить велика демонстрація на підтримку незалежності Каталонії (пізніше повідомляють, що участь взяли близько 50 тисяч людей). Рано вранці я вирушаю звичним шляхом з Брюсселя до Гента (я живу в Брюсселі, а працюю в Генті). Заходжу в метро, переповнене людьми в жовтих та червоних кольорах з прапорами Каталонії, — я напружуюсь. Виходжу на своїй зупинці і йду до холу Центрального залізничного вокзалу Брюсселя — і тут теж сила-силенна протестувальників. Спогади й образи протестів на Майдані, після яких почалася війна на сході України, заповнюють мою свідомість, і я мимоволі починаю ридати. Я спантеличена і трохи налякана силою своєї реакції. Я намагаюся зберігати спокій і пробираюся крізь натовп до потрібної платформи. Але я не можу перестати плакати. Пишу Вйосі, близькій подрузі та колежанці. Вона з Косово. «Вйосо, я щойно натрапила на натовп каталонців, і розридалася, і я не можу зупинитися». За мить вона відписує: «Олю, люба, я дуже за тебе рада».
2018 рік
— Звідки ви?
— З України.
— Яка саме частина?
— Я з містечка за 100 км на північ від кордону України з Румунією та Молдовою, — відповідаю я та з задоволенням спостерігаю, як на обличчі мого співрозмовника поволі проступають географічний сумбур та просторова дезорієнтація.
Січень 2018 року
Пізній вечір, робочий день. Триває щорічний семінар нашої дослідницької групи. Денні сесії закінчилися, вечеря минула, і я розмовляю ні про що з двома колегами. Зненацька розмова торкається питання української мови, і одна з них авторитетно заявляє: «Українська для російської — це те саме, що західнофламандська для нідерландської». Бокал червоного вина завмирає в сантиметрах від моїх губ (я саме збиралася зробити ковток), я ошелешена несподіваною заявою. Мільйон разів мене запитували, чи українська відрізняється від російської, в зручних і вкрай незручних умовах, — я навчилася відповідати з незворушним обличчям. Але цей випадок пробиває дно. Я зважую, чи варто запитати її, чому вона так вважає. Я зважую, чи варто використати одну зі стандартних відповідей, напрацьованих за роки. Наприклад, я можу сказати, що українська та російська технічно — якщо врахувати лексику, фонологію, морфологію, синтаксис та іншу граматику — мають менше спільного, ніж італійська та французька або італійська та іспанська. Або що українська та російська мають між собою менше спільного, ніж кожна з них з польською (і що українська насправді ближча до білоруської). Чи що іронічно, що попри те, що російська мова найвідоміша з-поміж слов’янських, вона з них найменш слов’янизована через сильні історичні впливи фіно-угорської та татаро-монгольської мовних груп і спільнот (а також через пізніші західноєвропейські впливи). Чи що українська має 12 офіційних діалектів (і численні неофіційні), а всім відомо з мовознавства, що діалекти не можуть мати діалекти. Чи що парадоксально, але попри те, що її часто сприймають як «мову меншин», українською розмовляє більше людей, ніж нідерландською (навіть якщо зарахувати тих, хто розмовляє фламандською та західнофламандською, угу). Я маю в рукаві ще багато аргументів. Ні, українська для російської — це не те саме, що західнофламандська для нідерландської. Українська для російської — це те саме, що нідерландська для німецької. Але я не хочу знову про це розмовляти. Я вже стільки разів говорила про це. Забагато разів. Завжди одне й те саме. Мені нудно, і я потай бажаю якіснішого діалогу. Я не витрачатиму на це сили, точно не сьогодні.
Я виходжу із заціпеніння, роблю ковток вина, відводжу погляд і н-і-ч-о-г-і-с-і-н-ь-к-о не кажу. Кумедно, що ми знаходимося у Західній Фландрії, — ця думка змушує мене засміятися, і я ледь не захлинаюся вином.
Січень 2018 року
Мене запрошують виступити на конференції про громадянське суспільство в Україні після Євромайдану в Коледжі Європи в Брюгге. У роботі секції бере участь дипломат з України, виступає останнім. Він недвозначно звинувачує всіх українських студентів, які навчаються за кордоном, і зокрема присутніх в цій аудиторії, у тому, що вони не повертаються в Україну після отримання диплома. Я роздратовано смикаюся на стільці й хочу вигукнути: «Та невже? Як ви, чоловік середнього віку, смієте перекладати провину за ситуацію в країні на молодь? Це ваше покоління підвело наше, а не навпаки! І як всім присутнім соромно і принизливо чути, як ви, український дипломат, публічно ганьбите своїх співвітчизників перед їхніми однолітками!» — але я стримуюсь.
За кілька місяців чую, як він повторює ці самі слова в іншій ситуації. Я знову стримуюсь, ганебно схиляючись перед авторитетом та старшинством. Цікаво, чи колись я огризнуся вголос, а не подумки.
Лютий 2018 року
Ми з Ґерґаною працюємо над проєктом про непередбачені наслідки зовнішньої політики ЄС. Ґерґана була моєю викладачкою та науковою керівницею магістерської дипломної роботи в Маастрихтському університеті. За ці роки вона стала близькою подругою та наставницею, і я щаслива, що вона погодилася на співпрацю. Ми зібрали чудову команду науковців, щоб дослідити непередбачені наслідки зовнішньої політики ЄС у різних сферах, а тепер готуємося до авторського воркшопу та двох панелей на міжнародній конференції, щоб обговорити результати. Том, один з двох наукових керівників моєї докторської дисертації і теж мій друг та наставник, також долучається до проєкту, тож я дуже тішуся.
Щоразу коли розповідаю про проєкт, я чую:
— О, ви певно пишете про ЄС та Євромайдан?
Мені доводиться пояснювати, що ні, насправді теоретично-концептуальна частина, за яку відповідаємо ми з Ґерґаною, стосується зовнішньої політики ЄС загалом, а не стосовно країн-сусідів ЄС чи України.
Спочатку я пояснюю ці запитання тим, що у моєму дослідницькому портфоліо український компонент дійсно доволі помітний. Але з кожним новим запитанням я замислююсь, наскільки це пов’язано з припущенням, яке, схоже, поділяють багато моїх колег, що я якимось чином зобов’язана вивчати лише Україну. Що я можу і повинна створювати знання лише про конкретну країну, і що це знання актуальне лише для обмеженої аудиторії. Я згадую історії українських друзів-науковців, розкиданих Європою, про те, як їх запитують: «Чому ви працюєте над відносинами між Ізраїлем і Палестиною, якщо ви з України?», «Чому ви вивчаєте ЛГБТ у Туреччині, якщо ви з України?», «Як ви можете аналізувати Балкани, якщо ви з України?». Гм. Я завжди досліджувала Україну за власним вибором, бо мені було цікаво і я відчувала, наче виконую своє призначення. Я здебільшого не помічала, як сильно підтримувала стереотип. Так було до тієї миті, коли я вийшла за межі дозволених рамок, — також за власним вибором, інтересом і призначенням (я розчарована тим, як досліджують діяльність ЄС у третіх країнах, тож вирішила спробувати бодай трохи виправити ситуацію). Лише тоді я зрозуміла, що мене обмежувала рамка.
Я почала так глибоко відчувати це приховане припущення, що щоразу, як я чую це запитання знову, я випалюю (дружньо, а не гнівно):
— Ох, ні, це аж ніяк не стосується України!
Квітень 2018 року
Мене приймають як запрошену науковицю в Український науковий інститут Гарвардського університету. Я дізнаюся про це пізно ввечері в п’ятницю: між Східним узбережжям США та нами 6 годин різниці (і віднедавна я призвичаїлася автоматично перевіряти пошту пізно вночі «один лиш останній раз» на випадок, якщо той лист надійде від «американців, які все ще працюють о такій порі, знаєте»). Я дуже втомлена, тому не вірю власним очам і прошу чоловіка перевірити, чи може я пропустила десь «ні», «не», «недо». Він підтверджує, що це насправді позитивна відповідь. Я в екстазі. Моя мрія здійснилася. Ми святкуємо, і чоловік каже, що на нашому першому побаченні 12 років тому я говорила про Гарвард. Судячи з усього, я сказала: «Не знаю коли і як, але я поїду в Гарвард». Я не пам’ятаю цього, але охоче вірю, що так і було.
Протягом наступних тижнів я намагаюся не виглядати надто щасливою перед моїми колегами в Генті, щоб вони не подумали, що я радію тому, що їду звідси, бо це не так. Мені важко пояснити їм, яке значення Гарвард має для мене. Я зважую, чи не сказати як є: що шлях до Гарварда звідти, звідки я родом, з міста, яке вважається провінцією самими українцями, набагато довший, ніж звідти, звідки вони (і мені не йдеться про географічний вимір). Але я відкидаю цю думку. Хто я така, щоб судити про тривалість їхнього шляху? Я знаю лише свій.
Травень 2018 року
Я беру участь у п’ятій конференції European Union in International Affairs (EUIA) в Брюсселі. На панелі, присвяченій незвичним підходам до викладання про політику, ЄС та міжнародні відносини (я їх прихильниця!) професорка з британського університету (сама вона ірландка, про що вона негайно повідомила) розповідає, як Брекзит змінив світ, у якому перебувають вона і її викладацька діяльність: зненацька в аудиторії з’явилися емоції. Я слухаю її доповідь, і вражена, що — та звісно! — може бути так, що в аудиторії немає емоцій. Взагалі-то в аудиторії не має бути емоцій, до цього треба прагнути: професійна розмова повинна бути беземоційною, важливі думки теж варті беземоційного висловлювання. (О, скільки разів мою думку в суперечці відкидали, бо я «надто емоційна»! «А може я захоплена предметом обговорення, а не емоційна? І що взагалі поганого в тому, щоб відчувати емоції?» — відповіла б я, якби була більш досвідченою та впевненою.)
Так сталося, що я завжди викладаю курси, які стосуються мене особисто: наприклад, «Європейська політика сусідства» (моя батьківщина є сусідкою ЄС), «Міграційна політика ЄС» (впродовж років я мала різні мігрантські статуси, а мій паспорт однозначно зараховує мене до категорії «міграційних ризиків» у будь-якій країні «першого світу») чи «ЄС і криза в Україні» (без коментарів). Виходить, є лектори, перед якими ніколи не постає ця «проблема». Вау. «Як класно, як легко, мабуть, викладати, коли ти не залучений емоційно!» — думаю про себе. Я витрачаю (чит. «втрачаю») купу енергії та й когнітивних ресурсів, щоб «відмежуватися» та «тримати при собі». Поводитися професійно. Беземоційно. Рівень, який особисто я намагаюся витримувати у своїх курсах про Україну (зараз я викладаю курс про конфлікт в Україні), — не вдаритися в сльози під час лекції, коли, наприклад, наводжу цифри людських та інших втрат внаслідок конфлікту. Якщо мені це вдається, я задоволена зі свого виступу.
У пізніших роздумах про цей епізод я долучаю ще один вимір її та моєї історій: (відсутні) емоції студентів. Якщо я правильно пам’ятаю, збентеженій ірландсько-британській професорці йшлося не лише і не так про її емоції, як про емоції студентів. «Не дивно, що саме викладацький бік її історії так мені відгукнувся», думаю я. Покрутивши це в голові, я зметикувала, що мої студенти соціалізовані в культурі раціональних, беземоційно-логічних дебатів та обговорень. Емоції студентів «пробиваються до аудиторії» зрідка. Здебільшого студенти залишаються професійно недоторканими.
Червень 2018 року
Чемпіонат світу з футболу 2018 року приймає Росія. Як і багато українців, я бойкотую подію на знак солідарності з десятками українських політв’язнів, яких утримують в російських в’язницях, та на знак засудження російських дій в Україні та й майже всюди у світі. Натомість мої колеги-бельгійці уважно стежать за Кубком світу: Бельгія пройшла кваліфікацію (це нечасто відбувається!) і має непогані шанси на хороші результати (теж нечастий випадок!). Ця ситуація мене відчужує та емоційно й інтелектуально виснажує. Я розриваюся. Частина мене подумує, чи не зробити масову мейл-розсилку, щоб присоромити колег та закликати їх «схаменутися» та бойкотувати захід, який на міжнародному рівні легітимізує російський режим. Я дивуюся: ми — група дослідників міжнародних відносин та розвитку! Хіба ми не повинні зайняти рішучу позицію? (Я випускаю пару, коли відповідаю на лист про чемпіонат: «Дякую, але я не робитиму ставки в нашому офісному тоталізаторі, бо я бойкотую Чемпіонат світу.») Інша частина благає мене «схаменутися», заспокоїтися і змиритися з тим, що моя битва — це не їхня битва і мій біль — не їхній біль. Я кидаю собі виклик: хто я така, щоб псувати цей унікальний момент бельгійського національного єднання та гордості?
Футбол — єдине, про що розмовляє наша надзвичайно радісна компанія під час перерв на обід і каву. Я тихо жую свою їжу і п’ю свою каву, знову стримуючись, щоб не псувати всім настрій.
Вересень 2018 року
Я стрічаю колегу дорогою на роботу. Ми балакаємо, і слово за слово я розповідаю, що хочу організувати переклад книжки «Уявляючи Балкани» Марії Тодорової українською.
— Як шкода, що ця книжка недоступна українським читачам, — нарікаю я. — Між історією Балкан та України стільки разючих подібностей! Українці повинні мати змогу прочитати цю книгу!
Він недбало відповідає:
— О, між ними є схожість? Не знав. Я направду ніколи не вивчав історію Східної Європи.
Я чимдуж намагаюся втримати брови на місці — вдаюся до всіх вправ, яких навчали на якомусь занятті з йоги для обличчя, — бо я достеменно знаю, що він має ступені бакалавра та магістра з історії, отримані в Бельгії.
— Ти ніколи не вивчав історію Східної Європи? — запитую нібито недбало, приховуючи недовіру.
— Та ні, Східна та Південно-Східна Європи пропонувалися як вибіркові, і я записався на Південно-Східну, бо вона була менш популярна. Хотів видатися ексцентричним, ха! — зі сміхом підсумовує він.
«Той факт, що наші країни є факультативами навіть для студентів-істориків пояснює, чому люди тут здебільшого нічогісінько не знають про Україну,» — відзначаю про себе. Я не знала. Я дарма намагаюсь уявити протилежну ситуацію: навчальну програму з історії в якійсь країні Східної чи Південно-Східної Європи, яка б не містила (або давайте по-чесному — яка б могла дозволити собі не містити) історії Західної та Центральної Європи.
Вересень 2018 року
Я беру участь у науковому семінарі з критичної етнографії в Гентському університеті. Нас просять сформулювати дилему, пов’язану з нашими дослідженнями та позиціонуванням. Я формулюю мою: «Хто я: українська дослідниця, що працює на Заході, західна дослідниця українського походження, вестернізована українська дослідниця чи хтось іще?». Група каже мені, що я «водночас все і нічого» з переліченого і мушу це прийняти. Я киваю у відповідь, а про себе думаю: «Легше сказати, ніж зробити». До кінця семінару я вирішую написати автоетнографічну розвідку на цю тему.
Я не етнографістка, у мене немає щоденника. Але я сідаю й створюю вордівський файл. Щойно «ворота відчинилися», кришталево чисті спогади сповнюють свідомість — і я пишу, пишу, пишу. На свій подив пам’ятаю події, дати, місця, людей, цитати так точно, ніби це сталося вчора. Коли я займаюся повсякденними справами, один за одним зринають спогади та епізоди, які варто додати, тож я періодично мушу зупинятися і бігти до столу їх записувати. Кілька людей, які знають, над чим я працюю, попереджають мене, що процес буде болючим і травматичним, тому я уважно спостерігаю за собою. Я укладаю з собою угоду: якщо мені стане надто боляче чи гірко, якщо я помічу, що пишу в розпачі, гніві чи на зло — я негайно зупинюся. Але ні, це не боляче, мені не важко, я не спустошена, мені не гірко. Якщо чесно, це дуже весело — можливо це найвеселіший досвід письма (принаймні професійного) у моєму житті. Що за тягар був на мені — і як вчасно я вирішила його скинути!
Я дописую першу чернетку цієї статті менш ніж за два тижні, працюючи над нею у вільний від роботи час. Багато місяців іде на роздуми та самоаналіз, щоб по-справжньому закінчити її.
Жовтень 2018 року
Я читаю книжку «Безбарвний Цукуру Тадзакі та роки його прощі» Харукі Муракамі. Героїня міркує: «Чітко окреслена мета спрощує життя». Я зупиняюся на мить і згинаю кут сторінки, щоб не загубити. «Саме так, Олю, май на оці мету, — кажу собі. — Май на оці мету». Якщо не рухатися вперед, якщо перестати відбиватися від комплексів неповноцінності, що нависають над тобою, можна зазнати краху.
***
У січні 2019 року я подаю чернетку цього есею до Journal of Narrative Politics й отримую відгук від Елізабет та Наема:
— Це чесний есей з фальшивим кінцем, — кажуть вони (але використовують для цього набагато більше слів). — Кода не схоплює суті есею.
Мені потрібен час, щоб це обдумати. Схоже, вони зрозуміли мене краще, ніж я сама себе розумію, — це і тішить, і ні. Я пориваюся протестувати та запевнити їх, що кінець не фальшивий, — навіть якщо це означатиме визнати, що я просто «ще не дійшла» до потрібного рівня розуміння та усвідомлення. У цьому ж немає нічого поганого? У кожного свій шлях. Тож якщо я хочу продовжити битися, боротися, змагатися, намагатися досягти своєї мети — не заважайте. Якщо я хочу дурити себе — це моя справа. Я не намагаюся здаватися кращою, ніж є. (До того ж згадка про мету в останньому абзаці елегантно повертає нас до першого. Хіба не чудовий художній хід?).
Але я не можу піддатися цьому імпульсові. Бо глибоко всередині я знаю, що вони мають рацію: кінець фальшивий. Мої цілі мене не визначають, попри те, що вони мене скеровують. Бо написання цього есею — і рішучість показати його світу — аж ніяк не пов’язані з досягненням мети (погляньмо правді в очі, така «радикальна відкритість» цьому тільки перешкоджатиме!). Бо цей есей — це вправа на прийняття. Вправа на емоційну відкритість. Вправа на вразливість. А вразливість — це не про силу чи слабкість, це про сміливість. Тож вперед!
Англомовний оригінал цього есею було опубліковано у жовтні 2019 року в журналі Journal of Narrative Politics під заголовком «Fending off a triple inferiority complex in academia: an autoethnography».
- Це нарешті змінилося цьогоріч: вперше за 30 років участі українських університетів команда НаУКМА вийшла до фіналу! — Прим. авторки. ↩︎
- Герої фільму «Плезантвіль» (1998) випадково потрапляють до однойменного чорно-білого телешоу. Світ телешоу обмежується містом Плезантвілем, усе в якому позірно ідеально, а насправді стерильно. ↩︎
- Прекарність — триб життя, який характеризується постійною нестабільністю: тимчасова, а не постійна робота; короткотермінові, а не тривалі контракти; орендоване, а не власне житло тощо. Деякі соціологи, як-от Ґай Стендінґ, використовують термін «прекаріат» на позначення одного з соціальних класів постіндустріального суспільства (за аналогією до «пролетаріат»). ↩︎
