Простір літератури
«Поняття «література» не потребує перевизначення. Якщо ви не здатні впізнати літературу, коли читаєте, вам ніхто не допоможе її краще пізнати чи полюбити»
Гаролд Блум
Для художньої літератури найважливіший критерій – естетичний: ця теза є центруючою в науковій спадщині Гаролда Блума. Впродовж шести десятиліть учений стверджував, що аж ніяк не соціально-історичні контексти, не трансляція політичних або соціальних ідей визначають сутність літератури, лише власна естетична досконалість дає право художньому твору здобути безсмертя і залишитись в пам’яті поколінь. В травневому інтерв’ю цього року Гаролд Блум, якого було названо «паладіном літературного агону», ще раз уточнив свою позицію: «Висока література має три основні ознаки: пізнавальна сила, оригінальність та естетична велич», вона «вчить нас як говорити до себе, а не до інших. Читання Данте та Шекспіра може покращити людину, але не зробить її кращим громадянином» [1] . У цій останній розмові метр охрестив себе «динозавром», оскільки не залучений у «кібержиття» з його новітніми технологіями і не може читати The New York Times з огляду на всі «жахливі» події сучасності.
В останні десятиліття має місце системна криза читання. Значний розвиток масової культури, особливо беручи до уваги її комерційний аспект, а також відкритість і мобільність інформації, швидкість доступу до неї, зростання інформаційних потоків змінюють і стиль життя, і якість знання людини, і культуру читання. Як зазначив Михаїл Епштейн, у ХХ столітті історичний час прискорювався, вміщуючи в астрономічну одиницю все більше інформаційних одиниць і подій. Як результат, читання художньої літератури, особливо в молодіжному середовищі, не витримує конкуренції з такими джерелами інформації, як Інтернет, телебачення і кіно, що відповідає передбаченню теоретика масової культури Маршалла Маклюена про близький кінець «галактики Гуттенберга».
В сучасних реаліях, коли занепадає «мистецтво глибокого і вдумливого читання», натомість поширюється «ігнорування культури», як ніколи, стає актуальним питання літературного канону як «мистецтва пам’яті, автентичного підмурівка культурологічного мислення», – про це Блум розмірковував у книзі «Західний канон. Книги на тлі епох» [2], яку називають найвідомішою і, одночасно, найбільш полемічною книгою професора.
Без сумніву, Західний канон Гарольда Блума, в центрі якого знаходиться Шекспір, є підкреслено суб’єктивним. Учений визначає свій список літераторів, намагаючись окреслити національні канони крізь призму творчості центральних постатей: Чосера, Шекспіра, Мільтона, Вордсворта, Діккенса в Англії, Монтеня і Мольєра у Франції, Данте в Італії, Сервантеса в Іспанії, Толстого в Росії, Гете в Німеччині, Боргеса і Неруди в Латинській Америці, Вітмена і Дікінсон в США.
Своєю чергою, опоненти Блума стверджують, що поданий в книзі список канонічних творів обмежує різноманіття світової літератури і уникає маргіналізованих голосів. Утім, як пише Ендрю Соломон, «Блум захоплювався творчістю Тоні Моррісон, Чінуа Ачебе та інших письменників, і говорити, що той, хто прославляв Гарта Крейна, Волта Вітмена, Елізабет Бішоп та Тоні Кушнера, ігнорує ЛГБТ-голоси, видається, щонайменше наївним» [3].
Без сумніву, проблема літературного канону потребує окремої уваги.
Варто лише зазначити, що по-перше, єдиного принципу визначення величі в літературі не існує, Блум, наприклад, був зорієнтований на позачасовіцінності західної класики. По-друге, природа канону є плинною, канон змінюється із кожним поколінням, отже які твори відносити до канонічних і які книги обирати для читання – цей вибір належить читачам.
Відкритим є також питання обсягу обов’язкових для читання творів, адже, за Блумом, «ми наближаємось до розуміння неможливості осягнути Канон упродовж одного людського життя» («Західний канон», 46). Для прикладу, з творами Шекспіра повинна познайомитись кожна людина, яка вважає себе носієм західноєвропейської культури. Пам’ятаючи, що Шекспірівський канон складають 37 п’єс, 2 поеми і 154 сонети, важко уявити собі, що з усією Шекспірівською спадщиною познайомиться більшість читачів, включно спеціалістів-літературознавців.
Чи усвідомлюють звичайні читачі поставлену проблему, чи розрізняють вони споживання інформації й естетичну вартість світової класики? Відповідь, очевидно, не є однозначною. Але формувати таке усвідомлення вкрай важливо, оскільки зі змінами домінуючих джерел інформації та форм її отримання стають усе більш популярними короткі перекази творів класичної літератури, які складено таким чином, аби на знайомство з ними витрачалось не більше, ніж від 5-ти до 15-ти хвилин читацького часу. Такі ресурси можна легко знайти в Інтернеті, практично будь-якою мовою. Існують також інші скорочені мультимедійні адаптації світової класики (мультфільми, кліпи тощо).
Одним із найбільш представлених у скороченому вигляді авторів є,звичайно, Вільям Шекспір. Приблизно за годину читачі мають можливість узнати сюжети найкращих творів драматурга – «Гамлета», «Короля Ліра», «Макбета», тобто ті твори, які, за Блумом, центрують західний літературний канон. Як правило, 5-ти – 15-хвилинний «Гамлет» «написаний» сучасною розмовною мовою, простими реченнями, з невеликою кількістю цитат.
Подієвий ряд передано достатньо точно, згадано практично усіх центральних персонажів твору: «Привид просить Гамлета помститися за нього. «Прощавай, прощавай. І пам’ятай про мене», – з цими словами привид іде. Світ перекинувся для Гамлета… Він клянеться помститися за батька», і далі – «Гамлет гуляє наодинці і промовляє, роздумуючи, свій знаменитий монолог: «бути чи не бути – ось питання…». Більше того, в Інтернеті можна знайти сторінки “Three-Minute Hamlet” («Гамлет за три хвилини») або «”Crime and Punishment” Boiled Down to 60 seconds» («Злочин і покарання» за 60 секунд).
Через годину такого знайомства зі світовою літературою читачі готові проілюструвати «знання» Шекспіра або іншого класика, яке, суб’єктивно, є більш точним, ніж після дійсного прочитання, адже вони мають справу із синтетичним, надто концентрованим продуктом.
Власне, таке «несправжнє» знання є ануляцією культурних смислів, ознакою сучасної культури, яку Бодріяр назвав «ерою тотальної симуляції». Короткий переказ симулює реальне читання, стає більшим за нього. Відтак для читачів скасовується щонайменша можливість мислиннєвих процесів: переказаний «Гамлет» – це навіть не симуляція переживань, замість них символічний розділовий знак сучасності – три крапки, тобто порожнеча. І якщо читач з цим свідомо погоджується, це означає, що він погоджується мати спекулятивний образ Шекспіра, тобто замінити Шекспіра як такого на його симулякр. Значить, читач приймає принцип схематизації знання замість «чесного» незнання.
Таким чином, значення усієї класичної спадщини втрачає свій глибинний зміст, якщо читач витворює власними зусиллями внутрішню порожнечу. Адже, користуючись словами відомого Джойсового персонажа, читаючи, «ми йдемо крізь самих себе, … завжди приходимо лиш до самих себе».
На сьогодні твори мистецтва, традиційні сюжети, мотиви і образи існують у незнаних у попередні періоди історії реаліях. Значно зростає масштаб інтерпретацій та адаптацій світової класики, але одночасно постає питання їхньої художності.
Будучи носієм кращих інтелектуальних традицій, Блум постійно говорив естетичну свідомість людини, що формується лише через твори мистецтва і є складовою цілісності людини, а її творення триває впродовж життя. Звичайно, універсальне значення класичної літератури виходить за межі естетичного, світова класика формує уявлення про такі фундаментальні категорії як особистість, народ, історія, цивілізація. Книги американського вченого висвітлюють глибинний сенс читання художньої літератури: «Кінцева відповідь на питання «чому читати?» полягає в тому, що лише глибоке, постійне читання формує і розширює автономне «я» людини» («Як читати і навіщо» [4] , 2000). Це один з найважливіших уроків
Гаролда Блума (1930-2019), літературознавця, історика і теоретика культури, автора більш, ніж сорока книжок, двадцять з яких присвячені художній літературі. Його життя назавжди залишиться прикладом високого служіння літературі.
Примітки
[1] Paladin of Literary Agon: A Conversation with Harold Bloom. William Giraldi Interviews Harold Bloom. May, 12, 2019.
[2] Блум Гаролд. Західний канон: книги на тлі епох. Пер.: Р. Семків, О. Радомська, О.Карпенко, Д. Купко, С. Кирилова. Факт, 2007.
[3] Solomon, Andrew. “In defense of Harold Bloom”. The Washington Post, November 5, 2019.
[4] Bloom, Harold. How to read and Why. Touchtone Ed., 2001.
Фото на обкладинці з FantasyLabs
