з англійської переклала Таїсія Шевчук
Якість світла, в якому ми розглядаємо своє життя, має прямий вплив на наслідки, які ми проживаємо, і на зміни, які ми сподіваємося цими життями впровадити. Саме в цьому світлі ми творимо ті ідеї, за допомогою яких здійснюємо свою магію і втілюємо її в життя. Це — поезія як осяяння, бо саме через поезію ми озвучуємо ті ідеї, які до втілення у вірші є безіменними та безформними — ще на порозі народження, але вже відчутні. Ця дистиляція досвіду, з якої народжується справжня поезія, народжує думку, як мрія народжує поняття, як почуття народжує ідею, як знання народжує (передує) розумінню.
З тим, як ми вчимося зносити інтимність цього розгляду та розквітати в ньому, з тим, як ми вчимося використовувати продукти цього розгляду для віднайдення сили у нашому житті, страхи, що керують нашим життям та змушують нас мовчати, починають втрачати над нами контроль.
Кожна з нас, жінок, всередині має темне місце, звідки підіймається наш справжній дух, прихований і виплеканий, «Красивий і міцний, як каштан/опори проти нашого кошмару слабкостей» та безсилля.
Ці осередки можливостей є темними, бо вони давні й приховані; вони вижили і зміцніли у темряві. У цих глибинах кожна з нас зберігає неймовірний запас творчості й сили, недосліджених і неописаних емоцій і почуттів. Жіноче джерело сили в кожній із нас не є ані білим, ані поверхневим; воно темне, древнє і глибинне.
Розглядаючи життя за європейським зразком — лише як проблему, яку потрібно розв’язати — ми покладаємо звільнення себе виключно на наші ідеї, бо саме вони, як казали нам білі отці, є безцінними.
Але щойно ми наближаємося до стародавнього, чорношкірого, неєвропейського погляду на життя як на ситуацію, з якою потрібно взаємодіяти, яку потрібно відчувати, ми дедалі більше вчимося плекати свої почуття та поважати ті приховані джерела нашої сили, звідки приходить справжнє знання і, отже, тривала дія.
Наразі я вважаю, що жінки несуть у собі необхідну для виживання можливість злиття цих двох підходів, і найближче до цього поєднання ми підходимо у поезії. Я маю на увазі поезію як одкровення або дистиляцію досвіду, а не ту безплідну гру слів, яку білі отці хибно охрещували словом «поезія», аби прикрити своє відчайдушне прагнення до уяви за відсутності прозріння.
Отже, для жінок поезія — це не розкіш. Це життєва необхідність існування. Вона формує якість світла, в якому ми висловлюємо наші надії та мрії про виживання та зміни, спочатку перетворені в мову, потім в ідею, а потім — у більш реальні дії.
Поезія — це те, як ми допомагаємо назвати безіменне задля того, аби його осмислити. Найвіддаленіші зовнішні обрії надій і страхів вимощені нашими віршами, висіченими зі скелі досвіду наших повсякденних життів.
Коли наші почуття та їх чесне дослідження стають зрозумілими та прийнятими для нас самих, вони також перетворюються на святині, фортеці та нерестовища найсміливіших радикальних ідей, на домівку відмінностей, таку необхідну для змін та концептуалізації будь-якої значущої дії. Просто зараз я могла б назвати принаймні десять ідей, що колись здалися б мені нестерпними або незрозумілими й страхітливими, якби вони не виникли зі снів та віршів. Йдеться не про марні фантазії, а справжнє значення фрази «я відчуваю, що це правильно». Ми можемо навчити себе поважати свої почуття та дисциплінувати (перекладати) їх мовою, яка їм відповідає, так, щоби ними можна було ділитися. А там, де такої мови ще не існує, саме поезія допомагає її витворити. Поезія — це не лише мрія чи видіння, це каркас нашого життя.
Можливість не є ані вічною, ані миттєвою. Нелегко також зберігати віру в її дієвість. Інколи ми можемо довго й наполегливо працювати для створення одного-єдиного плацдарму справжнього опору смертям, яких від нас очікують, — і все лиш для того, щоби на цей плацдарм нападали й погрожували необґрунтовані чутки, яких нас суспільство навчило боятися, або відкликання тих похвал, в яких нас навчили шукати прихистку. Ми бачимо, як нас применшують або улещують фальшиво доброзичливими звинуваченнями в дитячості, неуніверсальності, егоцентризмі, чуттєвості. І хто запитує: чи змінюю я ваш характер, ваші ідеї, ваші мрії, чи просто спонукаю вас до тимчасових реакційних дій? (Навіть останнє завдання не є підлим — його слід розглядати в контексті справжньої зміни текстури нашого життя.)
Білі отці казали нам: «Я думаю, отже, я існую»; а чорні матері в кожній з нас, поетеси, що шепочуть у наших снах, казали інше: «Я відчуваю, отже, можу бути вільною». Поезія створює мову, щоби виразити й закріпити це революційне усвідомлення і вимогу, реалізацію цієї свободи. Однак досвід навчив нас, що діяти зараз також завжди необхідно. Наші діти не можуть мріяти, якщо вони не живуть, вони не можуть жити, якщо їх не плекають, а хто ще нагодує їх справжньою їжею, без якої їхні мрії нічим не відрізнятимуться від наших?
Іноді ми накачуємо себе мріями про нові ідеї. Голова нас врятує. Лише мозок звільнить нас. Але немає нових ідей, які врятують нас як жінок, як людей. Є лише старі та забуті, а нові — лише комбінації, екстраполяції і внутрішні визнання; також відновленою є сміливість їх випробовувати. І ми повинні постійно заохочувати себе та одне одного до єретичних дій, які пропонують наші мрії, а деякі старі ідеї — зневажають. На авансцені руху до змін лише наша поезія натякає на реальність можливості. Наші вірші формулюють імплікації нас самих, те, що ми відчуваємо та наважуємося втілити в життя (або привести у відповідність йому), наші страхи, надії, наші найзаповітніші жахи.
Бо в структурах, визначених прибутком, ієрархічною владою та інституційною дегуманізацією, наші почуття не мали вижити. Почуття були неминучим додатком або приємною розвагою; почуття мали ставати на коліна перед думками, як ми повинні були ставати на коліна перед чоловіками. Але жінки вижили. Як поетки. І нового болю немає. Ми відчули вже всі його види. Ми приховали цей факт там же, де й нашу силу. Вони лежать у наших мріях, а саме мрії вказують шлях до свободи. Вони реалізуються завдяки нашим віршам, які дають силу та сміливість бачити, відчувати, говорити та бути сміливими.
Якщо те, що необхідно для мрії, для глибшої й безпосередньої спонуки нашого духу до обіцянки, є розкішшю, тоді ми відмовилися від ядра — джерела — нашої сили, нашої жіночності; ми відмовилися від майбутнього наших світів.
Адже немає нових ідей. Є тільки нові способи їх втілення, дослідження того, що ці ідеї насправді означають (або як відчуваються) о 7 ранку у неділю, після сніданку, під час бурхливого кохання, війни, пологів; поки ми страждаємо від старих прагнень, боремося зі старими застереженнями та страхом бути мовчазними, безсилими та самотніми, смакуючи нові можливості та сили.
1977
