Писання, звісно, це не нав’язування форми (вираження) матерії, що була прожита. Література стосується якраз безформного, або незавершеного, як казав і практикував це Гомбрович. Писати – це справа становлення, яке завжди незавершене, завжди у процесі поставання і яке виходить за межі будь-якої, чи то прожитої, чи то ще живої матерії. Це певний процес, тобто прохід Життя, який пронизує живе й прожите. Письмо невіддільне від становлення: у процесі письма стають-жінкою, стають-твариною, рослиною, стають-молекулою аж до стати-непримітним. Ці становлення щеплюються, переслідуючи, як у романі Леклезіо, якусь особливу лінію, або співіснують на всіх рівнях, переслідуючи, як у могутній творчості Лавкрафта, проміжки, пороги та зони, що компонують цілий всесвіт. Становлення не знає реверсу; не стають Людиною, позаяк людина подається як форма домінантного вираження, яка претендує на те, щоб нав’язатися будь-якій матерії, а ось жінка, тварина чи молекула завжди мають якийсь компонент втечі, який відхиляється від їхньої власної формалізації. Соромно бути людиною, – чи існує краща підстава для письма? Навіть коли жінка перебуває у становленні, їй потрібне становлення-жінкою, і це становлення не має нічого спільного зі станом, у який вона могла би перейти. Ставати – це не досягати форми (ідентифікація, імітація, Мімезис), а знаходити зону сусідства, зону нерозрізнювальності або недиференціації такого рівня, що вже неможливо відрізнитися від якоїсь жінки, якоїсь тварини чи якоїсь молекули: і вони не розпливчасті чи загальні, а непередбачені, не заздалегідь наявні, і тим паче не детерміновані у формі, адже сингуляризуються [набувають особливостей ] у [своїй] популяції. Можна встановити зону сусідства з будь-чим, навіть із зорею як в Андре Дотеля, щоправда, за умови створення відповідних для цього літературних засобів. Між статями, родами або царствами щось проходить. Становлення розгортається завжди “між” або “серед”: жінка між жінками, або тварина серед інших тварин. Однак неозначений артикль [певна невизначеність] розкривається повною мірою тільки якщо слово, що підлягає становленню, саме собою позбавлене формальних характеристик, які визначаються артиклями le, la (“ось вона, тварина”). Коли Леклезіо стає-Індійцем, це завжди якийсь незавершений Індієць, який не вміє “ні вирощувати кукурудзу, ні вирізати пірогу”: він радше входить до зони сусідства, ніж набуває формальних характеристик. Або як у Кафки, чемпіон з плавання не вмів плавати. Будь-яке письмо передбачає атлетизм, але не йдеться про пов’язування літератури зі спортом або перетворення її на олімпійську гру, цей атлетизм проявляється через органічні втечу і відхід: “спортсмен-лежень” – казав Мішо. Стають тим більше твариною, чим більше вона помирає; і, всупереч спіритуалістичному передсудові, тварина якраз вміє помирати, вона це відчуває або передчуває. Згідно з Лоуренсом, література починається зі смерті дикобраза, або зі смерті крота, згідно з Кафкою: “Наші бідні маленькі червоні лапки, витягнуті у ніжний жалісливий жест”. “Пишуть для телят, що помирають” – казав Моріц. Мова зобов’язана дійти до жіночих, тваринних, молекулярних вивертів, зрештою будь-який виверт – це смертельне становлення. Не існує прямої лінії, ні у речах, ні у мовленні. Синтаксис – це сукупність необхідних вивертів щоразу створених для виявлення життя у речах.
Франц Кафка
Писати – це не розповідати про свої спогади, мандрівки, кохання та печалі, мрії та фантазми. Розповідати про це, все одно, що грішити зайвиною реальності або виображення: в обох випадках – це вічні батько-мати, Едіпова структура, яку проектують у реальності або вкидають у виображуване. В інфантильній концепції літератури наприкінці мандрівки або під час сну шукатимуть саме батька. Пишуть для своїх батька-матері. Марта Робер довела до крайнощів цю інфантилізацію, психологізацію літератури, не залишаючи іншого вибору романістові, окрім Бастарда чи знайденої Дитини. Навіть становлення-твариною не вбереглось від Едіпової редукції, на кшталт “мій котик, мій песик”. Як каже Лоуренс, “якщо я жираф, і звичайні англійці, що пишуть про мене, достатньо милі та виховані песики, то цим все сказано, тварини бувають різними… інстинктивно ви не переносите тварину, якою я є”. Фантазми на загал трактують невизначене лиш як маску персонального або свого: ” якась дитина побита” швидко трансформується у “мій батько мене побив”. Однак шлях літератури протилежний, бо він виявляє під наявними особистостями силу неособистісного, що жодним чином не є загальністю, а сингулярністю: людина, жінка, звір, живіт, дитина… Не дві перші особи однини слугують умовою літературного висловлювання; література починається тільки тоді, коли народжується всередині нас якась третя особа, яка позбавляє влади казати “Я” (“нейтральне” Бланшо). Звісно, літературні персонажі цілковито індивідуальні, не розпливчасті та не загальні; всі їхні індивідуальні риси підносять їх до бачення, яке зваблює їх до невизначеного як становлення надто сильного для них: Ахав і бачення Мобі Діка. Скупий в жодному разі не формує типаж, навпаки, його індивідуальні риси (любити молоду жінку і т. д.) схиляють його ж до певного бачення, він бачить золото, і так це робить, що втікає вздовж певної чарівної лінії, де здобуває силу невизначеного – якийсь скупий…, золота, ще золота… Не існує літератури без вигадки, одначе, як Берґсон зумів це помітити, вигадка, вигадлива функція не полягає у виображуванні, ні в проекції якогось “Я”. Ця функція радше досягає цих бачень, здіймається до цих становлень чи сил.
Зі своїми неврозами не пишуть. Невроз, психоз – це не проходи життя, а стани, в які ми впадаємо, коли процес перерваний, стиснений, закупорений. Хвороба не процес, а зупинка процесу, як у “випадку Ніцше”. А взагалі письменник не хворий, навпаки, він лікар, який лікує себе та світ. Світ є сукупністю симптомів невіддільної від людини хвороби. Отож література з’являється як пов’язаний зі здоров’ям задум: не те, щоб письменник неодмінно мав відмінне здоров’я (тут, як і в атлетизмі, можлива подвійність), але він радіє дещиці незламного здоров’я, яке отримує від побачених і почутих речей, надто великих, сильних і задушливих для нього, прохід через які виснажує, однак дарує становлення, які навіть із гігантським домінантним здоров’ям здобути було б неможливо. Після побаченого чи почутого письменник повертається із червоними очима, тріснутою барабанною перетинкою. Скільки б забрало здоров’я звільнити життя скрізь, де воно ув’язнене людиною і в людині, організмами і в організмах, видами й у видах. Якраз кволість Спінози, допоки триває, засвідчуватиме аж до кінця про те нове бачення, якому вона відкривається у процесі проходу.
Здоров’я, подібно до літератури та письма, полягає у винайденні народу, якого бракує. Вигадливій функції власне і належить винаходити народ. Не пишуть з власними спогадами, якщо тільки не зробити з них колективні початок або призначення прийдешнього народу, досі зануреного у власні зради та зречення. Американська література має цю виняткову силу продукувати письменників, які можуть розповідати про власні спогади, але так, наче це спогади цілого народу, складеного з емігрантів з усіх країн. Томас Вулф “вписує письмом усю Америку настільки, наскільки вона може знаходитися у досвіді однієї єдиної людини”. Якраз не народ покликаний домінувати світом. А менший народ, вічно менший, схоплений у становленні-революціонером. Можливо народ-байстрюк, який підкорений, пригноблений, завжди у становленні та завжди незавершений, перебуває тільки в атомах письменника. Байстрюк не вказує більше на сімейний стан, а на процес чи дрейф рас. Я тварюка, споконвіку негр нижчої раси. Це становлення письменника. Кафка для центральної Європи, Мелвіл для Америки представляють літературу як колективне висловлювання меншого народу або усіх менших народів, які знаходять своє вираження тільки завдяки письменнику та через нього. Тож література відсилає завжди до сингулярних агентів, але все ж вона є колективним збором висловлювання. Література – це марення, але воно не стосується батька-матері: не існує марення, яке не проходить через народи, раси, плем’я, і не знається на універсальній історії. Будь-яке марення є історико-світовим, “переміщенням рас та континентів”. Література – це марення, і як така, розігрує свій жереб поміж двох його полюсів. Марення є хворобою, щоразу як воно підносить расу, що претендує на чистоту та домінування, є хворобою par excellence. Але є марення й мірою здоров’я, коли звертається до цієї пригніченої раси-бастарда, що не припиняє сіпатися під домінуваннями, не припиняє чинити опір усьому, що згнічує та сковує, не припиняє вимальовуватись у вм’ятинах літератури як процесу. І в цьому випадку хворобливий стан ризикує постійно переривати процес чи становлення; і віднаходиться та сама двозначність, що і для здоров’я та атлетизму, постійний ризик – щоб марення домінування не змішалось з маренням байстрюка та не затягнуло літературу до замаскованого фашизму, тобто хвороби проти якої вона бореться, навіть якщо діагностує її в собі та бореться з собою ж. Кінцева ціль літератури полягає у вивільненні з марення цього творення здоров’я або цього винайдення народу, себто можливості життя. Писати для цього народу, якого бракує… (“для” означає не стільки “замість”, як “заради”).
Очевидно тепер, що робить література у мові: як казав Пруст, вона привносить у мову певний вид чужої мови, яка є ні іншою мовою, ні віднайденою говіркою, а становленням-іншою мовою, меншістю всередині великої мови, маренням, яке нею заволодіває, чарівною лінією, що вислизає з домінантної системи. Кафка примушує говорити чемпіона з плавання: я говорю тією самою мовою що й ви, однак не розумію ні слова з того, що ви кажете. Синтаксичне творення, стиль, ось таким є це становлення мови: не існує творення слів, як і неологізмів, які на щось годилися би ззовні синтаксичних ефектів, в яких вони розгортаються. Таким чином література має вже два аспекти, тією мірою, якою вона оперує декомпозицією або деструкцією рідної мови; вона оперує винайденням нової мови у мові через творення синтаксису. “Єдиний спосіб захистити мову – її атакувати… Кожен письменник зобов’язаний придумати собі свою мову….”. Здається ніби мова захоплена певним маренням, яке і пробиває для неї вихід з її власних борозен. Що стосується третього аспекту літератури, то він пояснюється тим, що чужу мову не витягнути з самої мови без одночасного розхитування будь-якого мовлення, без досягання ним межі, чогось зовнішнього чи вивороту, чиї Бачення та Слухання більше не належать жодній мові. Ці бачення є не фантазмами, а істинними Ідеями, які письменник бачить і чує в щілинах та відхиленнях мовлення. Не йдеться про переривання процесу, а про притаманні йому зупинки на кшталт вічності, яка може бути виявленою тільки в становленні, чи на кшталт ландшафту, який проявляється тільки під час руху. Вони не розташовуються ззовні мови, вони і є її зовнішнім. Письменник, що бачить і слухає, є ціллю літератури: саме прохід життя у мовлення конституює Ідеї.
Марсель Пруст
Саме ці три аспекти постійно циркулюють в Арто: повалення режиму букв у процесі декомпозиції рідного мовлення (R, T…); їхнє поновлення у новому синтаксисі або нові найменування із синтаксичним нахилом, творці певної мови (“eTReTé”); і зрештою слова-зітхання, асинтаксичний ліміт, якого прагне будь-яке мовлення. І Селін, не можемо втриматись і скажемо, хоч і відчуваємо це трохи віддалено: Подорож або декомпозиція рідної мови; Смерть у кредит і новий синтаксис як мова у мові; Guignol’sband та призупинені вигуки як ліміт мовлення, вибухові бачення і звучання. Писати, можливо, потрібно для того, щоб рідна мова була огидною, але так, щоби синтаксичне творення обмалювало в ній певний вид чужої мови, і щоби мовлення цілковито виявило своє зовнішнє, за межами будь-якого синтаксису. Трапляється, що ми величаємо якогось письменника, але він добре знає, що далеко йому ще до досягання межі, яку він сам собі ставить, і яка не припиняє вислизати, далеко до завершення його становлення. Писати означає ставати чимось іншим, а не лише письменником. Усім тим, хто питав Вірджинію Вулф про те, в чому полягає письмо, вона відповідала: “Хто вам говорить про письмо? Письменник не говорить про це, його турбують інші речі”
Якщо врахуємо ці критерії, то побачимо, що поміж усіх тих, хто пише книги з огляду на літературу, навіть серед безумців, дуже мало таких, хто може сказати про себе, що він письменник.
Переклад здійснив Павло Бартусяк
Коментарі
Вперше українською стаття була опублікована на партнерському ресурсі “Гуманітарні візії”.
Есе Жиля Дельоза “Література і життя” було опубліковане у 1993 році у збірнику “Критика та клініка”. Твір перекладений українською мовою вперше. В есе французький філософ експонує власне тлумачення літератури та літературного процесу. Переклад здійснений за виданням Deleuze G. (1993). Littérature et la vie / Critique et clinique. – Paris: Minuit, 11–17.
Фото на обкладинці
