Англійська авторка Сара Бейквелл почала і не закінчила дисертацію про Мартіна Гайдеґґера, однак, на щастя, її зв’язок з екзистенціалізмом виявився тривкішим, ніж академічне зобов’язанння. У 2016 році С. Бейквелл написала книжку «В кафе екзистенціалістів. Свобода, буття і абрикосові коктейлі», в якій не лише оповіла про принадне життя французьких філософів, але й відтворила власні інтелектуальні взаємини з екзистенціалізмом «від сімнадцятилітньої екзистенціалістки з передмістя»[1] до письменниці, яка свідомо та віддано досліджує життя ідей та інтелектуалів.
«Ідеї цікаві, але люди — набагато цікавіші»[2], — каже С. Бейквелл і не полишає власного завороження протягом всієї оповіді. Така настанова перегукується й з концепцією «заселеної філософії» англійської філософині та письменниці Айріс Мердок і поглядами французького філософа Ґабрієля Марселя, до яких звертається С. Бейквелл, зосібна цитуючи останнього: «Я знаю з власного досвіду, як до незнайомої людини, яку зустрів випадково, може виникнути непереборний потяг, що переверне звичні перспективи; подібно до того, як порив вітру може повалити декорації — те, що здавалося близьким, стає нескінченно далеким і те, що здавалося далеким, здається близьким»[3]. Таку зустріч пережила оповідачка і тепер дбає про досвід читачів, аби вони увійшли у галасливе кафе, підсіли до когось за столик та підслухали їхню розмову. Отже, книжка, найперше, створює особливий інтерсуб’єктивний простір, в якому можна спостерігати за симфілософією[4], дебатами, ідеологічним опонуванням та інтимними зв’язками езкистенціалістів у Франції, Німеччині та Великобританії.
Café de Flore, 1920-ті
Водночас це легке інтелектуальне читання, в якому годі шукати деконструкції або надто критичних зауваг щодо ідеологічних та особистісних вчинків того чи того філософа. Для авторки, Друга світова війна є історичною та етичною віхою, яка переозначує ідеї, стосунки та, зрештою, відповідальність інтелектуалів в «Кафе екзистенціалістів». Наріжною тут стає постать М. Гайдеґґера та його прихильність до нацистської Німеччини. Почасти, з тієї причини, що С. Бейквелл планувала писати дисертаційне дослідження з філософії німецького філософа, почасти, з тієї, що для європейського інтелектуала Голокост досі залишається остаточним мірилом зла[5]. Натомість байдужість Жана-Поля Сартра до нацистського руху в Німеччині, який він засвідчив, навчаючись у Берліні в першій половині 1930-их; завороження комунізмом радянського штибу з боку Ж.-П. Сартра та Моріса Мерло-Понті; їхні дебати з Реймоном Ароном та Альбером Камю у різні періоди, хоча і мають їм присвячений розділ, проте не виглядають кульмінаційними або такими, що мали би наново переозначити етичні позиції героїв. С. Бейквелл оминає соціально-політичного контекст Центральної та Східної Європи, до якого був напрочуд чутливий А. Камю[6], оповідаючи про дебати та події здебільшого навколо Французької комуністичної партії. Однак мова не лише про ідеологічні перепитії навколо М. Гайдеґґера. Авторка ніби в численних дзеркальцях навколо його філософії означує інші варіації екзистенціалізму, зосібна Карла Ясперса, Еммануеля Левінаса, Герберта Маркузе тощо. Зрештою, іншим «гігантом» поруч М. Гайдеґґера з його програмовою роботою «Буття й час» стає Ж.-П. Сартр, який пише «Буття й ніщо». Прикметно, що рафіновано феноменологічним залишається філософія М. Мерло-Понті, який безпосередньо працював з рукописами Едмунда Гуссерля — зачинателя феноменології та вчителя М. Гайдеґґера.
Розмову про екзистенціалізм в Україні зазвичай починають із середохрестя філософії та літератури, що виглядає послідовним, однак поза увагою лишають феноменологічну компоненту. С. Бейквелл захопливо та в доволі феноменологічній манері оприявнює цю важливу складову, зосібна в розділі «Хрумтіти квітучий мигдаль», назва якого відсилає до відповідної фрази Сімони де Бовуар з її «Щоденника добре вихованої дівчини». «Я хотіла хрумтіти квітучими мигдалевими деревами та кусати веселкову нугу заходу сонця»[7], — пише С. де Бовуар; цей та інші подібні записи філософині увиразнюють вітальну необхідність екзистенціалістів чуттєво осягати матеріальний світ навколо. Незважаючи на те, що у випадку Ж.-П. Сартра ця речевість може бути жахною.
Café de Flore, 1952 (фото Роберта Капи)
Є зваба помислити когось з українських інтелектуалів у «Кафе екзистенціалістів». На мою думку, окремий столик правомірно займає Лев Шестов, чиї ідеї часів Київського філософського кола активно рецептовані у Франції та дивним чином не спогадувані С. Бейквелл. Маленький столик у тихому закутку пасував би Віктору Петрову, письменнику та науковцю, — одному з перших рецепієнтів екзистенціалізму в українському контексті в другій половині 1940-х років. У 1948 році В. Петров публікує екзистенціалістський роман «Без ґрунту» в Мюнхені, а до того у 1946 році пише текст «Екзистенціалізм і ми». Саме його постать найбільш вірогідно уявити собі в «Кафе екзистенціалістів» — у галасливій та світлій паризькій кав’ярні з червоними меблями та розлогими дзеркалами: одного червневого вечора він з полегшенням виходить з Café de Flore, аби ще годину провести в Люксембурзькому саді і завершити черговий есей в омріяній самоті вдома — за сусіднім столиком продовжує працювати С. де Бовуар. Під псевдонімом Віктор Бер, він міркує: «Людина пізнає лише людину. Світ речей замкнений для неї. Наше пізнання антропоморфне, воно суб’єктивістичне й егоцентричне»[8], тим автор констатує поразку пізнання навколишнього середовища, далі наголошуючи на деструкції, яка міститься в екзистенціалізмі. Однак важливо, що, відповідно до М. Гайдеґґера та почасти до Ж.-П. Сартра, людина з «антропоморфним» поглядом та феноменологічним методом, здатна досягнути суті філософських шукань саме в особливому оприсутненні речей, їх мерехтінні. С. Бейквелл також тлумачить екзистенціалізм не як філософію поразки або руйнації, для неї — це можливість продовжувати мислити свободу та згоджуватися на неї.
Віктор Петров-Бер хоча й змішує в екзистенціалізмі ідеологію, літературу та філософію, не даючи вичерпного переліку прикметностей, одразу вселяє «нас» в екзистенціалізм, натхненний «дискурсом світу висадженого в повітря». Зважаючи на те, що екзистенціалізм — життєва філософія, український мислитель сміливо витворює власний варіант філософії, надає їй ще одного життя, наново заселяє ідеї. Напрочуд цікавою, наприклад, видається така теза автора: «В боротьбі проти натуралістичного мистецтва й проти натуралістичної естетики 19[-го] ст. екзистенціялізм після другої світової війни, як експресіонізм після першої, становлять собою послідовні ланки одного й того самого ряду: творення антинатуралістичного мистецтва й антинатуралістичної естетики».[9] Ця теза органічно доповнює історико-культурну тяглість, чого почасти бракує С. Бейквелл, заразом наголошує на засадничому «антропомофному» погляді. Можливо віднайти і спільність В. Петрова та С. Бейквелл: обоє апелюють до відповідальності інтелектуала, яка стає необхідною для Ж.-П. Сартра з окупацією Франції в Другій світовій війні, однак обоє майже полишають поза увагою інших філософів, які більш урівноважено та послідовно усвідомлювали відповідальність інтелектуала, наприклад, Реймона Арона або Сімони Вейль. В. Петров, імовірно, міг про них не знати; для С. Бейквелл вони стають другорядними героями, серед яких С. Вейль зображено як етично викличний екструмум філософії.
Віктор Петров під час роботи в Етнографічній комісії при Всеукраїнській академії наук. 1920-ті роки. Київ. Зберігається у Науковому архіві інститут археології НАН України
Книжку «В кафе екзистенціалістів» можна побачити на перших полицях паризьких книгарень з англомовною літературою, вочевидь для багатьох вона стає надійним провідником в екзистенціалізм та Париж (адже це місто — важливий герой книжки). У першому розділі авторка потверджує, що екзистенціалісти допоможуть наново помислити свободу в сучасному світі ХХІ століття. Зважаючи на те, що в українському перекладі текст вперше читають на другий рік повномасштабної російсько-української війни, то питання свободи та тривоги за власний вибір стає тим паче нагальним. Понад те, детальний опис воєнного побуту С. де Бовуар та історія спроб евакуації рукописів Е. Гуссерля стають напрочуд захопливими та цінними. Химерно безпечними виглядають будні Ж.-П. Сартра на метеорологічній службі на початку Другої світової війни, у листі до С. де Бовуар він пише: «Якщо війна триватиме такому повільному, заколисувальному темпі, то до мирного часу я напишу три романи та 12 філософських трактатів»[10]. Далі були втрати, зосібна щирого товариша Поля Нізана під Дюнкерком, полон та життя в окупованому Парижі.
С. Бейквелл сповнює усім відомі імена філософів екзистенціалістів кров’ю, любов’ю, іноді острахом та відвагою. Провадячи чи не літературну оповідь, авторці вдається розглиблювати біографічні факти, тим наближувати історію ідей до життєвих історій людей, які зроджували їх, маючи ґрунт у повсякденно осяжних речах навколо: ліси, мигдаль, прогулянка в гори, коктейль або слина. Певна літературність, на диво, сприяє вільній читацькій рецепції тої чи тої постаті без зайвих детермінацій. Присутність голосу оповідачки, її власні знайомства з екзистенціалізмом та її спокійна певність, з якою історії зберігають тяглість в її уяві витворюють інтелектуальну історію не так філософів-екзистенціалістів, як їх читачів та послідовників.
Філософії стають вразливими та сповнені життям, адже за ними оприявнені вразливі люди, якими ми всі насправді є.
[1] Сара Бейквелл, В кафе екзистенціалістів. Свобода, буття і абрикосові коктейлі (Київ: Комубук, 2023), 35.
[2] Так само, 387.
[3] Gabriel Marcel “On the Ontological Mystery,” The Philosophy of Existence, 27. Цитовано через: Бейквелл, 157.
[4] Слово, яким авторка позначає «співтоврення філософії в розмові».
[5] Зосібна такий погляд висловлює Ален Бадью, Етика. Нарис про розуміння Зла, (Київ: Комубук, 2019).
[6] Необхідного контексту, особливо для українського читача, може додати дослідження «Камю має померти» Джованні Кателлі — розвідка про смерть французького філософа. Книжка була перекладенаАндрієм Маслюхом (Львів: Видавництво Старого Лева, 2023).
[7] Simone de Beauvoir, Memoirs of a Dutiful Daughter, 7. Цитовано через: Бейвелл, 140.
[8] Віктор Петров. Розвідки. Том 2 (Київ: Темпора, 2013), 881.
[9] Так само, 883.
[10] Бейквелл, 165.
