з англійської мови переклала Тетяна Непипенко
У працях Ніцше трапляються виголошення його «невідповідності часу», в яких висловлюється думка про його «друге народження після смерті». Він стверджує, що небагато сучасників мали вуха, аби почути його, що його зрозуміють прийдешні покоління, а також, що він сам займається підготовкою цієї майбутньої авдиторії. Поряд із цими виголошеннями — передбачення: одного дня ім’я його асоціюватиметься із безпрецедентною в історії людства кризою. Імовірно, таким чином Ніцше висловлює припущення, що його праця може допомогти прискорити настання найгостріших фаз цієї кризи; разом із цим, він бачить своє місце як провідника людства через майбутнє потрясіння — і за його межі.
Чим же є ця прогнозована криза? На мою думку, найпоширеніше її тлумачення є помилковим або недооцінює сутність кризи та її масштаби. Поширеною є ідея, що Ніцше має на увазі поступове витравлення віри людства в будь-які обов’язкові трансцендентні цінності. Одним із прикладів цього — але не єдиним — є занепад релігійної віри. Без підґрунтя віри у божественну врегульованість людських систем моралі та без віри у винагороду за наші діяння в цьому короткому житті, ідея, що життя людини та її вчинки (а особливо — зусилля й страждання) мають сенс, стає нескінченно тяжчою для сприйняття. Результатом цього стає нігілізм — відкинення не лише релігійних вірувань, але й основних переконань від найдавніших часів, що логічним результатом учинків певної людини може стати подальший розквіт спільноти, до якої належить певна людина.
Звісно, можна стверджувати, що цей вірус нігілізму поширився, і можна визнати, що масове відторгнення успадкованих цінностей вже спостерігалося у часи самого Ніцше, як він це й усвідомлював. Справді, Ніцше є одним із найдоскіпливіших спостерігачів цього вірусу і його прогресування. Але варто лиш прочитати деякі діагнози та прогнози Ніцше, щоб усвідомити: те, що він описує, є більш чи менш неминучим процесом, певною мірою незалежним і від самого Ніцше. Сьогодні Ніцше можна назвати одним із підбурювачів європейського занепаду релігійної віри; втім, після прочитання його роздумів на цю тему, можна зробити висновок, що цей процес відбувався би в кожнім разі, навіть без докладання зусиль самого Ніцше. Таким чином, можна погодитися із відомим твердженням із праці Ніцше «Воля до влади» (Передмова, II): при становленні нігілізму чільну роль було відведено самій необхідності. Але занепад віри людства в трансцендентні цінності — це лише початок. Справжня криза, що насувається, і на якій зосереджується Ніцше, має значно руйнівнішу силу.
Несвобода волі: ні до влади, ні до будь-чого
На природу прогнозованої кризи вказує переконання, що знаходить своє вираження в усіх працях Ніцше: його тотальна невіра у свободу людської волі.
Хоч основа його невіри у людську свободу і є предметом дискусій, можна точно стверджувати, що Ніцше не вважав людей вільними в будь-якому усталеному значенні особистостями, відповідальними за власні дії. Наші думки та свідомість функціонують під впливом значно глибших процесів, що перебувають поза межами нашого розуміння; свобода ж волі є ілюзією. У працях Ніцше можна знайти декотрі заперечення свободи волі з їхнього великого різноманіття, але жодне з цих заперечень не допускає поняття свободи, що мало би достатню змістовність, аби наділити нас відповідальністю за вибори й учинки. Розгляньмо тепер три варіанти визначення цього. Всі вони легко зрозумілі, не вимагають філософської освіченості чи обізнаності у працях Ніцше, і, найімовірніше, просто спадали на думку будь-якій достатньо розумній для таких роздумів людині.
Перший просто зазначає, що ми не можемо бути відповідальними за те, ким ми є, бо не наділені правом голосу в питанні нашого формування. Ми не несемо відповідальності за власну генетику, біологічні й біохімічні якості, за роботу мозку чи середовище, в якому народжуємося та зростаємо. Всі ці фактори є такими значущими й так глибоко впливають на становлення нашої особистості з усіма нашими пориваннями й мисленнєвими процесами, що ми не можемо насправді вважатися цілковито відповідальними за наші вибори й учинки. Ґален Стросон вважає, що такою є позиція Ніцше, і пристає на цю позицію. Його підсумком є твердження: ми не можемо самі створити себе. Приміром, найвідоміше у світі довгострокове когортне дослідження Данідіна показало, що, в межах одного соціального класу, слабкий контроль імпульсів у дитинстві є найпевнішим фактором у прогнозуванні проблем зі здоров’ям, фінансами та законом у дорослому віці. У дослідженні зазначається, що сучасна наука наголошує на тому, що генетичні фактори та функціонування мозку відіграють досить важливу роль у контролі імпульсів, і обидва фактори природним чином перебувають поза межами контролю суб’єкту, що не створював сам себе.
Друга, споріднена з попередньою, але дещо відмінна від неї концепція нашої несвободи ґрунтується на ніцшеанському твердженні, що тіло — це самість. Іншими словами, фізіологічні процеси (попри їхнє недостатнє розуміння) містять у собі — або й визначають — усю людську особистість. З цього погляду, свідомість — це просто одна з функцій біологічних процесів, над якими ми не маємо влади. Це твердження може знайти підтвердження в деяких нещодавніх дослідженнях. Наприклад, результати досліджень підтверджують припущення, що поширений паразит Toxoplasma gondii може пригнічувати у свого носія неприйняття ризику. Тобто, зараження цим паразитом робить людей значно схильнішими до ризикованої поведінки. Набагато звичнішою є підтверджена чималими доказами думка, що кишкові бактерії відіграють роль у регуляції настрою і визначають наш потяг до їжі. Отже, здається, ці дослідження людської фізіології викорінюють будь-яку можливість існування свободи волі. Бактерії чи паразити, носіями яких ми є, визначають наш настрій і поведінку, а отже — наші переконання і наші життя, навіть якщо ми плекаємо ідею самостійного визначення власної долі. Нещодавні дослідження навіть зробили припущення, що визначна риса людства — наявність свідомості — може бути результатом прикріплення генетичного коду вірусу Arc до геному людини.
Останню й найпереконливішу думку, що підриває існування свободи людини, можна назвати «космічним детермінізмом». Це твердження базується на засновку, що кожен фізичне явище має фізичну причину, і, відповідно до цього, люди — фізичні об’єкти — підпорядковуються цьому закону. Ми не можемо бути винятком з універсального причинно-наслідкового ланцюжка, що існує в матеріальному світі. Отже, все, що ми робимо або думаємо, є результатом попередніх фізичних причин, які самі по собі є наслідками ще більш ранніх причин, що походять із початку часів. Це — глибоко матеріалістична форма детермінізму, і, можливо, саме вона завжди найбільше непокоїла філософію. (Мені видається можливим вірити, що й Ніцше погоджується із цим останнім твердженням. Попри його несприйняття примітивної «механістичної» картини космосу, що припускає це твердження, і попри критику Ніцше самих понять причини та наслідку, він абсолютно точно є космічним детерміністом).
Прийняття будь-якої з цих позицій вимагає відмовитися від ідеї свободи волі, а отже, і від моральної відповідальності. Всі згадки про провину чи здобуток, справедливість чи несправедливість, також мусять бути відкиненими. Нікого не можна притягнути до кримінальної відповідальності. Не вдасться більше триматися за будь-яке поняття ієрархії цінностей, що засновано на ідеях «шляхетного» або «низького», бо ні «шляхетні», ні «низькі» не можуть відповідати за свої дії. На мою думку, Ніцше не вирішив цієї дилеми. Саме цей недолік у самому серці його філософської системи прирікає його практичну філософію на непослідовність. Але так чи інакше, ключовим моментом лишається його передбачення настання епохи, коли традиційне уявлення про вільну людину, відповідальну перед собою та іншими, стане нездійсненним і сміховинним пережитком минулого.
Свобода мертва: це ми її вбили
Припустімо, що в недалекому майбутньому виникне одна з двох таких ситуацій: або буде наданий остаточний переконливий науковий доказ нереальності свободи людського вибору, або, попри відсутність переконливого доказу цієї нереальності, про неї свідчитиме певна кількість накопичених доказів. За будь-якого сценарію будь-яка чесна та вдумлива людина, що зважить наявні докази, муситиме відмовитися від ідей людської свободи та моральної відповідальності. Тепер уявіть, що це стане загальноприйнятою ідеєю, що набуватиме стрімкого поширення , доки не охопить усе людство, змусивши по-новому, безпрецедентно розрахуватися з нашою природою. Лише уявивши це, можна почати замислюватися про пророковану Ніцше кризу, з якою, на його думку, асоціюватиметься його ім’я. Світ, у якому моральними принципами стали детерміністські ідеї, у які справді вірить і згідно з якими справді живе переважна більшість людства, зможе означити масштаби згаданої Ніцше кризи. У такому світі нормою стане переконання, що людину неможливо притягнути до відповідальності за її дії. Це світ, де не існувало би поняття кримінальної відповідальності. Неможливо було би звинувачувати або винагороджувати когось. Завдання, з яким стикнулося б людство, полягало в урахуванні наслідків нової загальноприйнятої думки й боротьбі з ними. І є вагомі підстави вважати, що, зіткнувшись із цим розвінчанням найзаповітніших і найосновніших ілюзій, людство остаточно знищить себе.
Що ж потрібно робити, якщо людство хоче пережити цю ніцшеанську епоху, де віра у свободу волі буде відкинена?
Майбутнє філософії
Безсумнівно, відмова від ідеї свободи означатиме незворотну деградацію людства в його традиційному розумінні й викличе в нас своєрідне запаморочення. Проте неважко уявити, що ця відмова може бути неминучою, а віра у свободу — невідновною. Тож як людині зорієнтуватися у цих запаморочливих обставинах?
По-перше, варто сказати що, попри можливий відчай від цього майбутнього сценарію, імовірним є і те, що, після певного періоду адаптації, він стане поштовхом для звільнення — від відповідальності, від ієрархії, від страху. Позбавлені страху, з сильнішим прагненням покладатися на дію, в цьому майбутньому значно більше людей набудуть ніцшеанських чеснот відваги й чесності, які відзначатимуть їх як осіб, здатних до сходження. Те, що жодний вчинок або ставлення не буде вважатися їхнім власним вибором, гідним винагороди чи похвали, лише загострить їхнє почуття безстрашності й відданості.
За таких умов найдоречнішим уявленням про життя є гра: грандіозна, тривка, безсенсова і всеохопна, де кожна людна має не більше свободи волі, ніж кинутий кубик чи вштовхнута більярдна куля. Метафору космосу як гри любив і сам Ніцше. Бачення космосу як гри і є поглядом з висоти бога, що пасує філософу, який зверхньо споглядає творення з позиції поза межами добра і зла. Ця ідея, як і думка, що життя підтримує не правда, а ілюзія, помітна в ранніх неопублікованих творах Ніцше 1870-х років (наприклад, в есеї «Філософія в трагічну епоху Греції» і незакінченій «Книзі філософії»). Ці настрої також помітні у зрілій праці Ніцше «По той бік добра і зла» (1886), яку він називає «Прелюдією до філософії майбутнього».
Меншою несподіванкою, ніж можна подумати, є той факт, що знаний противник християнства Ніцше, розмірковуючи про можливу роль філософа у вільному від свободи прийдешньому світі, високо цінує найсправжнішу релігійну природу — відданий міфотворчий інстинкт релігійного лідера чи засновника. І ще менш дивно, що, на противагу традиційним уявленням, майбутній філософ не є рабом чи слугою істини, а натомість наближується до митця. Релігійна природа справді вважається однією з найвищих характеристик митця, а філософ майбутнього скористається будь-якими залишками релігії, що досі волочитимуться за його сучасниками, і духом релігії в цілому. Філософ майбутнього мусить пересуватися у світі, де поширюються і сприймаються найнебезпечніші знання; він більше не буде носієм небезпечної чи нестерпної мудрості, яким був традиційно весь час до цього. Він буде, за словами Ніцше, спокусником і експериментатором — і як йому бути іншим, коли гра — це все, що лишається? Звісно, філософу доведеться змагатися з іншими звабниками й сиренами, адже саме так життя, що сприймається як колективна та індивідуальна гра, безсенсова й невинна, прагнутиме до впорядкування. Виникатимуть конкурентні бачення, конкурентні інтерпретації, конкурентні форми гри чи можливості згаяти свій короткий час за нею, але жодна з них не скидатиметься ні на що інше, крім ілюзії. Немає жодної причини, чому б не існувати водночас безлічі форм цієї гри. Деякі форми можуть бути новаторськими, інші — свідомо атавістичними. Можна уявити групу осіб, що поклоняються Одіну й живуть, як вікінґи, цілковито свідомі вдавання, але цілковито йому віддані — та жодне вдавання не матиме більшої чи меншої легітимності, ніж будь-яке інше. Якщо між двома групами спалахне насильство, це буде також елементом гри — війна як гра, як експеримент у житті, як необхідний досвід. Філософ майбутнього мусить лишатися в цій ніцшеанській епосі постачальником переконливої версії цієї гри, поширюючи наратив чи бачення, що спонукало би до відданості й, хоч у майбутньому це певно видаватиметься обскурантистським висловлюванням, створювало би нові цінності й наділяло сенсом існування. Життя, як гра, може запропонувати людині обрати свою ілюзію. Вибирайте з усвідомленням, що ви все одно не вільні робити цей вибір. Отже, філософія майбутнього каже: віддайтеся на волю гри, викорініть із себе увесь ресентимент, оберіть або відкиньте будь-які позиції, як вам заманеться, прийміть це швидкоплинне існування і просто відпустіть його, усвідомлюючи, що ви — лише світлячки.
Наше ймовірне майбутнє
Звісно, ми ще не досягли, ба навіть не взяли до уваги означену Ніцше кризу. Цілком імовірно, що примітивному зору й розуму початку XXI століття, обплутаного полудою свободи волі й інших забобонів на кшталт цінності чи призначення істини, таке майбутнє видається жахливим. Утім, усі наукові тенденції кількох останніх століть були спрямовані радше на підрив, аніж на підтримку традиційних уявлень про свободу волі й аґентність людини, і чимало філософів визнавали — при тому цілковито незворушно — що детермінізм у певній його формі справді існує.
Пишучи наприкінці XIX століття, Ніцше стверджував, що фіксує історію наступних двохсот років. Якщо його прогнози принаймні частково точні, то наприкінці цього століття — за умови, що придатна для життя нашого виду Земля ще існуватиме — прогрес наших знань призведе до переходу в ніцшеанську епоху відмови від віри у свободу й до зачинання великої гри. Ми можемо почати думати про таке майбутнє, зарахувавши його до одного з екзистенційних загроз людства, адже втрата ілюзій, що підтримують нас, дійсно може підштовхнути нас до знищення. І, виходячи з цього тривожного засновку, можна знову повернутися до Ніцше, який, зрештою, пропонує себе людству не лише як пророк, а й — тим, хто має вуха, щоб почути — як провідник.
© Пол О’Магоні, 2020
Пол О’Магоні здобув ступінь доктора філософії в Університетському коледжі Дубліна. Працює в Трініті-коледжі, Дублін.
