Мабуть, ніхто в історії не малював так багато, як Леонардо, або ж хто відчував таку нездоланну потребу фіксувати на папері все, що бачив. Одне з джерел описує його безперервну діяльність: вирушаючи куди-небудь, він затикав за пояс маленький нотатник і на його сторінках змальовував «обличчя, звички, одяг і рухи» людей, яких зустрічав. Уважне спостерігання за людьми, зайнятими щоденними справами, а потім якнайточніша і найреалістичніша передача їхніх рис і поз, багато важили для Леонардо. В одному записі він заохочує майбутніх художників «багато ходити і під час цих прогулянок споглядати, спостерігати і обдумувати обставини й поведінку людей, котрі розмовляють, сваряться, сміються чи б’ються між собою». Художник, який роздивляється й замальовує своїх співгромадян на ринку чи на площі, у ті часи дивував. Зазвичай художники знаходили моделей для картин тут-таки в майстернях — попросту ставили своїх учнів у бажані пози. Іноді вони також запозичували пози і вирази облич зі скульптур, з уже написаних картин або з альбомів зі зразками, де було безліч корисних деталей: як рухається і виглядає тіло в різних позах. Утім, Леонардо вважав «особливо шкідливим», коли художник копіював пози і обличчя в інших митців. Тому свої зарисовки він робив не в майстерні, а на вулиці, де міг спостерігати, як рухаються і взаємодіють між собою реальні люди.
Замальовки Леонардо.
Леонардо багато років прожив у Флоренції, великому місті, бурхливе вуличне життя якого давало йому чудову нагоду спостерігати за всілякою активною діяльністю. Один із його сучасників назвав Флоренцію «театром світу». Флорентійці нерідко збиралися поспілкуватися на вулицях і на площах, на мостах, як Понте Веккіо. Під час карнавалу на вулицях співали пісні й розігрували пародійні вистави, а на площах дві команди по двадцять сім чоловіків у кожній грали в calcio — примітивну й жорстоку версію футболу. На ринковій площі у Флоренції вирувало життя. Поет Антоніо Пуччі описував тутешній ринок як окремий світ: там роїлися торговці спеціями, м’ясники, лихварі, шматярі, гравці й жебраки. Не бракувало там і торговок, які «цілий день сваряться… клянуть інших, не добираючи слів, обзивають одна одну шльондрами». Були на вулицях Флоренції і справжні повії, яких закон зобов’язував носити довгі рукавички, взуття на високих підборах, дзвоники на голові і жовту стрічку.
Ескіз Леонардо.
Схоже, що з усього розмаїтого флорентійського життя Леонардо особливо цікавили sersaccenti delle pancacce — мудрагелі на лавках. То були люди різних занять і верств, які сиділи й пліткували на численних кам’яних лавках, що стояли на флорентійських вулицях і площах, навіть коло фундаменту кампаніли Джотто та біля фасадів багатих палаццо.
Контур публікує фрагмент книги — про один із найвідоміших мистецьких шедеврів в історії людства. Від його створення минули сотні років, за цей час «Тайна вечеря» обросла міфами, конспірологічними теоріями і фантастичними інтерпретаціями. Росс Кінг, автор науково-популярних бестселерів з історії мистецтва, написав захопливе й ґрунтовне дослідження, у якому майстерно поєднав історію з біографією, теологічні екскурси з мистецтвознавчим аналізом, нові й старі факти зі спростуванням численних міфів і легенд.
Автор запрошує читача в подорож Італією кінця XV століття, де змагаються володарі могутніх держав, ростуть ренесансні міста і працюють талановиті митці. І тоді ж таки в трапезній домініканського монастиря на околиці Мілана 43-річний Леонардо да Вінчі, придворний художник та інженер герцога Сфорца, береться за експериментальний настінний розпис, який прославить його ім’я на весь світ.
Видавництво: ArtHuss
