Важливо говорити з певного місця – писала Геровей. Що таке місце, з чого воно складається, як зрозуміти, що ось це – те, звідки говориш? Місце завжди відносне до теми розмови, формується у взаємодії з нею. Це означає, що місце є продуктом дискурсу, визначається попередньо і незавершено. Хто є хто в цій розмові не вирішено заздалегідь.
Війну можна тематизувати різними способами. Якщо ми відчуваємо нестачу символів для перетворення війни на тему розмови, це не означає, що війна – це щось, що не можна символізувати чи що символи зраджують реальності війни. Це означає, що наші словники не були пристосовані до символізації війни.
Більшість займалися символізаціями інших речей. І наші словники не мають концептуального апарату, за допомогою якого можна перетворити війну на категорії, з якими можна працювати, щодо яких можна робити висновки і які можна досліджувати.
Я, наприклад, вчився говорити зі свого досвіду, і засвоював категоріальний апарат, сприятливий до вироблення саме такого типу тексту. Між тим, я опинився в ситуації, коли війна присутня у моєму житті медійовано. Живучи в Естонії, я знаю і відчуваю війну зі слів моїх батьків і друзів, які залишаються в Україні, з новин, аналітичних текстів, фото, відео, розповідей жительок Маріуполя. Що я можу сказати за умови цієї фізичної дистанції? Фізична дистанція аж ніяк не означає дистанцію афективну, і ставить принаймні питання про те, якими є необхідні складові досвіду, аби його можна було назвати досвідом війни. Мені страшно і тривожно, але не за себе. Мені сняться кошмари, але жахливі речі в них стаються не зі мною. Я зовні, але моє тіло невпинно медіює вже медійовану іншими війну; зв’язки, які підтримують моє життя, сповнені болем. Я на дистанції подвійної медіації, тут немає прямого контакту; які слова можуть засвідчити цю причетність?
Дистанція загалом здається важливою категорією для війни: аби створити простір для мислення, потрібно опинитися принаймні на тій дистанції, яка дозволяє застосувати зовнішні категорії, винайдені не нами, не тут і до війни, до того, що опиняється у цьому просторі. Аби мати погляд на війну, треба опинитися на дистанції до неї. Але опинитися на дистанції означає принаймні певною мірою опинитися зовні. Описати досвід означає його екстерналізувати, використавши категорії, цьому досвіду неспівчасні, такі, що знаходяться на дистанції від цього досвіду. Можливо, такою неспівчасністю зумовлене відчуття неадекватності мови подіям. Але є також безпечні дистанції (як далеко від Х – безпечно), психологічні дистанції, дистанції між досвідами тощо. Для мене ці перетини і накладення дистанцій означають необхідність посиленої уваги до стосунків із мовою, яка самим своїм функціонуванням засвідчує специфічність дистанцій, що утворюють місце відносно події, про яку, до якої чи з якої ми намагаємося говорити.
Видається, що нині про війну говорять з декількох дистанцій чи місць, які більшою чи меншою мірою перетинаються в текстах. Можна говорити голосом політичної аналітики чи дискурсу великої політики. Або можна говорити з досвіду, створюючи нарацію про події від першої особи чи ретранслюючи голоси інших.
Майже невід’ємний від першого голосу зараз прагматичний елемент: що робити? чого очікувати? як ставитися до чогось? Обговорення російської мови чи колективної відповідальності стосуються передусім легітимації чи делегітимації конкретних практик. Які дії обґрунтовані і легітимні, а які – ні? Питання, відповіді на які зараз намагаються виробляти саме тексти першого голосу.
Але можливість вироблення відповідей на такі питання передбачає пропрацьованість опису стану речей. Для того, аби вирішувати, як до чогось ставитись, потрібно мати декілька описів цієї речі. Це питання «що відбувається?», питання опису і мови опису, яку ми свідомо чи несвідомо обираємо.
Чи “сирий”, реальний, від першої особи опис злочинів російської армії і страждань людей – чи це опис того, що відбувається? Чи опис політичних і військових процесів – це опис того, що відбувається? Скільки рівнів того, що відбувається ми можемо виокремити, і які концептуальні апарати допоможуть нам виокремлювати ці рівні і залучити відповідну цим рівням лексику? І, врешті, які місця для нас створюють ці концептуальні апарати, якого роду голоси і суб’єктність вони передбачають? Як на мене, суб’єктність і голос залежать від категорій, якими ми послуговуємося аби описувати і взаємодіяти з тим, що відбувається. Якими спроможностями ми наділяємо себе у цій війні, як ідентифікуємося відносно інших, і які властивості їм приписуємо – є результатом використання тих чи інших категорій і зв’язків між ними.
Я живу в Естонії, і мій досвід полягає – у чому? Я сприймаю війну – як? Ці питання уже задають певний спектр можливостей, можливої розповіді та можливих залучень теоретичних концептів. Адже, можливо, війна для мене – не тільки досвід. Можливо, я також вивчаю семіотику в університеті Тарту і знаю, що у Юрія Лотмана є концепт систем моделювання, де мова є головною такою системою. Також у Юрія Лотмана є концепт тексту, і я знаю, що у семіотичному дослідженні речі можна моделювати як текст. Отже, війна для мене також може бути текстом.
Чим для нас є війна – питання відкрите, допоки ми маємо перекладати все те, що робиться між нами і всім іншим у слова. Це означає, що воно принципово відкрите назавжди. Проте кожне намацальне питання і кожна попередня відповідь створюють для нас окремі місця.
Місця, марковані особливими дистанціями, питання, які спрямовують нас до оновлених дистанцій і місць. Я “там” чи “тут”? Ззовні чи зсередини? І що можна сказати про цей “текст”, цей “досвід”, цей “політичний процес” “звідси”? Як я визначаю “зовні”: чи знаходження поза територією України дає можливість говорити про моє місце “зовні” загалом? Які наслідки у того, щоби називати місця зовнішніми чи внутрішніми, і наскільки добре така опозиція працює в цій ситуації? І чи доречно було б замінити цю опозицію континуумним терміном кшталту “мережі”, якщо зовнішність і внутрішність продовжують виринати як слова-відповіді на подію?
Війна спричинює руйнування порядку і реорганізацію місць. Ми змушені шукати нові фізичні і символічні місця. Для того, щоби говорити з цих нових місць, якщо ми відчуваємо, що таки десь знаходимось, ми вже за замовчуванням маємо розуміти, відносно кого і чого розміщуємось, кому і нащо говоримо. За замовчуванням означає, однак, що це розуміння може не бути символізованим, або, радше, вписаним в текст імпліцитно. Експлікація імпліцитного (ще одне озовнішнення внутрішнього), втім, є одним з визначень аналітичної процедури.
Література
Haraway, D. (1988). Situated Knowledges: The Science Question in Feminism and the Privilege of Partial Perspective. Feminist Studies, 14(3), 575–599. https://doi.org/10.2307/3178066
Lotman, J. (2011). The place of art among other modelling systems. Sign Systems Studies, 39(2/4), 249-270. https://doi.org/10.12697/SSS.2011.39.2-4.10
Lotman J. (1988). The Semiotics of Culture and the Concept of a Text, Soviet Psychology, 26:3, 52-58. https://doi.org/ 10.2753/RPO1061-0405260352
