з англійської переклав Микита Грицай
Вступ
Тисячоліттями перші австралійці використовували, виробляли і продавали мінеральні ліки. Це дозволяє вважати аборигенів першими в історії фармацевтами та першою древньою культурою, що використовувала в медичних цілях сірку з галуном. Британська колонізація призвела до відчуження традиційних земель аборигенів, багатих на святі місця зцілення. З прибуттям європейців аборигени почали ділитись медичними перевагами деяких багаторазових мінеральних виробів (літотерапія) з першими колоністами-переселенцями. Чужинці охоче використовували цілющі властивості цих рецептів, і у такий спосіб були комерціалізовані кількома підприємцями та фірмами. Згодом аборигенам перекрили доступ до територій, де містяться корисні копалини, тим самим перешкоджаючи торгівлі місцевого населення. Втрата володінь різко зупинила більшу частину фармацевтичної галузі (літотерапії) аборигенів Нового Південного Уельсу.
Тому я беру це слово примирення і
використовую його
щоби примирити людей з Матір’ю-Землею,
щоби вони могли ходити разом по цій землі
та зцілювати один одного,
тому що саме вона народжує
все, що ми бачимо навколо себе,
все, що нам потрібно для виживання.
— Макс Дулумунмун Гаррісон
Передмова: дід має ліки від всього на світі
Ближче до кінця 1997 року сценарист кіно і телевізійних передач, автор дитячих книжок Роджер Вон Карр кинув виклик австралійській нації. У статті, опублікованій в газеті The Australian, Карр міркував на тему того, чи готовий науковий світ прийняти природні засоби для лікування на кшталт отриманих від аборигенів, які його сім’я використовувала та продавала на комерційній основі.[1] Багатоцільова узвичаєна панацея аборигенів не мала собі рівних як засіб дезинфікації та використовувалася для лікування інфекцій, поверхневих та глибоких ран, хворого горла, сонячних опіків та широкого спектру інших недугів. Незважаючи на те, що від неї чорніє внутрішня частина ротової порожнини, у випадку зубного болю її застосовували для видалення карієсу.
Рецепт цього препарату, що побутував біля маленького села в районі Верхнього Гантеру Нового Південного Уельсу (НПУ), абсолютно випадково потрапив до родини Роджера Карра за вікторіанської доби. Герберт А. Голлс, якого Роджер Карр ласкаво називав «дідусем», торгував ганчірками в провулку Мельбурна. Під час цієї роботи Голлс часто стикався з різноманітними викинутими роздрібними товарами. Карр згадує, як йому дозволяли ритись в пошуках скарбів серед непотрібних речей, які купляв «дідусь».[2] Десь в 1940-х роках Голлс придбав залишки акцій та права на перевірений часом засіб аборигенів, який продавався під назвою «Winjennia», після того, як компанія «Winjennia Remedies Proprietary Company’s» збанкрутувала.
Ілюстрація 1. Кришка банки Сульфазону. Джерело: фотографія автора.
На початку 1950-х років дядько Роджера Карра змінив торгову марку препарату «Sulfazone» та зареєстрував його в медичних органах штату Вікторія. Сульфазон продавався та реалізовувався сином Герберта А. Голлса, Бове Мандевілем Голлсом, відомим як «Менді», до його смерті в 1964 році. Навіть після закриття бізнесу Менді сім’я продовжувала користуватися продукцією, яка, за словами Карра, не псувалась. На жаль, велика частина сімейних запасів цього прикметного продукту була втрачена під час пожежі, яка охопила штат Вікторія у Попільну середу 1983 року.[3]
Роджер Карр пригадує пекучий присмак, відомий йому з дитинства, цього старого засобу, який використовували задля лікування найрізноманітніших хвороб. Він описав рідку настоянку як «присмак гарного чаю біллі без пахощів», тоді як «аромат мазі кольору ірису нагадував запах вовни в літній полудень».[4] Багато вагомих досягнень в медицині були отримані завдяки природним засобам, і це дало надію Карру на те, що засіб зможе привернути увагу сучасної науки. Він запропонував аборигенам зайнятись розробкою цього лікарського препарату та отримати з нього вигоду.[5] На жаль, Карр помер до того, як культурну спадщину, пов’язана з цим засобом, повернули традиційним власникам, і до того, як були проведені будь-які дослідження щодо освоєння та комерціалізації цих медичних знань.
Комерціалізація наукових знань з фармакопеї аборигенів Австралії охоплювала препарати тваринного, рослинного та мінерального походження. У XVIII столітті, коли наука стала домінантним способом бачення та, відповідно, контролю світу, дослідження Тихоокеанського регіону мали строго науковий характер. У міру того, як колонія розвивалася зростало і наукове розуміння можливостей цього нового світу. Наука займала центральне місце в тому, як колонізатори визначали нову колонію, та наука залишалась ядром колонії від самого її заснування. Колонізатори швидко комерціалізували природничі знання аборигенів, які пророчили вигоду на ринку, а деякі засоби широко використовуються і сьогодні, такі як евкаліпт, чайне дерево та олія гоанни. Таким чином, невід’ємна частина наукової культури та самобутності нової колонії була побудована на основі знань, отриманих безпосередньо від аборигенів.
Коли колонізатори вперше ступили на землю аборигенів, їхня фармакопея була достатньо розвинута, аби ефективно вправлятись із більшістю захворювань, з якими стикались місцеві, та забезпечувала їм краще здоров’я, ніж новоприбулим. Хвороби, з якими стикалися аборигени до колонізації, не включали високоінфекційні, занесені європейцями, які призвели до знищення багатьох первинних общин по всій Австралії.[6] Задовго до прибуття британців місцеві ефективно проводили операції на черепі, вправляли та лікували переломи, ампутували кінцівки та забезпечували довготривалий медичний догляд, необхідний для успішного одужання пацієнтів.[7]
Відома фармакопея аборигенів стала об’єктом такої кількості досліджень, що комплексно викласти їх у цій статті було би дуже важко.[8] У численних дослідженнях традиційних лікарських засобів аборигенів рослини здебільшого є основним або єдиним інгредієнтом у зафіксованих препаратах. Незважаючи на ці дослідження, ефекти колонізації призвели до значних пробілів у наших знаннях про традиційну ботаніку аборигенів.[9] Основний компонент в інших традиційних методах лікування отримували з тварин чи мінеральних речовин.[10] На сьогоднішній день ботанічні засоби аборигенної фармакопеї отримали найбільшу увагу зі сторони наукових дослідників, але у нас іще досить багато пробілів у знаннях про мінеральні лікарські засоби аборигенів (літотерапію[11]).
Лікувальні засоби аборигенів охоче використовувались першими поселенцями, яким вони були доступні, зокрема популярною була традиційна літотерапія.[12] Більша частина знань про торгівлю літотерапевтичними засобами аборигенів Палаючої гори, задокументованих колонізаторами, залишались прихованою в архівах або зберігалися в сімейних записах до теперішнього часу.
Дослідження літотерапевтичних препаратів аборигенів Палаючої гори — це, зокрема, і нещодавні праці Елліетт і Флемінг[13] та Банні[14] з Раттіганом,[15] а також регіональна усна історія, архівні матеріали й газетні публікації. Окрім того, були досліджені матеріали з PR і маркетингу, опубліковані різними комерційними виробниками лікарського засобу, а також особисті сімейні колекції, якими з автором щедро поділились. Висвітлюючи важливий етап раннього міжрасового контакту, стаття засвідчує, що аборигени ділилися життєдайними ліками з першими поселенцями, відкрили їм доступ до значимого священного місця, аби вони отримали лікувальні мінерали для особистого вжитку.
Ця стаття робить внесок у ширше дослідження комерціалізації, колонізації та деколонізації культурних природничих знань аборигенів. Це дослідження дозволяє розширити наявні відомості про використання, виробництво та торгівлю літотерапевтичними засобами, пояснюючи, яке важливе місце займають ці мінеральні препарати в фармакопеї аборигенів; у перспективі публікація може повернути визнання та суверенітет законним хранителям цих знань.[16]
Роблячи свій внесок у вивчення культурної спадщини, зокрема спадщини аборигенів, дане дослідження має на меті підтвердити зв’язок між фізичним ландшафтом та природничими знаннями аборигенів. Автор, жінка з племені ворімі біріпаі, яке має родинні зв’язки з племенами юін, ґрінґаі та вонаруа, визнає та розуміє багатогранний зв’язок між аборигенами та їхніми екологічними знаннями, які є цінностями спадку Палаючої гори на думку сучасних авторів.
Палаюча Гора пов’язана з історією печери Маламуланг — історією, яку розповідають племена дхаравала і данґхатті (часто називають джанґаді) — історію про сім сестер. Ця легенда існує в різних формах (пісні, ритуали, танці) у різних племенах аборигенів і, як історії, пов’язані з іншими унікальними геологічними утвореннями, як-от Великим Бар’єрним рифом, імовірно, існує тисячоліттями.[17] Священні місця, як-от Палаюча Гора, часто пов’язані з племінною ідентичністю та традиційними знаннями. Для аборигенів дуже важливо, щоби ці святі місця були визнані живою частиною культури, оскільки вони забезпечують зв’язок між пращурами та їхнім способом життя, країною та нашими теперішніми спільнотами.
Священна історія вогню, який палає найдовше в світі
Ви залишаєте після себе не те,
що вигравірувано на кам’яних пам’ятниках,
а те, що вплетено в життя інших людей
— Перікл
Палаюча Гора в Вінґені давно стала священним місцем зцілення для аборигенів.[18] Назва «Вінґен», що вимовляється як win-jen, походить від місцевого слова «win», яке означає «вогонь».[19] Вінґен розташований в районі Верхній Гантер, штату Новий Південний Уельс, приблизно в 225 кілометрах на північ від Сіднею. Палаюча Гора знаходиться між Скоуном та Муррурунді, на схід від шосе Нова Англія.
Палаюча Гора, яку раніше називали горою Вінґен, сягає висоти в 653 метри та знаходиться на території племені вонаруа, яка простягається від Броука до Ліверпульського хребта. На сьогодні це частина природного заповідника «Палаюча Гора» — єдиного в Австралії вугільного пласту природного горіння та вогню, який палає найдовше у світі.[20] На глибині приблизно в 30 метрів, повільно згорає підземне вугілля. Пожежа, що поступово рухається на південь зі швидкістю 1 метр на рік, продовжується більше 5500 років.[21]
Перші білі спостерігачі сприйняли гору за вулкан, поки в 1829 році преподобний Ч. П. Н. Уілтон, що захоплювався геологією,[22] після огляду не визначив її як постійно палаючий вугільний пласт. У міру того, як цей невидимий вогонь спалює підземне вугілля, народжується тепло, оповзні та тріщини на поверхні.
Якщо ви вирішите відвідати Палаючу Гору, то, піднявшись на височину до автостоянки та перейшовши через невеликий дерев’яний міст, побачите, що біля лагуни стежина усіяна яблунями з грубою, залізною корою та різними видами евкаліптів. Піднявшись вище до паруючої вершини, обабіч тропи можна буде зустріти чайні дерева. Також ви можете помітити евкаліпти, з кори яких плем’я вонаруа робило мотузку для риболовних сітей, що зветься turrila. Плем’я вонаруа також використовувало цю мотузку для плетіння корзин та виготовлення мішків, що називаються buakul.[23] Територія навколо розщелин та провалин на вершині гори усіяна древніми морськими раковинами, а на околицях вдосталь скам’янілостей — залишки того часу (200 мільйонів років тому), коли гора була вкрита океаном. Данн підкреслює:
Як і більша частина східного узбережжя Нового Південного Уельсу, долина Гантер, з геологічної точки зору, одночасно як стара, так і нова. Вік її (долини) околиць, сформованих древніми вулканами та коливаннями рівня моря, обчислюється більш ніж 400 мільйонами років. Колосальні поклади вугілля, що лежать в основі більшої частини долини та виходять на поверхню в районі Синґлтона і в скелях Ньюкасла, були сформовані в цю епоху.[24]
Розпечені вугільні пласти та жерла Палаючої Гори позбавлені флори та майже голі, оскільки надто гарячі для рослинності. Окрім диму, гарячих газів і потужних випарів, на землі навколо жерла видні насичені червоні оксиди заліза, гірчично-жовтий сірчаний порошок, а також абсолютно білі залишки агломерату, що складається з мінеральних відкладень сірки та квасців. Запах сірки з розщелин, доволі виразний, а поверхня землі під ногами має температуру близько 350°С. Клинохвості орлани часто використовують теплові потоки гори для того, щоби піднятися. Служба національних парків та дикої природи НПУ описує вплив палаючого вугільного пласту на ландшафт наступним чином:
Внаслідок згорання вугілля, відбувається значне зменшення об’єму, зайнятого вугільним пластом, що призводить до руйнування перекриваючої породи, при цьому зсув зазвичай складає від 1 до 4 метрів. Ці породи руйнуються блоками вздовж слабко з’єднаних площин в піщанику. Тріщини при просіданні відкриваються там, де такі блоки породи, руйнуючись, забезпечуються вентиляцією, яка може живити процес спалювання вугілля. Гарячі сірчисті гази, які виходять назовні, ефективно обпалюють ґрунт та породу, що прилягають до жерл, змінюючи їхню геохімічну структуру, колір та текстуру — цей процес називається метаморфізмом горіння … Порода безпосередньо над палаючим вугіллям з каолінітової глини перетворилась на затверділий мінерал мулліт, вочевидь, під впливом температур 1200°С-1750°С.[25]
Палаюча Гора внесена до Австралійського національного фонду, Австралійської комісії по спадщині та Геологічної спільноти Австралії (підрозділ NSW) за її геологічну значимість.[26]
Данн стверджує, що перші люди прибули до регіону Гантер близько 20000-45000 років тому.[27] Задовго до того, як єгиптяни побудували свої піраміди (та й взагалі, задовго до появи Єгипту), аборигени використовували Палаючу Гору як джерело тепла.[28] Плем’я вонаруа використовувало постійне тепло тліючого вугільного пласту для обігріву, приготування їжі та виготовлення зброї. Вважається, що обпечені камені з «цегляної ями» гори використовувались племенем вонаруа для виготовлення зброї, наприклад, кам’яних томагавків, що називаються mogo.[29] Місцеві аборигени користувалися багатими природними запасами сірки та квасців, для виготовлення ліків багатоцільового призначення. За скромними оцінками, Палаюча Гора горить приблизно з 3500 року до н. е., а цінні мінеральні ресурси відкладаються на поверхні вершини вже більше 5,500 років. Однак, за іншими оцінками, цей вугільний пласт горить вже до 500000 років. У такому випадку мінеральні ліки аборигенів з цих джерел можуть використовуватися на десятки тисяч років більше.[30]
Плем’я вонаруа
Корінні землі племені вонаруа займають більшу частину регіону Гантер у Новому Південному Уельсі і їхні глибокі екологічні знання здобувалися протягом багатьох поколінь.[31] Землі вонаруа ділилися на різні родові, або кланові, ділянки, включаючи ґрінґаі, які займали землю вздовж рік Аллен та Патерсон, простираючись до території сучасного Сент-Клеру (передмістя Сіднея). Інші групи племені включали в себе клани ґеа-веґал, ґундіґал, туллонг та мурравон.
Вонаруа межували з племенами ворімі, нґаньявана, віраджурі, авабакал та даркіджунг і встановили торгівельні та церемоніальні відносини з племенем камілароі. Біріпаі були розташовані на півночі довкола долини Меннінг, в районі міста Глостер і річки Баррінгтон. Ці великі групи складалися з менших кланів, пов’язаних шлюбними та родинними відносинами по всьому регіону. Данн стверджує:
Переплетіння родинних зв’язків сприяли спільності мови, місцевих діалектів, а також контактам через торгівлю та церемонії. Внаслідок цього виникла певна плинність кордонів та меж, з перехідними зонами та спільними торгівельними шляхами або стежками до церемоніальних місць.[32]
Історик Пол Айріш вважає, що у прибережній зоні Сіднея, регіонів Порт-Стівенс і Шолхевен послідовні переміщення та взаємопов’язані сімейні зв’язки простежуються від самого початку британського заселення протягом всього XIX століття.[33] Так утворювались зв’язки між цими групами людей і ширшою економікою аборигенів та великим обсягом культурного надбання. Данн підкреслює, що як історичні, так і археологічні свідоцтва ілюструють взаємозв’язок аборигенів регіону Гантер із групами людей за межами цих земель.[34]
Спостереження Ізабель МакБрайд,[35] зроблені у Новій Англії, яка розташовується трохи північніше регіону Великий Гантер в Новому Південному Уельсі, корисні при розгляді Палаючої Гори. МакБрайд стверджувала:
Варто думати про минуле аборигенів як про «мрію, якою світ марив уві сні та забув» і почав вбачати в цьому минулому живий спадок, який підтримується потужними зв’язками із землею, «віддано зберігається невеликою спільнотою» і тепер став «фокусом відродженої цікавості до традиційної культури та цінностей».[36]
Палаюча Гора: священне місце аборигенів
На початку дев’ятнадцятого століття місіонер, преподобний Ланселот Трелкелд, при огляді району Верхній Гантер, помітив те, що назвав «вулканом». Аборигени озеру Маккуорі називали цей «вулкан» Kopurraba,[37] та використовували мінеральну руду з нього [схожу на глину], відому їм як Ko-pur-ra.[38] Трелкелд наступним чином описував це місце:
з цього місця аборигени отримують ko-pur-ra — жовтуватий ґрунт, який вони спочатку змочують водою, роблять з нього кульки, а пізніше обпалюють на сильному вогні, в якому він набуває блискучого червоного кольору, чимось нагадуючи червону вохру.[39]
Плем’я вонаруа змішувало Ko-pur-ra з нирковим жиром кенгуру, маслом ему або іншим пом’якшуючим засобом. Народ вонаруа, вірогідно, був першою культурою на Землі, яка використала сірку в медичних цілях, випередивши древніх єгиптян.[40] Місцеві відмічали, що порізи та рани заклеювали вологою Ko-pur-ra.[41] Як чоловіки, так і жінки, використовували цю суміш і як фарбу для тіла при церемоніальних танцях;[42] також згадувалось, що і на околицях Ньюкасла суміш використовували для фарбування тіл під час обрядів.[43]
Формування та запікання глиноподібних кульок, описані преподобним Трелкелдом, повторюються в декотрих історичних описах виробничого процесу, який лікарі-аборигени (яких називають karadji), використовували для виготовлення рецептурних пігулок та драже.
Фармацевтичні препарати Палаючої Гори продавались багатьом племенам аборигенів.[44] Данн стверджує:
Використання Ko-pur-ra в районі озера Маккуорі та Ньюкасла, який спочатку збирався у верхів’ях долини, таким чином, є ще одним доказом існування торгових шляхів та зв’язків в регіоні.[45]
Ілюстрація 2. Навколо термального жерла Палаючої гори помітні сірка та квасці. Джерело: фотографія автора.
Аборигени мають глибоке розуміння ріноманітних мінералів та їхніх властивостей, використовуючи каміння та високоякісні мінерали, на кшталт вохри,[46] для торгівлі на великих відстанях. Історично склалося так, що місцезнаходження родовищ цінних порід та мінералів, як-от мінеральна руда Палаючої Гори, було достатньо добре відоме аборигенам. Ці місця грали важливу роль в торгових операціях між різними групами населення. Групи аборигенів долали сотні кілометрів до Палаючої Гори в пошуках різних методів лікування, які, вірогідно, використовувалися як предмети торгівлі вонаруа доти, доки Гора палала, а їхній народ існував.[47]
Палаючу Гору, яку вважали священною в сказаннях аборигенів, шанували завдяки цілющим властивостям мінеральних речовин, відкладених в ній. Члени племені вонаруа, які традиційно носили плащі зі шкури опосума, пояси з пряденої шерсті опосума та намиста овальної форми з раковини наутиліда, все скріплюючи шнурком,[48] запрошували інші аборигенні племена на торгівлю та церемонії. Мистецтво аборигенів прикрашало деякі скельні поверхні гори, зображуючи кенгуру, валабі, птиць, змій та інших тварин.[49] Етнографічні дані свідчать про безперервне заселення аборигенами Палаючої Гори та довколишньої землі.[50] В племінному житті на горі робота була поділена за гендером: чоловіки вонаруа полювали, а жінки займалися подрібненням руди в традиційній ступці товкачем, після чого змішували її з водою або тваринним жиром,[51] щоби вона була готова для використання у фармації.
Брейшоу відмічає, що «було проведено дуже мало археологічних досліджень в долині Гантер»,[52] однак незважаючи на бідність австралійської археологічної бази даних, доведено, що велика Австралія була заселена більше 50000 років тому.[53] Згідно археологині Е. Фотос-Джонс, древні археологічні лікувальні препарати, а також будь-які відходи їхнього виробництва, часто зливаються з довкіллям, оскільки з часом вони просто повертаються в землю, розкладаючись на елементи.[54] У звіті, підготовленому Службою національних парків та дикої природи штату Новий Південний Уельс, пишуть, що хоч знаряддя праці, які використовувало плем’я вонаруа можуть лишатися потенційними археологічими знахідками, систематичного дослідження місць проживання аборигенів в заповіднику Палаючої Гори не проводилось.[55] Враховуючи ймовірну довговічність заселення Палаючої Гори аборигенами, археологічне дослідження здається невідкладним кроком для того, щоби дізнатися більше про історію цього унікального місця.
Палаюча Гора породила різні легенди про аборигенів, наприклад, про Крилату Діву. Крилата Діва (Wingen Maid) — це назва, яку дали південній скельній поверхні заповіднику, розташованого на захід від Палаючої Гори. Ця характерна скельна поверхня, утворена великим виступом піщанику, який, якщо дивитися з певного місця, нагадує профіль жінки, що сидить. Легенда Крилатої діви розповідає про народ камілароі (що проживав на південь від хребта Ліверпуль), який послав загін мисливців за дружинами, аби вони викрали жінок вонаруа з півдня. Народ віраджурі, що знаходився на заході, попередив вонаруа про плани камілароі. Елітні воїни вонаруа вийшли назустріч загону камілароі; чоловік однієї з жінок вонаруа не повернувся. У відчаю його вдова попросила творця Біаме вбити її. Замість цього Біаме помістив нещасну жінку в камінь. Усна традиція стверджує, що покинута вдова запалила гарячий вугільний пласт Палаючої Гори вогненними слізьми, пролитими в скорботі за чоловіком, що загинув, захищаючи її в бою.[56] В усній історії аборигенів розповідається і про важко пораненого воїна вонаруа (рани якого в звичайній ситуації назвали би смертельними), який, відступаючи до Палаючої Гори після битви, знайшов сили скупатися та випити мінеральних вод гори. Невдовзі він помітив, що кровотеча зупинилась, а через кілька днів його рани загоїлися. Це неймовірне зцілення було приписано рідкісним лікувальним мінералам гори.[57] Ця історія має велику цінність, адже, вірогідно, відображає події, які вперше сповістили вонаруа про унікальні лікувальні мінерали Палаючої Гори. Патрік Нанн та Ніколас Рейд представили збірник усних історій аборигенів, які можуть бути датовані 7000 роками, і стверджують:
Враховуючи ряд сучасних загроз усним традиціям, як в світі, так і в аборигенній Австралії, видається пріоритетним знову дослідити, відкрити ці історії.[58]
Води струмків та водоймів Палаючої Гори відрізняються високим вмістом сірки, а також наявністю інших мінералів.[59] Гази Палаючої Гори природним чином осідають на краях ущелин, а дощ розчиняє ці мінерали, змиваючи їх в найближчу ріку. Наслідуючи усну історію про пораненого воїна, аборигени традиційно купалися в цих цілющих, насичених мінералами водах, знаючи про їхні лікувальні властивості.[60]
Літотерапевтичні препарати Палаючої Гори
Для виготовлення літотерапевтичних препаратів у вигляді рідких екстрактів, таблеток та мазі, унікальну мінеральну руду з Палаючої Гори необхідно було подрібнити та розтерти в порошок.[61] Основними виробами, що виготовлялися з руди, були цілющі настоянки (використовувалися в формі напою або зовнішнього засобу для промивання та дезинфекції), мазі (виготовлялися на основі пом’якшуючих речовин, як-от масло ему та інших, які традиційно наносилися за допомогою пера), грязеві пакети (виготовлялися з суміші води та розтертого порошка; використовували для лікування опіків та поверхневих ран). За записами Трелкелда, цей процес нагадував виготовлення пігулок на основі подрібненої руди. Традиційно сульфатну глину змочували, часто додаючи в суміш мінеральні речовини, після чого формували шари або великі пігулки, які обпалювали.[62] Karadji, як правило, виписує пацієнту рецепт, вказуючи кількість таблеток, час та період вживання.[63]
Територія навколо розщелин Палаючої Гори була усіяна кристалами сірки природного походження. Кристалізована сірка виявилась зручною як для зберігання, так і для перевезення. Лікувальні кристали, а також ті, які використовувалися в медичних цілях (наприклад, заточені кристали кварца, що використовували як скальпель), традиційно охороняли karadji. Кристали сірки можна легко подрібнити та використати за потребою, додаючи перед застосуванням воду або пом’якшуючий засіб. Палаюча Гора дала аборигенам вдосталь квасців із сіркою дивовижної чистоти, які сукупно утворили унікальні мінерали гори. Ця руда мала велику медичну цінність для аборигенів та була найважливішою складовою рецептури, яку використовували для виробництва різних фармацевтичних препаратів з цього родовища.[64]
Фармацевтичні препарати вонаруа лікували широкий спектр захворювань, що робило їх надзвичайно цінними предметами торгівлі. Групи аборигенів, що володіли великими запасами мінеральної сировини, яка користувалася попитом, займали видне місце в торгівлі.[65] Торгівля древніми літотерапевтичними препаратами потребувала широкої економічної організації, включно зі специфічною інфраструктурою, логістикою, зберіганням, пакуванням та транспортуванням, охороною інтелектуальної власності та сприянням передачі емпіричних знань кінцевому споживачу. Покоління аборигенів від мису Йорк в Квінсленді до Великої Австралійської затоки були знайомі з Палаючою Горою та її цілющими речовинами. Серед численних племінних груп, що відвідували палаючу вершину заради її цілющих властивостей, були камілароі[66] та юґібар.[67] Задовго до вторгнення європейців, здалеку і з сусідніх племен до гори привозили поранених та хворих. Чоловіки, жінки та діти приходили на гору в пошуках зцілення від найрізноманітніших недугів.
Впродовж міжплемінних війн на схилах Палаючої Гори аборигени облаштовували укриття, адже поранені шукали в ній цілющі мінерали. Місцеві колоністи вважали дивовижним той факт, що, незважаючи на кількість племінних груп, які зібралися навколо Палаючої Гори, будь-які конфлікти завершувалися, коли вони зустрічалися на її схилах як рідні.[68]
«Відкриття», відчуження, переселення та деградація
У березні 1820 р. до Мілбродейлу прибули перші британські колоністи, що дістались долини Верхній Гантер по суші, від ріки Гоксбері та Віндзора. Джон Гоу та Бенджамін Синґлтон, як і багато інших колоністів, мандрували вглиб острова в пошуках місцевості, придатної до сільського господарства; врешті-решт, в долині Гантер знайшли землю, яка, за їхніми словами, мала вигляд природного заповідника. На початку 1822 року долина Гантер була володінням її традиційних спадкоємців. Вже через кілька років, у 1827, поселенці в цьому районі керували більш ніж 80000 вівцями, а також 25000 головами рогатого скоту.[69]
В період з 1822 по 1826 роки, колоністи наводнили цю територію, що призвело до порушення життєдіяльності аборигенів, їхнього занепокоєння та, врешті-решт, переселення в інші місця.[70] Вважається, що першим європейцем, який відвідав район Вінґен, був урядовий геодезист Генрі Данґар. В 1824 році Данґар зіткнувся з кланом ґеа-веґал з вонаруа, після чого повернувся назад. Перші білі поселенці зазначали, що до Палаючої Гори щорічно проводили паломництво[71] місцеві клани та групи аборигенів, які долали великі відстані. Спостереження Уілтона, випускника Кембриджу, були опубліковані в журналі The Australian в 1829 році:
Територія гори, яка нині продовжує палати, може складати десь пів акра. У цих межах існує декілька розщелин різної ширини, з яких постійно виходять стовпи диму з сірчастого газу, а їхні краї прикрашені ефлоресцентними[72] кристалами сірки, колір яких варіюється від насиченого червоно-помаранчевого… до блідо-солом’яного, де переважають квасці.[73]
Ілюстрація 3. Дж. Х. М. Еббот, «Нагрівання води у казанку на Палаючій Горі за допомогою тепла землі», — Вінґен, Новий Південний Уельс. Джерело: Зображення надано Державною бібліотекою Нового Південного Уельсу (03896).
У 1829 р. сер Томас Мітчелл, який тоді займав пост генерального геодезиста, відвідав Палаючу Гору; пізніше, в 1831 р., повернувся знов. Мітчелл детально описує цю поїздку у своєму звіті.[74] Його найбільш цінним внеском в історичну літературу, присвячену Палаючій Горі, є нарис плану вершини з детальним описом розташування горнила. Якщо роздивлятися план разом з описом, запропонований Уілтоном, то ескіз Мітчелла дозволяє визначити точне місцеположення центральної «печі» тоді, коли Палаюча Гора вперше була помічена білими людьми. Приблизно в 1847 р. Беннет спостерігав за «великим плем’ям», яке розбило табір в кількох милях від гори.[75] Від старших членів племені Беннет дізнався, що Палаюча Гора горіла ще до їхнього народження та задовго до появи білої людини. В. Е. Еббот, місцевий скотар, постійно вивчав гору, та в його книжці 1918 року «Гора Вінґен та вугільні пласти Вінґен» містяться важливі подробиці про зміщення стовпів диму, або жерла Палаючої Гори.
Перші поселенці, що прибули до околиць Палаючої Гори, дізналися безпосередньо від аборигенів про медичну цінність гірської руди, яку вони з успіхом використали для лікування себе та своєї худоби.[76] Поселенці використовували ці традиційні ліки аборигенів при гнитті ніг,[77] а також при болю в плечах та спинах коней. Для аборигенів колонізація принесла сувору реальність відчуження, спустошливих хвороб та руйнування їхнього традиційного способу життя. Незважаючи на це, аборигени регіону Вінґен ділилися з узурпаторами корисними для життя традиційними медичними знаннями.[78]
У холодні ночі домашній скот поселенців, як і кенгуру, вабило тепло вершини. На ній збирався крупний рогатий скот, вівці та місцеві дикі тварини, які безладно розбрідалися вздовж димлячих розщелин.
Спільна основа: культурне знання, колонізація та комерціалізація
Підприємливі колоністи та зацікавлені інвестори вже в середині 1870-х років намагалися отримати прибуток з лікувальних засобів аборигенів Палаючої Гори. Приблизно в 1875 році компанія Messrs Muston & Co. сформувала так званий «cіднейський синдикат». Після деяких складнощів, в 1876[79] році їм була видана ліцензія на видобуток корисних копалин на цій горі. Лінн Міллс, дочка одного з членів сіднейського синдикату Мастона, заявила:
Мій батько та містер Мастен [sic] виявили, що аборигени всієї цієї колонії приходять з дальніх та ближніх місць на гору, коли страждають від якихось хвороб або отриманих поранень, проходять курс лікування землею, роблячи грязеві ванни та промивання, і залишаються там до одужання.[80]
У 1876 році два члени сіднейського синдиката, В. Мастон та Дж. Ю. Міллс, доручили хіміку провести випробування лікувальної землі Палаючої Гори. Їхня мазь та рідкий екстракт під назвою «Вінґен» засновувалися на лікувальних рецептах аборигенів та продавалися для полегшення тонзиліту, язв та відкритих ран.[81] За кілька десятиліть інший синдикат вирішив перевірити руду Палаючої Гори. В лабораторії Lancet були проаналізовані зразки мазі та лосьйону:
При аналізі виявилося, що порошок містить в основному сульфати заліза та глинозему, розчинені в воді, а нерозчинена частина — кремнезем, зв’язаний з глиноземом та оксидом заліза. Мазь та лосьйон містили описані розчинні солі.[82]
Компанія Messrs Muston & Co. подала заявку на перетворення права оренди на право умовної покупки корисних копалин, однак міністр гірничодобувної промисловості відхилив цю заявку. Міністр зробив і додатковий крок — направив листа до Департаменту земельних ресурсів з проханням не допускати відчуження та зберегти землю для державних потреб.[83] Незважаючи на це, орендарі та їхні робітники перешкоджали як поселенцям, так і аборигенам в доступі до руди Палаючої Гори.[84]
В 1876 році на горі велося будівництво хатин; планувалося, , що після завершення будівництва, видобуванням лікувальної руди займеться приблизно 50-60 осіб.[85] Десять років потому, на вершині стояла хатина одного купця з прикріпленою табличкою, яка попереджала відвідувачів про недопустимість вилучення мінеральних речовин гори.[86]
Літотерапевтичні засоби аборигенів часто залежали від конкретного місця. Таким чином, відчуження серйозно перервало передачу традиційних літотерапевтичних знань через інструктаж та навчання на місці. Позбавлення аборигенів доступу до мінеральних руд Палаючої Гори позбавило їх можливості продемонструвати емпіричні процеси видобутку, збагачення, підготовки, зберігання та торгівлі мінералами.
Оскільки інтерес до комерційної експлуатації ресурсів гори збільшувався, компанія Messrs Muston & Co. відхилила пропозицію однієї з мельбурнських фірм про «привілеї на продаж» в розмірі 1000 фунтів стерлінгів на рік.[87] В. Мастон відмовився від цієї пропозиції, можливо, через потенційні можливості видобутку залізної руди в горі. Після того, як на Палаючій Горі виявили, як вважалося, «найбагатші запаси залізної руди у світі»,[88] багато людей вирушили туди, щоби місяцями працювати в пошуках найкрупнішої жили, яка так і не була виявлена.[89] До 1881 року Мастон подав заявку на анулювання орендних прав на мінеральні ресурси в Вінґені, наданих серу Мессрс Муру, на основі не виконання зобов’язань.[90] Лін Міллс згадує, що крупна оптова фірма закупала рецепти аборигенів в компанії Messrs Muston & Co.[91] Найімовірніше, це була Winjennia Remedies Proprietary Company, яка випустила продукцію на початку 1900-х років.[92]
У 1884 році зацікавлена компанія подала заявку на умовну купівлю Палаючої Гори з наміром побудувати санаторій для лікування астми та туберкульозу, а також парові ванни для лікування ревматизму та шкіряних захворювань.[93] Нещасливим заявником був, найімовірніше, квіріндійський хімік Чарльз Аллен, який в 1885 році створив товарний знак Charles Allen’s Black Wingen Oils.[94] Продукт Аллена рекламувався як доступний для «будь-якого аптекаря або комірника».[95] Наприкінці березня того ж року 1000 унцій продукції Чарльза Аллена передали солдатам, які відправлялися на війну в Судан. Таке безвідплатне пожертвування викликало цікавість у преси, яка припустила, що цей препарат допоможе:
спочатку препарат став відомим серед госпіталів та санітарних служб британських військ, а з часом, як по світу пішла слава, і загалом став використовуватися у військових силах різних країн.[96]
Коли про ефективність препаратів з Палаючої Гори стало відомо за кордоном, виникли комерційні інтереси, і не тільки зі сторони однієї галузі.[97] У 1905 році за кордон потрапило повідомлення про те, що так званий лікувальний екстракт гори Вінґен походить не далі, ніж із заднього двору аптекаря в Квірінді, де, як стверджується, він змішував лляне масло та сірчану кислоту в діжці з маслом.[98]
Старатель Г. Гілі, знайомий з Палаючою Горою, стверджував, що продукт Чарльза Аллена був взятий звідти.[99] Оскільки інвестори виявляли великий інтерес до комерційної експлуатації унікальних мінералів та газів Палаючої Гори, то ці наклепницькі заяви про Аллена, найімовірніше, були актом саботажу. Аллен вигідно продавав цей продукт з 1885 року до середини 1890-х років, однак ці заяви призвели до краху бізнеса.[100]
Ілюстрація 4. Експонат «Засоби Вінґену», Тодд та Дімант, вулиця Кларенс, агенти, експозиція Вінґену, Сіднейська пасхальна виставка, 1902 р. Джерело: оригінальне зображення з The Sydney Mail, 5 квітня 1902 року, 858.
На початку XX століття мельбурнський синдикат The Winjennia Remedies Proprietary Company (Winjennia Co.) почав продавати продукцію з руди Палаючої Гори під торговою маркою Winjennia.[101] Компанія Winjennia Co. отримала від влади право оренди мінеральних ресурсів у Вінґені та до 1906 року розглядала ідею будівництва санаторію та парових бань на горі.[102] Компанія видобувала руду за допомогою довгих штолен,[103] які утримували гарячі випари, що виходили з розщелин Палаючої Гори. У цих штольнях дим утримувався до охолодження, внаслідок чого утворювався осад із твердих речовин.[104]
Отримавши п’ять призових нагород на першій виставці в Сіднеї в 1902 році, Winjennia Co. активно рекламувала асортимент продукції, який містив лікувальне мило, крем (від екземи), мазь (від опіків, порізів та ран), рідкий екстракт (від болю в горлі, грибка і т. д.) та спеціальний засіб для лікування коней і крупного рогатого скоту.[105]
Продукція Winjennia Co. мала успіх в Австралії, та невдовзі після її поширення лікувальні препарати почали продавати у всіх аптеках.[106] Широка реклама компанія відкрито визнавала фармакопею аборигенів та гору Вінґен (як вона тоді називалася) як місце походження продукції. У рекламі говорилось про те, що продукція Winjennia здатна вилікувати доволі довгий список захворювань, загалом — 44, разом із такими буденними проблемами, як попрілості, укуси комах, забої, порізи, фурункули, карбункули, очні хвороби та опіки, а також більш екзотичні недуги, як-от гниль Барко, уітлоу та фістули.[107] Цей список свідчить про широкий спектр захворювань, які лікувала багатоцільова літотерапія аборигенів Палаючої Гори.[108]
Завдяки швидкому розвитку Winjennia Co. вдалося пережити зіткнення з аудиторами в 1904 році.[109] Через 10 років, незважаючи на початковий успіх, компанія переключилася на інші продукти та зазнала краху. Після цього добре відома продукція пішла з ринку, а Герберт А. Голлс розкупив лікувальні формули та залишки акцій на подальшому аукціоні.[110]
Десь наприкінці 1940-х[111] — на початку 1950-х[112] років Менді Голлс вирішив воскресити два продукти Winjennia Co. — мазь та рідкий екстракт, перейменувавши їх на «Сульфазон». Відповідно до традиційної рецептури аборигенів, руду левітували,[113] та в неї більше нічого не додавалося. Потім рідкий екстракт змішувався з ланоліном, олеїном та вазеліном для отримання мазі таким самим способом, як плем’я вонаруа виготовляли її на основі тваринного жиру.[114]
Руда, яку використовували для виробництва сульфазона, збиралась вручну та часто викопувалася за допомогою великих палок, оскільки каміння було занадто гарячим, аби переміщати їх вручну. У 1964 році в процесі видобутку руди на Палаючій Горі в Менді Голлса стався серцевий напад, та він помер на схилі гори, цілющі речовини якої він воскресив.[115]
Менді Голлс та його племінник Роджер Карр були натхнені перспективою можливого наукового дослідження цілющої руди Палаючої Гори. Менді висунув цю продукцію на випробування в якості препарату від раку, але був гірко розчарований тим, що його прохання відхилили. В Центрі фармацевтичних досліджень та інновацій проводяться нові захопливі дослідження в області медицини, направлені на вивчення теплових потоків для пошуку нових лікувальних препаратів.[116] Завдяки ґрунтовим мікробам раніше були відкриті нові ефективні лікувальні препарати. Хоч нині вивчення Палаючої Гори не проводиться, дослідники з Центру фармацевтичних досліджень та інновацій вважають, що подібні об’єкти володіють унікальним екологічним середовищем, яке може стати новим джерелом медичних відкриттів.
Висновки
За тисячі років до колонізації аборигени виготовляли, використовували та продавали багатоцільові літотерапевтичні засоби, цінність та значення яких для аборигенів важко переоцінити. Проектування цих знань на глибоке минуле аборигенів дозволяє говорити про тривалу історію використання лікувальних мінеральних ресурсів Палаючої Гори — можливо, це перша древня культура, яка використовувала як сірку, так і квасці як лікувальні препарати.
Колонізація принесла з собою спустошливі хвороби, відчуження та руйнування соціальних, економічних, політичних та релігійних структур аборигенів. Зокрема, йдеться про перешкоджання передачі племенем вонаруа їхніх способів пізнання, діяльності, а також перешкоджання їхній здатності захищати та відвідувати священне місце — Палаючу Гору.
Відчуження пов’язано з двома бідами — переміщенням та подальшою деградацією землі. Відмова аборигенам в доступі до Палаючої Гори позбавила їх можливості добувати мінеральну руду та передавати цінні наукові знання про її використання. Оскільки цінні мінеральні руди Палаючої Гори були продані колоністами для власної фінансової вигоди, древній фармацевтичній промисловості племені вонаруа був покладений кінець.
Плем’я вонаруа має сильний, неослабний та глибокий постійний зв’язок зі своєю землею. Предки вонаруа, як і предки ворімі, використовували свою землю як лікаря, тисячоліттями виготовляючи та продаючи фармацевтичну продукцію, вироблену з використанням сірки та/або сульфатних мінералів регіону Великий Гантер.
Дане дослідження деколонізує наукові знання аборигенів про мінеральну руду Палаючої Гори, яка стала предметом торгівлі колонізаторів, та озвучує важливі аспекти аборигенної ідентичності та культури.
Уже визнана унікальним геологічним утворенням, Палаюча Гора заслуговує визнання як важливий та унікальний об’єкт культурної спадщини аборигенів. Будучи священним місцем зцілення, Палаюча Гора, окрім того, забезпечувала аборигенам регіону Великий Гантер економічну базу як місце виробництва фармацевтичної продукції. Передача аборигенами колонізаторам традиційних літотерапевтичних лікувальних знань була щедрим, живлющим даром та повинна розглядатися як один з перших крупних актів примирення.
Значення Палаючої Гори для аборигенів вже не можна ігнорувати. Настав час, аби Палаюча Гора отримала належну увагу зі сторони Управління з охорони довкілля та спадку Нового Південного Уельсу та була оголошена місцем, яке належить аборигенам. На думку автора, заповідник «Палаюча Гора» площею 14,5 гектарів має таке значення і важливість, що заслуговує на включення в список Всесвітнього спадку ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй по питанням освіти, науки та культури). Як прелюдію до цих дій необхідно провести археологічні дослідження в партнерстві з аборигенною общиною.[117]
[1] Roger V. Carr, ‘Wanted: New Interest for an Old Cure-All’, Australian, 29 December 1997, www.trove.nla.
[2] Carr, ‘Wanted – New Interest for an Old Cure-All’.
[3] Carr, ‘Wanted – New Interest for an Old Cure-All’.
[4] Імовірно, це пов’язано з тим, що при виробництві Сульфазона використовувався ланолін, складова частина носія емоленту. Також використовувався олеїн і вазелін. Місіс Мері Джексон, в бесідах з автором, листопад 2019 року.
[5] Carr, ‘Wanted – New Interest for an Old Cure-All’.
[6] Webb, Palaeopathology of Aboriginal Australians.
[7] Gascoigne and Maroske, ‘Colonial Science and Technology’.
[8] Приклади регіональних досліджень: Clarke, ‘Aboriginal Uses of Plants as Medicines’; Henshall et al., Ngurrju Maninja Kurlangu; Kyriazis, Bush Medicine; Levitt, Plants and People; and Roth, Superstition, Magic, and Medicine.
[9] Cribb та Cribb, Wild Medicine in Australia.
[10] Cribb та Cribb, Wild Medicine in Australia, 11, 17, 208–9.
[11] Mineral-derived medicines, див. Photos-Jones, ‘From Mine to Apothecary’.
[12] Cribb та Cribb, Wild Medicine in Australia, 10; The Burning Mountain”: Its Origin and History’, Tamworth Daily Observer, 10 Червня 1911, 3.
[13] Ellyett та Fleming, ‘Thermal Infrared Imagery of The Burning Mountain Coal Fire’.
[14] Bunny, ‘The Burning Mountain, Wingen’.
[15] Rattigan, ‘Phenomena about Burning Mountain, Wingen, NSW’.
[16] Carr, ‘Wanted – New Interest for an Old Cure-All’.
[17] Див. Nunn та Reid, ‘Aboriginal Memories of Inundation of the Australian Coast’; Andrews, The Seven Sisters of Pleiades.
[18] NPWS, Burning Mountain Nature Reserve.
[19] Даний переклад взятий з праці Mitchell, ‘A Journey in Search of the Kindur, in 1831–2’; Abbott, Mount Wingen; R. Bennett, ‘Letter to the Editor of the Argus: Mount Wingen, near Murrurundi, New South Wales’, Argus (Melbourne), 1883, 5; ‘The Upper Hunter District. Aberdeen and Wingen. Where the Favourites are Bred. “The Devil’s Smoke Stack”. Australia’s Solitary Burning Mountain’, Daily Telegraph (Sydney), 8 жовтня 1910, 15. Переклад «вогонь» виглядає найбільш вірогідним, оскільки слово winya в мові вонаруа перекладається як «спалювати, обпікати».
[20] Див. «Рекорди Гіннеса: Найдовше палаючий у світі вогонь (2001)”. Книга Рекордів Гіннесса, н.д., accessed 13 November 2020, https://guinnessworldrecords.com/world-records/77295-longest-burning-fire
[21] Rattigan, ‘Phenomena about Burning Mountain, Wingen, NSW’.
[22] Wilton представив першу розповідь про Палаючу Гору, опубліковану під назвою ‘The Burning Mountain of Australia’, Sydney Gazette, 14 March 1829, 2.
[23] Royal Anthropological Society, ‘Notes on the Customs and Dialect of the Wonnah-ruah Tribe’.
[24] Dunn, The Convict Valley, 7.
[25] NPWS, Burning Mountain Nature Reserve.
[26] Nathan Vass, ‘Burning Mountain Keeps Glowing after 500,000 Years on Fire’, [Newcastle Herald], 22 December 1991, Living Histories, University of Newcastle, 2018, livinghistories.newcastle.edu.au/nodes/view/57916.
[27] Dunn, The Convict Valley, 11.
[28] Mihai Andrei, ‘This Fire in Australia Has Been Burning for 6000 years’, ZME Science, 26 January 2015, accessed 13 November 2020, www.zmescience.com science/geology/coal-fire-australia-26012015/.
[29] Royal Anthropological Society, ‘Notes on the Customs and Dialect of the Wonnah-ruah Tribe’.
[30] Vass, ‘Burning Mountain Keeps Glowing after 500,000 Years on Fire’.
[31] Dunn, The Convict Valley, 13.
[32] Dunn, The Convict Valley, 22.
[33] Irish, Hidden in Plain View, 25.
[34] Dunn, The Convict Valley, 22–23.
[35] Відома як «мати австралійської археології» та почесна професорка Австралійського національного університету.
[36] Griffiths, Deep Time Dreaming, 38.
[37] Також Ko-pur-ra-bar (Threlkeld, ‘Aboriginal Place Names’, 13), або Kuparrpa (Lissarague, A Salvage Grammar and Wordlist of the Language from the Hunter River and Lake Macquarie, 63).
[38] Kuparr — червона вохра на мові вонаруа.
[39] Threlkeld, ‘Aboriginal Place Names’, 13.
[40] Важливий єгипетський медичний папірус під назвою «Папірус Еберса», датований 1550 роком до н. е., описує перше застосування сірчаної мазі, яку єгиптяни використовували для лікування поширеного захворювання очей — блефариту.
[41] Королівська антропологічна спільнота Австралазії, ‘Notes on the Customs and Dialect of the Wonnah-ruah Tribe’.
[42] Threlkeld, ‘Aboriginal Place Names’, 13.
[43] Brayshaw, ‘Aborigines of the Hunter Valley’; Dunn, The Convict Valley, 15.
[44] Winjennia: The Story of Australia’s Burning Mountain.
[45] Dunn, A Valley in a Valley, 61–62.
[46] У Вілґі Міа на заході Австралії існує найстаріший гірський видобуток, точніше, глибокий підземний видобуток. Аборигени історично застосовували технології як кар’єрного, так і підземного видобутку, причому деінде технології були досить складними.
[47] Winjennia: The Story of Australia’s Burning Mountain.
[48] Королівська антропологічна спільнота Австралазії, ‘Notes on the Customs and Dialect of the Wonnah-ruah Tribe’, 18.
[49] ‘The Upper Hunter District. Aberdeen and Wingen. Where the Favourites are Bred. “The Devil’s Smoke Stack”. Australia’s Solitary Burning Mountain’, Daily Telegraph (Sydney), 8 October 1910, 15.
[50] Свідчення про декілька церемоніальних площ, зрубані та порізані дерева, поховання, кам’яні споруди, місця гравірування були задокументовані в приватному порядку.
[51] Зазвичай нирковий жир кенгуру, (Threlkeld, ‘Aboriginal Place Names’, 13) або масло ему.
[52] Brayshaw, ‘Aborigines of the Hunter Valley’.
[53] Lourandos, Continent of Hunter-Gatherers, 326.
[54] Photos-Jones, ‘From Mine to Apothecary’.
[55] NPWS, Burning Mountain Nature Reserve.
[56] Winjennia: The Story of Australia’s Burning Mountain; ‘The Stone Woman of Wingen’, Lake Wakatip Mail (NZ), no. 2446, 31 December 1902, 6; NPWS, Burning Mountain Nature Reserve.
[57] Ця усна історія передана колоністами в регіоні Вінґен, була опублікована в буклеті Winjennia Remedies Proprietary Company (одного з комерційних виробників народних ліків), Winjennia: The Story of Australia’s Burning Mountain.
[58] Nunn and Reid, ‘Aboriginal Memories of Inundation of the Australian Coast’, 42.
[59] NPWS, Burning Mountain Nature Reserve.
[60] ‘The Winjennia Remedies: Analytical Records from the Lancet Laboratory’, The Lancet, 751–52.
[61] Подрібнити до порошку або гладкої пасти.
[62] E. S. Sorenson, ‘Bobby Budgeree, M.D.; An Aboriginal Doctor’s Methods’, Land (Sydney), 23 April 1937, 16.
[63] E. S. Sorenson, ‘Bobby Budgeree, M.D.; An Aboriginal Doctor’s Methods’, Land (Sydney), 23 April 1937, 16; ‘Outdoor Australia’, Sydney Mail, 28 July 1926; ‘Strange Ways of the Aborigines: Native Chemistry’, Sydney Mail, 4 March 1936, 46; Cribb and Cribb, Wild Medicine in Australia; Roth, Superstition, Magic, and Medicine, 1–42.
[64] NPWS, Burning Mountain Nature Reserve.
[65] Buchester, Popular Prospecting.
[66] Землі народу камілароі, одного з найбільших корінних народів, простирались від Нового Південного Уельсу до Південного Квінсленда.
[67] ‘Around the District. Wingen’, Scone Advocate, 8 September 1905, 2; ‘The “Burning” Mountain at Wingen: Australia’s Unique Phenomenon’, Sydney Mail and New South Wales Advertiser, 1925, 14; Winjenia: The Story of Australia’s Burning Mountain. Згадка про Юґібар може стосуватися мешканців станції Юґібар, розташованої у верхній течії річки Кларенс. Згідно з однією статтею, каміларої та юґібар жили на протилежних сторонах Ліверпульського хребта. Див. ‘Around the District’, Scone Advocate, 8 September 1905, 2.
[68] Winjennia: The Story of Australia’s Burning Mountain; ‘The Burning Mountain at Wingen’, Albury Banner and Wodonga Express, 29 April 1887, 38.
[69] Nolan, “We Want to do What They Did”, 16.
[70] Miller, Koori, a Will to Win, 31.
[71] В книжці «Witana and the Ochres» відмічається, що аборигени щорічно здійснювали паломництво до Ватаку-вадлу для збору вохри. Mountford, The Dreamtime Book.
[72] Прим. перекладача — ті, що світять в темряві після збудження світлом.
[73] The Volcanic Mountain’, Australian (Sydney), 20 March 1829, 3.
[74] Mitchell, ‘A Journey in Search of the Kindur, in 1831–2’.
[75] R. Bennett, ‘Letter to the Editor of the Argus: Mount Wingen, near Murrurundi, New South Wales’, Argus (Melbourne), 1883, 5.
[76] “The Burning Mountain”: Its Origin and History’, Tamworth Daily Observer, 10 June 1911, 3.
[77] Інфекційний пододерматит (або гниття ніг) — болісна та заразна інфекція копит, яка вражає крупний рогатий скот та овець.
[78] “The Burning Mountain”: Its Origin and History’, Tamworth Daily Observer, 10 June 1911, 3.
[79] ‘Extraordinary Mineral Discovery at Wingen’, Dunstan Times (NZ), issue 748, 18 August 1876.
[80] ‘Burning Mountain: Interesting Details’, Southern Mail (Bowral), 30 April 1948, 8.
[81] ‘Burning Mountain: Interesting Details’, Southern Mail (Bowral), 30 April 1948, 8.
[82] ‘The Winjennia Remedies’, The Lancet, 751.
[83] ‘A Burning Mountain in New South Wales’, Colonist (NZ), vol. XXVII, no. 3800, 28 December 1883, 3.
[84] ‘Australia’s Burning Mountain’, Advertiser (Hurstbridge, Vic.), 19 August 1927, 3; ‘The Burning Mountain at Wingen’, Albury Banner and Wodonga Express, 29 April 1887, 38.
[85] ‘Extraordinary Mineral Discovery At Wingen’, Dunstan Times (NZ), 18 August 1876.
[86] ‘The Burning Mountain at Wingen’, Albury Banner and Wodonga Express, 29 April 1887, 38.
[87] ‘Australia’s Burning Mountain’, Advertiser (Hurstbridge, Vic.), 19 August 1927, 3; ‘Extraordinary Mineral Discovery at Wingen’, Dunstan Times (NZ), 18 August 1876.
[88] “The Burning Mountain”: Its Origin and History’, Tamworth Daily Observer, 10 June 1911, 3.
[89] ‘Latest Mining. Evening News Office. Tuesday’, Evening New (Sydney), 6 February 1872, 2; ‘Insolvency Court – Wednesday (Before Mr. Chief Commissioner Deffell.) Meetings of Creditors’, Empire (Sydney), 26 March 1874, 4; ‘“The Burning Mountain”: Its Origin and History’, Tamworth Daily Observer, 10 June 1911, 3.
[90] NSW Legislative Assembly, Votes and Proceedings, no. 1, 1881.
[91] ‘Burning Mountain: Interesting Details’, Southern Mail (Bowral), 30 April 1948, 8.
[92] NPWS, Заповідник «Палаюча Гора» стверджує, що договір оренди був укладений для видобутку «сілініту, білого побічного продукту сірки»; однак, найімовірніше, мався на увазі селеніт (зазвичай його називають гіпсом), тобто білий сульфатний мінерал. ‘Wingen’s Burning Mountain’, Australiana: The World’s News (Sydney), 1948, 22; Vass, ‘Burning Mountain Keeps Glowing after 500,000 Years on Fire’.
[93] ‘Around the District’, Scone Advocate, 8 September 1905, 2; ‘Mount Wingen: Australia’s Burning Mountain’, Geelong Advertiser, 21 April 1906, 41.
[94] Advertising records show ‘Charles Allen’s Black Wingen Oils’ or ‘Chas. Allen’s Black Wingen Oils’; ‘Around the District’, Scone Advocate, 8 September 1905, 2. ‘Trade-mark’, New South Wales Government Gazette, 5 May 1885, 3028.
[95] Advertising, Bulletin (Sydney), 3, no. 129, 31 October 1885, 13.
[96] Valuable New Discovery: Black Wingen Oils’, North Australian (Darwin), 3 April 1885. 7.
[97] ‘Valuable New Discovery’, North Australian (Darwin), 3 April 1885. 7; “The Burning Mountain”: Its Origin and History’, Tamworth Daily Observer, 10 June 1911, 3.
[98] ’Around the District’, Scone Advocate, 8 September 1905, 2.
[99] H. Healy, ‘To The Editor Of Walcha Witness’, Walcha Witness and Vernon County Record, 2 November 1895, 2.
[100] ‘Around the District’, Scone Advocate, 8 September 1905, 2; NPWS, Burning Mountain Nature Reserve; Advertising, Bulletin, 31 October 1885; ‘Quirindi’, Maitland Daily Mercury, 6 August 1895, 6.
[101] NPWS, Burning Mountain Nature Reserve, в разделе 4.2 неправильно вказана назва фірми — «Wingenia». Замість цього було написано — «Winjennia», при чому «Wingen» пишеться так, як вимовляється фонетично. Слово «Winjennia» було запатентовано в 1901 році компанією Winjennia Proprietary Limited, див. ‘Trade Marks’, Government Gazette of the State of New South Wales, 26 November 1901, 9114; Winjennia Remedies Pty Ltd, Winjennia: Australia’s Wonderful Natural Remedy and Tonic Soap; Winjennia Advertising, 1920; Abbott, Mount Wingen.
[102] ‘Mount Winjet [sic]. Australia’s Burning Mountain. Winjennia, What It Is And All About It’., Geelong Advertiser, 22 April 1906, 1.
[103] Прим. перекладача: штольня — горизонтальна (рідше — похила) гірнича виробка, яка має безпосередній вихід на земну поверхню. Найчастіше штольні належать підземним об’єктам. Залежно від призначення штольні бувають вентиляційними, експлуатаційними, розвідувальними, водовідливними та іншими. Штольня в гірництві служить для тих же цілей, що і стволи шахти. Вони використовуються як головні розкривні виробки при розробці родовищ в районах з гористим рельєфом. Іноді у гірничій справі експлуатаційними називають тільки відкатні штольні, які використовують для транспортування корисних копалин, а вентиляційні і водовідливні виділяють в окрему категорію.
[104] NPWS, Burning Mountain Nature Reserve.
[105] ‘The Winjennia Remedies’ Exhibit. Todd And Dimant, Clarence Street, Agents’, Sydney Mail and New South Wales Advertiser, 5 April 1902, 842.
[106] Freeman’s Journal (Sydney), 31 January 1907, 19.
[107] Winjennia Advertisement, Benalla Standard, 10 May 1927, 4.
[108] Gasciogne and Maroske, ‘Colonial Science and Technology’; Webb, Palaeopathology of Aboriginal Australians. Прим. перекладача: частина захворювань, як варіант, цілком можливо не підлягала лікуванню цими засобами, але компанія заради більших продажів включала їх в список задля більших продажів.
[109] ‘Matter of Winjennia Proprietary Limited’, 1904, Public Record Office Victoria, VPRS 12024/P1, unit 66, item 1380.
[110] M. Day, ‘One Tube to Cure All’, Herald Sun (Melbourne), 10 January 2018, Home Magazine 18; Carr, ‘Wanted – New Interest for an Old Cure-All’.
[111] NPWS, Burning Mountain Nature Reserve.
[112] Carr, ‘Wanted – New Interest for an Old Cure-All’. This possibly occurred after the death of Herbert Alfred Halls in 1945 (Victorian Death Cert. No. 5212/1945).
[113] Прим. перекладача: у цьому випадку, мається на увазі подрібнення руди в традиційній ступці товкачем, разом з додаванням невеликої кількості рідини, в якій руда не розчиняється.
[114] Mary Jackson, pers. comm., 2019; Carr, ‘Wanted – New Interest for an Old Cure-All’.
[115] Mary Jackson, pers. comm., 2019.
[116] College of Pharmacy, at the University of Kentucky, United States.
[117] Прим. перекладача: cтаном на 06.01.2024 року, жодних археологічних досліджень пов’язаних з Палаючою Горою не проводилося. В список Всесвітнього спадку ЮНЕСКО об’єкт не додали.
