Ерік Онобль. Зіткнення пам’яті і конфлікт наративів. Передмова Вадима Мірошниченка

Ми продовжуємо цикл текстів, які присвячені стану війни рф з Україною. Західні та українські інтелектуали обмінюються думками в єдиному проєкті, спрямованому на підтримку українців та спробу осмислення воєнного та поствоєнного.

П’ятий автор: Ерік Онобль – французький історик, PhD, лектор Женевського університету. У своїх дослідженнях значну увагу приділяє революційному та ранньорадянському періодам в історії України. Переклад: Вадим Мірошниченко та Альона Грузіна.

Проєкт реалізовано за підтримки Українського католицького університету та Харківської державної академії культури.

Вадим Мірошниченко

Передмова

Вальтер Беньямін в тексті «Про поняття історії» писав: «Справжній образ минулого пролітає повз. Тільки як образ, що спалахує лише в мить його пізнаванності і вже ніколи не вертається, можна втримати минуле». Думаю, що, зокрема, німецький мислитель не говорить про те, що історія є чимось абсолютно непізнаваним, а про те, що вона – конструкт, тобто, минуле так чи інакше моделюється, корелюється, інтерпретується з огляду на різноманітні культур-політичні чинники. Ми маємо справу не з минулим як таким, а з мережею, лабіринтом образів. Можна, умовно, відслідкувати деяку загальну об’єктивну канву, виявити, дослідити факти, але висновки матимуть вигляд «образів, які пролітають повз», неминуче ми стикнемося з конфліктами інтерпретацій, конфліктними інтерпретаціями, в спробах, намаганнях вивести дещо з наявних (уявних) архівних матеріалів задля меморіалізації, репрезентації того, що нібито забуто, для пам’яті, яка має властивість стиратися як задоволення. Саме по собі дещо не є гомогенним, це множинність. Ми говоримо не про якусь історію (ба навіть ідентичність), – яка походить з одного джерела, з одного центру прийняття рішень стосовно (привласнення) пам’яті і забуття, того, що необхідно приховати, і того, що має бути відкритим, в якості mémoire на задній парті ідеологічного апарату держави, – а про децентралізовані, ризоматичні історії, плинні ідентичності, позначки на полях, помежів’я міток і складок. Це не розмиває якусь умоглядну істину, але призводить до реального, перебування в обіймах якого є нестерпним.

Здавалось б, в культурі завжди присутнє перепрочитання, реінтерпретація, ревізія. Теоретична підготовка передує практичним діям, а авдиторія готова сприймати, відтворювати і, зрештою, підкорюватися, не примітивній пропагандистській риториці, а тому, що вона вже десь колись чула і переживала, щось, що перегукується з її особистим минулим, з тим, що завдяки симулякрам перебуває зовсім поруч. Це адреналін, який стимулює велич; це колискова, яка заспокоює, вселяє надію, поєднує з персонажами і подіями, які знайомі з дитинства, які не такі вже і далекі, не дивлячись на відстань у тисячу років. Ми спостерігаємо за логікою фантазму. Перед нами не просто вигадка, підробка, чи фарс, а щось, що вплетено в минуле, що вважається дотичним до минулого, тим, що неодмінно мало місце. Де саме це місце? Воно явно не в голові виключно однієї людини, котра приймає рішення, воно існує на рівні ідеології, яка тісно/активно взаємодіє з пропагандою, піаром тощо. Створення подібної історії супроводжується вірою в неї. По суті, нічого особливого не вигадується, лише фіксується, загострюється те, що і так лунає звідусіль.

Текст Еріка Онобля захоплює тим, що запрошує до ризикованого мислення. Він пропонує заглибитися в логіку фантазму; виходячи з певної оптики, реконструювати хід думок путіна, які призвели до війни. Тобто не відкинути наратив як такий, що від початку хибний, а проаналізувати або прокоментувати його нюанси. Звичайно, текст опубліковано у французькому виданні, для французької авдиторії, з урахуванням відповідного інтелектуального середовища.

Зіткнення пам’яті не є очевидною ідеєю, а працює на рівні концепту, ігнорування якого може спрацювати не на користь Україні. Пам’ять, яку артикулює путін, і пам’ять, яка маніфестується в Україні є конструктами, які вимагають деконструкції у час або одразу після війни. Дійсно, нам краще за всіх відомо, чим є війна, що таке страх і звук сирен, але чи готові ми зараз, самостійно, без сторонньої допомоги (істориків, філософів, літературознавців тощо) осмислити або хоча би поставити питання про її контексти, про тло, на якому вона відбувається?

Ерік Онобль

Зіткнення пам’яті і конфлікт наративів

Після розвалу Радянського Союзу Росія та Україна створили протилежні наративи історії. Неоімперіалістичні – в одному випадку, націоналістичні – в іншому: так виник конфлікт, який сьогодні використовує Москва для виправдання власної агресії. Однак обидві трактовки минулого збігаються в одному – у відмові від комуністичної спадщини.

Ерік Онобль

Київський князь Ярослав Мудрий (978-1054) не міг уявити собі братовбивчого божевілля своїх далеких нащадків у 2022 році. Сьогодні до нього апелюють як Росія, так й Україна, претендуючи на його державний спадок, – Русь ‒ як на ексклюзивне джерело своєї історичної легітимності. Війні на полі бою передувала війна історичних наративів…

Однак, після розпаду СРСР у 1991 році протистояння пам’яті ще не було фатальним. Українська держава навіть намагалася запобігти міжнародним ускладненням, лікуючи деякі рани минулого. У 2002 та 2007 роках на міжурядовому рівні була створена російсько-українська історична комісія для розробки підручників, які б висвітлювали спільну історію двох країн. Ці спроби провалилися через взаємну недовіру, яка підживлювалася необхідністю утвердити новоутворені національні держави.

Провалу діалогу про історичну пам’ять сприяли непередбачувані політичні обставини. Раніше відповідальний за ідеологію ЦК Комуністичної партії України Леонід Кравчук, використовуючи націоналістичну риторику, яку він переслідував у радянський час, ‒ став першим обраним президентом незалежної країни. Його наступник Леонід Кучма був «червоним директором», обраний голосами російськомовного індустріального сходу. Зіштовхнувшись з електоральним підйомом комуністів у 1999 році, він використав великий голод 1933 року під назвою «Голодомор», як аргумент для переобрання… за рахунок голосів про-націоналістично налаштованого електорату Заходу України.

«Національний історія» зовсім не об’єднує країну, а навпаки роз’єднує її. Після «Помаранчевої революції» 2004 року проєвропейськи налаштований президент Віктор Ющенко вотує закон, який визнає за Голодомором статус геноциду. Це викликає шок як в Росії, яка також постраждала від сталінського голоду, так і в Ізраїлі, який відчуває конкуренцію пам’яті. Також, Ющенко вшановує неоднозначні постаті націоналістичного руху, у тому числі Степану Бандеру (1909-1959), якому надали звання героя у 2010 році. Він був головою проводу ОУН(б) – про-фашистської організації, а також натхненником Української повстанської армії (УПА). ОУН(б) надавали кадри для поліцаїв, які полювали на євреїв від імені нацистів. У 1943 році УПА винищили 60000 поляків на Волині¹. У той же час великі невдахи «помаранчевої революції», члени «Партії регіонів», які вважаються проросійськими, в якості ідеології створюють локальну ідентичність Донбасу, вони надають великого значення пам’яті про «Велику Вітчизняну війну» із фашизмом і зараховують себе до прибічників слов’янського та православного світів. На одній території зіштовхуються дві пам’яті.

Якщо Москва спирається на цей розкол 2014 року для створення сепаратистських республік Донбасу, то в іншій частині Україні радикалізується історична політика. Закон «Про декомунізацію» вотовано у 2015 році, але заборона комуністичної пропаганди і викорінення серпа й молота не дають відповіді на нагальні питання: війна на Донбасі і панування олігархів всередині країні. Аби протидіяти цим проблемам, обраний у 2019 році президент Володимир Зеленський (який є російськомовним і має єврейське коріння) в межах програми умиротворення Росії мав намір притлумити шовіністичні балачки. Однак між націоналістичним рухом та непохитністю росіян виявилося замало політичного простору.

У липні 2021 року російський президент виклав своє бачення історії у тексті на 25 сторінках2. «Я можу лише позаздрити, що стільки часу президент такої великої держави може приділити і витратити на таку кропітку працю» 3, – прокоментував його український колега. Володимир Путін презентує «ключові моменти» історії «більш аніж тисячі років», на власний розсуд артикулюючи відомі події [1].

Його виклад – простий та лінійний. «І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці» середньовічної Київської держави, яка пролягала «від Ладозького озера» неподалік Фінляндії «до Києва і Чернігова». Вони «були об’єднані однією мовою» й «однією православною вірою». Цю єдність було зруйновано монгольською навалою, яка знищила Київ і відкинула українців на захід. «Проводилося ополячення і латинізація, православ’я витіснялося» та «частина західно-руського православного духовенства підкорилась владі Папи Римського», створивши уніатську греко-католицьку церкву, яка сьогодні має більшість на Львівщині.

Між «центром возз’єднання» – тобто для нього Москвою – та західним впливом, боротьба триває впродовж століть. Гетьман Богдан Хмельницький в 1654 році для боротьби із польським ярмом, заключає Переяславський договір із Московією. Відповідно, козаки «возз’єдналися з основною частиною руського православного народу» і за «землями лівобережжя Дніпра […] За самою цією областю утвердилася назва «Мала Русь» (Малоросія)». У наступному столітті гетьман Мазепа навпаки обрав сторону шведів проти царя, але «заколот […] підтримала лише невелика частина козаків».

Російський президент фактично синтезує думки російських істориків кінця ХІХ ст., таких як Сергій Соловйов (1820-1879) або Василій Ключевський (1841-1911). Він продовжує думку, обґрунтовуючи певну спадкоємність від віроломного гетьмана до націоналістів ХХ ст.: «Мазепа, який зраджував всіх підряд […], Бандера, який співробітничав з нацистами». У 2014 році, послуговуючись тією ж логікою, «західні країни […] підтримали переворот. Його тараном виступили радикальні націоналістичні угруповання», надавши Україні «постійну орієнтацію на відокремлення від Росії».

Розглядаючи російський імперський дискурс, Путін в своєму тексті використовує два ефективні прийоми, які натомість суперечать будь-якому історичному методу. З одного боку, замість того, щоб поміщати минуле в контекст його історичності, він завжди пропонує ретроспективне прочитання фактів. Москва представлена як спадкоємиця Києва так, ніби князі Х ст. мали можливість призначати своїх наступників. З-під його пера польсько-литовська держава XVI ст. вже передбачає відторгнення українців від Москви за допомогою НАТО; гетьман козаків, на чию територію претендують декілька держав, стає архетипом фашистського лідера.

З іншого боку, Путін зберігає концептуальну розбіжність між двома словами, які французькою перекладаються як «russe»: rousski («руський»), прикметник, який вказує на певну мовну та культурну єдність, яка походить від Русі, – та rossiїski, – («російський»), той, що приєднується до держави, проголошеної у формі імперії у Санкт-Петербурзі у 1721 році [2]. Це дозволяє йому встановлювати le monde russe (rousski mir, «руський мир») як політичне утворення, при цьому ці два поняття роз’єднані. Так і українець Андрій Курков – російськомовний письменник (rousski), який невпинно викриває політику голови Російської держави ( rossiїski)4. Путінський наратив переслідує страх перед «фрагментацією», яка загрожує політичній та духовній єдності держави. Ось чому він критикує радянську національну політику, яка «замість великої російської нації, триєдиного народу, що складається з великоросів, малоросів і білорусів – закріпила на державному рівні положення про три окремих слов’янських народи: російський, український і білоруський».

У своєму виступі від 21 лютого 20225 року, менш ніж за три дні до нападу на Україну, він не без підстав стверджує, що інспірована Леніним радянська конституція сприяла незалежності країн: вона передбачала право на відокремлення республік, які входили до складу СРСР, і формально реалізувалась у 1991 році6. Російський лідер також згадує те, що історик Моше Левін назвав «останньою битвою Леніна» 7, яка велася проти Йосипа Сталіна через інституційну побудову Союзу радянських соціалістичних республік. Коли перший нав’язував юридичну рівність національних республік, другий хотів централізованої системи, яка буде лише прикрашена регіональними автономіями.

Те, що історик вважає заслугою Леніна, Путін ставить йому у провину. «Україна імені Володимира Ілліча Леніна» – це «сучасна Україна цілком і повністю була створена Росією, точніше, більшовицькою, комуністичною Росією». Коментатори, зокрема, українці, різко заперечували: не можна робити Леніна батьком української нації! Саме ленінське перетворення простої «адміністративно-територіальної одиниці» в «національно-державне утворення» Українську Радянську Соціалістичну Республіку, заклало підвалини життєздатної незалежної української держави, стійкої до криз протягом 30 років8. Декларуючи бажання «показати вам, що означає для України справжня декомунізація», російський лідер відкрито загрожує самому існуванню української держави.

Викриваючи більшовиків, і, особливо «одіозні, утопічні […], абсолютно руйнівні […] фантазії» Леніна, Путін забуває, що імперія тріщала з усіх боків у 1917 році. Побудована царями російська держава, не витримала воєнних труднощів. Національні претензії виникали не лише в Україні, але і в Фінляндії, на Кавказі, в Середній Азії. Перш за все, проявився соціальний протест, носіями якого були робітники, які відчули на собі економічну кризу та солдати, які більше не мали бажання вмирати за «велику Росію». Прихильник історії Володимир Путін, ризикнув проігнорувати деякі її аспекти під час вторгнення в Україну.

Текст надано автором. Переклад узгоджено з автором та публікується з його згоди. Оригінальний текст вперше опубліковано в Le Monde Diplomatique, квітень 2022, 14-15.

Використане фото надано автором.

Chocs de mémoires et conflits de récits

Depuis l’effondrement de l’Union soviétique, la Russie et l’Ukraine ont forgé des récits antagonistes de l’histoire. Néo-impérialiste dans un cas, nationaliste dans l’autre, ils ont alimenté un contentieux qu’utilise aujourd’hui Moscou pour justifier son agression. Ces relectures du passé se rejoignent cependant sur un point: le rejet de l’héritage communiste.

Par Éric Aunoble

Le prince de Kiev Iaroslav le Sage (978-1054) ne pouvait pas imaginer la folie fratricide de ses lointains descendants en 2022. Il est aujourd’hui convoqué par la Russie comme l’Ukraine qui revendiquent son État, la Rous , comme source exclusive de leur légitimité historique. La guerre des récits historiques a précédé celle du champ de bataille…

Après l’éclatement de l’URSS en 1991, l’opposition des mémoires n’avait pourtant rien de fatal. L’État ukrainien avait même tenté de désamorcer les frictions internationales en cicatrisant certaines blessures du passé. En 2002 et 2007, une commission historique russo-ukrainienne a été promue au niveau intergouvernemental pour élaborer des manuels éclairant l’histoire commune aux deux pays. Ces tentatives ont fait long feu à cause d’une méfiance réciproque nourrie par le besoin d’affirmer des États-nations encore récents.

Les contingences politiques ont aussi pesé dans l’échec du dialogue mémoriel. Ancien chargé à l’idéologie du Comité central du Parti communiste d’Ukraine, M. Leonid Kravtchouk devint le premier président de l’indépendance en usant de la rhétorique nationaliste qu’il traquait à l’époque soviétique. Son successeur, M. Leonid Koutchma, était un «directeur rouge» élu avec les voix des russophones de l’est industriel. Face à la montée électorale des communistes en 1999, il fit de la grande famine de 1933, rebaptisée «Holodomor», un argument pour se faire réélire… avec les voix nationalistes de l’ouest de l’Ukraine.

Loin d’unifier le pays, le «roman national» le fracture. Après la «Révolution orange» de 2004, le président pro-européen Viktor Iouchtchenko fait voter, en 2006, une loi attribuant un caractère génocidaire au Holodomor. Cela choque tant en Russie, aussi touchée par la famine stalinienne, qu’en Israël qui ressent une mise en concurrence mémorielle. M. Iouchtchenko rend aussi hommage à des figures controversées du mouvement nationaliste, jusqu’à Stepan Bandera (1909-1959), élevé au rang de héros en 2010. Chef de l’OUN-b, organisation d’inspiration fasciste, il est l’instigateur de l’Armée insurrectionnelle ukrainienne (UPA). L’OUN-b fournit des cadres à la politsaï, qui chassait les Juifs pour le compte des nazis. L’UPA massacra 60 000 Polonais en Volynie en 19431. En face, grands perdants de la «révolution orange», les membres du Parti des Régions, qualifiés de prorusses, érigent l’identité locale du Donbass en idéologie, valorisent le souvenir de la «Grande guerre patriotique» contre le fascisme et se réclament du monde slave et orthodoxe. Deux mémoires s’affrontent sur le territoire.

Si Moscou s’appuie sur ce clivage en 2014 pour créer des républiques séparatistes du Donbass, la politique historique se radicalise dans l’Ukraine loyaliste. Une loi de «décommunisation» est votée en 2015, mais interdire la propagande communiste et éradiquer la faucille et le marteau n’apporte aucune réponse aux questions présentes: la guerre dans le Donbass et l’emprise des oligarques sur le pays. Pour affronter ces problèmes, le président Volodymyr Zelensky, juif et russophone élu en 2019 sur un programme d’apaisement avec la Russie, a voulu mettre en sourdine les trompettes chauvines. Toutefois, il n’a guère eu d’espace politique entre l’activisme des nationalistes et l’intransigeance russe.

En juillet 2021, le président russe a livré sa vision de l’histoire dans un texte de vingt-cinq pages2. «Je ne peux qu’envier le président d’une si grande puissance qui peut consacrer autant de temps à un travail aussi détaillé» 3, a commenté son homologue ukrainien. M. Vladimir Poutine présente «les points clés» d’une histoire de «plus de millle ans», articulant à sa façon des événements connus.

Son récit est simple et linéaire. «Les Russes, les Ukrainiens et les Biélorusses sont les héritiers» de l’État kiévien médiéval allant «du lac Ladoga», près de la Finlande, «jusqu’à Kiev et Tchernigov». Ils étaient unis «par la même langue» et «par la foi orthodoxe». Cette unité a été brisée par l’invasion mongole qui a ruiné Kiev et rejeté les Ukrainiens vers l’ouest. «Les mœurs polonaises et romaines étaient imposées» et «une partie du clergé orthodoxe russe occidental s’est soumise à l’autorité du pape», créant l’Église gréco-catholique uniate, aujourd’hui majoritaire dans la région de Lviv.

Entre «le centre de réunification» qu’est pour lui Moscou et l’influence occidentale, la lutte se poursuit au long des siècles. Le chef cosaque Bogdan Khmelnitski conclut avec la Moscovie le traité de Pereïaslav en 1654 pour lutter contre le joug polonais. Par conséquent, les cosaques «se réunirent avec la partie principale du peuple orthodoxe russe» et «la rive gauche du Dniepr […] reçut le nom de Petite Russie». Au siècle suivant, l’hetman Mazepa prit au contraire le parti des Suédois contre le tsar, mais «seule une petite partie des cosaques soutint la révolte».

Le président russe synthétise en fait la pensée d’historiens russes de la fin du XIXe siècle, tels Sergueï Soloviov (1820-1879) ou Vassili Klioutchevski (1841-1911). Il en prolonge le propos en établissant une continuité du chef cosaque félon aux nationalistes du XXe siècle: «Mazepa, qui a trahi tout le monde […], Bandera, qui a collaboré avec les nazis». En 2014, dans la même logique, «les pays occidentaux […] ont soutenu le coup d’État réalisé par des groupes nationalistes radicaux», donnant à l’Ukraine «une orientation constante vers la séparation avec la Russie».

En reprenant le discours impérial russe, la dissertation de M. Poutine utilise deux procédés efficaces mais contraires à toute méthode historique. D’une part, au lieu de mettre le passé en contexte dans son historicité, il offre toujours une lecture rétrospective des faits. Moscou est présentée comme l’héritière de Kiev, comme si les princes du Xe siècle avaient pu désigner leurs légataires. Sous sa plume, l’État polono-lituanien du XVIe siècle préfigure l’OTAN pour détacher les Ukrainiens de Moscou; le chef cosaque d’une zone disputée par plusieurs puissances devient l’archétype d’un leader fascisant.

D’autre part, M. Poutine entretient un flou conceptuel entre deux mots qu’on traduit par «russe» en français: rousski, l’adjectif qui désigne une certaine communauté linguistique et culturelle issue de la Rous, et rossiïski, qui se rattache à l’État, proclamé sous forme d’empire à Saint-Petersbourg en 1721. Cela lui permet de poser le «monde russe» ( rousski mir) en entité politique, alors que les deux notions sont découplées. Ainsi, l’Ukrainien Andreï Kourkov est un écrivain de langue russe ( rousski) qui dénonce inlassablement la politique du chef de l’État russe ( rossiïski) 4. Le récit poutinien est hanté par la peur du «morcellement» qui menace l’unité politique et spirituelle de l’État. C’est pourquoi il reproche à «la politique nationale soviétique [d’avoir] pérennisé au niveau de l’État trois peuples slaves distincts (russe, ukrainien et biélorusse) au lieu d’une grande nation russe, un peuple trinitaire composé de Grands Russes, de Petits Russes et de Biélorusses».

Dans son discours du 21 février 2022 5, moins de trois jours avant d’attaquer l’Ukraine, il affirme, non sans raison, que la constitution soviétique inspirée par Lénine a facilité l’indépendance du pays: elle prévoyait le droit à la séparation des républiques formant l’URSS et fut formellement appliquée en 1991 6. Le dirigeant russe rappelle aussi ce que l’historien Moshe Lewin appelait «Le dernier Combat de Lénine» 7 , mené contre Joseph Staline à propos de l’architecture institutionnelle de l’Union des Républiques socialistes soviétiques. Quand le premier imposa l’égalité juridique des républiques nationales, le second voulait un système centralisé seulement agrémenté d’autonomies régionales.

Mais ce que l’historien mettait au crédit de Lénine lui est au contraire imputé à charge par M. Poutine. «L’Ukraine de Lénine», c’est «l’Ukraine moderne […] entièrement créée par la Russie, ou plus précisément, par la Russie bolchevique et communiste». Les commentateurs, ukrainiens notamment, se sont récriés: on ne peut pas faire de Lénine le père de la nation ukrainienne! Or c’est bien la transformation par Lénine d’une simple «unité administrative» en «entité étatique nationale», la République socialiste Soviétique d’Ukraine, qui a posé les bases d’un État ukrainien indépendant viable, tant il résiste aux crises depuis trente ans 8. En affirmant vouloir «montrer ce que signifie pour l’Ukraine une véritable décommunisation», le dirigeant russe menace explicitement l’existence même de l’État ukrainien.

En incriminant les bolcheviks, et particulièrement les «fantaisies odieuses, utopiques et dévastatrices» de Lénine, M. Poutine oublie que l’Empire craquait de toute part en 1917. L’État russe, construit par les tsars, était incapable de soutenir l’effort de guerre. Les revendications nationales s’élevaient, non seulement en Ukraine mais aussi en Finlande, au Caucase et en Asie Centrale. Surtout, s’exprimait la contestation sociale, portée par les travailleurs subissant la crise économique et par les soldats qui ne voulaient plus mourir pour «la grande Russie». Féru d’histoire, Vladimir Poutine a pris le risque d’en ignorer certains aspects au moment d’envahir l’Ukraine.

Примітки та коментарі

Авторські

Grzegorz Rossoliński-Liebe, Stepan Bandera: The Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist. Fascism, Genocide, and Cult, Stuttgart, Ibidem-Verlag, 2014.
«De l’unité historique des Russes et des Ukrainiens», traduction française disponible sur le site de l’ambassade de la Fédération de Russie en France https://france.mid.ru/
«Zelensky a commenté l’article de Poutine» (en russe), Ukraïnska Pravda, 13 juillet 2021.
Andreï Kourkov, «Nous, intellectuels ukrainiens, sommes unis», Le Monde, 4 mars 2022.
«Intervention du président de la Fédération de Russie», 22 février 2022, https://france.mid.ru/
Roman Szporluk, «Lenin, «Great Russia», and Ukraine», Harvard Ukrainian Studies, vol. 28, n°1/4, Cambridge, 2006.
Moshe Lewin, Le Dernier Combat de Lénine, Paris, Éditions de Minuit, 1967.
Mikhail Minakov, «Un siècle de système politique ukrainien» [en russe], Neprikosnovennyï Zapas, n°129, 2020.

Перекладацькі:

[1] Тут і надалі використовується офіційний переклад українською статті путіна, що міститься у вільних джерелах.

[2] В оригінальному тексті використана мовна гра слів руський-російський, яку неможливо передати українською. В оригіналі фраза виглядає таким чином: «Ainsi, l’Ukrainien Andreï Kourkov est un écrivain de langue russe ( rousski) qui dénonce inlassablement la politique du chef de l’État russe ( rossiïski)». Що російською мовою би перекладалось так: «Украинец Андрей Курков – русскоязычный писатель, критикующий политику главы Российского государства». Українська мова буде мати одне слово – російський – на позначення всіх цих моментів.

Редакція може не поділяти погляди авторів, але вважає їх вартими уваги.

Читай також\
\
Саймон Крічлі. Хто такий філософ?

Читай також\
\
Джудіт Батлер. Про війну в Україні

Facebook

Instagram