з англійської переклала Варвара Борисенко
Окрім оприявлення своїх візуальних характеристик, галюцинації, спровоковані вживанням мескаліну, підіймали глибокі філософські питання. У середині 1930-х троє відомих письменників і мислителів залишили записи про свої експерименти з мескаліном. У 1934-му і 1935-му роках відповідно Вальтер Беньямін та Жан-Поль Сартр брали участь у вже знайомому нам modus operandi: приватних сеансах між психіатром і митцем, де поєднувалися — або, частіше, протиставлялися — науковий погляд і філософське прозріння. Так, у 1936-му, Антонен Арто, вже звільнившись від обмежень бретонівського сюрреалізму та настанов наукового матеріалізму, покинув Старий світ задля Нового і пустився в подорож безмежних експериментів, замінивши західні наркотики на давнє «таїнство кактуса» [мескалін добувають із кактусів виду «пейот»].
Січневого дня 1935-го у паризькій лікарні Сент-Анн мескалін Сартру вколов його старий друг, психіатр Даніель Лаґаш, під час Сартрових досліджень феноменології — радикально переосмисленої Едмундом Гуссерлем форми філософії, ознайомившись із котрою у 1933-му році, Сартр на літо переїхав до Берліну із ціллю вивчити її глибше. Мескалін був саме доречним інструментом для того, аби втілити в життя нову тезу Гуссерля про те, що «необхідним є новий погляд на речі». Прагненням феноменології було описати реальність настільки чистою, наскільки можна її сприйняти, тобто звільненою від усіх теорій, категорій та визначень, таким чином тримаючи увагу виключно, як висловлювався Гуссерль, «на самих речах». Більшість літератури, що описувала дію мескаліну, — від записок Сайласа Вейра Мітчелла і Гевлока Елліса про пейот до потоку свідомості Віткація — схилялася до того, щоби просто описати марення та відчуття без надання їм визначення або сенсу. Це була, так би мовити, феноменологія avant la lettre.
Сартр мало написав про свій конкретний досвід, лише побіжно згадавши його у нотатках, що потім з’явилися в «Уявному» (L’imaginaire) — його дослідженні феноменології уяви. Він описав ефекти мескаліну як невловимі та зловісні. «Це могло існувати лише непомітно», — писав він. Мескалін спотворював кожне відчуття, але коли Сартр намагався прямо сприйняти його, наркотик відходив на задній план або ж змінював форму. Дія речовини на розум, «непостійна й загадкова», не давала жодної опорної точки, з котрої можна було б за нею поспостерігати. На відміну від попередніх описів «подвійної свідомості» або état mixte, у котрому звичне Я могло відсторонено споглядати, Сартр не зміг бути глядачем власного досвіду. Натомість він відчував, що проти волі заплутався у міазмах власних відчуттів, які щомиті завдавали йому болю зсередини, затягуючи у світ гротескних крупних планів, що викликали у нього огиду.
Найбільш відома деталь Сартрового бед-трипу — історія Сімони де Бовуар про те, як його впродовж декількох тижнів переслідували ракоподібні, що пересувалися за межами поля його зору. Сартр, як і Олдос Гакслі, був слабозорим, — цікавий збіг, котрий пов’язує двох знаменитих інтелектуалів — і поганий зір загострив тривогу про форми, що ховаються поза його досяжністю. Пізніше він зазначав, що це довело його до нервового зриву. «Прийнявши мескалін, я почав постійно бачити навколо себе крабів», — згадував він у 1971 році. — «Вони переслідували мене на вулицях, в університетських аудиторіях». Навіть пропри усвідомлення їхньої несправжності, Сартр говорив із крабами, просячи їх поводитися тихо під час лекцій. Врешті, він шукав психотерапевтичної допомоги у молодого Жака Лакана, що не призвело до «чогось цінного для мене чи для нього», хоча «щодо крабів, ми дійшли висновку, що вони з’явилися через страх самотності».
«Краби прийшли тоді, коли відійшло моє юнацтво», — додавав Сартр, підіймаючи питання про те, чи були вони повністю продуктом дії мескаліну у його тридцятирічному віці. Краби з’явилися через багато років в епізоді його п’єси 1959 року «В’язні Альтони» (Les Séquestrés d’Altona), у якій раса потворних крабів судила долю людства. Менш явно, але проникливо мескалін вплинув на «Нудоту» (1938), твір, де звичні речі постійно проявляють свої страшні сторони або розчиняються у в’язких масах, і погляд на реальність зблизька завжди несе за собою ризик неприємного сюрпризу. Проте у 1972 році у серії розмов із вченим Джоном Джерасі, Сартр згадував: «Мені дуже подобався мескалін». Він навіть писав про те, як вживав його у Піренеї: «Як ви вже знаєте, я не дуже люблю природу. Мені набагато приємніше просидіти 4 години у кафе», — але під дією мескаліну гори «стають такими кольоровими: це справжнє мистецтво».
Через десять років після першого експерименту Жан-Поля феноменолог Моріс Мерло-Понті процитував до того неопубліковані Сартрові спостереження про мескалін: «Усе здавалося водночас липким і вкритим лускою, походило на великих змій, яких я бачив у Берлінському зоопарку. А потім мене охопив страх опинитися оточеним зміями на маленькому острові». Мерло-Понті сам також прийняв мескалін, проте у меншій дозі, що виявилося більш корисним для його філософії. Він простежив, що галюцинації створюють певну проблему для наукового методу, який намагається пояснити їх як «подію у ланцюгу подій, що йдуть від стимулу до стану свідомості», і через що не може сформулювати їхню відмінність від реальності.
Мерло-Понті надав альтернативне пояснення, що базується не на активності мозку, а на стосунках суб’єкта з навколишнім світом. «Коли жертва галюцинацій повідомляє, що бачить та чує», ми не можемо їй суперечити, але водночас «ми повинні не вірити їй», адже назвати щось галюцинацією — це також ствердити, що зір та звук не є реальними. Ці явища не є чисто інтелектуальними: «Усі галюцинації спочатку виникають у тілі», як фізичний продукт чуттів. Галюцинація являє себе лише споглядачу, і «нормальна людина не знаходить втіхи у суб’єктивності… вона щиро занепокоєна буттям у світі». Галюциногенні наркотики, як-от мескалін, доводять, що сприйняття і свідомість є чимось більшим, ніж мозкова діяльність індивіда. Вони безумовно втілені і соціальні.
*
22 травня 1934 року, за вісім місяців до експерименту Сартра у Парижі, критик і філософ Вальтер Беньямін отримав дозу мескаліну у Берліні, також завдяки старому другові, що став психіатром. Беньямін був знайомий із Ернстом Джоелом ще з університету, а згодом Джоел працював лікарем під час Першої світової війни. Повернувшись до веймарського Берліну, Джоел зайнявся, як він сам це називав, «соціальною психіатрією», полишаючи світ приватних клінік та їхньої заможної клієнтури задля того, щоби практикуватися серед бідняків у їхніх домівках. Зі своїм колегою Фріцем Френкелем, Джоел проводив велику серію експериментів із наркотиками, що допомогло йому написати клінічні роботи про психологію залежності, книгу про залежність від кокаїну та наукову працю 1926 року «Гашишна лихоманка» (Der Haschischrausch).
Джоел та Френкел поставилися до Беньяміна, відомого на той час у ролі колумніста та громадського інтелектуала, як до об’єкта для експериментів, спочатку з гашишем, а потім з мескаліном. Сесії проводилися поза стінами медичних закладів і без належного нагляду: іноді Беньяміна приймали у берлінській квартирі Джоела, а часом він блукав вулицями і пізніше надавав звіт [щодо свого самопочуття]. Сесія із введенням мескаліну відбувалася під наглядом Фріца Френкеля у квартирі Джоела і була здебільшого неструктурованою, хоча Беньяміну все ж надали декілька стандартних психологічних тестів перед початком. Щодо протоколу, то доктор і об’єкт експерименту паралельно заповнювали звіти.
Інтерес до наркотиків розвинувся у Беньяміна ще на початку його кар’єри після того, як він прочитав «Штучний рай» (Les paradises artificiels) Шарля Бодлера. У 1919 році він написав другу, що «потрібно буде повторити самим те, що написано книзі». 1927 рік, коли він вперше прийняв гашиш, був також часом початку його роботи над «Das Passagen-Werk», серією екскурсій та розкопок про вуличне життя Бодлера в Парижі ХІХ століття. Книга залишилася незакінченою (як і книга про гашиш, котру він вирішив написати у 1932 році). Багато нотаток, фрагментів тексту та експериментальних протоколів, що збереглися, є розмитим поєднанням наркотичних досвідів і блукань містами минулого і теперішнього, реального та уявного. Його спогади про гашиш та мескалін так само розчиняються одне в одному, формуючи ширшу тканину його досліджень.
У своїх роботах, присвячених вивченню наркотиків, Беньямін часто звертався до німецького терміна «Rausch», зазвичай перекладеного українською як «інтоксикація», але з глибшими резонансами: навкого його буквального основного значення пориву, рику, грози, а також, що важливо для Беньяміна, його ніцшеанського використання із ціллю позначення діонісійського екстазу, розриву завіси зовнішнього заради розкриття первинної життєвої сили. Під його дією, як писав Беньямін у своїх марсельських роздумах про гашиш, «з’являються зображення та ланцюги образів, давно забуті спогади»; кордони між суб’єктом та об’єктом слабшають, уява змішується із реальністю, світ постає у нових фарбах. Це не є чистий сон чи фантазія, радше «подовжене чергування сну та пробудження, постійне і зрештою виснажливе коливання між абсолютно різними світами свідомості». «Інтоксикація» натякає на перехідний розлад, тоді як «Rausch» описує «екстаз трансу», котрий надає змогу зачаруватися світом, не вдаряючись у романтичну чи релігійну віру. Це не ефект наркотика як такого, а «нерелігійне осяяння, матеріалістичне, антропологічне натхнення, до якого гашиш, опіум чи будь-що інше може запропонувати вступ».
Експеримент із мескаліном у 1934 році розпочався, коли Франкель вколов Беньяміну речовину і вийшов із кімнати. Через декілька хвилин він повернувся і застав об’єкт свого експерименту в поганому настрої. Беньямін був дратівливим і метушливим, описував симптоми дії наркотика як «нахабні». Він жалівся, що експеримент проводиться не в тому місці: краще б він відбувався у пальмовому гаю. Беньямін здригався, а у власних нотатках записав: «Здригаючись, шкіра імітує візерунок сітки. Проте ця сітка — світова. Увесь всесвіт застряг у ній».
Заплющуючи очі, Беньямін бачив не кольорові зображення, а орнаментальні фігури, схожі на ті, що їх різьбили на полінезійських веслах. Він спостеріг, що орнаментальна тенденція також стосувалася слів, і у декоративних формах записав декілька фраз, що повторювалися. Коли Френкель показав йому чорнильні плями Роршаха, той скаржився. «Дратівливість та настрій невдоволення постійно повертаються», — зазначив Френкель. Далі Беньямін зосереджувався і надавав швидку серію асоціацій: дві сибірські жінки, два пуделі, маленька вовняна овечка, два ембріони. Він часто повертався до теми сестри Ніцше, Елізабет Форстер, та її спроб контролювати і перекручувати значення архіву її покійного брата. Він декілька разів твердив, що відкрив таємницю «Петера-Нечесаки» (Struwwelpeter), дитячої книжки-жахастика, але не поділиться своїм відкриттям. Врешті-решт він зауважив, що «дитина повинна отримувати подарунки, інакше вона помре, розіб’ється на друзки, або полетить, як діти у “Петері-Нечесаці”. Це і є таємниця “Петера-Нечесаки”».
Еліптичні нотатки Беньяміна про мескалін досить схожі текстурою на його нотатки про гашиш, і не дуже відрізняються від тих, котрі він зазвичай писав у тверезому стані. Його амбівалентність теж характерна. Відчуття «Rausch» ніколи не було для нього повністю комфортним: це була діалектика, в якій потрібно було остерігатися, щоб «романтичний поворот ума» не поглинув тебе. Як і в Сартра, одна його половина хотіла відсторонення від цього досвіду, а інша — бути ним поглинутою. Слід врахувати і політичний вимір: «Самотність такого наркотичного сп’яніння має свій темний бік». У ситуації Берліна 1934-го були вагомі підстави підозрювати капітуляцію перед ірраціональним. Постійна тривога Беньяміна через спотворення спадку Ніцше його сестрою-антисеміткою, напевно, відображає вторгнення політичного у хід думок філософа.
«Rausch» був незручним феноменом у цьому контексті. З одного боку, віддаватися «багатогодинному вживанню гашиша або курінню опіуму» було актом ескапізму, відходом від спільного і зрадою політичних обов’язків. Водночас Закон про опіум 1929-го року заборонив його вживання і Третій Рейх тільки посилив заборону, зробивши того, хто приймає наркотики, злочинцем, дегенератом і ворогом народу. Це перетворило вживання наркотиків на форму приватного бунту та потенційного інструменту звільнення. Зв’язки між «Rausch» і бунтом — небезпечні та парадоксальні, і, можливо, вони є ключем до останнього прозріння Беньяміна щодо «Петера-Нечесаки». Повертаючись до його першої реакції на мескалін наприкінці нотаток, Беньямін додав: «Нахабство — розчарування дитини через те, що вона не спроможна на магію». Ось чому «дитина повинна отримувати подарунки»: занадто жорстоко очікувати від дітей, що вони витримають життя, сповнене страждань, без певних дармових презентів. Коли переживаєш «Rausch», як писав Беньямін у свій марсельській вечір, насичений гашишем, «[відчуваєш як] наше існування протікає крізь пальці Природи, як золоті монети, котрі вона не може втримати і відпускає, аби вони могли таким чином придбати нове народження».
Впродовж сесії із мескаліном Беньямін висловлював Франкелю своє незадоволення наркотиком, але водночас жалівся, що його було замало. Коли він вкотре відмовив розказати Франкелю про своє відкриття щодо «Петера-Нечесаки», доктор припустив, що це «покарання за недостатню дозу». В останніх накиданих фразах його нотаток Беньямін написав: «Мудрість нахабства».
