Переклав з англійської Володимир Куч
Визначень філософії існує стільки ж, скільки й самих філософів, якщо не більше. Після трьох тисячоліть філософської діяльності й розбіжностей у думках малоймовірно, що ми досягнемо згоди, і я, безперечно, не збираюся ще більше роздмухувати кадило невідання своєю балаканиною. Проте у вступній колонці до цього нового проєкту — The Stone — я би хотів почати з дещо іншого запитання, а саме: хто такий філософ?
Альфред Норт Вайтгед якось висловився, що філософія — це низка приміток до Платона. Дозволю собі ризикнути й додати ще одну, розглянувши Платонове провокативне визначення філософа, яке виринає в середині його діалогу «Теєтет», в уривку, який деякі дослідники вважають «відхиленням від теми». Проте я вважаю, що цей момент у Платона говорить нам дещо надзвичайно важливе про те, хто такий філософ, а також чим займається філософія, і ця моя думка — зовсім не звичайна примітка до відхилення.
Сократ розповідає історію Талеса, якого дехто вважає першим філософом. Він так пильно вдивлявся в зорі, що впав у криницю. Якась тракійська служниця-дотепниця начебто пожартувала з Талеса — мовляв, він так прагне знати, що відбувається в небі, аж не усвідомлює, що діється в нього перед носом і під ногами. Сократ додає, згідно з перекладом Сета Бенардета: «Цей жарт стосується будь-кого, хто займається філософією».
То хто такий філософ? Відповідь чітка: блазень, пришелепкуватий клоун, об’єкт нескінченної кількості жартів, від Аристофанових «Хмар» до «Історії світу. Частина 1» Мела Брукса. Завжди, коли філософу доводиться говорити про те, що в нього під ногами, то не лише тракійська дівчина, а й решта публіки заходиться реготом. Незграбність філософів у справах мирських виставляє їх дурними чи «справляє враження простої дурнуватості». Нам лишається досить «монтіпайтонівське» визначення філософа як дурнуватої людини.
Але, як і завжди, коли йдеться про Платона, усе не зовсім так, як здається на перший погляд, а Сократ — найбільший майстер іронії. По-перше, нам варто згадати, Талес вважав, що вода є універсальною субстанцією, з якої складається все. Для Талеса вода була чимсь на кшталт філософського каменю. Отже, упавши в криницю, він мимоволі наполіг на власному засадничому філософському твердженні.
Проте тут також присутній глибший і бентежніший шар іронії, який мені хотілося б розібрати повільніше. Сократ подає це «відхилення», розрізняючи філософа та адвоката, або, як це цікаво перекладає Бенардет, «сутягу». Адвокат мусить подати справу до суду, і для нього важливий час. У грецькому судочинстві на подання справ виділяли строго обмежену кількість часу. Його вимірювали водяним годинником, «клепсидрою», яка буквально викрадала час, позаяк грецьке слово kleptes означає «злодій» або «розкрадач». Сутяга, присяжні та, як наслідок, усе суспільство живе з постійним обмеженням у часі. Вони під постійною загрозою втоплення водами часового потоку.
На противагу цьому, можна сказати, що філософ — це людина, яка має час або не поспішає. Теодор, співрозмовник Сократа, подає «відхилення» словами: «Сократе, хіба ми не на дозвіллі?» На це звучить цікава відповідь. Сократ каже: «Здається, що так». Як ми знаємо, у філософії те, що здається, може бути оманливим. Проте по суті тут протиставлено адвоката, який не має часу або для якого час — це гроші, і філософ, який не поспішає. Свобода філософа в тому, що він може вільно переходити з теми на тему або просто роками повертатися до однієї теми через власні розгубленість, захоплення чи цікавість.
Якщо трохи розвинути цю тему, можна сказати, що філософувати означає не поспішати, навіть коли часу ти не маєш, коли час постійно штовхає в спину. Заклопотані читачі The New York Times, безперечно, зрозуміють це відчуття. А ми сподіваємося, що хтось із них виділить час на те, щоби почитати The Stone. Як каже Вітґенштайн: «Ось як філософам варто вітати одне одного: “Не поспішай”». Справді, можливо, ви краще зрозумієте природу філософського діалогу, якщо я зізнаюся, що нещодавно мою увагу до цього уривку з «Теєтета» звернув під час дозвільних дискусій один докторант в університеті The New School, Чарльз Снайдер.
Сократ стверджує, що люди, на яких постійно тиснуть справи, як-от адвокати, управлінці, іпотечні брокери й керівники гедж-фондів, стають «схиленими й хирлявими», оскільки вимушені «чинити нечесно». Сутяга, безперечно, є успішним, багатим і безмірно солодкомовний, проте водночас, як додає Сократ, він «у душі миршавий, а ще пронозливий і на руку нечистий». У той же час філософ є вільним завдяки його чи її несьогосвітності, здатності падати в криниці й здаватися дурнуватим.
Сократ додає, що філософ ані бачить, ані чує так звані неписані закони міста — тобто звичаї й норми, що реґулюють публічне життя. Філософ не демонструє повагу до чину й успадкованих привілеїв, а також не відає про чиєсь високе чи низьке походження. Філософові також не спадає на думку вступити в якийсь політичний клуб чи приватне товариство. Як підсумовує Сократ, лише тіло філософа перебуває в межах міських мурів. Думки його ширяють деінде.
Усе це звучить вельми мрійливо, але воно таким не є. Перш ніж займатися філософією людині варто дізнатися про своєрідне застереження, як на пачках цигарок: ФІЛОСОФІЯ ВБИВАЄ. Так ми підходимо до глибокої іронії в словах Платона. Його діалоги написано по смерті Сократа. Останнього звинувачували в неповазі до богів міста й розбещенні молоді Атен. Він був змушений захищати себе від цих звинувачень у суді, говорити, змагаючись із водяним годинником, цим крадієм часу. Сократові часу забракло, і наслідки виявилися фатальними: його засудили до смерті й змусили накласти на себе руки.
Через кілька поколінь, під час повстання проти правління македонців, що відбулося по смерті Александра Великого в 323 р. до н. е., колишній приватний учитель Александра, Аристотель, покинув Атени зі словами: «Я не дозволю атенянам згрішити проти філософії вдруге». Від стародавніх греків до Джордано Бруно, Спінози, Г’юма й аж до ганебного судового процесу 1940 року, через який Бертран Расел не зміг викладати в Сіті Коледжі Нью-Йорка, оскільки його звинуватили в сексуальній аморальності й атеїзмі, філософію неодноразово й завзято асоціювали з блюзнірством, хоч би яких богів воно стосувалося. Немає нічого поширенішого в історії філософії за звинувачення в безбожності. Через свою сміховинну несьогосвітність і брак поваги до соціальних норм, чину й привілеїв, філософи відмовляються пошановувати старих богів, отже, стають політично підозрілими, ба навіть небезпечними. Чи можуть такі похмурі речі досі траплятися за нашої радісної й просвітниченої доби? Залежить від того, куди й наскільки уважно дивитися.
Мабуть, останніми сміятимуться таки філософи. Вони завжди здаватимуться смішними для сутяг і людей, одержимих дотриманням статусу кво, проте коли нефілософам доводиться пояснювати справедливість саму по собі чи загалом щастя або страждання, відбувається протилежне. Сократ стверджує, що тоді аж ніяк не красномовний сутяга «плутається й затинається».
Хтось, звісно, може заперечити, що висміювати чиєсь затинання — не дуже ввічливо й гарно. Бенардет правильно зазначає, що Сократ приписує філософам різні чесноти, проте в жодному разі не стриманість. У філософів, що виховані в дусі свободи й відсутності поспіху, є щось буквально моторошне, щось чи то монструозне, чи то божественне, чи водночас те й те. Саме тому багато розсудливих людей і досі вважають, що атеняни мали рацію, коли виголосили Сократові смертний вирок. Але це питання я залишаю на ваш розсуд. Сам я судити не можу.
16 травня 2010
Переклав з англійської Володимир Куч
Перекладено з видання: Simon Critchley. What Is a Philosopher? In: The Stone Reader: Modern Philosophy in 133 Arguments. New York/London: Liveright
