Андрій бондаренко
Практикування культури: соціальна гра чи плекання внутрішніх смислів?
Колись, мабуть, просто говорили про літературу, чи про театр, чи кіно, чи поезію, а зараз мова, як правило, відразу про узагальнюючий концепт культури і це, мабуть, свідчить якраз про те, що відчуття того, що робить тебе чи інших культурною людиною, розмилось до абстракції, перестало бути конкретною шпилькою нашої повсякденності.
Тому виникає потреба читати ще більше, дививтися ще більше фільмів (бажано по списку від кіно-гуру, щоб надійніше), ходити ще регулярніше на події, ще більше вживати слово “культура”, ба навіть самому почати читати лекції про культуру, чи робити культурні фото чи волонтерити при культурі, чи крафтити чи ще щось, що дає тобі можливість життя в місті.
Чим більше тема культури якось так розпачливо і нагально зависає в повітрі густим смогом, тим менше її в нас залишається в голові, точніше не самої культури менше звісно, а її відчуття, її інтуїтивного осягнення як чогось нам властивого і невід’ємного.
Я не виняток, тому разом зі всіма посиленно думаю про культуру, що це таке, як дати цьому нарешті таке визначення, яке зупинить витік культури в озонову диру і дасть нарешті змогу накопичувати її в себе всередині.
Очевидно, для початку, що культура є чимось невидимим і умовним, але відчувальним, її не можна з’їсти чи покласти в кишеню, але її можна практикувати і її можна репрезентувати. Але очевидно також, що на відміну від спорту, сама синтаксична знакова практика насправді не здатна “накачати” культурне тіло, що ще має бути семіотична смислова практика. Власне, тому сучасні “культурні” практики не приносять культурного заспокоєння, а навпаки змушують все підвищувати дозу “культурного накачування і помпування”, інтенсифікувати практики, тому що вони всі відбуваються, як правило, на рівні знаково-сигнальному, на рівні семафорних репрезентацій і тим самим намагаються представити якусь семантику, якої нема і відповідно, мусять інтенсифікуватися, щоб цей факт приховати, затуманити, задимити.
Культура має справу з чимось невидимим і це невидиме, як найбільш вразливе і тонке якраз і підлягає повсякчасному обрізанню, постійному зневаженню. Раз маємо справу з якимось невидимим “вогником”, то можна ж дуже ним і не перейматися, можемо замінити факт існування вогника, лише знаком його присутності – адже, хто перевірить, крім нас самих?
Коли культура перемістилася зі сфери інтерсубєктивного в сферу соціальності, все стало простіше, і разом з тим трагічніше.
Культура як спосіб “висвітлення” чогось невидимого в оточуючій реальності, як техніка намацування-виплітання-виковування невидимих вимірів за гранню повсякденних матеріальних об’єктів як таких, як мистецтво “бачити” щось більше за просто видимим, як талант “прозрівати” додаткову гідність і неочевидну значимість практичних речей була в умовах індустріального модерну, як ми можемо зрозуміти, залишена на поталу соціальних відносин і тим самим зведена суто до знаків, що впорядковують життя соціуму і маркують статуси.
Таким чином практикована культура, звісно передбачає безкінечну гру соціальних віддзеркалень і перегукувань, перемигувань, перекривлень і пересміхувань, перестьобувань, перегавкувань і перенесень і бог знає ще яких ужимок. Це все те, що відбувається і в пересічному мавп’ячому племені, тільки не так яскраво, тонко і розширено.
Інакше кажучи, якщо не накопичувати змісту, якщо не розуміти навіщо саме тобі культура і що саме вона тобі дає, як саме змінює і наближає до чогось, до чого ти без культури не наблизишся, якщо не посадити культуру в себе як насінину в очікуванні якогось майбутнього дерева, то культура постає просто розвиненою соціальною грою, простіша форма якої буває і в тварин. Якщо невидима гідність і додатковість не відчуваються, то вони і не накопичуються, то вони і не роблять ніякої суттєвої різниці, а відсутність суті компенсується дедалі більшим підвищенням суєтності (і розширенням кількості культури як мережі соціально-знакових подій).
Насправді, різниця між тим і тим, може існувати лише на рівні особистого вибору (можливо, підкріпленого соціальними практиками). Тому, я б сказав, що культура як така – це вчинення, реалізація особистого вибору бачити у довколишньому щось більше аніж передбачає круговерть модерно-соціальних стосунків. Тому, культура не може бути інноваційною чи успішною, чи конкуретноспроможною, чи ще якось – вона може давати це все як відповідь, як відгук, як”дар”, але її характеристики як такої зовсім інші, вона складена із чогось абсолютно іншого, чогось набагато менш нам, громадянам модерних суспільств, зрозумілого і очевидного. Чогось інтуїтивно гідного і вічного.
Практикувати культуру, звідси, можна лише тоді, якщо ти вже знаєш, що ти її маєш і не проміняєш на жодні соціальні значки і ужимки. Адже, тільки ми самі і можемо перевірити чи є в нас всередині яката культура. Чи нема. Бо якщо ми самі не знаємо, то і колега по референтній групі точно її там у нас не побачить, якщо говорити про смисл, а не про знак.
Текст публікується в авторській редакції
Photo by Jessica Ruscello on Unsplash
