з німецької переклав Віталій Мудраков
[Торік] виповнилося 180 років від дня народження Фрідріха Ніцше. Райнер Бухер на основі особистих спогадів пояснює, чому християнам варто читати Ніцше — і чому для теологів це є насправді обов’язком.
Навесні 1983 року я шукав тему для дисертації. Герман Шелль, вюрцбурзький «модерніст», яким я займався раніше, був першим теологом, який прочитав лекцію про Ніцше, і його підхід був вельми конструктивним. Так я познайомився з Ніцше. Я прочитав тритомне видання з тонкими сторінками за редакцією Карла Шлехти[1]. Сьогодні воно більше не є науково задовільним, але вже в ньому так звана головна праця Ніцше, «Воля до влади», була визнана тенденційною компіляцією і була розбита на фрагменти доробку, опублікованого посмертно [Nachlassfragmente].
Незабаром сталося те, що зазвичай трапляється, коли читаєш оригінальні тексти класиків — починаєш розуміти, що вони зовсім інші, ніж їхній образ: замість пановитої балаканини про «надлюдину» — прониклива критика влади, замість пропаганди нігілізму — прозорливі прогнози нігілізму, замість «зарозумілості» модерну — постконсервативна критика суб’єкта та модерну. Я відкрив справжній «вільний дух», який мислить блискуче сформульованими афоризмами.
«Я тут живу і це мій власний дім,
Ніяк й ні на кого не взорувався.
Здіймаю на сміх я майстра лиш у тім,
Що він над собою не посміявся».[2]
Звичайно, є й такі уривки, які, здається, підтверджують усі упередження. Особливо, коли Ніцше переходить від критики культури, мови, релігії, моралі та пізнання до концептів цільових призначень, все стає складніше. Наприклад, тугу за героїчною особистістю, яка відкидає будь-яке співчуття як слабкість, нелегко прийняти.
Але Ніцшева критика християнства є обов’язковою для прочитання. Влітку 1887 року 42-річний базельський професор філології Ніцше, який вже вісім років перебував на пенсії, попросив одного зі своїх небагатьох друзів, базельського богослова Франца Овербека, дістати йому одну цитату з Тертуліана. Вона мала бути в тексті цього церковного вчителя, що має назву «Про видовища» [De Spectaculis]. Тертуліан, і Ніцше, смакуючи, цитує його, вказує тут християнам-одновірцям, які є поціновувачами розваг, що на них ще можуть чекати «зовсім інші видовища»: «День останнього й остаточного суду». «Над чим я тоді буду сміятися? З чого я зрадію? Від чого торжествуватиму?»[3], — запитує себе Тертуліан. Відповідь: це муки єретика в пекельному вогні.[4] «Per fidem — так написано»[5], — завершує Ніцше афоризм своєї «Генеалогії моралі», який розглядає швидко надану цитату Тертуліана. Те, що Ніцше відкопав з ранньої історії християнства, й справді лукаво.
«…по суті, був тільки один християнин, і він помер на хресті»[6].
І Ніцше йде далі. Він знаходить те, що шукав, не лише в ранньому християнстві, але й у коментарях Томи Аквінського, де він натрапляє на жахливе речення: «Блаженні в Царстві Небесному побачать покарання проклятих, щоб іще більше втішатися своїм блаженством»[7]. Це справжні докази Ніцшевої тези про те, що над воротами раю замість «вічного блаженства» «з більшим правом … мав би бути напис … “вічна ненависть створила й мене”»[8].
Для Ніцше існуюче християнство було і залишається релігією ресентименту, помсти, зловтіхи над стражданнями інших. Ніцше виключає з цього осуду лише одну особу, для нього існував «тільки один християнин, і він помер на хресті», а все, що «з цього моменту називалося “благою звісткою”», було для нього простою і жахливою «протилежністю тому, чим він жив»[9].
І Ніцше має рацію. Навряд чи є щось гірше, ніж перетворення ресентименту і помсти на релігію. Це сталося і продовжує відбуватися. Християни повинні поставити собі самокритичне питання: чи є зокрема християнство такою навантаженою ресентиментом владою-релігією [Macht-Religion]? Це набуває особливого значення у часи, коли зловживання владою в Католицькій Церкві стають дедалі очевиднішими, оскільки вона — слава Богу — втрачає владу це зловживання приховувати.
«…тільки християнська практика, життя так, як жив той, хто помер на хресті, є християнським… Сьогодні таке життя все ще можливе, для певних людей навіть необхідне: справжнє, первинне християнство буде можливим у всі часи»[10].
Але не лише критика християнства зробила Ніцше вартим читання. Є також його критика метафізики, яка стала провісником лінгвістичного повороту 20-го століття. Ніцше покладає на граматику відповідальність за хибне й неминуче уречевлення світу постійного становлення. Оскільки (граматичний) «суб’єкт … є термінологією нашої віри в єдність», говорить Ніцше, ми «віримо в нашу віру до такої міри, що заради неї уявляємо собі “істину”, “реальність”, “субстанційність”». Тому «поняття субстанції» є «наслідком поняття суб’єкта»[11].
Однак, щойно хтось потрапляє в цю пастку субстанціалізації, обов’язково виникає дуалістична метафізика, яка «додумує безумовне до умовного»[12]. Епістемологічний перспективізм Ніцше, доведений ним до [перспективізму] онтологічного, «завдяки якому кожен центр сили — і не тільки людина — самостійно конструює решту світу, тобто вимірює, ощупує, оформлює його своєю силою…»[13], здійснює релятивізацію, не впадаючи при цьому в релятивізм.
А ще є проникливі спостереження Ніцше за модерною культурою. На відміну від консерватизму, Ніцше хоче не повернути минуле, а прояснити для [своєї] сучасності, як багато в ній ще залишилося від старого мислення. Цей самокритичний імпульс рефлексії вказує на те, що потім буде названо «постмодернізмом». Ніцше був одним із перших, хто позбавив модерн його квазітеологічного ореолу і описав те, що ми зараз переживаємо.
«Чесні книги роблять читача чесним, хоча б тим, що викликають у нього ненависть і відразу, які хитрий розум навпаки вміє найкраще приховувати»[14].
Експериментальне, багатоперспективне мислення Ніцше, іноді нещадне до себе та інших, приносить задоволення, якщо читати його з цікавістю та із холодним розумом. З чого почати? Мабуть, найкраще з афоризмів «епохи вільного духу», тобто з «Людського, надто людського» або «Веселої науки». Тоді ви будете готові до палких, різких пізніх творів («Ніцше contra Ваґнер», «Антихрист», «Ecce homo» тощо) і, можливо, навіть до дещо надто патетичного «Заратустри».
Ніхто не осмислював «смерть Бога», тобто кінець самоочевидності релігії та релігійної самоочевидності, так радикально, як Ніцше. Вже тільки це робить Ніцше обов’язковим для прочитання богословами. Його критика культури допомагає нам зрозуміти, що відбувається навколо нас, його критика християнства пропонує жорстке випробування совісті, а його критика пізнання «деконструює», як, мабуть, сказали б сьогодні, наївність неосвіченого щодо себе модерну, і вчить сприймати свободу та плинність як форму існування й мислення.
Майже кожна сторінка Ніцше містить дивовижні, приголомшливі прозріння, але, звичайно, також і роздуми, які «викликають відразу», і саме спостереження цього у собі належить до найвищих цінностей для інтелектуального самопізнання. Ніцше власне не можна читати некритично; якщо це робити, що часто траплялося на початку його рецепції, він стає нестерпним. У цьому він має багато спільного з Біблією або його не менш впливовими сучасниками Ваґнером і Марксом[15].
«Лише крок за кроком — як же це проживати,
Ген нога за ногою — німецьке й важке.
Я вітру дозволив мене вгору підняти
І з птахами вчився старанно літати, —
На південь над морем летів я уже»[16].
Влітку 1986 року, після кількох років вивчення Ніцше, я стояв на його могилі в Рекені біля Лютцена. Там лежав нещадний мислитель і блискучий митець слова, той, хто прагнув великої легкості, але мусив нести великий життєвий тягар, хто не міг дати раду ані жінкам, ані своїй професурі, той, хто так любив південь, але так ніколи туди і не приїхав.
І ось тепер він лежав у центральній Німеччині, оточений усім, що йому було, м’яко кажучи, не до вподоби: біля церковної стіни, поруч із сестрою, яка відредагувала і стилізувала його під предтечу націонал-соціалізму, на землі, яка тоді ще була соціалістичною.
У непевні часи варто читати мислителів, які думають про непевність.
Райнер Бухер,
Бонн,
професор пасторального богослов’я в Університеті Граца до вересня 2022 року.
Перекладено з: https://www.feinschwarz.net/nietzsche-lesen/
[1] Карл Шлехта — австрійсько-німецький автор, дослідник Ніцше. Його видання Ніцше вийшло у 50-х роках минулого століття. У третьому томі цього видання він друкує «філологічний огляд» фальсифікаторської діяльності Архіву Ніцше 30-х років, зокрема й щодо тексту так званої праці «Воля до влади». — Прим. пер.
[2] Епіграф до «Веселої науки» (видання 1887 року) (Friedrich Nietzsche, Kritische Studienausgabe, hrsg. v. G. Colli/M. Montinari, (KSA) Bd. 3, München 2. Aufl. 1988, 343).
[3] KSA 5, 284.
[4] KSA, 5, 284f.
[5] KSA, 5, 285.
[6] KSA 6, 211.
[7] KSA, 5, 284.
[8] KSA, 5, 283f.
[9] KSA, 6, 211. Див.: R. Bucher, Nietzsches Mensch und Nietzsches Gott, Frankfurt/M. u.a., 2. Aufl. 1993, 133-153.
[10] KSA 6, 211.
[11] KSA XII, 465.
[12] KSA 10, 342.
[13] KSA 13, 373.
[14] KSA 2, 439.
[15] H. Münkler, Marx, Wagner, Nietzsche. Welt im Umbruch, Berlin 2023.
[16] KSA 3, 641.
