Під час фестивалю OL наукова журналістка та авторка збірки есеїв «Квантонія» Оксана Брошнівська організувала перегляд фрагментів із трьох науково-фантастичних фільмів, у кожному з яких підіймалися потенційні проблеми зустрічі з позаземним розумом. Чи готове суспільство з його політичним устроєм та релігійними течіями до такої зустрічі? Чи готова людська психіка до неочікуваних форм самовираження чужоземного розуму? Чи достатньо гнучка наша мова та спосіб мислення, аби ми змогли комунікувати й справді розуміти одне одного? Нижче наводимо повний текст розповіді.
Людям завжди було сумно на цій планеті, завжди їм марились істоти з інших світів, відбивалися у повсякденні, думках, зображалися в літературі чи театрі, згодом і в кіно. Про них думалося в особливо натхненних станах, а також при сильній гарячці чи різних ментальних особливостях. Вони ж снилися людям у найцікавіших і найжахливіших снах.
Рухався прогрес, рухалась наука, вносячи свої корективи у людську культуру, а, отже й у те, як люди сприймають цей Всесвіт. Хтиві середньовічні сукуби та інкуби, які начебто приходили до людей вночі й залишалися в пам’яті такими ж реальними вже й при більш тверезому вранішньому розумі, змінилися на мешканців інших планет, які прибували на Землю з місією обов’язково когось викрасти, аби потім збирати інформацію через мозок, давати вказівки та пантеличити зовсім.
Професорка Сьюзен Блекмор у своїй праці про меметику припускала, що видіння, які бачить людина під час сонного паралічу дуже залежать від мемів, популярних у культурі. Це цілком може бути одним із пояснень численних «випадків» викрадення іншопланетянами, які невпинно знаходили відгомін у медіа наприкінці минулого століття, особливо в США, де індустрія з виготовлення мемів з допомогою коміксів, книг, радіопрограм та, звісно ж, кіно, процвітала чи не найдужче.
Герої тієї, так би мовити, фантастики часом зображалися у вигляді головастих чоловічків, які могли стріляти лазерами чи пісяти пальцями, приходили з лихими або дружніми намірами, часом скидалися на велетенських комах чи на гібриди інших відомих людству істот — до прикладу, черепахи без панцира з мордочкою одночасно мопса та Альберта Айнштайна, як у картині Стівена Спілберга «Іншопланетянин» 1982 року. Звісно, то не була наукова фантастика — здебільшого, використовуючи свіжу й популярну на той момент тематику, режисери не відходили від більш традиційних жанрів, до яких звикла і які охоче сприймала людська свідомість — приміром, комедії чи бойовика. Проте серед усього розмаїття розповідей про контакт із кимось «звідти», траплялися й стрічки, які дійсно змушували замислитись про те «а що як справді». У них моделювалась потенційна ситуація знайомства представників земної раси з чужинцями, розкривався котрийсь з аспектів людської психіки під час такого знайомства, зображалася суспільна реакція — дії влади, військових, наукової спільноти та різноманітних релігійних груп — а також конкретного індивіда, протагоніста.
Контакт, 1997
Драма зі своїми огріхами, та все ж, цікава спроба зобразити цей потенційний контакт не аж так примітивно (фільм так і називається — «Контакт»). До того ж у фільмі багато відсилань та алюзій на реальні проєкти з пошуку позаземного життя, а сценарій до нього написав американський науковець та популяризатор науки Карл Саган. Той самий Саган, корені якого проростали ще з села Сасова Львівської області, де тепер стоять два величезні радіотелескопи, які збирають дані з різних куточків Всесвіту.
У «Контакті», власне, багато радіотелескопів, бо саме з їхньою допомогою головна героїня, яка працює на SETI (Search for Extraterrestrial Intelligence) пробує почути когось далекого. SETI — це проєкт із пошуку позаземних цивілізацій, палким прихильником якого автор сценарію, Карл Саган, власне кажучи, й був. Проєкт створювався з ініціативи ентузіастів і його метою (попри відносно невелике фінансування й численну критику в його бік) було й залишається прослуховування електромагнітних сигналів, у пошуках тих, які могли б мати штучне походження. Так само як електромагнітні сигнали з Землі розсіюються врізнобіч на майже 100 світлових років, шукачі сподіваються, що розсіюватись може й те, що вирвалось з планети, де також зародились (оселились?) розумні істоти й дійшли до створення радіотелевізійних сигналів.
Скріншот з фільму «Контакт»
«Пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і многая літа». Так українці вітали чужинців у фрагменті реального запису, який відправляли земляни у 1977-му на бортах Вояджерів у космос. Коли Карл Саган та його колеги складали золоті диски з цими записами, вони старалися вмістити там звуки та зображення, які дали б змогу бодай якось пізнати розмаїття життя й культури на Землі.
Повертаючись до фільму: в посланні, отриманому з зорі Веги, ніякого привітання й розповідей про себе мешканці інших світів не залишили. Зате вони відправили людству назад трансляцію запису, який колись покинув нашу планету, та доповнили інформацію кресленням пристрою, що мав би вмістити в собі людину та, ймовірно, транспортувати її до місця живого, справжнього контакту.
Ілюстрація художниці St. Cooper за мотивами фільму ( джерело )
Істоти, які еволюціонували в інший спосіб та, ймовірно, чия цивілізація з’явилася значно раніше, ніж наша, вочевидь повинні мати відмінні від наших мізки, а відповідно — й інший «користувацький інтерфейс» із реальністю. Вони по-іншому мають збирати й опрацьовувати дані, у них може бути відмінне від нашого чуття часопростору. У фільмі вони значно просунуті в плані технологічного розвитку, здатні моделювати та конструювати апарати, які можуть через кротовини (чи червоточини) відправити мандрівника у різні ділянки Всесвіту. Їм доступна й така технологія, як сканування мозку з усіма знаннями, спогадами, переживаннями та сентиментами. Ба більше, скориставшись цією інформацією, вони вміють також постати перед цим мозком у зручному для нього вигляді, і головне — донести те повідомлення, яке мають на меті донести, й хоча б у якийсь доступний для менш розвиненої цивілізації спосіб продемонструвати свої вміння.
Проте цей спосіб — не вельми надійний. Після такої зустрічі не залишається ніяких доказів, хіба вибір: покладатися на віру в справжність контакту чи мучити себе тим, що хтось на зразок Декартового демона лиш обманув спостерігача в центрі тієї дивовижної машини? Чим ця віра інша від тієї, що мають віряни після навколорелігійних переживань, психонавти після приймання галюциногенів чи люди, які мають шизофренію, після ойнероїдного сновидіння?
Скріншот з фільму «Контакт»
— Докторе, вам знайома така концепція, як лезо Оккама?
— Так. Усе в світі рівноцінне і найпростіше пояснення — майже завжди правильне.
Ті, кому не доводилось помістити свідомість у такий самий стан, не можуть реагувати по-іншому, аніж як сумніватися. Вони не відкидають можливості того, що оповідач не обманює, а, ймовірно, страждає на психологічну ваду чи в момент так званого «контакту» піддався галюцинаціям через нетипові для людського мозку обставини. Як і, ймовірно, протагоніст наступної стрічки.
Соляріс, 1972
Цей фільм починається зі схожої сцени на ту, якою закінчився попередній. Комісія з вчених слухає розповідь пілота про його видіння на планеті Соляріс і майже одноголосно доходить висновку, що його мозок піддався галюцинаціям, породжених збудженням асоціативних зон кори головного мозку.
Скріншот з фільму «Соляріс»
Протагоніст, побачивши запис з засідання комісії, вирушає на планету не задля контакту зі свідомістю, зародженою на іншій планеті, а задля того, щоб дослідити психіку членів експедиції — людей, істот із Землі, які покинули свою планету й шукали відповіді на чужій. Соляріс, знятий Андрієм Тарковським 1972-го року за мотивами роману Станіслава Лема, відправляє глядача у мандрівку переживаннями членів експедиції, які з одного боку стараються не збожеволіти, а з іншого — прийняли б божевілля за щастя.
Скріншот з фільму «Соляріс»
«Питання зіткнення з майбутнім, з невідомим у космосі — як вважає автор роману і, відповідно, цей погляд розділяє з ним автор фільму — полягає в тому, що воно буде в будь-якому випадку несподіваним, тобто таким несподіваним, що до нього навіть не можна підготуватися. Єдине, що можна зробити, — це спробувати критично поглянути на способи нашого пізнання: за допомогою боротьби зі стереотипами мислення, з тими блоками логічних стереотипів, які займають нам часто хвилини роздумів. Зіткнення з чимось невідомим обов’язково передбачає жорстку моральну дисципліну. Саме тому батько нашого героя говорить про те, що там все дуже крихке, — маючи на увазі швидше інерцію людського мислення, спосіб людської поведінки перед особою цього невідомого: наразі невідомого. Причому не так з метою зберегти самих себе, хоча це також має значення, як заради того, щоб не поранити те невідоме, що до нього торкнеться вперше людська думка» (з виступу Тарковського перед глядачами у Берліні 1973 року).
Скріншот з фільму «Соляріс»
Як і в попередній історії, тут також існує певна субстанція, яка спершу сканує людський мозок, а тоді комунікує. Тільки в першому випадку ця комунікація має мирний, навіть месійний характер, її сенси зрозумілі, вони дають натхнення чи навіть благоговіння, повідомлення можна передати доволі зрозуміло, а форма навмисне обрана в найбільш приємний та м’який для спостерігача спосіб. Тоді як у випадку ж Соляріса непросто зрозуміти, що перед нами. Спроба спілкуватися? Випадкові фрагменти пам’яті? Чи має субстанція свідомість, чи мають свідомість її породження, які, залежно від причетності до життя героїв та емоцій, з якими вони пов’язані, сприймаються вченими або як філософські зомбі — такі, що лиш імітують кваліа, або ж як такі, що й справді нічим не відрізняються від людей, адже «олюднюються» за час перебування з ними.
Скріншот з фільму «Соляріс»
«Людина стикається з об’єктом, що не має нічого людського, тобто людина і Океан, грубо кажучи, на жодну мить не можуть зрозуміти одне одного, адже нічого спільного не мають. Цілковито. Вони можуть одне крізь одного проходити й не порозумітися. Тут зовсім інші категорії, в цьому й річ. І йдеться про те, що контакт — якщо можна говорити про контакт — перш за все виникає ось в цій душі, в духовній сфері: для людини, звісно, не для Океану, який, припустімо, “страждає” чи розв’язує якісь супергігантські проблеми астрофізики. Це залишається за межами доступу людини…» (З тієї ж промови Тарковського).
І справді: чи можна вважати контакт контактом, коли природа свідомості — якщо вважати, що й ми, й ті інші, її маємо — має геть різне походження, різне сприйняття, різні функції, методи, цілі та цінності (за їхньої наявності, а радше — за наявності та розуміння характеристик, які не обов’язково підпадають під наші звичні категорії). Цей Океан міг і не бажати ніякого контакту, йому могло бути добре в собі, добре на своїй планеті, добре — за умови наявності в океану концепції чогось доброго й, відповідно, поганого. І все ж, якби він, Океан, Соляріс чи щось інше — ще одна мислездатна субстанція, мислездатна планета, мислездатна галактика, істота чи група істот хотіла з нами комунікувати, справді хотіла, з власної ініціативи — як би це могло виглядати? Як би ми вчились розуміти одне одного? Насправді розуміти?
Прибуття, 2016
Відносно новий, він вийшов у 2016-му році на основі новели Теда Чана «Історія того життя». «Прибуття» — так називається цей фільм, і він оповідає про розум, який сам зажадав контакту й сам відвідав нашу домівку. Розум цей, хоч і має більш наближену форму до нашого (не в сенсі цілковитого антропоморфізму, а в сенсі бодай якоїсь тілесності), мислить геть іншим чином — не відчуваючи час лінійно, як відчуваємо його ми. Отож бачить він минуле, теперішнє й майбутнє одночасно.
Скріншот з фільму «Прибуття»
У центрі сюжету цього разу — не астроном і навіть не психолог, а лінгвіст, адже досліджують насамперед не вміст атмосфери всередині кораблів чи спосіб, завдяки якому прибульці руйнують наші звичні уявлення про гравітацію — а структуру їхньої мови: їхні символьні знаки та спосіб вибудовувати думку.
Скріншот з фільму «Прибуття»
В основу цієї історії лягла гіпотеза Сепіра-Ворфа, в якій ідеться про те, що ми, люди, не завжди можемо порозумітися через відмінності наших мов, адже сприймаємо все залежно від того, як воно зображене в нашій культурі та як відбивається в мові — зокрема це стосується й таких понять, як простір та час. Ця концепція має назву лінгвістичний релятивізм через два основні її напрямки: твердження про те, що «мова повністю визначає мислення» та більш ліберальну версію — «мова лише впливає на мислення».
Скріншот з фільму «Прибуття»
Люди не тільки вивчають новоприбулих істот, але й навчають їх — дозовано й зрозуміло дають інформацію про нас, щоб і вони могли зрозуміти нашу мову та те, як мислять люди, як відчувають і сприймають цей світ. Люди ж, своєю чергою, позбуваються «пастки» лінійності часу.
Що стається тут, коли людина контактує з позаземним розумом знову? Цього разу вона наче не божеволіє і навіть не дає підстав вважатись божевільною. Вона лишень втрачає те відчуття часу, з яким народилася і яке кристалізувала в процесі визрівання. А втім, можливо після відвідин Землі цими істотами, переплітання теперішнього з минулим та майбутнім і стало новою формою божевілля. Контакт цього разу залишив відбиток у вигляді цілковитої зміни самого способу мислення.
Маємо три художні сценарії розвитку подій. У першому є контакт, але немає ані доказів, ані конкретики. У другому — є докази та навіть конкретика: до неї можна доторкнутися, відчути, заговорити з нею. Але немає можливості її інтерпретувати. Ми не розуміємо, про що нам кажуть в такий спосіб. І є третій сценарій. У ньому є контакт і навіть є двобічна спроба його осмислити, навчити одне одного чомусь, порозумітися — та чи правильною є ця спроба?
Основна критика концепції релятивізму, яка лягла в основу третього сценарію, полягає в тому, що мова не обов’язково визначає мислення, адже мислимо ми не зовсім словами. Слова ми підбираємо лише для того, щоб виразити сенс на письмі, в живій розмові чи в тому ж внутрішньому монолозі. Вони вторинні, бо з’являються після того, як у голові зароджуюся сенси. Сенси ж не обов’язково повинні мати прив’язку до мови чи етносу, вони більш-менш універсальні. А що як для комунікації з кимось з іншої планетної системи чи навіть іншої галактики, де все ж універсальною є математика й однаковими будуть фізичні закони, у нас уже є інструменти, вбудовані в нашу сутність? Ті самі інструменти, які й підбурюють нас на запитання, пошуки відповідей та фантазування про цих диваків?..
Літературна редакторка Юлія Куліш
