Під час нашої з тобою розмови у Вірменській церкві триває богослужіння. Після того як я була там декілька разів, то для себе зауважила, що хоч я і не розумію мови, але вловлюю смисл, чи, швидше, атмосферу, іншим чином. З поезією може так бути?
Вірш ближчий до музики ніж до літератури, бо це спосіб передавання чистих емоцій. У цьому сенсі, музика мені більше подобається, бо коли ти виходиш на сцену, не важливо де, може в Україні, де тексти розуміють, або не в Україні, де текстів не відчитують, то звучить тільки ритміка і фонетика. Але коли ти качаєш публіку, енергетика, яку віддаєш, повертається – а це завжди відчутно, це завжди секс.
А от коли читаєш вірші, то енергетика зовсім по-іншому працює. От, скажімо, за статистикою, більшість моїх читачів (чи радіослухачів, чи відвідувачів різноманітних презентацій і читань) – жінки. Це мабуть через те, що жінки більш схильні до безпосереднього обміну емоціями, що характерно саме для поетичного слова. Якось я намагався проаналізувати, як це працює у випадку сценічного виконання – механізм у моєму переказі певно виглядатиме цинічно, але є як є. Виглядає на те, що в мені крім літератора (що само по собі зумовлено специфікою функціонування зони Брока у мозку) живе ще і якась «сценічна тварина», – назовімо її Артистом, – що відчуває публіку невідомими мені самому рецепторами, і поводиться відповідно. Все відбувається на несвідомому рівні, і я лише здогадуватися можу, як саме. Цей Артист цілком по тваринному відчуває присутність в залі тих жінок, що у відповідь на любовну лірику починають резонувати не лише душею, але й тілесно. Грубо кажучи – зволожуютьтся не лише духовно, але й фізіологічно. Бодай кілька таких осіб знайдеться на кожному виступі. Артист якимось чином фіксує їх як ретрансляторів і працює (імпровізуючи з програмою, допасовуючи інтонацію, тембр голосу, ритміку читання, весь таймінг виступу), орієнтуючись саме на них – а от вони своїми флюїдами і феромонами вже заводять решту публіки.
Мушу, сказати, що не завжди реакція надчутливих слухачок є, прости господи, суто гінекологічною. Скажімо, на одному з виступів я буквально фізично відчував, що кількох присутніх плющить і ламає від ненормативної лексики, яка в моїх віршах трапляється доволі часто. Після виступу довідався в організаторів, що в залі були присутні вчительки української мови – деякі були навіть зі своїми учнями. Ну, звісно, в такій ситуації не до еротичних переживань.
Проте суть не в еротиці, і навіть не в текстах як таких. Суть у тому, що Артист (моя внутрішня сценічна тварина) відчуває публіку цілком неусвідомлено, фізіологічно, і в його інстинктивній поведінці – запорука половини успіху. Проте уся ця механіка – дарма що алгоритмічна – доволі енергозатратна. Це, так би мовити, секс в один бік. Тому я віддаю перевагу музичним виступам – там любов взаємна.
До сказаного. Колись у книгарні «Є» у Києві була смішна ситуація. Андрій Бондар модерував подію, під час якої я, власне, читав вірші. Читаю, значить, і бачу усі ті зволожені очі, погляди… Тут Андрій не витримав і сказав: «Юрко, ну ти відчуваєш скільки люблячих поглядів зараз скеровані на тебе?», а я відповідаю: «Андрюша, скотина, це ти сидиш і відловлюєш ту всю любов, а я працюю, я її генерую».
Суть впливу поезії на людину залишається одна і та сама – це дія, радше, чуттєва, тактильна, а не семантична.
Ясна річ, що слова створюють більш-менш конкретні, впізнавані образи. Сама логіка тексту вимагає, щоб хоча б міні-історія у кожному вірші була. Навіть якщо текст набраний сюрреалістичними випадковими комбінаціями слів, ці слова для кожного щось означають щось особисте, а зібрані разом – витворюють певний наратив, певну атмосферу, транслюють певний настрій.
Однак, є різні підходи до читання. Люди думають, що література – це історії, але ні, література – це завше про мову, це пригоди мови. В ній мова говорить сама про себе.
Так само з кіно – це ж не ілюстровані сюжети, це драматургія світла і тіні в кожному кадрі. Історії другорядні, історії всі однакові. Як слушно писав Борхес, генерально існує всього чотири сюжети.
Колись ти сказав, що маєш відчуття того, коли вірш треба закінчувати, але чи можна сказати, що твої вірші не є окремими завершеними одиницями, а складають цілісне полотно, оповідь?
Чому не були б присвячені поезії, вони мають мій лексикон, бо я його згенерував. Мої поезії – це мною створене текстове поле і воно становить семантичну цілісність. Звичайно, можна підібрати таку послідовність, що наскрізний метанаратив буде відчуватися краще і в цьому є сенс. Створення збірки – це окремий вид творчості, у ньому можна брати старі вірші, компонувати їх з новими… Але не прикол видати ще одну книжку, прикол в тому щоб вона трималася купи. Для цього потрібен окремий талан – не літератора, а радше конструктора. І він також цілком інтуїтивний.
Для мене важливо, щоб паперове видання було приємно тримати в руках. До книжки додається багато того, чого не дають всі електронні версії: шорсткість паперу, вага, матеріальність, фактури, навіть запах поліграфії. Все важливе, бо воно діє. Або не діє, якщо змонтовано невдало..
Чому люди читають твою поезію? Коли я замислилася над тим, чому читаю, то вирішила, що отримую задоволення від того, що розумію і від того, що впізнаю в ній щось своє.
Коли я тільки починав писати в мережі, люди, які це читали, питали як я вгадав те чи інше почуття, стан і я собі думав: «та хрін його знає, як вгадав». А потім вирішив, що все також пояснюється біологією. Любов – це проста з точки зору біології поведінкова практика. У всіх той самий набір гормонів, нейромедіаторів, усі проживають життя на одному й тому ж гормональному фоні, який відповідає за психоз кохання. Я собі придумав таку дешевеньку метафору: на небесах є бог кохання, він собі співає, а я лише транслюю це для всіх, і всі чують. А позаяк бог єдиний, то й загрібає всіх однаковим чином.
В одному з інтерв’ю з Женею Нестерович ти сказав, що робота письменника – це гра.
Це завше гра в сенсі комбінаторному. Ми беремо те, з чим працюємо: чи то звуки, ритми, чи то сенси, значення, чи барви-форми-образи і просто комбінуємо це в зрозумілих або незрозумілих нам варіантах.
Це гра не на перемогу, а на отримання якогось результату, що супроводжується відчуттям: «Блін, от це круто, а я – молодець».
В усі види творчості зараз приходять люди, з мистецтвом не пов’язані, і, навіть не знаючи що вони займаються мистецтвом, творять якісь його нові види. Декілька місяців тому я почав слухати електронну музику треп і дабстеп, яка роблена не нотами а вже готовими семплами – це зовсім інший вид мистецтва і він мене пре. Я накачав гігабайти тої музики, навіть купив собі синтезатор…
Але вся ця тзв творчість – це надлишкова діяльність мозку, не пов’язана з базовою комплектацією: їсти, продовжувати рід, виживати. Ясна річ, вона з’являється не у всіх, бо її ні до чого корисного не притолочиш, природний відбір її не підтримує, проте коли ти живий-ситий-розмножений, то вже тоді й на дудочці посвистіти можна чи нашкрябати бізона на стіні печери.
“Люди вигадали бога, щоби було кому дякувати за ті нечасті чудеса, які з нами всіма іноді трапляються”
Ти згадав про цифрове мистецтво. Працюючи у сфері візуального, митець може використовувати програми для генерації зображень, може отримувати випадкові результати, як в глітч-арт, і робити їх частиною своїх проектів. Навіть робити проекти з них. Чи буде діяти такий підхід в поезії?
Розкажу конкретний приклад, пов’язаний з музикою. Через колаборацію з «Новою Оперою» я познайомився з Гошею Потопальським – є такий персонаж в українській електронній музиці. Чувак широко відомий у дуже вузьких колах упоротих електронщиків, але авторитетний. Нова Опера запросила його виключно заради звукових ефектів. Але коли я почув, як Гоша створює звуковий простір, то зрозумів, що хочу в цьому просторі пожити й поімпровізувати. Так у нас і зав’язалася співпраця.
Проте мені важливо було зрозуміти внутрішню логіку його творчості. Для мене, неофіта вся експериментальна електроніка звучить приблизно однаково. Тому важливо було зрозуміти суть інтенцій і систему ціннісних координат, чи що… Одного разу кажу йому: «Гоша, жопой чуствую, ахуєнну тему робиш. Поясни мені, в чому ти кайф ловиш. Ти ж по суті генеруєш різні шуми, я вроді ж тоже можу щось подібне намутити, але результат чомусь не такий…». І він мені пояснив, що не робить музики в звичному сенсі, не грає звуками. Він, власне, пише алгоритми, програми, а вже вони будь-яку послідовність – числову, текстову, чи графічну – можуть перетворювати в секвенції звукові (чи за бажання – візуальні). Він по суті «грає» цими алгоритмами. В процесі виконання він їх перемикає і ніколи не знає, яким буде результат – і власне це його пре. Тобто знову – це та сама гра, гра комбінування, якими б не були вхідні дані: традиційними аналоговими чи цифровими.
Виступати з Гошею було цікаво, бо ніколи не відомо, що звучатиме наступної хвилі, а мені ж треба ловити ритм, адже вірш – апріорі ритмізована структура.
Водночас, у цьому причина, чому мені страшенно не подобається моя проза. Вона надто вже передрочена, перевантажена і постмодерна. Вона, в певному сенсі, настільки ж заглиблена в технологію письма, як і Гошина електроніка. Це гра алюзіями, прихованими цитатами, це гра начитаних хлопчиків, які тащаться від своєї начитаності і від того, що можуть один одному її транслювати. Але подібні забави – це така недовговічна мода, та й то не для всіх. А щоби зацікавити нею ширший загал, доводиться жонглювати не маловідомими цитатами, а загальнодоступними мемами, темами, посполитою, так би мовити, ідіоматикою. Ну от просуваючись цим шляхом у маси, постмодерн цілком закономірно сповз у попсу, в жуйку, в галімий трешняк і загнувся остаточно.
На противагу прозі, у віршах я не експериментую – це мій спосіб повернутися до простого висловлювання. За роки активного функціонування в мережі я зрозумів, що доведеться відмовлятися від цих своїх звичок відсилати до інших творів, натякати на інших авторів, та й узагалі щось цитувати, бо теперішній мій читач, переважно юний, не відчитує взагалі нічого із запропонованих асоціативних рядів, навіть біблійні тексти не ідентифікуються. Частково це наслідок падіння загального рівня освіти, частково через те, що в кожного покоління – своя інтертекстуальна компетентність. Тому від інтертекстуальності я майже цілком відмовився, а якщо й іноді щось приховано цитую, то хіба для внутрішнього кайфу.
У традиційному образотворчому мистецтві завжди присутній тактильний контакт автора з твором. Для того, щоб зробити скульптуру, написати живопис і, зрештою, навіть щоб грати на музичному інструменті, потрібно мати розвинену дрібну моторику рук, напрацьований зв’язок в системі «око – мозок – рука». Чи має тактильність значення в поезії та літературі?
Це запитання «в десятку»! Надлишкова діяльність мозку людей пов’язана не лише з роботою нейронних мереж, але й з дрібною моторикою. Заняття музикою і розвиток дрібної моторики сприяють встановленню нових нейронних зв’язків.
Щодо тактильності, я не дуже чітко відповім, але вона важлива у всьому. Моє покоління ще вчилося каліграфічному письму – це теж був розвиток дрібної моторики. Чи важлива вона для письменника? Для чогось, мабуть, важлива (сміється). Зараз всі користуються гаджетами і, знаєш, це теж у свій спосіб розвиває дрібну моторику.
Між творчістю і руками є неочевидний, але дуже важливий зв’язок. Слідкуйте за руками, коротше.
Ти пишеш вручну?
Як коли. Якщо немає під рукою комп’ютера – тицяю пальчиком у телефон, шлю сам собі есемески..
А писати ручкою на папері не люблю найбільше, бо за пару хвилин на писаному тексті з’являється стільки виправлень, що наприкінці вірш іноді просто неможливо відчитати. Це, звісно, зворушливо, квецькати віршики олівчиком у блокноті, але відсутність кнопки Delete і неможливість копіпасти сильно напрягають.
Що з того, що ти зараз бачиш у культурі тобі цікаве і здається вартим уваги?
Аби відповісти на це запитання, мушу обмежити себе якоюсь дефініцією культури, адже це слово (як і цілу решту) кожен трактує по-своєму. Наразі я собі трактую так, що культура – це один з найважливіших чинників соціогенезу, це і архіватор, і ретранслятор колективного досвіду, але також і генератор нових алгоритмів самоорганізації соціуму.
Те, в якій дупі опинилася зараз людська цивілізація – це (за свідченням соціологів, нейрофізіологів, антропологів) наслідок деградації нас, як мислячих істот у все комфортніших умовах буття. Ми вже не мусимо, як наші далекі предки постійно напрягатися виживанням, а відповідно – менше думаємо.
Мозок – найенергозатратніший наш орган і в ситуації комфорту цілком слушно слушно економить на своїй же активності. Кажуть, за останні 50 000 років людський мозок зменшився в середньому на 150-200 грам.
Завдяки культурі ми створили технологічну цивілізацію, по суті виінсталювавшись із глобальної екосистеми Землі. Наша славна “вища психічна діяльність” відбувається не в природі, а так би мовити, “в тілі” культури, що пропонує готовий набір алгоритмів успішної поведінки, а навіть окремих поведінкових патернів. І добре нам так, ну і звивини зайвий раз напружувати не треба. Однак світ наш змінюється так динамічно, що готові алгоритми часто не спрацьовують, а на вироблення нових – бракує мізків. Такоє.
Те, що мене цікавить зараз в культурі, в «щоденне» розуміння культури не входить, але, без сумніву, їй належить. Культура мені цікава власне як генераторї нових типів соціальної організації.
Впродовж майже всієї історії люди як стадні, соціальні істоти самоорганізовувалися за ієрархічним принципом. За тим самим, за яким переважно влаштовані зграї в тваринному світі. Є лідер, вожак, альфа-особа – верхівка структури; є прошарок обраних – функціональні посередники між лідером і рештою загалу; і є власне загал – основна соціальна маса, яка по суті є біологічним ресурсом у буквальному розумінні. Так це влаштовано в тварин, точнісінько так це виглядає і в людському суспільстві. Причому ієрархічний принцип притаманний і великим структурам (як от держави), так і дрібним (як от корпорації чи будь-які мікросоціуми).
Так було завжди. Однак з появою інтернету ситуація почала мінятися. З’явилися соціальні мережі, де набирають ваги тзв “горизонтальні зв’язки”, де в експериментиальному режимі апробуються нові способи взаємодії і нові мобільні структури – без однозначного лідера, де на тимчасове лідерство може претендувати кожен, без сталого колективу – колектив формується й існує лише на період втілення якоїсь ідеї, реалізації конкретного проекту.
Мені це видається страшно цікавим, адже в природі також знайдемо зразки успішних у сенсі виживання різоматичних (не ієрархічних, позбавлених єдиного центру) структур.
Так скажімо, влаштовані гриби – одні з найдревніших мешканців планети. Тіло гриба (грибниця) – це ж і є буквальний біологічний відповідник різоми. Подібним чином функціонують і зграї суспільних комах – мурах, бджіл, термітів. Науковці кажуть, що і грибниця і комашина спільнота демонструють щось на зразок протосвідомості. Ну так – достатньо глянути, на які архітектурні чудеса здатні терміти, яким продуманим виглядає їх “соціальний устрій”, як ефективно працює їхній “колективний розум”. Ну і нарешті – подібним чином працює і людський мозок – мобільна система пластичних і поліфункціональних нейромереж, позбавлена єдиного “цетрального процесора”.
Тож мені цікаво, чи здатне й людство самоорганізовуватися подібним чином. І мені сильно цікаво, чи наш світ від того не загнеться вкінець. Є варіанти, що ні.
Можливо, в цих нових горизонтальних зв’язках будуть виникати й нові форми соціо-економічних взаємин, коли кожен представлятиме собою ресурс – інтелектуальний, часовий, функціональний, біологічний чи будь-який інший. Завдяки інтернету попит і пропозиція, покупець і продавець моментально зможуть знайти одне одного і обмінятися послугами чи товарами.
Але це зовсім інший світ, в який ми тільки входимо.
“Люди вигадали бога, щоби було на кого звалити відповідальність за всю хуйню, яка з нами постійно відбувається”
Чи відчуваєш ти конфлікт поколінь у мистецькій сфері?
Зараз кожен може зробити якісну фотографію, створити зображення, записати більш-менш якісне аудіо, відео, тому в сферу мистецтва приходять люди, які ніколи б туди не прийшли… Але це не є конфлікт. Це сильно збагачує мистецтво. Ну і, звісно, сильно його засмічує. Але це не конфлікт. Це радше – нові реалії.
В твоїй останній збірці дуже багато образів рослин: і в Мар’яниному підході до ілюстрацій, і в самій поезії. Коли я це помітила, то згадала, що в одному з інтерв’ю ти сказав: «дбайливіше за лінь, плекаю домашні рослини». Це така метафора «до слова» чи в тебе дійсно є домашні рослини?
Є в мене домашні рослини.
Періодично вони помирають, потім з’являються нові. Наприклад, зараз в мене ростуть, цього року посаджені, два маленькі деревця індійського дурману. Восени посадив виноград з села – ще боявся, що він не перезимує. Під моїм балконом росте кущ глоду – мій ровесник. Я страшенно люблю літо, весну, коли можна просто вийти на балкон «сидіти» в кущі, який спершу весь білий від цвіту і гуде від комах, а літом з його зелені сходить сонце.
В мене був період захоплення ентеоботанікою – цей термін важко зараз знайти в інтернеті, Google пропонуватиме “етноботаніку”. Проте йдеться власне про префікс “ентео”, а не “етно”. «Еn Theo» – з грецької означає «Бог всередині». Це така галузь ботаніки, яка займається психоделічними рослинами, з допомогою яких люди різних культур століттями шукають бога всередині себе.
Якось вирощував на балконі іпомею: рослинка в’ється як квасоля, цвіте яскраво-блакитними квітами, схожими на дзвоники – дуже красивий був балкон того року. До психоактиву відносять сорт «ранкова зоря», він легально продається, тобто, нічого забороненого. Жерти треба зернятка, вони афігенні. От відколи Пєлєвіна прочитав, усе збираюся мухомори продегустувати, та все руки-ноги не доходять – грибник із мене ніякий. Іноді у вазонках коноплю вирощую нелегально, але вона в мене рідко доростає до того, щоб її можна було повноцінно курити ( сміється). Я на неї медитую. Висаджена у великому горщику, коли доростає до 25-30 сантиметрів, виглядає достоту як оаза карликових пальм. І от коли їм бракує води, їхні листочки опускаються. Коли я зранку підходжу і бачу, як воно все стоїть таке похнюплене, тоді поливаю, сиджу і втикаю… Тут, як у мультфільмі, ці кімнатні джунглі починають шарудіти і підіймати листочки – такий кайф!
Ну але повертаючись до ботаніки. Для мене рослинне існування є ідеалом форми життя: не метляєшся цим світом, не метушишся, не шукаєш де краще місце, а просто тупо інсталюєшся в екосистему, перебуваєш в гармонії з усім, з комахами, птахами, які на тобі гніздяться, з грибами, які свої грибниці пускають тобі під корені…
Це ідеальний спосіб співжиття з іншими організмами, а людина – це тупиковий вид, імхо. Мені люди як біологічний вид не подобаються, хоча це не заважає мені деяких окремих представників виду любити.
Повертаючись до збірки. Ти ініціював таке оформлення?
Слухай, та це була така історія ( сміється)… Мар’яну зараз, що називається, пре. Вона на піку цвітіння. Вона і співає, і вірші пише, і музику, і видавництвом займається. А якось побачив, що Мар’яна ще й малювати почала – мені страшенно це сподобалося. Спочатку це були квіти. З одного боку, вони скидались на таке хрестоматійне наївне, майже дитяче мистецтво, а з іншого – було помітно, що то малюнки зрілої людини. Таке дуже химерне і дуже класне поєднання. Я придивлявся-придивлявся, а потім не витримав і запропонував зробити книжку разом. Мар’яна погодилася і – понеслося. Вона як нестримний потік: дуже багато експериментувала, малювала, витинала, фотографувала, походу втрачала на аматорстві, набуваючи у фаховості… Мене спочатку це лякало, а потіс я зрозумів, що потік не зупинити і вирішив цілком по-галицьки: “Най ся діє божа воля”. І все вийшло якнайкраще.
Ганна Улюра сказала, що ми зробили такий дуже «дівчачий альбом» – це точне означення. І мені це подобається. I like it!
Коли я побачила, що ці ілюстрації не просто мальовані, а ще й витнуті і сфотографовані, то мені це дуже нагадало гербарій… і я собі подумала, що то такий гербарій з намальованих квітів.
Власне, коли я напочатку бачив ті квіти, то думав, що ми стилізуємо книжку під гербарій, думав, може там навіть будуть сусідувати фотографії справжніх рослин і їхні замальовки… Проте все переросло в «дівчачий альбом».
Коли я був малий і вчився в школі, ще до підліткового віку десь у 7-8 років, то мав свій «хлопчачий альбом». Я там малював всілякі футуристичні ракети, кораблі, в мене був свій вигаданий острів, називався Трузфулія – від англійського «true» – «правда», це був острів Правди. Я зробив географічну мапу того острова, і мапу розселення рослин-тварин, там була своя економіка, промисловість і все таке. Така собі домашня альбомна деміургія.
Генерація мого сина для таких цілей уже мала гру Civilization.
А ще я собі з татової енциклопедії переписав грузинський алфавіт (не знаю чому грузинський, певно мені ті літери подобалися графічно) і всі свої записи шифрував цими літерами.
Бачиш, існують і «хлопчачі альбоми» ( посміхається).
Дівчата теж таке роблять! Я в дитинстві вигадала «свою мову» – це були просто значки, які я підставляла під букви.
Очевидно, потреба в криптографії – це природна потреба дитини свій світ замкнути, сховати від дорослих. Втім ховати внутрішній світ від чужого ока – потреба не лише дитини. Всі ми це робимо.
“Люди вигадали бога, щоби легітимізувати поняття «я» – найабстрактнішу з абстракцій. Хоча, по суті, «я» і «бог» – синоніми”
В Summa є цікаве порівняння внутрішнього світу і архітектонічних структур. Опиши свій внутрішній світ виходячи з тої тези.
Як якусь архітектоніку простору? Це можливо, але потребує окремої розмови.
Іноді, під час якихось екстремальних станів психіки, тобі дається відчування себе як простору. Одним з моїх найгірших бед-тріпів було відчуття себе безмежним простором, кожна точка якого є всім світлом і всією темрявою світу водночас, і ці точки так щільно припасовані одна до одної, що складають надщільний моноліт, і кожну з них розриває від немождивості сусідства світла й темряви, але через несамовиту щільність простору вибухати нема куди – і от я був безмежним простором і весь складався з несумісних сутностей, і не міг сам у собі вибухнути, бо не було ані пікселя вільного простору. Це було дуже болісне і неприємне відчуття. Така ото архітектоніка
Інша історія. Близько двох років я мав проблеми з зором, був майже сліпим. В побутовому сенсі то було дуже незручно, проте я бачив світ не як сукупнусть окремих сутностей, об’єктів etc – а як мережу пульсуючих, пов’язаних між собою згустків буття, де межі між окремими предметами і явищами розмиті, де перехід від одного до іншого плинний і плавний, а між “я” і “не я” відсутні границі.
Ну от приблизно так, як виглядають комп’ютерні 3D-реконструкції нейронних мереж людського мозку, чи метаструктур видимого космосу. Якісь пульсації, спалахи, взаємні перетікання енергій – таким мені, сліпому бачився світ. У всій своїй неподільності, нерозривності, у взаємопов’язаності всього з усім.
Після операції, коли зір повністю повернувся, перша моя реація була панічна: «блять, та забагато кольорів, форм, виокремленості.. ці чіткі лінії, границі… це ж все ілюзії.. насправді все влаштовано по-іншому… поверніть мені сліпоту, і я покажу вам, як виглядає світ насправді!». Якось так, ага. Потім, звик, звісно, але неприємний осад залишився.
Зрозуміло, що лише сприймаючи світ дискретно – окремими й дуже обмеженими рецепторами, окремими органами чуттів – ми можемо в ньому успішно функціонувати. Проте пізнавати його у такий спосіб – нонсенс.
Усе суще – цілість, організм, система. Буття всеєдине й унітарне. Це лише здається, що кожен із нас – окремий самодостатній феномен в оточенні інших окремих і самодостатніх феноменів.
Однак для успішного функціонування ми змушені, так би мовити, стратифікувати світ, систематизувати й категорізувати все, що нас оточує.
У зв’язку з цим мені зараз смішною видається ідея, що штучний інтелект колись стане мудрішим від людини. Це ж ми, люди, інженери й програмісти, відпочатку фаршируємо цифрові мізки нашою, людською категоризацією, це ми вчимо комп’ютерні алгоритми ідентифікувати людські обличчя, розрізняти котиків і песиків…
Ми ж не думаємо про створення “мудрішого” мозку. Ми для своїх приземлених потреб просто конструюємо мозок більший і швидший за наш…
Тож навіть якщо штучний інтелект і буде створено, навряд чи він розповість нам про світ щось нове. Швидше за все він, позбавлений біологічного диктату виживання, просто самознищиться – адже сенс існування, без якого чистому розуму ніяк – нам самим невідомий.
Так що гляне штучний інтелект на всю цю бодягу, та й самознищиться від гріха подалі. Я на його місці саме так би й вчинив ( сміється).
На МАЧ ти читав оповідання, в якому сюжет йшов довкола теми поховання живцем і після нього мені стало цікаво, що б ти хотів, щоб з твоїм тілом зробили після смерті.
Будеш сміятися, але не ти перша мені це питання задаєш. Може хіба, перша з медійників.
Та звісно, що спалити нахрін і висипати в землю, посадити коноплю – потім хтось викурить і може йому буде добре.
Перетворитися в поживу для дерева – це достойний кінець, може так би я, врешті, реалізував свою мрію стати деревом.
Фото на обкладинці – Ростислав Шпук, фото 1 – Helen Bozhko, фото 2 – Julia Weber, фото 3 – Валентин Кузан
Колаж Іздрика
Редагування тексту Юлії Куліш
