з німецької переклала Діана Мельник
У своїй праці «Антропологія з прагматичного погляду» Кант розглядає «дотепність» (ingenium) як «розкіш розуму». Дотепність виникає в просторі свободи, вільному від потреб та необхідностей. Тому вона «квітуча», як «природа, що, схоже, своїми квітами радше грається, а справи веде плодами»[1]. Краса квітів завдячує розкоші, що позбавлена будь-якого економічного аспекту. Ця краса є виразом вільної, позбавленої примусу й цілі гри. Тому вона протиставляється праці та справам. Там, де панують вимушеності та потреби, немає місця для гри, яка є конститутивною для прекрасного. Прекрасне є явленням розкоші. Натомість необхідне, що просто закриває потребу, не є прекрасним.
За Арістотелем вільною є та людина, котра вільна від життєвих потреб та вимушеностей. Такій людині доступні три вільні життєві форми [Lebensformen]. Вони відрізняються від тих форм, котрі слугують лише для підтримання життя. Так, буття купця, що спрямоване на збагачення, не можна вважати вільним: «Ці три способи життя мають одну спільну рису, а саме те, що всі вони існують у сфері “прекрасного”, тобто оточені речами, які не є ані потрібними, ані корисними для чогось конкретного»[2]. До них належать такі життєві форми: буття, яке віддається насолоді красивими речами; буття, яке чинить прекрасні справи у полісі; і врешті, споглядальне буття філософа, який, вивчаючи незмінні речі, перебуває у сфері вічної краси.
Політичне життя людини (bios politicos) складає [політична] дія. Вона не підпорядковується вердикту необхідностей чи корисності. Ні праця, ні виробництво не є bios politicos. Вони не належать до тих життєвих форм, які можуть бути гідними вільної людини, тих, в яких маніфестується свобода, адже праця й виробництво продукують лише життєво необхідне і корисне. Вони існують не заради себе самих. Через їхню несвободу та зовнішню детермінованість вони не можуть бути прекрасними. Позаяк суспільні організації необхідні для людського співіснування, вони не становлять справжню політичну діяльність. Ні необхідності, ані корисність не є категоріями прекрасного. Політики як вільні люди мають чинити прекрасні справи, що виходять за межі життєво необхідного та корисного. Політична дія полягає у започаткуванні чогось цілком нового.
Будь-яка форма примусу чи необхідності позбавляє дію краси. Прекрасними можуть бути лише ті речі й справи, які не виникають з необхідностей чи корисності. Життєві форми вільної людини є розкішшю в тому сенсі, що вони відходять від необхідного та корисного. Господарчі справи й адміністрування, які є необхідними для підтримки спільноти, не є істинно політичними діями.
Краса (to kalon) і у Платона, і в Арістотеля сягає далеко за межі естетичного сприйняття. Арістотелева етика щастя (eudaimonia) являє собою етику прекрасного. Навіть прагнення справедливості пояснюється її красою. Платон зараховує її до найпрекраснішого (to kalliston)[3]. У своїй «Евдемовій етиці» Арістотель вводить особливе поняття калокагатії — прекрасного-доброго. Тут добро підпорядковане прекрасному, слідує за ним. Добро вивершується в сяйві прекрасного. Ідеальна політика — це політика прекрасного.
На сьогодні політика прекрасного неможлива, оскільки сучасна політика цілковито підпорядкована системним примусам. У неї майже немає простору для дій. Політика прекрасного — це політика свободи. Безальтернативність, під ярмом якої працює сучасна політика, унеможливлює істинно політичну дію. Така політика не діє, а працює. Політика ж повинна пропонувати альтернативу, реальний вибір. Інакше вона переродиться на диктатуру. Політик, який є догідником системи, є не вільною людиною в арістотелівському розумінні, а лише слугою.
Англійське слово «fair» вирізняється багатозначністю. Воно водночас перекладається і як «справедливий», і як «красивий». Також слово «fagar» (ahd.[4]) означає «красивий». Німецьке слово «fegen»[5] первинно означало «натирати до блиску». Двозначність слова «fair» є виразною вказівкою на те, що краса та справедливість базувалися на тому самому уявленні. Справедливість сприймається прекрасною. Красу та справедливість поєднує особлива синестезія.
У книзі «Про красу та справедливість» (On Beauty and Being Just) Елейн Скеррі описує вплив прекрасного на етику і політику і намагається знайти естетичний підхід до етичного досвіду. Вона вказує, що сприйняття прекрасного чи присутність прекрасного передбачає «запрошення до етичної справедливості [fairness]»[6]. Певні властивості прекрасного загострюють інтуїтивне відчуття справедливості: «Ми показали, якою мірою властивості, що належать об’єкту прекрасного […], допомагають досягнути справедливості»[7]. Прекрасною є й симетрія, яка також лежить в основі ідеї справедливості. Справедливі відносини неодмінно передбачають симетричність. Тотальна асиметрія спричиняє відчуття потворності. Несправедливість своєю чергою виражається вкрай асиметричними відносинами. Платон фактично мислить добро в термінах краси симетрії.
Скеррі вказує на досвід прекрасного, який денарциcує, навіть екстерналізує суб’єкт. Перед обличчям краси суб’єкт відступає. Він залишає простір для Іншого. Це радикальне усунення себе на користь Іншого є етичним актом: «Згідно з Сімоною Вейль, прекрасне вимагає від нас “відмовитися від нашого уявлення про себе як про центр” […] Йдеться не про те, що ми перестаємо бути центром свого світу. Ми, радше, добровільно віддаємо своє опертя речам перед нами»[8]. Споглядаючи прекрасне, суб’єкт займає побічну (lateral) позицію; він відступає вбік, замість того, щоб проштовхуватися вперед. Він стає побічною фігурою. Відступає на користь Іншого. Цей естетичний досвід перед обличчям краси поширюється, вважає Скеррі, і на етичне. Відкликання самості є істотною [вимогою] для справедливості. Тож справедливість — це прекрасний стан спільності. Естетичну насолоду можна подати в термінах етичної: «Зрозуміло, що етична fairness, яка вимагає “симетрії будь-яких відносин”, великою мірою підтримується естетичною fairness, яка викликає у всіх учасників почуття радості в їхній побічності (lateralness)»[9].
Всупереч очікуванням Скеррі, досвід прекрасного сьогодні є фундаментально нарцисичним. У ньому домінує не побічність, а нарцисична центральність. Цей досвід стає споживацьким. Положення, яке займають щодо об’єкта споживання — це центральне положення. Таке споживацьке ставлення знищує іншість Іншого, на користь якого можна було би відступити вбік або якому можна було би чимось поступитися. Воно руйнує іншість Іншого, руйнує Інакшість [Alterität].
Сексуальність також не сумісна з fairness. Вона не допускає побічності. Сьогодні неможливий той досвід краси, який зміг би зламати центральну позицію суб’єкта. Краса стає порнографічною, навіть анестезуючою. Вона втрачає всяку трансцендентність, всяку значимість, фактично будь-яку валентність, яка дозволила б вийти за межі лише естетичного і дістатися до етичного та політичного. Повністю відірвана від сили морально-етичного судження, вона капітулює перед іманентністістю споживання.
есей зі збірки «Порятунок прекрасного» (Han Die Errettung des Schönen)
перший український переклад Бьончхоль Хана («Суспільство втоми. Психополітика») вийде у видавництві «Комубук» у 2025 році
[1] Immanuel Kant, Anthropologie in pragmatischer Hinsicht, Akademie-Ausgabe, Bd. 7, S. 201.
[2] Hannah Arendt, Vita activa oder Vom tätigen Leben, München 1981, S. 23.
[3] Platon, Politeia, 358a.
[4] Ahd. — althochdeutsch, староверхньонімецька мова — найраніша зафіксована стадія німецької мови. Давньоверхньонімецька мова використовувалася приблизно з VI століття (близько 500 року н. е.) до середини XI століття (близько 1050 року н. е.). Вона є найранішим періодом в історії німецької мови, для якого збереглися письмові записи, і перетворилася на середньоверхньонімецьку мову приблизно в XII столітті. — Прим. пер.
[5] Fegen у сучасній німецькій мові означає «підмітати». — Прим. пер.
[6] Elaine Scarry, On Beauty and Being Just, Princeton 1999, S. 93.
[7] Ebd., S. 108.
[8] Ebd., S. 111f. Тут у німецькому перекладі два речення об’єднані в одне. Оригінальна цитата звучить так: «Йдеться не про те, що ми перестаємо бути центром світу, адже ми ніколи там і не були. Річ у тім, що ми перестаємо бути навіть у центрі власного світу. Ми, радше, добровільно віддаємо своє опертя речам перед нами». Цитата в цитаті взята з Simone Weil, “Love of the Order of the World”, in Waiting for God (New York: HarperCollins, 2001), pp. 99–116. — Прим. пер. англійського перекладу тексту Хана.
[9] Elaine Scarry, On Beauty and Being Just, Princeton 1999, S. 114.
