Переклад Андрія Рєпи
До коментарів перекладача
Довгий час політичні партії, групи, профспілки та фракції, які заявляли, що представляють робітників і народ, зберігали формальну вірність Паризькій Комуні. Вони трималися висновку, якого дійшов Маркс у блискучому тексті під назвою «Громадянська війна у Франції»: « Робітничий Париж із його Комуною назавжди залишиться славетним передвісником нового суспільства».
Вони регулярно відвідували «Стіну комунарів» («стіну федералів») – монумент на згадку про двадцять тисяч розстріляних у травні 1871 року. І знову Маркс: « Згадка про мучеників навіки відбилася у великому серці робітничого класу».
Чи має робітничий клас серце? Хай там як, а сьогодні згадують мало, та й то поганенько. Нещодавно Паризька Комуна була видалена з французьких програм історії, в яких, утім, вона й так посідала незначне місце. Привілейоване місце в підручниках історії віддано прямим нащадкам «версальців», тих, хто переконаний, що комунізм – це злочинна утопія, робітники – застаріла вигадка марксистів, революція – не інакше, як кривава оргія, а ідея, ніби політика може бути не парламентською, – блюзнірство, що призводить до деспотизму.
Одначе, як воно завжди трапляється, проблема зовсім не в пам’яті, а в істині. То в чому для нас сьогодні концентрується політична істина Комуни? Не ігноруючи фактичними, текстуальними підмурівками, нам потрібно за допомогою засобів, які значною мірою будуть засобами філософськими, відтворити унікальну неподоланність цього епізоду нашої історії.
Звісно, коли я говорю «наша» історія, то маю на увазі «ми» політики емансипації, чий віртуальний стяг залишається червоним, а не триколором, під яким орудували вбивці весни 1871 року.
Орієнтири 1. Факти
Розпочнемо з кількох скелетних нагадувань основних дат. Це буде наша перша частина, а далі ми впорядкуємо нашу розповідь згідно з новими категоріями («ситуація», «з’ява», «локус», «сингулярність», «подія», «інекзистентність»…).
У самій середині XIX ст. у Франції влади допнувся Наполеон III. Він уособлював собою аферистський та авторитарний підсумок республіканської революції 1848 року. Такий вислід був практично гарантований всього лише за кілька місяців після повстання, що привело до падіння Луї-Філіпа в червні 1848 р., коли республіканська дрібна буржуазія погодилася, ба навіть підтримала криваву різанину паризьких робітників військами Кавеньяка. Геть точнісінько, як у 1919 році німецька соціал-демократична буржуазія підготувала віддалене підґрунтя для можливості реалізації нацистської гіпотези, організувавши різанину спартакістів, яких очолювала Роза Люксембург.
19 липня 1870 року французький уряд, бувши надто самовпевненим, але не менш наївним, щоб підпасти під підступні маневри Бісмарка, оголошує війну Пруссії. 2 вересня стається нищівна поразка французької армії біля Седана, внаслідок чого імператор потрапляє в полон. Нависла загроза приводить до часткового озброєння паризького населення у вигляді Національної гвардії, кістяк якої складають робітники. Але насправді визначальною стає внутрішня ситуація: 4 вересня, після велелюдних демонстрацій, була взята штурмом паризька ратуша, і імперія була повалена. Однак, як це було в 1830 та 1848 роках, влада одразу була монополізована групою «республіканських» політиків, а саме Жулем Фавром, Жулем Сімоном, Жулем Феррі («республіка Жулів», як висловиться історик Анрі Ґіємен), а також Емілем Пікаром (і Адольфом Тьєром за лаштунками), які прагнуть лише одного: вступити в перемови з Бісмарком, аби краще стримати політичний натиск народних мас. А що їм треба замести сліди, то вони негайно проголошують (аби розхолодити рішучість паризького населення) республіку, хоч і не уточнюючи її конституційного змісту; і щоб приспати патріотичні настрої, вони проголошують себе «урядом національної оборони». За цих обставин маси залишають їм займатися своїми справами, притягнуті більше справами опору, який загострить тривала облога Парижа пруссаками.
У жовтні за ганебних обставин у Меці здається Базен разом з основною частиною французької армії. Далі всілякі маніпуляції та інтриги, докладно описані в чудових книгах Анрі Ґіємена, присвячених війні 1870 р. та витокам Комуни, призводять до капітуляції Парижа та перемир’я 28 лютого 1871 року. Для більшості парижан уже давно було зрозуміло, що уряд був насправді урядом «національної зради».
Але також це був уряд захисту буржуазії від народних рухів. Тепер він ламав собі голову, як знайти спосіб роззброїти робітників, які вступали до Національній гвардії. Було як мінімум три причини, завдяки яким політики вважали, що обставини на їхньому боці. По-перше, їм вдалося з великим поспіхом обрати Національні збори, в яких переважала сільська та провінційна реакція, по суті, своєрідна «невидима» палата, що складалася з крайніх правих, легітимістів та соціальних реваншистів. Проти революції немає нічого кращого, ніж вибори: цю максиму в червні 1969 року застосують Де Ґолль, Помпіду та їхні союзники серед офіційної лівиці. По-друге, головний і добре відомий революційний лідер Бланкі потрапив за ґрати. І по-третє, умови перемир’я залишали Париж в оточенні прусських військ на півночі та на сході.
Рано-вранці 18 березня деякі військові частини намагаються захопити гармати Національної гвардії. Ця спроба наштовхується на вражаючу спонтанну мобілізацію робітничих кварталів з боку паризького народу, зокрема парижанок. Військам довелося відступити; уряд тікає до Версаля.
19 березня Центральний комітет Національної гвардії, бувши робітничим керівництвом, обраним частинами гвардії, оприлюднює політичну декларацію – засадничий текст, до якого я ще повернуся докладніше.
26 березня нові власті Парижа організують вибори Комуни з 90 членів.
3 квітня Комуна здійснює першу військову вилазку, щоби протистояти військам, які уряд з санкції Пруссії спрямував проти Парижа. Ця вилазка не вдалася. Ті, хто потрапив у полон до військовиків, зокрема і двоє відомих членів Комуни Флуранс і Дюваль, були розстріляні. Вже з’являється передчуття подальших жорстоких репресій.
9 квітня найліпший воєначальник Комуни, польський республіканець Домбровський, домігся певних успіхів, зокрема повернувши Аньєр.
16 квітня цілком спокійно та відкрито відбулися додаткові вибори до Комуни.
У період 9–14 травня військова ситуація в південно-західному передмісті значно погіршується. Падають форти Іссі та Ванв.
Увесь цей час (від кінця березня до середини травня) народ Парижа живе винахідливо та мирно. Обговорюють та ухвалюють рішення з усіх соціальних заходів стосовно праці, освіти, жінок, мистецтв. Щоб мати уявлення про пріоритетність питань, зазначимо, наприклад, що 18 травня (урядові війська масивно вдерлися до міста 21 травня) відбувається голосування щодо кількості класів, які потрібно створити в початкових школах.
Париж насправді водночас миролюбний і надзвичайно політизований. Нечасто натрапиш на суто описові свідчення від тогочасних свідків: що стосується аполітичних інтелектуалів, то загалом вони підтримують Версаль, і більшість з них (Флобер, Ґонкур, Дюма-син, Леконт де Ліль, Жорж Санд) дозволяють собі ганебні та зневажливі зауваження. Тим паче заслуговують на захоплення Рембо та Верлен, відверті прибічники Комуни, а також Гюґо, який, нічого не розуміючи, інстинктивно та благородно виступає проти репресій.
Одна хроніка справді вирізняється з-поміж інших. Її належніжність перу Вільє де Ліль-Адана то заперечують, то знову підтверджують. У будь-якому разі вона унаочнює напружене поєднання миру та політичного збудження, яке Комуна встановила на паризьких вулицях:
« Люди входять, виходять, сновигають з місця на місце, зустрічаються. Сміх вуличного хлопчиська перериває політичні дискусії. Підійдіть до груп, послухайте. Народ обговорює важливі питання; тут уперше чуєш, як робітники обмінюються думками з таких питань, якими досі переймалися лише філософи. Не видно ні одного шпика; ніяких поліціянтів, які не загороджують вулицю і не заважають перехожим. Панує цілковита безпека.
Раніше, коли той самий народ виходив напідпитку з шинків у передмістях, буржуа відсахувався, бурмочучи під носа: “Що б сталося з нами, якби ці люди стали вільними? На що б вони перетворилися?” А тепер вони вільні і більше не танцюють гопки. Вони вільні – і працюють. Вони вільні – і борються.
Проходячи повз них, кожна чесна людина сьогодні пересвідчується, що віднині зароджується новий вік, і навіть затятий скептик мимовільно замислиться».
Від 21 до 28 травня війська Версаля захоплюють Париж, барикаду за барикадою, і останні бої точаться в робітничих редутах північно-східних районів: XI-му, XIX-му, XX-му… Бійня безупинно накочує хвилями й триває навіть після «кривавого тижня». Розстріляно не менше 20 тис. осіб. П’ятдесят тисяч заарештовано.
Так розпочинається Третя республіка, яку деякі досі вважають золотою добою «громадянства».
Орієнтири 2. Класична інтерпретація
Якраз у той час Маркс підбив свій підсумок Комуни, який повністю вписується у питання про державу. Для нього Комуна – перший історичний випадок, коли пролетаріат бере на себе перехідну функцію керівництва, управління всім суспільством. З ініціатив і нерозв’язаних проблем Комуни він доходить висновку, що державну машину потрібно не «брати» або «окупувати», а ламати.
Побіжно зауважимо, що головний ґандж цього аналізу, вочевидь, полягає в припущенні про те, нібито в період від березня до травня 1871 р. на порядку денному стояло питання про владу. Звідси походить стійка «критика», яка навіть переросте у штамп: нібито Комуні бракувало здатності ухвалювати рішення. Якби вона одразу пішла на Версаль, якби вона захопила золото Банку Франції… На мій погляд, у цих «якби» немає реального змісту. Фактично, Комуна не мала ані засобів, щоб розв’язати їх належним чином, ані, вочевидь, засобів, щоб їх осмислити.
Насправді підсумок, зроблений Марксом, неоднозначний. З одного боку, він схвалює все, що, на його думку, веде до розпаду державного апарату, зокрема держави-нації. В цьому сенсі він вказує: відмова від професійної армії на користь прямого озброєння народу; всі заходи, вжиті щодо виборів та відкликання чиновників; припинення розділення властей на користь інстанції, яка водночас ухвалює рішення та виконує; інтернаціоналізм (фінансовим делегатом Комуни був німець, воєначальники – поляки тощо). Але з іншого боку, він водночас шкодує про недієздатність, яка насправді є державницькою: слабкість військової централізації, неможливість визначити фінансові пріоритети, некомпетентність у національному питанні, у звертанні до інших міст, у сказаному та несказаному, у війні з Пруссією або консолідації з сільськими масами.
Вражає, що двадцять років по тому у своїй передмові 1891 р. до перевидання тексту Маркса Енґельс точно так само формалізує суперечності Паризької Комуни. По суті, він показує, що дві основні політичні сили в русі 1871 р., прудоністи та бланкісти, в кінцевому підсумку вчинили з точністю навпаки до вимог їхніх задекларованих ідеологій. Бланкісти були прибічниками надмірної централізації та збройної змови, коли невелика група рішучих людей захоплює владу і непохитно використовує її на благо трудящих мас. Але замість цього вони були змушені проголосити вільну федерацію всіх комун і знищення державної бюрократії. Прудоністи вороже ставилися до будь-якої колективної апропріації засобів виробництва і відстоювали розвиток невеликих «самокерованих» підприємств. Утім, вони врешті-решт були змушені підтримали створення широких робітничих асоціацій з метою управління великою промисловістю. Енґельс цілком логічно висновує, що слабкість Комуни полягала в тому, що її ідеологічні форми не пасували для ухвалення державних рішень. І результатом цього разючого контрасту був просто-на-просто кінець бланкізму та прудонізму, які поступилися місцем одному-єдиному «марксизму».
Але яким чином течія, представлена Марксом та Енґельсом у 1871 р. або навіть набагато пізніше, була адекватною ситуації? Якими допоміжними засобами могла наділити Комуну її здогадна гегемонія?
Фактично, двозначність Марксового підсумку буде розв’язана, впродовж більш як століття, соціал-демократичною тенденцією, а потім її ленінською радикалізацією, тобто фундаментальним мотивом партії.
«Соціал-демократична» партія, партія «робітничого класу» або «пролетарська» партія, а відтак і «комуністична» партія водночас вільні щодо держави, а також спрямовані на здійснення влади.
Це суто політичний орган, що спирається на суб’єктивну підтримку через ідеологічний розрив – і як такий зовнішній щодо держави. Вільний він і щодо домінації: він несе з собою тематику революції, знищення буржуазної держави.
Однак партія є також організатором централізованої та дисциплінованої здатності, повністю налаштованої на захоплення державної влади. Вона несе з собою тематику нової держави – держави диктатури пролетаріату.
Отже, можна сказати, що партія реалізує неоднозначність марксистського підсумку Комуни, надає їй твердої консистенції. Партія стає політичним місцем фундаментального напруження між недержавним, навіть анти-державним характером політики емансипації і державним характером перемоги та тривання цієї політики. Зрештою, неважливо, чи ця перемога є повстанською, чи електоральною: ментальна схема одна й та сама.
Ось чому партія породжуватиме (повною мірою після Сталіна) фігуру партії-держави. Партія-держава наділена постійною змогою розв’язувати проблеми, які Комуна залишила нерозв’язаними: централізація оборонної поліції та війська; повне скасування буржуазних економічних рішень; консолідація або підлеглість селян гегемонії робітників; створення потужного Інтернаціоналу тощо.
Недарма, як розповідає легенда, Ленін танцював на снігу того дня, коли влада більшовиків досягла і перевищила 72 дні, протягом яких завершилася вся доля Паризької Комуни.
Залишається запитати, чи, даючи вихід державним проблемам, які Комуна не змогла розв’язати, партія-держава з цією метою не скасувала низку політичних проблем, які Комуна мала заслугу розгледіти.
У будь-якому разі вражає те, що, помислена заднім числом після партії-держави, Комуна зводилася до двох параметрів: по-перше, до її робітничої соціальної детермінації; по-друге, до героїчного, але неповноцінного здійснення влади.
Так Комуна була позбавлена власного політичного змісту. Звісно, її відзначають, поминають, святкують і вшановують – але тільки як чистий шарнір соціальної природи державної влади. Але якщо це й усе, що вона з себе являє, то Комуна політично застаріла – вона віджила своє, залишилася позаду. А заміняє її те, що Сильвен Лазарюс назвав «сталінським політичним модусом», для якого єдине місце політики – це партія.
Ось чому комеморація – це також і те, що забороняє будь-яку реактивацію.
З цього приводу напрошується цікава історія, що сталася з Бертольдом Брехтом. Після війни Брехт вирішує обережно повернутися до «соціалістичної» Німеччини, де порядкували радянські війська. У 1948 році він рушає в дорогу, зробивши зупинку в Швейцарії, щоб дізнатися про ситуацію з-за кордону. Там він за підтримки своєї тодішньої коханої Рут Берлау береться за написання історичної п’єси: «Дні Комуни». Це ґрунтовно задокументований твір, в якому історичні постаті поєднано з популярними героями. П’єса вийшла не так епічною, як радше ліричною та комічною. На мій погляд, це чудовий спектакль, хоч його виконують нечасто. Прибувши до Німеччини, Брехт пропонує властям поставити «Дні Комуни». Що ж, у 1949 році місцева влада проголошує таку постановку несвоєчасною! Адже соціалізм перебуває у процесі переможного встановлення у Східній Німеччині, немає підстав повертатися до тяжкого та застарілого епізоду пролетарської свідомості, як Комуна. Зрештою, Брехт обрав не найкращу візитівку. Він не зрозумів, що, оскільки Сталін визначив ленінізм (зведений до культу Партії) як «марксизм епохи переможних революцій», то повертатися до революцій переможених було би безглуздо.
То як витлумачує Комуну Брехт? Щоб скласти уявлення, прочитаємо останні три строфи пісні під назвою «Резолюція комунарів»:
Виходячи з факту, що ви ніколи
Не забезпечите достойної платні,
Тепер заводи ми візьмемо самі;
Виходячи з факту, що без вас
Ми добре жити будемо всякчас.
Виходячи з факту, що ви задумали
Погрожувати нам гвинтівками та гарматами
Ми постановили: жалюгідне життя
Для нас гірше за смерть.
Виходячи з того, що хоч би що він може обіцяти,
Уряду ми не довіряємо.
Ми постановили: віднині без вашого керівництва
Ми самі збудуємо краще життя.
Виходячи з того, що ви слухаєтеся тільки гармат,
Це єдина мова, яку ви розумієте,
Отож нам доведеться, і це піде на благо,
Повернути гармати проти вас.
Як чітко видно, тут загальною рамкою залишається класична інтерпретація. Комуна – це поєднання соціального та влади, матеріального забезпечення та гармат.
Орієнтири 3. Китайська реактивація
Під час Культурної революції, зокрема між 1966 і 1972 роками, згадки Паризької Комуни активізуються серед китайських маоїстів, так ніби схоплені в лещатах жорсткої ієрархії партії-держави, вони шукали нові референції за межами Жовтневої революції та офіційного ленінізму. Так, в директиві з шістнадцяти пунктів від серпня 1966 року, яка, ймовірно, загалом була написана самим Мао, робиться рекомендація шукати натхнення в Паризькій Комуні, особливо в тому, що стосується виборів і відкликання керівників нових організацій, що з’являються в гущі масового руху. Після того, як в січні 1967 року революційно налаштовані робітники та студенти захоплюють муніципалітет Шанхаю, новий орган влади бере собі назву «Шанхайська Комуна». Було очевидно, що частина маоїстів у питанні влади та держави намагалася політично спертися на іншу модель, окрім тієї, яка була канонізована сталінською формою партії.
Втім, ці спроби були нестійкими. Про це свідчить той факт, що, оскільки владу було «захоплено» і потрібно було встановити нові органи провінційної і муніципальної влади, назва «Комуна» була швидко замінена значно більш розпливчастою назвою «революційний комітет». Про це свідчить і відзначення сторічного ювілею Паризької Комуни в Китаї 1971 року. Те, що це святкування було чимось більшим, ніж комеморацією, що воно містило також елементи реактивації, видно за розмахом демонстрацій. Мільйони людей марширують по всьому Китаю. Але те, що революційні дужки поступово закриваються, помітно з офіційного тексту, опублікованого з цієї нагоди, тексту, який дехто з нас тоді читав і який набагато менша кількість зберегла донині і може перечитати (мабуть, це стало ще складніше для китайців…). Ідеться про текст «Хай живе перемога диктатури пролетаріату! На пам’ять про сторіччя Паризької Комуни». Текст цей доволі амбівалентний.
Звісно, прикметно, що в епіграфі міститься формула, написана Марксом під час самої Комуни: « Принципи Комуни вічні й не можуть бути знищені; вони знову і знову заявлятимуть про себе доти, доки робітничий клас не доможеться звільнення». Цей вибір підтверджує, що навіть у 1971 році китайці вважають Комуну не просто славетним (але застарілим) епізодом в історії робітничих повстань, а історичною експозицією принципів, які потрібно реактивувати. Послухаємо також слова, які йдуть після фрази Маркса і які, ймовірно, належать Мао: «Якщо Культурна революція зазнає поразки, її принципи все одно не зникнуть з порядку денного». Тим самим протягується місток радше між Культурною революцією та Комуною, ніж жовтнем 1917-го.
Актуальність Комуни підтверджується ще й тим, що змістом її святкування протиставляє китайських комуністів радянським лідерам. Наприклад: «Тоді, як пролетаріат і всі революційні народи світу урочисто відзначають століття Паризької Комуни, радянська ревізіоністська кліка ренегатів, перевдягнена в наступників Комуни, вискакує на підмостки, брешучи про свою “відданість принципам Комуни”. Це верх нахабства. На яких підставах радянські ренегати-ревізіоністи мають право говорити про Паризьку Комуну?».
Саме в рамках цієї ідеологічної опозиції між творчим революційним марксизмом і ретроградним етатизмом текст ставить внесок Мао (і зокрема Культурної революції) в наступність до Комуни:
«Сальви Великої пролетарської культурної революції, ініційовані та очолені головуючим Мао, зруйнували штаб буржуазії під орудою ренегата Лю Шаоці, ворожого агента і зрадника робітничого класу, і висадили в повітря мрію імперіалістів і нинішніх ревізіоністів насадити капіталізм у Китаї. Головуючий Мао всебічно розглянув позитивні та негативні аспекти історичного досвіду диктатури пролетаріату, продовжив, зберіг і розвинув марксистсько-ленінську теорію пролетарської революції і диктатури пролетаріату, сформулював учення про продовження революції в умовах диктатури пролетаріату».
Ключовий акцент стосується «продовження революції в умовах диктатури пролетаріату». Обпертися тут на Паризьку Комуну означало зрозуміти, що диктатура пролетаріату не може бути простою етатистською формулою і що для просування до комунізму необхідне звернення до революційної мобілізації мас. Інакше кажучи, потрібно винайти в рамках революційного досвіду, що триває далі (завжди дещо хиткого та непередбачуваного рішення), нові форми пролетарської держави, як це вперше в історії здійснили паризькі робітники 18 березня 1871 року. Зрештою, маоїсти ще на самому початку проголосили Культурну революцію «нарешті віднайденою формою диктатури пролетаріату».
Втім, загальна концепція артикуляції політики та держави залишається незмінною. Спроба революційної реактивації Паризької Комуни залишається вписаною в попередній підсумок і, зокрема, все ще контролюється опікунською фігурою Партії. Це чітко показано в уривку про недоліки Комуни:
«Основна причина поразки Паризької Комуни полягала в тому, що через історичні обставини марксизм ще не посів тоді домінуючого становища в робітничому русі, і ще не з’явилася пролетарська революційна партія, що керувалася марксизмом як своєю ідеологією […]
Історичний досвід засвідчує, що там, де існує сприятлива революційна ситуація та революційний ентузіазм з боку мас, необхідно мати міцне керівне ядро пролетаріату, тобто “революційну партію, засновану на марксистсько-ленінській революційній теорії і марксистсько-ленінському революційному стилі”».
Річ у тім, що заключна цитата про партію, хай навіть вона належала Мао, могла б без жодної зміни належати Сталіну. Ось чому, незважаючи на свою активність і войовничість, маоїстське бачення Комуни в кінцевому підсумку залишалося в полоні партійно-державної рамки, а отже, того, що я називаю «першим підсумком».
На завершення цього розгляду класичної інтерпретації і того, що в ній становило виняток, ми можемо сказати, що сьогодні політична видимість Паризької Комуни зовсім не очевидна. Принаймні, якщо те, що ми розуміємо під словом «сьогодні», є моментом, коли ми маємо прийняти виклик помислити політику по той бік залежності від її підлеглості державі та поза рамками партій або Партії.
А втім, якраз Комуна була такою політичною послідовністю, яка точно не перебувала в такій підлеглості і в такій рамці.
Отож наш підхід полягатиме в тому, щоб відступити від класичної інтерпретації і розглянути факти та політичні детермінації, застосовуючи зовсім інший метод.
Попередні зауваги: що таке «лівиця»?
Для початку зазначимо, що до Комуни у Франції існувала низка більш чи менш озброєних народних і робітничих рухів, які перебували в діалектичному зв’язку з питанням державної влади. Відкладемо набік жахливі дні червня 1848 р., коли ніхто не вважав, що на порядку денному стоїть питання влади: загнані в кут, вигнані з Парижа після закриття національних майстерень, робітники боролися тихо, без керівництва, без перспективи. Відчай, лють, бійня. Але були «три славні дні» липня 1830 року і падіння Карла X; був лютий 1848 року і падіння Луї-Філіпа; і, нарешті, 4 вересня 1870 року та падіння Наполеона III. За сорок років молоді республіканці та озброєні робітники спричинили падіння двох монархій та однієї імперії. Саме тому, вважаючи Францію «класичною країною класової боротьби», Маркс написав такі шедеври, як «Класова боротьба у Франції», «18 брюмера Луї Бонапарта» і «Громадянська війна у Франції».
Говорячи про 1830, 1848 і 1870 роки, маємо зауважити, що їх об’єднує одна засаднича риса – засаднича тим паче, що значною мірою актуальна й сьогодні. Масовий політичний рух був головним чином пролетарський. Але всі погоджуються з тим, що етатичною платнею цього руху, кінець-кінцем, був прихід до влади кліки політиків-республіканців або орлеаністів. Тут доволі відчутний розрив політика/держава: парламентська проекція політичного руху фактично свідчить про політичну нездатність щодо держави. Але також помітно, що ця нездатність в середньостроковій перспективі сприймається як провал самого руху, а не як ціна структурного розриву між державою і політичним винаходом. По суті, всередині пролетарського руху суб’єктивно переважає теза про те, що є або має бути наслідування, континуум між політичним масовим рухом і його етатичним прибутком. Звідси часто повторювана тема «зради» (мовляв, політики при владі зраджують політичний рух. Але чи були в них якісь інші наміри, ба навіть яка-небудь інша функція?). І щоразу цей безнадійний мотив зради призводить до ліквідації політичного руху, часто-густо на доволі довгий період.
Власне, нас це жваво цікавить. Нагадаємо, що кінцевим результатом народного руху «Разом!» (Ensemble!) у грудні 1995 року, потім руху на підтримку нелегальних мігрантів у Сен-Бернар мали своїм «політичним вислідом» обрання політика-соціаліста Жоспена, проти якого здійнялися крики (емпірично виправдані) про «зраду». У значно ширшому масштабі «травень 1968» та його подальша «ґошистська» послідовність вичерпали себе у приєднанні до Міттерана ще до приходу останнього до влади в 1981 році. Ще раніше – радикальна новизна та політична надія рухів Опору 1940–1945 рр. мало як виявила себе політично в момент Звільнення, коли до влади під очільництвом Де Ґолля повернулися старі партії.
Жоспен, Міттеран та їм подібні – це ті самі Жуль Фавр, Жуль Симон, Жуль Феррі, Тьєр і Пікар у нашій кон’юнктурі. Та й сьогодні нас досі закликають «реконструювати лівицю»? Який фарс!
Правда й те, що пам’ять про Комуну також знає цю постійну тактику коригування, яку здійснюють парламентські крутії в зв’язку зі спалахами масової політики: хіба не є «стіна федералів», мізерний символ робітників-мучеників, бічним флангом великої авеню Ґамбетта, парламентаря, який полюбляв шокувати, та засновника Третьої республіки?
Але з усього цього Комуна становить виняток.
Комуна – це те, що дало можливість робітничим і народним політичним рухам порвати з їхньою парламентською долею, вперше й до сьогодні єдиний раз.
Під вечір опору кварталів 18 березня 1871 року, коли війська відійшли, не маючи змоги забрати гармати, можна було б закликати до відновлення порядку, провести перемови з урядом – і нова кліка опортуністів вискочила б із капелюха Історії. Однак цього разу нічого подібного не сталося.
Усе зосереджено у декларації Центрального комітету, яка була оприлюднена 19 березня: « Пролетарі Парижа серед невдач і зрад правлячих класів збагнули, що настав час урятувати становище, взявши в свої руки керівництво громадськими справами».
Цього разу, цього унікального разу, їхня доля не повернулася до рук уповноважених політиків. Цього разу, цього унікального разу, зрада розглядалася як стан речей, який слід уникати, а не як простий результат невдалого вибору. Цього разу, цього унікального разу, було запропоновано розв’язати ситуацію, виходячи лише з ресурсів самого пролетарського руху.
У цьому наявна справді політична декларація. І наше завдання – осмислити її зміст.
Але спершу потрібно дати важливе структурне визначення. Назвемо «лівицею» сукупність парламентського політичного персоналу, який декларує себе як єдиного, хто здатний нести загальні наслідки особливого народного політичного руху. Або, кажучи більш сучасною мовою, єдиний, хто здатний надати «соціальним рухам» «політичну перспективу».
Так, ми можемо описати декларацію 19 березня 1871 року саме як декларацію розриву з лівицею.
Вочевидь, за це комунарам довелося розплачуватися власною кров’ю. Оскільки, принаймні від 1830 року, «лівиця» була для встановленого ладу єдиним пристановищем у разі велелюдного масового руху. Знову ж таки, у травні 1968 року, як швидко втямив Помпіду, відновити лад на заводах змогла лише ФКП. Комуна виявилася унікальним прикладом розриву з лівицею в такому масштабі. Це, між іншим, проливає світло на її виняткову чесноту, її парадигматичну вагу (значнішу за Жовтень 17-го) для китайських революціонерів у період від 1965 до 1968 рр. і для французьких маоїстів у 1966–1976 роках: тоді якраз ішлося про те, щоб зламати цю підлеглість засадничій емблемі «лівиці», на яку перетворилися комуністичні партії, незалежно від того, чи були вони при владі, чи в опозиції (але, за великим рахунком, «велика» комуністична партія завжди була при владі).
Це правда, що Комуна після падіння була поглинута «пам’яттю» лівиці. Посередництво цієї парадоксальної інкорпорації набуло форми парламентської боротьби за амністію засланих або ув’язнених комунарів. Завдяки цій боротьбі лівиця сподівалася без особливих ризиків консолідувати свою електоральну силу. Після цього прийшла вже згадана нами епоха комеморацій.
Сьогодні політична видимість Комуни має бути відновлена шляхом дезінтеграції: породжена розривом з лівицею, вона має бути вилучена з усієї герменевтики лівиці, яка довгий час її придушувала.
Для цього ми скористаємося тією нагодою, що лівиця впала так низько, що навіть більше не вдає, ніби пам’ятає про Комуну.
Але ця операція не з легких. Вона вимагає, щоб ви мали терпець і дали мені можливість задіяти декілька операторів, аби здійснити новий розтин подій.
Онтологія Комуни
Комуна – це локус [site]1
Візьмемо яку-небудь ситуацію. Множина, що належить цій ситуації, є локусом, якщо їй випадає порахувати себе в референційному полі власної з’яви2. Або іншими словами: локус – це множина, якій випадає поводитися в ситуації щодо самої себе як щодо своїх елементів так, щоб підтримувати буття власної з’яви.
Навіть якщо ідея ще не зовсім ясна, ми бачимо її зміст: локус є сингулярністю, оскільки викликає своє буття у з’яві власної множинної композиції. Локус робить себе, у світі, тут-буттям свого буття. Серед інших наслідків, це означає, що локус набуває собі інтенсивність екзистенції. Локус – це буття, якому випадає екзистувати самому по собі.
Вся річ у тім, що 18 березня 1871 року – це і є локус.
Отже, хай навіть нам доводиться повторюватися (але це потрібно для сингулярної побудови), повернімося до всіх термінів ситуації «Париж наприкінці франко-прусської війни 1870 року». Тимчасовий уряд буржуазних «республіканців» після удавання опору, бувши охоплений страхом перед робітничим і революційним Парижем, капітулює перед пруссаками Бісмарка. Щоб зміцнити цю політичну «перемогу» (дуже схожу на реакційний реванш маршала Петена в 1940 році, коли домовленість із зовнішнім ворогом була в більшому пріоритеті, ніж перспектива опинитися віч-на-віч із внутрішнім ворогом) у Бордо відбуваються «національні збори» з роялістською більшістю на чолі, яку обирають налякані сільські та провінційні представники.
Уряд під керівництвом Тьєра сподівається скористатися обставинами, що склалися, щоб знищити політичний потенціал робітників. Адже в Парижі пролетаріат озброївся, бо мобілізувався під час облоги міста в формі Національної гвардії. Навіть теоретично паризький пролетаріат має у своєму розпорядженні кілька сотень гармат. «Військовим» органом парижан є Центральний комітет, який збирає делегатів різних батальйонів Національної гвардії, які, своєю чергою, пов’язані з великими кварталами Парижа – Монмартром, Бельвілем тощо.
Так, ми маємо розділений світ, логічна організація якого (те, що філософським жаргоном можна назвати трансцендентальною організацією) узгоджує інтенсивності політичної екзистенції згідно з двома антагоністичними критеріями. Що стосується легальних, електоральних, представницьких диспозицій, можна тільки констатувати вищість Національних зборів сільських легітимістів, капітулянтського уряду Тьєра та офіцерів регулярної армії, які, бувши розбитими без особливих зусиль прусськими вояками, мріють відігратися на паризьких робітниках. Оце і є влада, тим паче єдина, яка була визнана окупантом. З боку опору, політичного винаходу, французької революційної історії, наявний плідний безлад в організаціях паризьких робітників, де перемішуються Центральний комітет двадцяти округів, Федерація профспілок, кілька членів Інтернаціоналу та місцеві військові комітети… Щоправда, історична консистенція цього світу, яка була розділена й розладнана наслідками війни, спирається лише на переконання більшості в неіснуванні (інекзистентності) робітничої здатності урядувати. Політизовані робітники Парижа для переважної більшості людей, включно часто з самими робітниками, незрозумілі. Вони – сама інекзистентність «політичної здатності» в непевному світі весни 1871 року. Втім, для буржуазії вони існують ще занадто, принаймні фізично. Центральний Банк тисне на уряд на тему: «Ви ніколи не матимете фінансових операцій, якщо не покінчите з цими негідниками». І для початку імперативна мета, яку, вочевидь, легко виконати: роззброїти робітників, зокрема повернути гармати, розподілені по робітничому Парижу військовими комітетами Національної гвардії. Завдяки цій ініціативі термін «18 березня» (один день, як він розкривається в ситуації «Париж навесні 1871 р.») стане локусом. Тобто тим, що експонує самого себе в з’яві ситуації.
Власне, 18 березня – це перший день події, яку назвали (яка сама себе назвала) Паризькою Комуною, тобто здійснення влади республіканськими або соціалістичними політичними активістами та організаціями озброєних робітників у Парижі від 18 березня до 28 травня 1871 року. Послідовність, яка розплатилася бійнею кількох десятків тисяч «бунтівників» військами уряду Тьєра та реакційних національних зборів.
Що, власне, за своїм змістом являв собою цей початок – 18 березня? Ми відповімо: він являв собою появу буття-робітником (до того часу соціального симптому, грубої сили повстань або теоретичної загрози) у просторі політичної та урядової здатності.
І що відбувається? Тьєр наказує генералові Орелю де Паладіну повернути гармати Національної гвардії. Близько трьох годин ночі кілька обраних загонів учиняють спробу перевороту. Здавалося, повний успіх. На стінах з’являється прокламація Тьєра та міністрів, що містить в собі парадокси роздвоєної трансцендентальної оцінки: « Нехай добрі громадяни відокремляться від поганих, нехай вони допоможуть армії». Втім, до одинадцяти годин ранку переворот цілком провалився. Вояки були зусібіч оточені сотнями жінок з народу, безіменними робітниками та Національною гвардією, що діяла від власного імені. Багато вояків братаються. Гармати повернуто народу. Генерал Д’Орель де Паладін панікує, вбачаючи в цьому дійстві велику червону небезпеку: «« Уряд закликає вас до захисту вашого міста, ваших домівок, ваших родин і вашої власності. Купка збитих на хибний шлях людей, ставлячи себе вище закону і слухаючись якихось таємних ватажків, спрямувала проти Парижа гармати, відібрані у пруссаків». За його словами, потрібно « покінчити з повстанським комітетом, члени якого представляють комуністичні доктрини й розграбують Париж і похоронять Францію». Усе безрезультатно. Незважаючи на брак справжнього керівництва, повстання поширюється й охоплює все місто. Організації озброєних робітників використовують казарми, громадські будівлі й, нарешті, ратушу, яка під червоним стягом стане місцем і символом нової влади. Тьєр утікає потаємними сходами, міністр Жуль Фавр вистрибує через вікно, весь урядовий апарат зникає й осідає у Версалі. Париж віддано повстанню.
18 березня – це локус, тому що, крім усього, що постає тут під двозначною трансцендентальною назвою «Париж навесні 1871 року», виникає, як вражаючий і зовсім несподіваний початок розриву (ще, правду кажучи, без концепту) з тим, що встановлює норму його з’яви. Зауважимо, що «18 березня» – це назва одного з розділів чудової «Історії Комуни 1871 р.», опублікованої активістом Ліссаґаре в 1876 році3. У цьому розділі цілком органічно йдеться про «жінок 18 березня», «людей 18 березня», тим самим засвідчуючи включення «18 березня» (яке стало предикатом) в оцінку можливих наслідків перипетій того дня. Ліссаґаре добре бачить, що крізь випадковості дня 18 березня, під тиском буття, здійснюється іманентна переміна законів з’яви. Справді, з того факту, що робітники Парижа, долаючи розсіяність своєї політичної рамки, перешкодили конкретному урядовому акту й застосували силу (захоплення гармат), зрештою випливає зобов’язання з’яви незнаної здатності, безпрецедентної влади. Так, під тиском буття, постає «18 березня» як елемент ситуації, яка є.
Фактично, з погляду впорядкованого з’явлення, можливість робітничої і народної урядової влади просто-на-просто не існує. Як і не існує вона для самих активістів-робітників, які нерозбірливо говорять в термінах «республіки». Надвечір 18 березня члени Центрального комітету Національної гвардії, єдиного чинного органу влади в місті, покинутому його законними очільниками, в більшості своїй залишаються переконаними, що їм не слід засідати в ратуші, повторюючи, що «в них немає повноважень урядувати». А це, власне, означає, згідно з нашою концепцією «лівиці», що вони не наважуються порвати з нею. І тільки гострий меч обставин, що навис над їхніми головами, у кінцевому підсумку, змусив їх, як-от Едуарда Моро (абсолютно невідому особу) продиктувати на ранок 19 березня: «скликати вибори, надати громадські послуги, захистити місто від несподіванок». Тим самим вони мимоволі прямо конституюють себе, попри будь-яку лояльність парламентській лівиці, як політичний авторитет. Діючи в такий спосіб, вони включають 18 березня, як початок цього авторитету, в наслідки 18 березня.
Отже, потрібно розуміти, що 18 березня – це локус, те, що поширюється і нав’язує себе всім елементам, які сприяють його власному існуванню, «силою» вимагаючи, на нерозбірливому тлі буття-робітником, зовсім нової трансцендентальної переоцінки його інтенсивності. Локус «18 березня», осмислений сам по собі, є субверсією, підривом правил політичної з’яви (логіки влади) через власний активний медіум – емпіричне «18 березня», в якому відбувся перерозподіл неможливої можливості робітничого існування.
Логіка Комуни
Комуна – це сингулярність
Що стосується осмислення його чистого буття, локус – це просто множина, якій випадає бути елементом самої себе. Те, що ми проілюстрували на прикладі 18 березня, складної сукупності перипетій, звідки випливає, що «18 березня» встановлюється, в об’єкті «18 березня», як вимога нової політичної з’яви, як форсування досі незнаної трансцендентальної оцінки політичної сцени.
Втім, локус має бути осмислений не лише в онтологічній партикулярності, яку я щойно продемонстрував, а й у логічному розгортанні її наслідків.
Справді, локус – це фігура моменту. Вона виникає, щоб зникнути. Справжнє тривання, час, який локус відкриває або засновує, стосуються лише його наслідків. Ентузіазм 18 березня 1871 року, безумовно, засновує першу робітничу владу в історії, але коли 10 травня Центральний комітет оголошує, що для порятунку «революції 18 березня, яка так добре почалася», «слід покласти край суперечкам, притлумити злість, покінчити з суперництвом, невіглаством і нездатністю», ця показна безнадія характеризує те, що за два місяці постало в місті в питанні розповсюдження та охоплення політичних інтенсивностей.
Отож які наслідки? Цей пункт має вирішальне значення для всієї теорії історичної з’яви політики. Але я, зрозуміло, оминаю технічні деталі цієї теорії. Найпростіший спосіб – встановити значення відносин наслідку між двома елементами ситуації через посередництво їхнього рівня існування. Якщо елемент a ситуації такий, що існування a дорівнює p, і якщо елемент b тієї самої ситуації існує на рівні q, то ми можемо постулювати, що b є наслідком a рівною мірою підпорядкованості цих інтенсивностей або, якщо завгодно, їхнього порядку. Якщо, наприклад, на шкалі, що вимірює інтенсивність існування, притаманній певній ситуації, q значно нижче за p, ми можемо підтвердити, як наслідок, підпорядкування b щодо a.
Так ми можемо сказати: наслідок – це відносини, сильні або слабкі, між існуваннями. Отже, рівень, згідно з яким річ є наслідком іншої, ніколи не буває незалежним від інтенсивності існування цих речей в певній ситуації. Так, вищезгадану декларацію Центрального комітету від 10 травня 1871 р. можна сприйняти як тезу про наслідки. Вона фіксує:
– дуже сильну інтенсивність існування дня 18 березня 1871 р., цю революцію, «що так добре почалася»;
– неявно: катастрофічний рівень існування політичної дисципліни в робітничому таборі двома місяцями пізніше («злість», «суперництво», «невігластво», «неспроможність»);
– бажання (хоч і, на жаль, абстрактне) привести цінність наслідків поточної політики у відповідність до сили існування її зниклого походження.
Локус – це з’ява/зникнення множини, парадоксом якої є само-приналежність. Логіка локусу стосується розподілення інтенсивностей навколо зниклої точки, якою є локус. Отож потрібно починати з розпочинання: яка цінність існування самого локусу? Після цього можемо перейти до розгляду наслідків.
Ніщо в онтології локусу не визначає його цінність існування. Раптова з’ява може бути лише ледве «помітним» локальним виникненням (чистий образ, оскільки тут немає ніякого сприйняття). Або так: зникнення може не залишити ніякого сліду. Цілком може бути, що онтологічно зачеплений стигматами «істинної» зміни (само-приналежність і зникнення за мить) локус, однак, своєю екзистенційною незначущістю дуже мало відрізняється від простого продовження ситуації.
Наприклад, у вівторок 23 травня 1871 р., коли майже весь Париж перебував у руках вояків Версаля, які тисячами розстрілювали робітників на всіх сходах міста, тоді як більше не залишається ніякого політичного та військового керівництва з боку комунарів, які билися від барикади до барикади, залишки Центрального комітету оприлюднюють останню прокламацію, що з’являється на кількох стінах міста і яка (як зазначає Ліссаґаре з похмурою іронією) є «прокламацією переможців». У ній читаємо вимоги спільного розпуску Версальських зборів (легальних) і Паризької Комуни, відступу армії з Парижа, передачі тимчасового уряду делегатам великих міст, взаємної амністії. Як розцінювати цей сумний «Маніфест»? Через саму недоладність і безглуздя його не можна звести до нормальності ситуації. Він все ще виражає, хай і в уривках або в глузливій формі, самовпевненість Комуни, праведну віру в те, що вона ще втримує політичне починання. Цілком слушно цей документ, якого вітер з казарм відносить у безвість, сприймати як елемент локусу. Однак у диких сутінках робітничого повстання його цінність існування доволі слабка. Що нас тут цікавить, так це сингулярна сила локусу. Маніфест Центрального комітету, звісно, онтологічно розташований в локусі, що тримає разом подієву синтагму «Паризька Комуна», але, як лише ознака розкладання і безсилля, він відносить сингулярність на межі простої композиції ситуації або її механічного розвитку, без справжнього творення.
З цього приводу ми процитуємо страшний уривок Жульєна Ґрака з його « Lettrines», присвяченого останнім моментам Комуни. Я додав цей уривок до передмови моєї «Теорії суб’єкта» як вказівку, що всі мої філософські зусилля були спрямовані на те, щоб хоч трохи посприяти тому, щоб ми (як спадкоємці Культурної революції і Травня 68-го) не перетворилися на торговців « купонами на оселедці».
Ґрак перечитує третій том «Повстанця», автобіографії Жуля Валлеса, одного з лідерів Комуни. Ось уривок з його коментаря: « Маркс поблажливо ставився до керівництва Комуни, недоліки якого він чудово вбачав. Революція теж має своїх Трошю та своїх Ґамеленів4. Відвертість мемуарів Валлеса приголомшує і жахає перед цим декламаторським керівництвом, цими революціонерами-винарями, на яких плювали бійці на барикадах Бельвіля, коли ті проходили повз в останні дні кривавого тижня. Немає виправдання того, що навіть завзяту боротьбу провадять так легковажно._
Накочує якась відразлива нудота, коли слідкуєш за гротескним безладом і жалюгідним хаосом останніх сторінок, на яких нещасний делегат Комуни, який уже не наважується показувати свій представницький пояс, ховаючи його в газеті під пахвою, хтось такий собі на кшталт безвідповідального окружного чиновника, Шарло-прогресиста5, який стрибає між набоями, що вибухають, вештається як заблудлий пес від однієї барикади до іншої, цілковито неспроможний зробити що-небудь, з яким грубо поводяться повстанці, які шкірять зуби, який недоладно роздає купони на оселедці, кулі та запали, і благаючи знавіснілий натовп, який обступив його зусібіч, небезпідставно вражений тією халепою, в яку він їх затягнув – жалібно, жалісливо: “Залиште мене, прошу вас. Мені потрібно подумати наодинці”._
У своєму екзилі безвідповідального сміливця він, либонь, інколи прокидається ночами, досі чуючи оті як-не-як серйозні та вагомі голоси людей, які мали бути вбиті за декілька хвилин і які так несамовито кричали на нього з барикади: “Де накази? Де план?”»
Аби не сталася такого роду катастрофи, потрібно, щоб сила існування у з’яві локусу компенсувала її минущість. Ніщо не має потенціалу події, крім локусу, цінність існування якого максимальна. Саме так і сталося 18 березня 1871 року, коли з жінками на чолі робітничий люд Парижа не дозволив армії роззброїти Національну гвардію. Але з кінця квітня цього вже не скажеш про політичне керівництво Комуни.
Ми називаємо локус, інтенсивність існування якого не максимальна, фактом.
А локус, інтенсивність існування якого максимальна, ми називаємо сингулярністю.
Помічаємо, що репресивна сила версальців супроводжується пропагандою, яка систематично позбавляє Комуну сингулярності, натомість виставляє її як монструозний набір фактів, які потрібно (силою) повернути до нормального порядку речей. Звідси такі надзвичайні заяви, як-от, наприклад, 21 травня 1871 року в самий розпал бійні робітників у консервативній газеті « Le Siècle»: «Соціальну прикрість усунуто або ж вона в процесі усування». Ліпше і не скажеш. Це правда, що вже 21 березня трьома днями після повстання Жуль Фавр заявив, що Париж потрапив до рук «жменьки негідників, які поставили вище повноважень Зборів я не знаю який кривавий і хижацький ідеал». Стратегічний і тактичний вибір рухається, у з’яві ситуації, між фактом і сингулярністю, оскільки це завжди питання про логічний порядок обставин.
Якщо світові випадає нарешті сконцентруватися в локусі (в тому, що стається в ньому) і розміщується між сингулярністю і фактом, тоді рішення здійснюються лише в мережі наслідків.
18 березня та його наслідки
Сингулярність відхиляється від неперервної тяглості більше, аніж факт, тому що пов’язується з інтенсивністю максимального існування. Якщо тепер нам потрібно розрізнити слабкі сингулярності від сильних, то це для того, щоб встановити наслідки, які зникомий локус сплітає з іншими елементами ситуації, які її презентували в світі.
Коротше, ми скажемо, що максимальне існування на час його з’яви/зникнення надає локусу силу сингулярності. А дати існування максимально – в цьому якраз полягає вся сила цієї сингулярності.
За сильною сингулярністю ми зарезервуємо назву «подія».
Дамо кілька роз’яснень щодо предикативного розрізнення сила/слабкість у застосунку до сингулярностей (тобто до локусів, трансцендентна інтенсивність яких максимальна). Очевидно, що в порядку роботи з’яви через істину Паризька Комуна, що була потоплена в крові після двох місяців, тим не менше значно важливіша, ніж 4 вересня 1870 року, коли впав політичний режим Другої Імперії і розпочалася Третя Республіка, що триватиме сімдесят років. Але це ніяк не стосується дійових осіб: 4 вересня саме робітники під червоним стягом захопили ратушу і, як блискуче описав Ліссаґаре, спричинила розгром чиновників: «Великі сановники, товсті функціонери, люті мамлюки, владні міністри, церемонні камергери, вусаті генерали жалюгідно розбіглися 4 вересня, як зграя освистаних комедіантів». З одного боку, повстання, яке не засновує ніякого тривання; з іншого, день, який змінює державу. Але 4 вересня буде взяте в обіг буржуазними політиками, особливо зацікавленими у відновленні порядку власників; тоді як Комуна, взірцева референція для Леніна, надихатиме ціле століття революційної думки й заслужить відому оцінку, яку їй дав Маркс якраз перед її кривавим кінцем: « Комуна – це початок соціальної революції XIX століття. І тому, хоч яка буде її доля в Парижі, вона обійде весь світ _. Робітничий клас Європи та Сполучених Штатів Америки одразу привітав Комуну як чарівне слово звільнення_».
Виснуємо, що 4 вересня 1870 року – це слабка сингулярність, оскільки вона відповідає загальному розвитку європейських держав, які всі здійснюють конвергенцію в бік парламентської форми. А Комуна – це сильна сингулярність, оскільки пропонує думці правило емансипації, що передає естафету (можливо, проти течії) до жовтня 1917 року, але ще точніше до літа 1967 року в Китаї або французького Травня 68-го. Адже важить не просто виняткова інтенсивність її виникнення (факт, що йдеться про насильницький і творчий епізод з’яви), а й те, що таке виникнення, хоч і минуще, розташовує у тривалості як славетні, так і непевні наслідки.
Починання вимірюються тим, що уможливлюють нові починання [re-commencements].
Саме в цьому аспекті сингулярності, який продовжується через зовнішню щодо неї концентрацію її інтенсивності, ми можемо судити, чи заслуговує алеаторне доповнення до світу того, щоб його сприймати (окрім фактів і продовжень) не просто як сингулярність, а як подію.
Комуна – це подія
Отже, все залежить від наслідків. Але зауважимо: немає сильнішого трансцендентального наслідку, ніж дати появу чого-небудь у світі, чого раніше в ньому не існувало. Так, 18 березня 1871 року помістило в центр політичного виру низку невідомих робітників, невідомих навіть спеціалістам з революції, цим уцілілим старим ветеранам «сорок восьмого року», які, на жаль, надалі занурили Комуну в непотрібні та неефективні пустопорожні суперечки. Повернімося до 19 березня і першої прокламації Центрального комітету, єдиного підзвітного органу, що вийшов з повстання 18 березня: «« Нехай тепер Париж, а з ним і вся Франція, створить міцний фундамент для істинної республіки, єдиного уряду, який назавжди покладе край добі ворожих вторгнень і громадянських війн» Хто підписав це безпрецедентну політичну резолюцію? Двадцятеро осіб, три четверті яких – пролетарі, яких затверджують і ідентифікують лише обставини, що склалися. Урядові чиновники з доброю міною публікують заяву: « Хто ж члени цього комітету? Ніхто в Парижі не знає їх. Комуністи вони, бонапартисти, чи пруссаки?» Відразу зринає одвічна тема «іноземних агентів». Насправді наслідком події стало те, що до тимчасово максимальної політичної екзистенції були приведені ще вчора інекзистентні робітники.
Отже, ми можемо виявити сильну сингулярність за тим наслідком, що в ситуації вона дає існування неіснуючому.
На абстрактнішому рівні, ми дамо таке визначення: нехай певний локус (множина, позначена власною само-приналежністю) є сингулярністю (його інтенсивність існування, миттєва та минуща настільки, наскільки може бути, тим не менше максимальна), тоді ми скажемо, що цей локус – сильна сингулярність або подія, якщо наслідок (максимальної) інтенсивності локусу є дещо, цінність існування чого в цій ситуації була нульовою, набуває позитивної цінності існування.
Отже, максимально істинним наслідком своєї (максимальної) інтенсивності подія має існування неіснуючого – екзистенцію інекзистентного.
Звісно, тут наявний сильний парадокс.
Адже, якщо імплікація – максимально істинна, а також антецедент – істинний, то і його наслідок має бути істинним; так доходимо до висновку, згідно з яким під впливом події інекзистентний аспект локусу стає екзистентним абсолютно.
І справді: невідомі члени Центрального комітету, яких напередодні ще політично не існувало, існують абсолютно в самий день своєї появи. Народ Парижа підкоряється їхнім прокламаціям, заохочує їх займати громадські приміщення, бере участь у виборах, які вони організують.
Парадокс можна проаналізувати в три кроки.
По-перше, принцип цього балансиру від неіснування до абсолютного існування у мирській з’яві світу – це принцип минущий, зникомий. Подія розтрачує свою силу в самому цьому екзистенційному преображенні. 18 березня 1871 р., як подієва множина, не має ані найменшої стабільності.
По-друге, якщо інекзистентність локусу має врешті-решт здобути, в порядку з’яви, максимальну інтенсивність, то лише тією мірою, якою ця інтенсивність відтепер замінятиме собою те, що зникло; її максимальність – тривка мітка, у світі, самої події. «Вічна» екзистенція інекзистентного – це трасування-контур [tracé] або сказане-висловлене [l’énoncé], у світі, тієї події, що зникла. Прокламації Комуни, першої робітничої влади у світовій історії, утворюють історичну екзистентність, абсолютність якої свідчить про настання у світі зовсім нового порядку її з’яви, свідчить про зміну її логіки. Екзистенція інекзистентного – це те, через що розгортається, у з’яві, її субверсія прихованим буттям. Це логічне маркування парадоксу буття. Онто-логічна химера.
Деструкція
Зрештою, там, де розміщується екзистенція, має повернутися інекзистентне. Мирський порядок годі здолати, допоки не можна вимагати скасування логічного закону ситуацій. Кожна ситуація має принаймні одне власне інекзистентне. І якщо воно сублімується в абсолютну екзистенцію, то інший елемент локусу має припинити існування, щоб залишився закон і, врешті-решт, збереглася когерентність з’яви.
У 1896 році, додаючи заключне слово до своєї «Історії Комуни 1871 р.», Ліссаґаре робить два спостереження. По-перше, отара старих реакціонерів і вбивць робітників у 1871 році досі нікуди не поділася. Завдяки парламентаризму вони навіть розрослася і поповнилися «новими дудариками, які під маскою демократів полегшують махінації буржуазії». По-друге, народ віднині утворює свою власну силу: « Тричі [у 1792, 1848 та 1870-му] французький пролетаріат створював республіку задля інших класів; тепер він визрів, щоб створити її для самого себе». Інакше кажучи, подія-Комуна, ініційована 18 березня 1871 року, звісно, не привела до деструкції панівної групи та її політиків; однак вона зруйнувала дещо важливіше: робітниче та народне політичне упідлеглення. Знищена була саме суб’єктивна нездатність: «О! – вигукує Ліссаґаре, – вони не сумніваються у власній здатності, ці робітники міст і сіл». Абсолютизація робітничого політичного існування (екзистенції інекзистентного), конвульсивного та придушеного, тим не менше зруйнувала необхідність сутнісної форми підлеглості – підлеглості можливої пролетарської політики маневрам буржуазної політики (зліва). Комуна, як будь-яка справжня подія, не реалізувала можливість, але створила її. Це просто можливість незалежної пролетарської політики.
Те, що століттям згодом необхідність підлеглості зліва знову була відновлена (чи, радше, наново винайдена під самою назвою «демократія»), – то вже інша історія, інша послідовність буремної історії істин. Хай там як, на те місце, де утримувалося інекзистентне (політична здатність робітництва), прийшло зруйнування того, що легітимувало цю інекзистентність (суб’єктивна нездатність). На початку XX ст. місце мерця посідає вже не політична свідомість робітників, а (навіть якщо цього ще не усвідомлюють) упередження щодо природного характеру класів і тисячолітнє призначення власників і багатіїв утримувати державну та соціальну владу. Паризька Комуна здійснила цю деструкцію заради майбутнього, хай навіть в очевидному знищенні свого власного надіснування [surexistence].
Тут ми маємо трансцендентальну максиму: якщо те, що не вартувало нічого, починає, у формі подієвого наслідку, вартувати все, тоді руйнується встановлена даність з’яви. Те, що здавалося, ніби підтримувало зв’язність світу, виявляється нечинним; отож, якщо трансцендентальна індексація сущого є (логічною) основою світу, то небезпідставно треба сказати: «Світ змінить свої засновки»6.
Коли світ сильно зачаровується абсолютними наслідками парадоксу буття, вся з’ява, якій загрожує локальна деструкція звичної системи оцінювання, має знову налагодити інший розподіл того, що існує, і того, що не існує.
Під тиском, яке буття чинить на власну з’яву, у світ може прийти лише шанс, можливість іншого світу (змішуючи існування та деструкцію).
На завершення
Гадаю, що цей інший світ перебуває для нас у Комуні, але зовсім в іншому місці, ніж в її подальшому існуванні, – а саме в тому, що я назву її першим існуванням. Тобто не в партії-державі з її соціально-робітничим референтом. Він полягає в констатації, що політичний розрив завжди є комбінацією суб’єктивної здатності та організації (повністю незалежної від держави) наслідків цієї здатності.
Також важливо наголосити, що такий розрив завжди є розривом з лівицею, в тому формальному сенсі, який я надав цьому терміну. Сьогодні це рівнозначно розриву з представницькою формою політики або, якщо хочемо піти далі в провокації, яка не позбавлена своїх підстав, розриву з «демократією».
Уявлення про те, що наслідки політичної здатності обов’язково пов’язані з порядком влади та державницького управління, належить першому підсумку Комуни, але не тому підсумку, який цікавить нас. Адже наша проблема радше полягає в тому, щоб повернутися – по той бік цього першого підсумку (раніше Леніна, якщо завгодно) – до того, що було живим, хоч і переможеним у Комуні: до того факту, що політика виникає тоді, коли декларація є також і водночас рішенням щодо наслідків. Тобто коли декларація активується в формі раніше незнаної колективної дисципліни. Тому що ми ніколи не маємо перестати нагадувати про те, що ті, хто є нічим, можуть робити ставки на наслідки їхньої з’яви лише в аспекті нової дисципліни, яка є практично дисципліною думки. Партія в сенсі Леніна, звісно, представляла творення такої дисципліни, але в її остаточній підлеглості примусам держави. Сьогоднішнє завдання полягає в тому, щоб підтримати творення такої дисципліни, яка була б вилучена з лещат держави, – дисципліни, яка була б політичною наскрізно.
Цей текст вперше був представлений у формі лекції, виголошеної в «Будинку письменника» (Париж) у січні 2003 року; відтак перероблений і доповнений у книжках і розділах: Badiou A. Hypothèse communiste, Éditions Lignes, 2009; Logiques des mondes. L’Etre et l’Evénement, 2, Éditions du Seuil, 2006.
Переклав Андрій Рєпа
Примітки
- Цим більш-менш специфічним словом ми перекладаємо важливий термін «site» (місце, розташування, місцезнаходження, локалізація тощо), що у філософії А. Бадью позначає місце іманентної появи чогось зовсім нового; онтологія локусу була систематично розроблена у працях «Буття і подія» і «Логіки світів» ↩︎
- В оригіналі тут і далі дієслово «з’являтися» (apparaître) вжито у формі іменника: «dans l’apparaître», який ми перекладаємо як «з’ява» або «з’являння». ↩︎
- Український переклад цього твору виходив 1919 р. (Нью-Йорк) у скороченій версії; ознайомитися можна тут, повний переклад виходив ще за часів царської Росії у виданні: Лиссагарэ Э. Исторія Коммуны 1871 г. – СПб.: Изданіе Н. Глаголева, 1906. – 442 с. ↩︎
- Л. Ж. Трошю – голова уряду національної оборони в період франко-прусської війни (1870–1871); М. Ґамелен – генерал, головнокомандуючий французької армії на початку Другої світової війни; переносно: горе-керівники. ↩︎
- В оригіналі вжито слово «керосинщик» (pétroleur), неологізм, який з’являється саме за часів Паризької Комуни; йшлося про виготовлення та застосування у вуличних боях саморобних бомб на основі керосину; з часом це слово набуло переносного значення: людини, яка палко відстоює саме прогресивні ідеї. ↩︎
- Рядок з «Інтернаціоналу» Ежена Потьє, написаного якраз у період Паризької Комуни (1871). Фразу «Le monde va changer de base» в українській версії гімну перекладали або як «Ми світ увесь перевернемо» або «Весь світ насильства ми зруйнуєм»; відомий переклад М. Вороного ігнорує цю фразу, можливо, тому, що зроблений з німецького перекладу (про це див. статтю С. Гіріка. ↩︎
