Тінь
Жовтень 1945 року. У залі суду німецького містечка Нюрнберга на лаві підсудних сидять військові й чиновники, які ще донедавна займали найважливіші посади у Третьому Райху. Водночас паралельно відбувалися судові процеси стосовно різних категорій учасників нацистського режиму — щодо лікарів, суддів, промисловців тощо. Всі, кого держави-переможці звинувачували у антилюдяних, варварських і просто огидних злочинах часів Другої світової війни.
Багато з підсудних німців, особливо тих, що мали юридичну освіту, з посмішкою і зловтішанням спостерігали за рухом судового процесу, бувши абсолютно переконаними у виправдовувальних вироках суду. І в них були на це підстави. На цей момент не існувало жодного законодавчого обґрунтування, яке дозволило б, з усією чіткістю юридичної процедури, притягнути їх до відповідальності. Ба більше, досліджуючи питання Нюрнберзького процесу, допитливий читач чи читачка рано чи пізно зіштовхнеться із моральними сумнівами, оскільки стає очевидним той факт, що держави-переможці судять переможених, закриваючи очі на власні злочини чи злочини своїх союзників. У німецькій мові навіть виник спеціальний термін Siegerjustiz (правда виник набагато раніше), що дослівно означає «правосуддя переможців». І цим терміном часто послуговувалися обвинувачені нацисти, проводячи паралелі з Першою світовою війною, коли держави-переможці з коаліції Антанти змусили Німеччину та її союзників взяти всю провину за початок війни та її наслідки на себе. Kriegsschuldlüge — ще одне німецьке слово, яке перекладається як «брехня про воєнну вину».
Звісно, всі ці розмови мали лише опосередкований стосунок до правди, оскільки злочини нацистів були як очевидно жахливими, так і нечуваними й безпрецедентними: для будь-якої тогочасної людини, незалежно від її цінностей, релігії, держави проживання чи належності до певної правової системи, було зрозуміло, чому союзники прагнули до правосуддя. Ці злочини були такими руйнівними, що поставили під сумнів тогочасний правовий порядок у світі, змусивши правознавців замислитися про справжню сутність права, відмінність закону та права, роль моралі та справедливості у законодавчому полі, а також цілковиту повагу та дотримання прав людини як базову характеристику будь-якого правового порядку. Відповіді на всі ці питання почали поступово набирати обрисів і складатися у нову концепцію старої і, можна сказати призабутої на той час, дисципліни — філософії права.
Корені філософії права як дисципліни сягають самих витоків наукового знання — ще за античності філософи намагалися осмислити роль правил поведінки у світовому порядку, значення держави, державного ладу, роль і вплив людини на писане право. Разом з тим, саме після Другої світової війни заклалася основа для розвитку філософії права як самостійного предмету.
Проблема, яку так яскраво оприявили події у Нюрнберзі, лежить набагато глибше, ніж просто у закріпленні чи незакріпленні покарання за певні злочини у правових системах країн; ця проблема стосується легітимності самих правових систем. Що ми визнаємо правом? Чи може бути закон неправовим? Чи можна на основі моралі давати оцінку закону та до якої міри закон має взагалі виходити з моралі, чи ці дві категорії зовсім не повʼязані?
Це відкриває класичну дискусію у філософії права, яка триває от уже не одне століття. З одного боку є легісти, які виводять право суто з писаної норми закону. У правознавстві це отримало назву позитивізм або позитивістський підхід. Позитивісти розділяють право і мораль, вважають, що правом може визнаватися лише те, що закріплене в законі належним чином і належним субʼєктом, тобто державою. Всім же, що лишається поза написаним на папері правилом (законом), можна сміливо знехтувати, адже воно не належить до права і таким правом не є. Звісно, у межах позитивістського підходу право може ґрунтуватися на моралі, може виводитися з моральних норм, але моральні норми враховують лише у тому випадку, коли вони закріплені у законі, тоді як все решта залишається осторонь і має рекомендаційний характер (якщо має якийсь характер для права взагалі). Такий підхід домінував у всьому світі протягом тривалого часу, він був зручним і відповідав вимогам тогочасних держав. Втім, нацисти показали таку крайню його форму, що світу довелося сформулювати альтернативу.
Третій Райх за період свого недовгого існування зміг зробити багато: його правова система виробляла норми, які дозволяли нелюдське поводження з певними категоріями людей, дозволяли катування, жорстокість, жахливі медичні експерименти над людьми. Разом з тим, це все вписувалося у межі писаного права, джерелом якого був фюрер і нацистська ідеологія. Суди ухвалювали абсолютно легальні з їхньої точки зору рішення, що базувалися на законах, що їх німецький парламент ухвалив із чітким дотриманням процедури. Абсолютно дискримінаційні з сучасної точки зору норми, що дозволяли й заохочували геноцид небачених до того масштабів, повсюдно застосовувалися, їхня природа не викликала сумнівів: закон є закон. Саме після цього постало питання про утвердження нової доктрини, яка мала запобігти таким випадкам у майбутньому. Вона отримала назву доктрина природного права.
Совість
Якщо позитивісти розділяють право і мораль, то представники природного права їх обʼєднують, адже право, говорять вони, формується на основі моралі, право не може існувати без моралі, мораль є основою права. Імануель Кант у трактатах сформулював свій так званий «категоричний імператив», спираючись на золоте правило моралі, відоме ще з часів Конфуція. Кант оформив його у вигляді імперативу: чини так, неначе твої дії є всезагальним законом. Це виводить мораль за межі особистої волі й інтересів, пропонуючи людині мислити не про власну вигоду, а про те, яка дія була би правильною для всіх і за будь-яких обставин. Представники природного права прагнули гармонізувати правові норми і уявлення людей про справедливість і мораль. Якщо закон явно порушував правила справедливості, то його не можна вважати таким, що відповідає праву. Якщо якась з держав завтра забажає заборонити поїздки на велосипедах і встановить за це покарання у вигляді смертної кари, то така держава порушує норми права, порушує його загальні принципи та не може вважатися справедливою. Водночас доктрина природного права порушує багато запитань, відповідей на які досі ще не знайдено. Що таке справедливість? Це поняття надзвичайно вживане, і стосується багатьох сфер нашого життя, а його значень можна вивести безліч. Чи існують універсальні моральні правила? Як ми знаємо, суспільства розвивалися по-різному і кожне з них, попри певні спільні риси, має свій набір моральних норм, які часто можуть суперечити одна одній. Адже те, що вважатиметься морально обґрунтованим в одному суспільстві, буде геть неприйнятним для іншого. Звідси й питання, чи можливо взагалі вивести якісь універсальні стандарти моралі, які ляжуть у основу ідеального права? А також питання про те, що робити з несправедливою владою? Яке покарання може бути справедливим і чи має воно диференціюватися залежно від обставин й особистості злочинця? І одне з найбільш глобальних: звідки тоді ж походить право, якщо його джерелом не є держава?
Одним з тих, хто намагався дати відповіді на ці питання був німецький правознавець Ґустав Радбрух, який прагнув обʼєднати позитивізм і природне право: якщо закон стає очевидно несправедливим і суперечить базовим людським уявленням про право, то він перестає бути законом взагалі. Радбрух виділив три елементи, які разом утворюють право: справедливість, тобто рівне ставлення до рівних випадків; доцільність — право має служити суспільному благу; правова визначеність, тобто право має бути передбачуваним і стабільним. У нормальній ситуації, казав він, навіть несправедливого закону слід дотримуватися — заради правової визначеності та стабільності. Але є два винятки, коли закон втрачає обов’язковість: перший, коли несправедливість досягає нестерпного ступеня. Тобто коли суперечність між законом і справедливістю така кричуща, що будь-яка розумна людина це відчуває. Другий, коли закон свідомо заперечує рівність людей. Наприклад, Нюрнберзькі расові закони. Тут Радбрух зазначав, що такий закон не просто несправедливий — він взагалі не є правом за своєю природою.
Уважний читач і читачка відразу може помітити недолік у теорії Радбруха, а саме її нечіткість. Попри те, що автор сам наполягає на правовій визначеності як на елементі права, застосування його формули до реальних суспільних відносин створює широке поле для трактування та різночитань. Як визначити несправедливість закону, який рівень несправедливості є нестерпним, а за якого закону ще варто підкорятися? Як визначити, що закон заперечує рівність людей? У крайніх випадках, як, наприклад, расові закони нацистів, це зробити легше, тоді як у периферійних ситуаціях, нестандартних проблемах, це зробити складно (якщо взагалі можливо). А що робити з позитивною дискримінацією, коли групі, яку пригнічували протягом тривалого періоду, надають додаткові, більші права для того, аби подолати соціальну нерівність, чи можна це вважати випадком, що заперечує рівність людей? Сам Радбрух, розуміючи прогалини, залишив відкритими ці питання, апелюючи до загального морального відчуття людства. Це чесна відповідь, але не остаточна, бо вона лише переносить питання на рівень глибше: а що таке це загальне моральне відчуття і чи можна йому довіряти?
Що ж робити конкретній людині, якщо держава продовжує застосовувати закон, який, за будь-якими людськими мірками, є несправедливим? Чи зобов’язана вона підкорятися? Чи має право відмовитися?
Одну з найпереконливіших відповідей дав не філософ і не юрист, а пастор. У 1963 році Мартін Лютер Кінґ, перебуваючи під арештом в Бірмінгемі, штат Алабама, написав листа своїм критикам, священикам, які закликали його до «терпіння» і дотримання закону. Кінґ спирався саме на природно-правову традицію: існують справедливі закони і несправедливі, і людина не лише має право не підкорятися несправедливому закону, вона має моральний обов’язок це робити. Так само як біблійні Сідрах, Місах і Авденаго відмовилися підкоритися несправедливим законам Навуходоносора, а колоністи влаштували Бостонське чаювання, він відмовляється підкорятися законам, що підтримують сегрегацію і позбавляють громадян права на мирні зібрання. При цьому він чітко розмежовував громадянську непокору і свавілля: той, хто порушує несправедливий закон відкрито, публічно і готовий прийняти покарання — саме цим визнає авторитет права як такого і апелює до совісті суспільства. Це і є «совість» з підзаголовку цього тексту, адже німецькі судді виконували закон і знімали з себе відповідальність. Кінґ порушував закон — і брав відповідальність на себе. Між цими двома позиціями і пролягає одне з головних питань філософії права.
Великим проривом у цій дискусії стала Загальна декларація прав людини, ухвалена у 1948 році. Її перша стаття проголошує тріумф природно-правових ідей: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства». Права людини не походять від держави, говорить документ, розроблений і підтриманий власне державами. Революційний характер цього документу полягав у спробі ввести у право (передусім у міжнародне, а в перспективі — у національне) концепцію універсальних прав людини, що існують як закони фізики чи математики, тобто незалежно від волі і бажання будь-кого, зокрема держави.
Загальна декларація цілком відповідала своїй назві, адже її писали люди з вельми різних правових і культурних традицій; сам склад авторів вже став свідченням того, що документ претендував на певну культурну, правову та філософську універсальність. Головою Комісії ООН з прав людини була Елеонор Рузвельт, вдова американського президента, що надавало процесу величезного політичного авторитету. Перший чорновий проєкт написав канадський юрист Джон Гамфрі, який систематизував конституції та правові документи п’ятдесяти держав у єдиний текст. Французький правник Рене Кассен переробив чорновик у більш струнку структуру і пізніше отримав за це Нобелівську премію миру. Ліванський філософ Шарль Малік, католицький мислитель і учень Гайдеґґера, наполягав на метафізичному підґрунті прав людини: права випливають із самої природи людської особистості, а не з рішення держав.
Але, мабуть, найцікавішою фігурою серед усіх був китайський філософ і дипломат Пен Чун Чан, віце-голова Комісії і людина, без якої Декларація могла би стати суто європейським документом. Чан навчався у Колумбійському університеті, де вчився у філософа Джона Дьюї, викладав театр і літературу, був послом у Чилі та Туреччині. На засіданнях він регулярно цитував Конфуція і Менція (Мен-цзи), доводячи, що ідеї про людську гідність не є винаходом Просвітництва, а існують у китайській філософській традиції щонайменше так само давно. Одного разу він навіть запропонував секретаріату взяти кілька місяців перерви і вивчити китайську філософію, натякаючи, що західноцентрична філософська традиція надто домінує в дискусії. Врешті, самі розробники свідомо уникали питання, звідки походять ці права: від Бога, природи чи розуму. Це робилося, аби досягти згоди між представниками несумісних світоглядів. Тобто документ, що претендував на універсальність, свідомо залишив головне філософське питання без відповіді, і, певно, саме тому його вдалося ухвалити.
Спроби сформулювати універсальні правила або ж критерії для оцінки законів на предмет їхньої справедливості, моральності та пропорційності не припиняються й досі. І, напевно, ніколи не вийде сформулювати щось стале та вічне у цьому питанні, адже філософія права завжди спирається на історичний, етичний, культурний і цивілізаційний контекст, який постійно змінюється.
З цього випливає, що філософія права не є наукою готових відповідей. Вона не може сказати вам, який саме закон є справедливим, не може накреслити чіткої межі між правом і неправом, не може остаточно вирішити, звідки походить людська гідність чи права людини — від Бога, природи чи розуму. Але, мабуть, це і не є її метою, і ніколи не було. Її завдання інше: не закривати питання, а тримати їх відкритими. Не давати зручних відповідей, що спрощують чи ігнорують реальність, а постійно змушувати суспільство запитувати себе, чи відповідає право тому рівню моральної зрілості, якого воно вже досягло. Філософія права народжується саме у цьому проміжку — між тим, що написано в законі, і тим, що людина відчуває як справедливе. І доки існує цей проміжок, вона нікуди не зникне.
Філософія права не дає праву забути про себе. Саме це і означає метафора із заголовку цього есею. Тінь — це філософія права як невід’ємний супутник закону: вона з’являється щоразу, коли на право падає світло реальності, і стає тим виразнішою, чим очевиднішою є несправедливість. Совість — це філософія права як внутрішній голос, що не має примусової сили, не може нікого ув’язнити чи виправдати, але здатний порушити питання, яке не можна лишити без відповіді, навіть коли остаточну відповідь неможливо знайти.
